Московсько-українські договори як джерела права Української гетьманської держави (Війська Запорозького).

- Договір Б. Хмельницького з Москвою 1654 року (Березневі статті).Цей договір був складений у формі прохань української сторони до царя, що складався з 23 пунктів і мав назву «Просительні статті». У скороченій редакції з 11 статей більшість пунктів було затверджено царем і боярами. «Просительні статті», царські укази до них та інші аналогічні документи згодом дістали нову назву - Березневі статті Б. Хмельницького. Основний зміст Березневих статей полягав в тому, щоб царський уряд зберіг права і привілеї Війська Запорізького, українських козаків, шляхти, міщанства. Йшлося також про 60-тисячний козацький реєстр, плату старшині та козакам, збереження місцевої адміністрації та збирання нею спеціального податку для царської скарбниці, право обрання гетьмана й надання йому на утримання Чигиринського староства. Крім того, передбачалося право зносин з урядами зарубіжних країн, невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України, залишення селян у феодальній залежності.

Деякі пункти викликали застереження з боку московського царя. Так, гетьманові заборонялося вступати в контакти з урядами Туреччини та Польщі, тобто з тими країнами, які конфліктували з московським царем.

Про всі зовнішньополітичні кроки під час прийняття іноземних посольств Б. Хмельницький повинен був повідомляти до Москви. Крім того, він мав затримувати у себе тих послів, які намовляли би гетьмана до виступу проти царя.

Березневі статті не були затверджені найвищим законодавчим органом Української гетьманської держави – Генеральною радою. Тож не відбулося правової легітимізації цього міжнародно-правового акта. Гетьман аж до своєї смерті не тільки не порушував питання про скликання Генеральної ради для ратифікації досягнутих домовленостей, а й не оголосив їхнього конкретного змісту ні козацькій старшині, ні всім жителям України.

- Переяславські статті від 17 жовтня 1659 року (договір укладений у м. Переяславі між Ю. Хмельницьким та царським урядом)

Підписання договору проходило під значним політичним і силовим тиском уповноваженого московського царя князя Трубецького. Він відкинув текст Конституції, розробленої козацькою верхівкою і затверджений Генеральною радою у Жердовій Долині; для підписання статей договору відмовився прибути до гетьманської столиці и. Трахтемирова, замість цього зобов’язав провести Генеральну раду в Переяславі в оточенні 40-тисячного московського війська.

На розгляд української сторони було винесено 14 пунктів «давніх статей» 1654 року, які насправді являли собою фальсифікат Березневих статей, та 18 «нових статей» до договору, укладеного Б. Хмельницьким . Саме ця підробка подавалась як оригінальні статті Б. Хмельницького. Тож Переяславські статті Ю.Хмельницького базувалися не на справжніх, автентичних статтях, а на сфабрикованих московською владою.

Згідно з умовами договору 1659 року повноваження гетьмана і всього Війська Запорізького значно звужувалися. Обраний гетьман тепер зобов’язаний був прибути до московського царя і отримати від нього символи влади – булаву і клейноди; замість визнання зверхності константинопольського патріарха, київський митрополит мав перейти у підлеглість до московського; зовнішня політика проводилася тільки з дозволу московського царя; зв’язки з Кримським ханством заборонялися взагалі.

«Нові статті», в абсолютній більшості, - це результат безпрецедентного накидання їх з боку московського уряду. У них містилися такі положення:

1) про необхідність запровадження смертної кари для гетьмана І. Виговського, його родини, а також полковників, які брали участь у виступі проти царської влади;

2) гетьманові та Війську Запорізькому заборонялося ухвалювати самостійні рішення про початок чи завершення війни з іншими країнами без царського дозволу;

3) ліквідовувалися рештки Білоруського козацького полку ,місцевим жителям заборонялося називатися запорізькими козаками;

4) зростала кількість міст, у яких мали право перебувати царські воєводи;

5) заборонялося козацькій владі знімати гетьмана, хіба що за зраду цареві;

6) Москва мало право контролювати підбір старшинських кадрів, а новообрані полковники мали складати присягу на вірність цареві;

7) судова гілка влади втрачала свою незалежність. Судам заборонялося виносити вироки щодо смертної кари старшинам, які були союзниками московської влади;

8) Україна зобов’язувалася повернути Москві трофеї, захоплені під час переможної для козаків битви під Конотопом;

9) оскільки кріпацтво на українських землях було скасовано, а кількість селян – утікачів із московських територій збільшувалась, цар вимагав від української влади забезпечити їхнє повернення до попередніх власників;

10) за відмову від присяги на користь самодержця передбачалося застосування смертної кари для українських козаків, старшини, міщан.

- Московські статті 1665 року (договір укладений у Москві між Лівобережним гетьманом І. Брюховецьким і царським урядом)

Для переговорів і укладання договору вперше до Москви прибув сам гетьман на чолі з представницькою делегацією, до якої входило 535 осіб. Демонструючи запопадливість перед московським царем, гетьман поставив свій підпис під усіма статтями договору, власноруч додаваши: «Великого государя, його царської величності холоп, я, гетьман, І. Брюховецький…». Для більшої переконливості у своїй вірнопіданності царській владі гетьман обрав за дружину російську княгиню Долгорукову.

Статті І. Брюховецького значно посилювали політичну, фінансову та військово-адміністративну залежність Війська Запорізького від Москви. Як і попередні, вони поділялися на «старі», тобто сфальшовані й підписані Ю.Хмельницьким, та «нові». «Старими» гарантувалося невтручання до юрисдикції козацьких судів, заборонявся постій московських послів і військовиків у козацьких маєтках. Крім того, вибори гетьмана дозволялися тільки у присутності уповноваженої Москвою особи, з обов’язковим врученням обранцеві символів особисто царем.

«Новими» статтями Україна «з усіма городами, містами й містечками, селами й слободами, з усіма в них мешканцями», за винятком козацького стану, передавалася під безпосередню владу московського царя. Цим пунктом Україна фактично втрачала свою політичну автономію. До того додавалася втрата Військом Запорізьким багатовікового зв’язку з Константинопольською патріархією. Відтоді українська церква підпорядковувалася Москві, а її глава мав бути росіянином за походженням.

- Глухівський договір 1669 року (міждержавна угода, підписана у Глухові між лівобережним гетьманом І. Многогрішним і московським урядом)

Порівняно з Московськими статтями І. Брюховецького, права Війська Запорізького значно розширювалися. Україні поверталися вольності у відповідності з умовами Березневих статей Б. Хмельницького. Так, цар обіцяв не порушувати права козаків, зменшував кількість міст, у яких перебували московські воєводи, забороняв останнім втручатися в українське судочинство, а царських підданих у Гетьманщині могли судити лише за участі представника Війська Запорізького. Українцям надавалося право мати 30-тисячне реєстрове військо, яке мале забезпечуватися за рахунок податків з місцевого населення.

Податковими пільгами користувалися полкова та генеральна старшина, якій надавалося право проводити судочинство над підданими.

Врегульовувався порядок наділення землею за службу у Війську Запорізькому. З укладанням Глухівського договору цар міг закріплювати за старшиною лише ті маєтки, які були надані гетьманським урядом. Самодержець не забороняв проведення вільних виборів гетьмана, водночас не дозволяв Війську Запорізькому налагоджувати міжнародні дипломатичні зв’язки з іншими країнами світу.

Красномовною ілюстрацією втручання у внутрішні справи України є положення про те, що за гетьманом міг установлюватися нагляд з боку старшини з метою інформування царя про справжні його настрої. У цій же площині можна тлумачити й статтю, що забороняла Генеральній раді знімати гетьмана з посади за вчинення злочину без попереднього проведення слідства і згоди на це московського самодержця.

І, нарешті, останнім прикладом обмеження автономних прав Української гетьманської держави стала пропозиція царя про створення компанійського полку у складі 1000 козаків, якому доручалося підтримувати такий порядок в Україні, який його хотів бачити московський уряд.

- Коломацьці статті 1687 року (двосторонній договір між гетьманом України І. Мазепою і старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном, Петром та царівною Софією – з іншого)

Договір містив 22 статті, із яких 17 базуються на Глухівських статтях, а 5 – нових. Серед положень, що уточнювали Глухівські статті, важливе значення мало надання дворянських титулів українській старшині, та урівняння їх у правах із московським дворянство. Гетьман жодним чином не міг обмежити прав осіб, наділених царською ласкою.

У ст. 19 вперше мовилося про необхідність тісніших інтеграційних процесів між Україною та Москвою, а також про ліквідацію національних особливостей українського народу. З метою об’єднання обох народів рекомендувалися асиміляційні заходи, тобто заохочення міжнаціональних шлюбів, вільне пересування та проживання українців на території Московської держави. Цим положенням висловлювалися наміри про об’єднання двох державних утворень і злиття їх в єдину державу на чолі з московським царем. Денонсувати Коломацький договір можна було тільки за згодою обох сторін.

- Конотопські статті 1672 року (угода між новообраним лівобережним гетьманом І. Самойловичем, з одного боку, та московським урядом – з іншого)

Договір складався з уточнених і доповнених Глухівських і 10 додаткових статей. Оскільки зміст угоди розроблявся обома договірними сторонами, в ній містилися пропозиції, як царя, так і козацької старшини. Остання спромоглася досягти своєї мети – обмежити владу гетьмана на свою користь.

Умовами договору цар забороняв гетьманові притягати до кримінальної відповідальності козацьких старшин без згоди старшинської ради; обмежував його у праві дипломатичних зносин не лише з іншими країнами, а й з правобережним гетьманом П. Дорошенком; не дозволяв розширювати території Війська Запорізького за рахунок білоруських земель; зобов’язував повертати втікачів з московських земель до їхніх феодалів; наклав заборону на участь українських послів у польсько-російських переговорах, де йшлося про долю Української гетьманської держави. З аналізу решти статей можна зробити висновок про посилення втручання московського царя у внутрішні справи України. Він узявся регулювати навіть такі дрібні справи, як будівництво млинів, знищення річкової греблі тощо.

- Другий Переяславський договір 1674 року (укладений козацькою старшиною, полковниками 10 правобережних полків із царем)

Угода стала можливою внаслідок успішного походу об’єднаного московсько-козацького війська Лівобережної України на протилежній берег Дніпра і визволення українських територій з-під гніту Туреччини і Кримського ханства.

На Генеральній раді в Переяславі гетьманом Правобережжя був обраний І. Самойлович, який іменувався «гетьманом обох берегів Дніпра». Особливість договору полягала в тому, що І. Самойлович статей не підписував, присяги не приймав і в тексті його прізвище не згадується. Конституцію власними підписами скріпила старшина на чолі з генеральним обозним І. Гулаком.

Другі Переяславські статті 1674 року цілковито базуються на Глухівських і Конотопських статтях. Лише одне положення є новим у названих двосторонніх договорах. Йдеться про зобов’язання царя захищати правобережні українські землі від турецького султана чи кримського хана. Кількість правобережних реєстрових козаків зменшилась до 20 тис.

- Решетилівські статті 1709 року та додаткові царські укази до них – проект конституції, запропонований московському цареві від імені гетьмана І. Скоропадського, а також «Решетельський указ» Петра І та інструкції царському резидентові в Україні

Сукупність цих правових актів становлять статті І. Скоропадського. Вперше за всю історію українсько-російських відносин документ було впроваджено в односторонньому порядку – царським указом.

Із запропонованих гетьманом 14 статей Петро І від 5 відмовився повністю, решту – задовольнив частково або з певними застереженнями. Особливу загрозу політичній автономії України становили положення про бажаність передання козацьких війсь під командування російських військових начальників; про дозвіл воєводам «інтересуватися» внутрішніми справами України, проводити розслідування і здійснювати правосуддя на місцевим населенням; про обов’язковість виконання гетьманом указів царя і розпоряджень його міністрів.

Призначаючи на посаду стольника А. Ізмайлова як особистого резидента, московський цар надав йому спеціальну інструкцію. В ній мовилося про те, що гетьман мав очолювати Українську державу, однак рішення необхідно було погоджувати із царським представником. Решта положень інструкції спрямовувалася на різке розширення сфер втручання московської влади у внутрішні справи України. Цар доручав А. Ізмайлову наглядати за порядком на Запорізькій Січі, а прибічників І. Мазепи дозволяв затримувати і судити.

Обмеження торкнулися й міжнародних відносин. Без царського дозволу гетьман не міг приймати послів жодної країни. Заборонялося обирати представників польської національності чи інших «чужоземців» на будь-які посади у Війську Запорізькому. Гетьман позбавлявся традиційного права надавати козацькій верхівці маєтки за службу чи відбирати за ухиляння від неї. Пропонувалося також знищити ті міста в українських полках, які у шведсько-російській війні підтримали І. Мазепу та його скандинавських союзників. Позірно змилостивишсь, цар зобов’язав населення міст сплачувати до його скарбниці грошовий податок – «по дві биті єфимки».

- «Рішительні пункти» гетьману Д. Апостолу 1728 року. (царський указ, виданий у відповідь на проект гетьманської Конституції, якою передбачалося відновлення політичної системи Гетьманщини на засадах Березневих статей 1654 року).

Своїм указом цар відмовився підтвердити права і вольності Війська Запорізького, поглибивши, натомість, залежність України від Росії.

Основні положення «Рішительних пунтків» були такими:

1) скасовувався принцип незалежного судочинства, адже до складу Генерального суду ввійшли, окрім українців, троє росіян;

2) без царського дозволу заборонялося обирати чи знімати гетьмана;

3) вибори генеральної старшини також мали затверджуватися царем;

4) полкову старшину і сотників затверджував гетьман;

5) кількість російський полків на території України зменшувалось до трьох;

6) податки, запроваджені Малоросійською колегію, скасовувалися;

7) право наділення козаків маєтностями передавалося московському цареві;

8) митні збори з імпортованих в Україну товарів сплачувалися на користь царської скарбниці;

9) гетьманові заборонялося вступати в дипломатичні зносини, окрім дрібних спорів із прикордонними країнами;

10) у військових справах гетьман мав підпорядковуватися російському генерал – фельдмаршолаві князеві М. Голицину, а не московському цареві, як це було раніше.

Отже, зміст гетьманських статей від Б.Хмельницького до Д.Апостола зазнав істотних змін у напрямку поступового обмеження української автономії аж до її повної ліквідації наприкінці 18 ст.