Функції права.
Функції права – основні напрямки правового впливу на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування.
Термін „функціонування права” означає дію права в житті суспільства, втілення його функцій в суспільних відносинах.
Функції права – це головні напрямки впливу права на свідомість та поведінку людей, які характеризують його роль та значення в житті суспільства. Розрізняють загально-соціальні та спеціально-юридичні функції права.
До загально-соціальнихфункцій права відносять культурно-історичну, стабілізаційну, виховну і інформаційно-орієнтовну функції, а також функцію соціального контролю.
Культурно-історична функція полягає в тому, що право в нормативній формі закріплює вищі досягнення людської цивілізації: свободу, рівність, справедливість.
Стабілізаційнафункція проявляється в здатності права забезпечувати стійкість і сталість у житті суспільства. Консолідуючи людей і забезпечуючи цілісність їхнього існування, право стримує антисоціальні руйнівні процеси.
Виховнафункція полягає в тому, що право за допомогою своїх розпоряджень сприяє становленню людини як правослухняного члена громадянського суспільства.
Інформаційно-орієнтовнафункція полягає в тім, що право інформує людину про її права й обов'язки, про можливе і належне поводження.
Функція соціального контролю полягає в тому, що право стимулює соціально-корисне поводження людини і, навпаки, обмежує (за допомогою заборон) поводження, небезпечне чи шкідливе для суспільства.
Спеціально-юридичні функції права здійснюються за допомогою специфічних юридичних засобів (видання нормативних та індивідуальних правових актів). Зазвичай виділяють дві основні спеціально-юридичні функції права: регулятивну та охоронну.
Регулятивна функція права виявляється в тому, що приписи правових норм вносять упорядкованість у суспільні відносини. Виконуючи функцію регулятора суспільних відносин, правова норма вказує людині на лінію її поведінки в тому чи іншому випадку. Наприклад, норми Цивільного кодексу України інформують про те, які дії треба здійснити при укладанні договору купівлі-продажу житлового будинку.
Розрізняють різновиди регулятивної функції: регулятивну статичну і регулятивну динамічну. Регулятивна статична функціяправа виявляється в закріпленні тих чи інших стабільних станів (статусів). Наприклад, ст.2 Конституції України закріплює унітарний устрій нашої держави.
Регулятивна динамічна функція права „обслуговує” соціальні процеси: торгівлю, виробництво нових цінностей, перехід майна й інших благ від одних осіб до інших. Наприклад, норми Цивільного кодексу України визначають порядок переведення боргу боржником на іншу особу.
Охоронна функція полягає в тому, що право захищає соціальні цінності, блага, суспільні відносини шляхом встановлення заборон, обмежень і покарань за порушення заборон. Наприклад, ст.186 Кримінального кодексу України встановлює караність грабежу. Тим самим право захищає особу і власність від злочинного зазіхання.
Регулятивна й охоронна функції права тісно пов'язані між собою. Охоронна функція права покликана забезпечити нормальну дію регулятивної функції.
§ 10. Цінність права.
Під цінністю права розуміється його спроможність служити метою і засобом задоволення науково обгрунтованих, соціальне справедливих загальнолюдських потреб та інтересів громадян та їх об'єднань. Цінності в праві слід сприймати як шкалу виміру самого права.
Цінність у праві – це те сутнісне, що дозволяє праву залишатися самим собою.
Визначення юридичних цінностей – предмет юридичної аксіології.
Можна виділити основні прояви цінності права.
1. Соціальна цінність права полягає у тому, що воно, втілюючи загальну, групову та індивідуальну волю (інтерес) учасників суспільних відносин, сприяє розвитку тих відносин, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому. Воно вносить стабільність і порядок у ці відносини. У суспільстві, в умовах цивілізації, немає такої іншої системи соціальних норм, яка змогла б забезпечити доцільне регулювання економічних, державно-політичних, організаційних та інших відносин, реалізую-чи при цьому демократичні, духовні та моральні цінності. Забезпечуючи простір для упорядкованої свободи і активності, право служить чинником соціального прогресу. Його роль особливо зростає в умовах краху тоталітарних режимів, розвитку демократії.
2. Інструментальна цінність права – один із проявів його загаль-носоціальної цінності – полягає у тому, що право є регулятором суспільних відносин, інструментом для вирішення різних завдань, у тому числі для забезпечення функціонування інших соціальних інститутів (держави, соціального керування, моралі та ін.) та інших соціальних благ. Як інструмент право використовується різними суб'єктами соціального життя – державою, церквою, громадськими об'єднаннями, комерційними організаціями, громадянами. У цивілізованому суспільстві саме право є одним із головних інструментів, здатних забезпечити організованість і нормальну життєдіяльність, соціальний мир, злагоду, зняття соціальної напруженості.
3. Власна цінність права як соціального явища полягає у тому, що право виступає як міра: а) свободи та б) справедливості. У цій якості право може надавати людині, комерційним і некомерційним організаціям простір для свободи, активної діяльності й у той же час виключати сваволю і свавілля, тобто служити гарантом вільного, гідного та безпечного життя. Соціальна свобода, не пов'язана правом, поза права, може переростати у сваволю, несправедливість для більшості людей. Право виступає силою, яка в змозі протистояти беззаконню.
Стверджуючи принципи свободи і справедливості, право набуває глибокого особистого значення, стає цінністю для окремої людини, конкретної групи та суспільства в цілому, відкриває особі доступ до благ і виступає дієвим засобом її соціальної захищеності. Як писав український мислитель Б. Кістяківський, „право лише там, де є свобода особи”. У цьому проявляється гуманістичний характер права. Саме через свою власну цінність право входить до арсеналу загальнолюдських цінностей, що виробляються поколіннями людей протягом історії.
§ 11. Співвідношення права і закону.
Соціальна цінність права реалізується в соціальній цінності окремих юридичних законів.
Закон має соціальну цінність тоді, коли він відповідає праву, адже право і закон – не те саме. Закон може бути двох видів: правовий і неправовий. Ще Тарас Шевченко мріяв про „праведний закон” в Україні, тобто про правовий, справедливий закон, підкреслюючи тим самим неправедність законів царської Росії для кріпаків і для пригноблених народів, що входили до її складу.
Правовий закон відповідає вимогам права, втілює справедливість. Проте будь-який закон – правовий чи неправовий – належним чином прийнятий, підлягає виконанню, доки він не скасований. У країнах із демократичним режимом (а такою є Україна) ця вимога не поширюється на явно злочинні розпорядження і накази (ст. 60 Конституції України).
У країнах із тоталітарним режимом неправових законів, постанов, наказів було і є чимало. Прикладом є фашистська Німеччина, у якій на підставі законів переслідувалися особи з політичних, расових і релігійних мотивів, скажімо, Закону „Про захист німецької крові та німецької честі” від 15 вересня 1935 р. На Нюрнберзькому процесі – судовому процесі у справі головних німецьких злочинців – винуватців Другої світової війни (відбувався 20.11.1945-01.10.1946) винні відповідали за злодіяння відповідно до міжнародного закону – Статуту Міжнародного трибуналу. Сторона, що їх захищала, заявила, що вони не несуть відповідальності, тому що як офіцери фашистської армії виконували „наказ” і закони своєї держави, діяли правомірно. Трибунал був іншої думки: «Вони виконували свавілля». Обвинувачі (одним із них був прокурор Української РСР Р. Руденко) не заперечували того, що підсудні не порушували юридичних актів своєї держави, однак самі акти були несправедливими, антиправовими, тому що суперечили природним правам людини, народів, людства – насамперед правам на життя, мир, свободу. Відповідно до Статуту Міжнародного трибуналу посадове становище підсудних, так само як і той факт, що підсудний діяв за розпорядженням уряду або за наказом начальника, не звільняє від відповідальності, коли йдеться про злочини проти людства.
Можна навести приклад з історії законодавства СРСР, зокрема, періоду сталінського тоталітарного режиму. Постановою ЦВК СРСР „Про внесення змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік” від 1 грудня 1934 р. були внесені зміни до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік про розслідування та розгляд справ про терористичні організації і терористичні акти проти працівників радянської влади. Ці зміни позбавляли обвинувачених права на захист, на касаційне оскарження вироків, на подання прохань про помилування. Слідство було обмежено десятьма днями, і вирок про вищу міру покарання підлягав виконанню негайно після його винесення.
Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і його уявлення про право та справедливість. Відмінності правових і неправових законів має практичний результат – створення механізму контролю за змістом законів, їх відповідністю вихідним людським цінностям. За допомогою такого механізму скасовується закон, визнаний неправовим. У більшості розвинутих демократичних країн такий механізм існує. Він іменується конституційним контролем. В Україні його здійснює Конституційний суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції. Провідний принцип конституційного контролю виражається в такому – конституція країни втілює прийняті в цій країні уявлення про права людини, про справедливість, рівність, свободу, про механізм управління та здійснення державної влади. Таким чином, визнається, що конституція – це основний правовий закон, а всі інші закони можуть бути перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на відповідність праву. Якщо закон не відповідає конституції, він вважається неправовим і скасовується.
Звичайно, абсолютно правового ідеалу, що задовольняв би всіх, не існує. Практично неможливо об'єктивно визначити справедливість, оскільки немає механізму її вичленування. Конституція – це наближення до ідеалу, яке на даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової, нарешті, загальнолюдської культури суспільства. Іншої вищої точки відліку для визначення правового або неправового змісту закону, крім конституції, немає. У питаннях про права людини такою точкою відліку є міжнародні акти про права людини. Кожний підготовлений парламентом закон має бути перевірений на предмет його відповідності цим актам.
Отже, право і закон – не одне й теж. Проте було б неправильним протиставляти їх одне одному, вважати, що юридичні норми можуть існувати без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою формах, говорити про їх несумісність або про те, що право взагалі незалежно від держави. Право завжди має форму вираження: основною з цих форм є закон.
Дата добавления: 2015-03-03; просмотров: 949;