Формування національних галузей права в незалежній Українській державі: сімейне право.

Сімейний кодекс України прийнятий у 2002 році. Набув чинності з 1 січня 2004 року.

У розділі «Загальні положення» вперше законодавчо визначено ознаки сім’ї: спільне проживання осіб, пов’язаних спільним побутом, які мають взаємні права та обов’язки. Оскільки сім’я може виникнути не лише на підставі укладання шлюбу, а й в інших випадках, цивільний шлюб визнано сім’єю.

Визначено договірне регулювання сімейних відносин. Окрім шлюбного договору, який принципово відрізняється від шлюбного контракту, до сімейних договорів майнового характеру віднесено:

- договір дружини та чоловіка про те, з ким із них після розірвання шлюбу проживатимуть діти, яку участь у забезпеченні їхнього життя братиме той, хто проживатиме окремо;

- договір дружини і чоловіка про надання утримання;

- договір дружини і чоловіка про припинення права на аліменти з набуттям права власності на нерухомість;

- договір матері і батька дитини про сплату аліментів на дитину;

- договір матері і батька дитини про припинення права дитини на аліменти з набуттям права власності на нерухомість;

- договір про поділ нерухомого майна;

- договори, які можуть бути укладені жінкою і чоловіком, котрі проживають однією сім’єю без укладання шлюбу.

Шлюбний договір може бути укладений не тільки нареченими, а й подружжям. У ньому можуть установлюватися загальний строк його дії та строки тривалості окремих прав та обов’язків. Уперше передбачено можливість чинності договору або окремих його частин і після розірвання шлюбу. Допускається можливість зміни умов договору, детально регламентовано способи припинення його дії.

Кодекс уперше наділив цивільно-процесуальною дієздатністю особу, якій виповнилося 14 років. Він також запропонував новий спосіб захисту сімейних права і інтересів – стягнення неустойки за прострочення сплати аліментів.

Сімейний кодекс запровадив нову правову категорію «надання права на шлюб» особі, яка не досягла шлюбного віку. Надання такого права є виключного компетенцією суду.

Уперше чоловікові та жінці надано право подавати заяву про реєстрацію шлюбу до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану на території України незалежно від місця їх проживання і місця проживання їхніх батьків.

Кодекс відновив інститут заручин. Ним передбачено відшкодування збитків у разі відмови однієї зі сторін від шлюбу, якщо інша сторона зазнала їх, готуючись до весілля.

На відміну від попередніх норм шлюбно-сімейного права, до особистої приватної власності віднесено премії та нагороди, одержані за особисті заслуги, кошти, одержані як відшкодування за втрату речі, яка належала одному із подружжів, компенсацію моральної шкоди, страхові суми, коштовності.

Кодекс установив чіткий і прозорий критерій для задоволення вимоги про збільшення частки у спільному майні тому з подружжя, з ким проживає дитина або непрацездатні повнолітні син і дочка.

Утримання одному з подружжя може надаватися не тільки в грошовій формі, а і в натуральній.

Шлюб вважається розірваним від моменту набрання чинності рішення суду, а не від моменту реєстрації цього рішення в РАЦС.

Сімейний кодекс передбачив можливість поновлення розірваного шлюбу. Поновлення шлюбу засвідчується видачею нового свідоцтва про шлюб.

Змінено підстави для встановлення батьківства судом. Суд братиме до уваги будь-які докази, які дають змогу визначити походження дитини, зокрема й висновок генетичної експертизи.

Сімейний кодекс встановив обов’язок батьків забрати дитину з пологового будинку, крім випадків коли дитина має серйозні вади психічного чи фізичного розвитку. Дитині може присвоюватися подвійне прізвище, утворене з’єднанням прізвищ батьків. Уперше на законодавчому рівні батькам надано право присвоювати дитині кілька імен.

Додатковою підставою для позбавлення батьківських прав стало засудженням батьків або одного з них за вчинення умисного злочину щодо дитини.

На законодавчому рівні врегульовано питання права власності на аліменти, одержані на дитину. Неповнолітній дитині надано право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання. Визначено, що в разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти стають власністю дитини.

42. Розвиток конституційного права в Українській гетьманській державі (Війську Запорозькому). Характеристика Конституції П. Орлика 1710 р.

- Конституція Пилипа Орлика.Найвищим проявом національної правової думки Української гетьманської держави стало ухвалення у Бендерах (Молдова) 5 квітня 1710 року під час обрання П. Орлика Конституції. Офіційно вона називалася «Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорізького» та складалася з преамбули і 16 параграфів. То був договір між гетьманом і Військом Запорозьким про державний устрій в Україні після визволення її від московського панування.

Конституція була чинним правовим джерелом на Правобережжі до 1714 року. В ній містилися такі положення:

- протектором України визнавався шведський король;

- православна церква мала посісти панівне становище, повернутися до лона Константинопольського патріархату;

- про необхідність поширення освіти в Україні;

- забезпечувалися цілісність і недоторканість українських територій;

- українські полонені з Росії та Швеції мали повернутись на батьківщину;

- поставлено завдання про відновлення військового союзу з Кримським ханством;

- про необхідність передання всіх фортець, де розташовувались російська війська, у власність Війська Запорізького;

- про обмеження влади гетьмана «публічною радою» (парламентом), до якого виходили би генеральна старшина, полковники і посли від низового козацтва. Парламент мав збиратись тричі на рік. Питання вносив сам гетьман, однак він був відповідальний перед парламентом;

- найвища виконавча влада належала гетьманові;

- гетьман відповідав за утиски простого народу;

- гарантувалися недоторканість особи, її відповідальність перед судом;

- про виборність усіх посадових осіб з наступним їх затвердженням гетьманом;

- про звільнення козацьких вдів, дітей та їхніх господарств від податків.

П. Орлик присягнув під час ухвалення Конституції на дотримання всіх пунктів, а Карл ХІІ скріпив документ своїм підписом.

43. Види злочинів та система покарань в Українській гетьманській державі (Війську Запорозькому).

Звичаєве кримінальне право найбільш виділяє такі:

- злочини проти життя.Найтяжчим вважалося вбивство козака козаком, за здійснення якого, «тільки в цьому докажеться», обвинуваченого закопували в землю разом із його жертвою. За стародавнім козацьким повір’ям вважалося, що під землею жертва вічно душитиме свого кривдника, адже вбивцю зв’язували і клали під труну;

- злочини проти здоров’я.Заподіяння тілесних ушкоджень у п’яному вигляді із застосуванням зброї інколи каралося переламуванням однієї ноги. За більшу провину переламували і руку і ногу, що фактично означало відлучення від козацького ремесла;

- військові злочини.Найтяжчі з них – дезертирство, програш бою, ухиляння від зайняття посади, на яку козака обрало товариство, пияцтво під час походу. За здійснення протиправних діянь цієї категорії на злочинця очікувала смертна кара. П’яного під час морського походу викидали за борт, а під час суходільного маршу – прив’язували до коня і ганяли степом, доки винуватий не помирав. Для профілактики пияцтва на Запоріжжі існував Гадючий острів, куди січовики відправляли невиправних пияків, де кидали їх напризволяще;

- майнові злочини.До них відносили крадіжку, розбій, неповернення боргу. Залежно від об’єкта посягання розрізнялася крадіжка особистого майна і майна всього запорізького товариства. В останньому випадку обвинуваченого очікувала смертна кара. Неповернення боргу тягнуло за собою приковування до лафета гармати. Винний звільнявся лише у тому разі, якщо повертав борг, або хтось із родичів поручався за нього;

- статеві злочини.Позаяк жінки не могли перебувати на Січі, досить поширеним видами злочину були мужолозтво і скотолозтво, за вчинення яких також передбачалася смертна кара.

До рецидивістів застосовували повішання.

Рідше на Запоріжжі застосовувалась така люта страта, як посадження на палю (високий дерев’яний стовп із металевим наконечником).

За козацьким звичаєм смертної кари можна було уникнути лише в тому разі, якщо котрась із дівчат бажала вийти заміж за приреченого. Однак такі факти були поодинокі.

Найбільш поширеним покаранням серед козаків було приковування до ганебного стовпа і забивання буковими киями осіб, що вчинили конокрадство, пограбування купців, порушили військову дисципліну.

44. Суб'єкти земельної власності в Українській гетьманській державі (Війську Запорозькому).

На території Запорізьких Вольностей земля на праві займанщини належала винятково козацькому товариству. Земля та угіддя запорожців вважалися спільною власністю Війська Запорізького та були в повному розпорядженні козацького Коша.

Козаки й посполиті – піддані Війська Запорізького могли отримати землю в користування. Цю можливість використовували насамперед старшини та заможні козаки, які мали змогу її обробляти.

Земельні ділянки відводилися Кошем (інколи планковим урядом) козакам і посполитим на їхнє прохання. Претендентам на земельні ділянки дозволялося самим вибрати землю, після чого вони одержували засвідчений Кошем документ на право користування нею. На відведеній ділянці дозволялося заводити своє господарство – зимівник, який разом із землею розглядали як неподільні частини одного господарства. За згодою кошової старшини, землю та зимівник дозволялося продати, закласти, подарувати.

Земельні угіддя запорожців розрізнялися за багатством тваринного світу: одні були багатші на рибу та звірів, інші – бідніші. Кращими вважалися також ті угіддя, які розташовувалися якомога далі від південних кордонів Запорізьких Вольностей, оскільки вони зазнавали менших утрат від набігів татар. Щоб уникнути непорозумінь, пов’язаних з експлуатацією різних за якістю земельних ділянок, земля в Запорізькій Січі щороку перерозподілялася шляхом жеребкування.

Процедура перерозподілу проводилася в такому порядку: спочатку жереб кидався між куренями, потім – між старшиною, духівництвом і, нарешті, між одружених козаків та інших верств населення.

У запорізьких козаків існували дві категорії земель, які мали різний правовий статус.

До першої належали мисливські та рибальські угіддя, сіножаті, пасовища. Саме воно підлягали щорічному перерозподілу між різними суб’єктами землекористування. Курінь, військовий старшина або рядовий козак мали право користуватися землею впродовж року.

До другої категорії належали вільні землі, якими, за дозволом Коша, міг довічно володіти і користуватися кожен бажаючий із козаків чи посполитих.