Розвиток ідей класичної школи в Україні.

Політична економія як наука набула певного розвитку в Україні на початку XIX століття. Вона була введена як самостійна навчальна дисципліна в університетах, гімназіях, ліцеях в 1803–1804 рр. Було перекладено і опубліковано низку праць західноєвропейських економістів, друкувались дослідження російських та українських учених.

У пореформений період і до дев’яностих років XIX століття політична економія розвивалась переважно у руслі класичної політичної економії. Проте ще й в період підготовки до реформи 1861 року українські вчені зробили вагомий внесок у розвиток світової економічної думки, її класичного школи.

Одним із перших вітчизняних просвітителів, прихильників ідей Сміта не тільки в Україні, але й у всій Російській імперії був Десницький Семен Юхимович (бл. 1740 – 1789). Був одним із розробників російського права, засуджував кріпосне право та національне гноблення.

Аналізуючи „натуральну юриспруденцію” , С. Десницький відмічав, що важливого значення набуває дослідження добробуту громадян, їх облаштування, впровадження мануфактур, сприяння комерції, удосконалення хліборобства, організації банківської системи, митної справи тощо. Учений вважав, що розвиток землеробства і торгівлі робить народ забезпеченим, здатним вчасно сплачувати податки.

Особливого значення вчений надавав вченню про власність, рахуючи, що вона (власність) посідає центральне місце на різних єтапах суспільного розвитку. С. Десницький виступав захисником приватної власності. Будь-який замах на власність він уважав за найбільшу нелюдькість. „Позбавити людину володіння або перешкодити їй у використанні своєї речі – явне беззаконня” [2], – тверив С.Десницький.

У розвитку держави, враховуючи приклад Англії, C. Десницький надає великого значення торгівлі, купечеству, розвитку науки і промисловості.

Далі вчений у всіх випадках пропонував: уникати монополій, не накладати мита на всякі внутрішні товари, над перекупниками мати суворий нагляд.

Серед економістів класичного напрямку в політичній економії чільне місце посідає син греко-католицького священника з українського закарпаття М. А. Балудянський(1769–1847). В Російській імперії Михайло Балудянський стане професором, статс-секретарем, таємним радником і помре в її столиці – Санкт-Петербурзі.

Конспекти лекцій і публікацій М.А.Балудянського були надруковані під назвою „Економічна система”.В них він першим з українських економістів у 1806 – 1808 рр. виклав і спробував розвинути основні положення „Дослідження про природу та причини багатства народів”. Він правильно визначив „ теорію Адама Сміта, основану на праці і обміні ”, як систему, що вбачає багатство народу „в міновій цінності всіх виробів”.

Досліджуючи, аналізуючи і порівнюючи вчення меркантилістів, фізіократів, а потім і погляди А.Сміта, М. Балудянський приходить висновку, що А. Сміт об’єднав попередні політекономічні концепції, знайшовши першопричину всього багатства в праці. Він показав, що у всіх галузях людської діяльності діють одні й ті ж мотиваційні механізми. Далі він підкреслює, що А. Сміт пішов далі фізіократів, бо зарахував до продуктивної всі види праці, що застосовуються у матеріальному виробництві. „Якщо нація, – писав вчений, – займається виробництвом таких предметів, котрі мають постійну вартість і якщо її громадяни виробляють вартість тільки шляхом таких продуктів, то як купець, так і продавець рівномірно примножують природне багатство”. Якщо ж нація не здатна прогодувати населення, то вона потрапляє у залежність від інших націй.

„Національне багатство, – писав М. Балудянський, – полягає в нагромадженні продуктів продуктивної праці. Взагалі будь-який товар, на виробництво якого використано більше праці, має при обміні і більшу вартість.” Це вихідна засада А.Сміта, якої дотримувався М.А. Балудянський. Він зазначає, що для будь-якого виробництва в сільському господарстві, в мануфактурі й торгівлі потрібні: 1) праця; 2) капітал; 3) земля. Розглядаючи ці фактори виробництва М. Балудянський посилається не тільки на праці А.Сміта, а і на інших західноєвропейських вчених.

М. Балудянський докладно досліджує суть, частини і функціонування капіталу у народному господарстві. „Якщо нація споживає все вироблене своєю річною працею, то її капітал не примножується і вона не здатна починати нові роботи і використовувати нові машини; тоді вона залишається у попередньому становищі” – писав він.

Одним із перших навчальних курсів політичної економії (двотомні „Записки про політичну економію” – Харків, 1837, 1848) розробив російською мовою Тихін Федорович Степанов (1795 – 1847) – професор політичної економії Харківського університету.

Суспільно-економічні погляди Т. Степанова сформувалися під впливом ідей Сміта, Рікардо, Мальтуса, Сея, Сісмонді, які він творчо використовував у своїх працях. Особливо високо вчений цінив Сміта. У промові, проголошеній на урочистих зборах імператорського Харківського університета, Степанов, похвально відгукуючись про політичну економію, сказав: „Нарешті на горизонті політичної економії зійшло справжне її світило, це система Адама Сміта” А у „Записках про політичну економію” він писав: „Праця є головним джерелом багатства – це наріжний камінь, що його поклав Адам Сміт у підвалину його чудової системи”.

Т. Степанов не лише аналізував ідеї класиків політичної економії, але й використовував їх для аналізу господарських процесів у економіці російської імперії, з’ясування природи та критики кріпосницької системи.

Зокрема, розглядаючи питання про джерела багатства, він підкреслював, що всі соціальні групи людей мають право на його використання, а справедливість у розподілі багатства, доступність освіти удосконалюють суспільний порядок і державу. Вчений був прихильником багатофакторності у створенні багатства, підкреслював роль праці, капіталу та землі у цьому, водночас наголошуючи на особливому значенні фактора праці, який приводить у рух всі інші фактори виробництва.

Мріючи про світле майбутнє людства, Т.Степанов сподівався досягти його мирним удосконаленням суспільства, просвітництвом.

Прихильником класичної політичної економії був також професор Київського університету І. В. Вернадський(1821 – 1884) – батько видатного вченого природознавця, академіка, першого президента АН УРСР В. І. Вернадського.

Народився В. І. Вернадський у Києві в сім’ї лікаря. Закінчив Київський університет, де був нагороджений золотою медаллю за філософьку працю. Здобувши стипендію кандидата в політекономи, І. Вернадський вчився у Німеччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Англії. У 1847 році захистив у Петербургському університеті магістерську дисертацію на тему „Нарис теорії потреб”. „ У політичній економії, – писав І.Вернадський, – немає, можливо жодного предмета, пояснення якого було б таким важливим, як потреби. Як би ми не обмежували їх коло, вони все ж таки залишаються в її межах і притому тією межею, до якої, як до центру, тяжітимуть усі висновки науки.” Молодий вчений виклав свій погляд на стан вивчення потреб меркантилістами, фізіократами й А. Смітом, якому й віддав перевагу. На основі проведеного аналізу, І.Вернадський зробив висновок, що теорію потреб до нього ніхто не викладав ясно, чітко і яскраво. Важливою вимогою у з’ясуванні теорії потреб, на його думку, є включення в об’єкт аналізу суспільства і людини.

Одну з своїх праць („Предмет політичної економії”) вчений присвятив визначенню предмета політичної економії та з’ясуванню її завдання. Останнє полягає у тому, писав він, щоб відкрити „природні закони виробництва”. При цьому І.Вернадський наголошує, що „економічні закони проявляються у всій своїй силі скрізь, де існує праця і обмін ...„ Він виступив проти визначення політичної економії як науки про багатство і підкреслив, що вона вивчає лише один бік, одну властивість багатства – його цінність.Предмет науки він обмежує товарним виробництвом.