Розквіт дипломатичної активності України - Руси за часів Володимира Великого.

Володимир Святославич (бл. 960, Київ -15.07.1015, Київ) — великий князь київський і новгородський; позашлюбний син великого київ. кн. Святослава Ігоревича й ключниці його матері кн. Ольги Малуші (здогадно доньки древлянського кн. Мала). Перед тим, як вирушити в останній похід до Болгарії 969 Святослав поса­див синів намісниками в трьох центрах Руської держави: старшого Ярополка в Києві, молод­шого Олега в центрі недавно приєднаної Древлянської землі Овручі й Володимира в Новго­роді. У роки князювання В. С. завершилось у заг. ри­сах складання Давньоруської держави. Він нале­жав до числа найвизначніших дипломатів Європи свого часу, відмовившись від однобічної зовніш­ньої політики попередників, які зосередили її на стосунках із Візантією, зав'язав договірні стосун­ки з Германією, Болгарією, Угорщиною та Поль­щею, країнами Скандинавії. Саме до цього часу фахівці (В.Д. Пашуто) відносять орг-цію сталої посольської служби й дип. імунітету. Тоді складається вже ієрархія дипломатів, у якій дже­релами називані «сол» (посол) і «вестник» або «посольник» — представники уряду нижчого рангу. Безперечно, вага дипломата насамперед залежала від авторитету й політ, статусу його країни, але багато важили його якості.

Розвиток зовн.-політ, контактів призвів до скла­дання та вдосконалення князівського дип. апа­рату: з'явились посади дяків і «печатників» (канцлерів, керівників дип. служби).

Новий етап у зовнішній політиці Київської Русі почався за князювання в Києві Володимира Святославича (978-1015), який відмовився від одновекторної, спрямованої на Візантію дип­ломатії та вступив у зносини з низкою європ. країн (Германією, Польщею). Він одружився із сестрою візантійського імп. Василія Анною (979), що піднесло міжнар. авторитет руського князя. Багатополярну зовн. політику Володимира про­довжив і розвинув його син Ярослав (1019-54).

Своє князювання в Києві розпочав із реформ. Спочатку реформував ідеолог, систему Русі — язичництво. На зміну чи­сельним культам слов. і неслов. божеств прийшов влаштований за наказом В. С. пантеон з 6 богів на чолі з громовержцем Перуном, про що «Повість временних літ» оповідає під 980. Утім, дехто з істо­риків (напр., X. Ловм'янський) вважає, що на­справді В. С. увів культ єдиного язичницького бога Перуна, чим виявив потяг до монотеїзму. Далі князь приєднав (чи повернув до складу д-ви) схід.-слов. союзи племен і племінні княжіння: хорватів і дулібів (981), в'ятичів (982), радимичів (984) та ін. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, західний кордон проходив Дністром, Карпатами, Західним Бугом, Німаном і Західною Двиною, на півночі — Чудським, Ладозьким та Онезьким озерами, на півдні — річками Південним Бугом, Доном, Россю, Сулою. Після того провів адмін. реформу, замі­нивши в центрах основних руських земель пле­мінних вождів, що здавна сиділи там і постійно прагнули до автономії, на посадників: своїх синів і довірених бояр, після чого територ. єдність д-ви була забезпечена. В. С. реформував законодав­ство, доповнивши й розвинувши відповідно до вимог часу старий «Закон Руський». Новий, також усний, прав, кодекс одержав назву «Закону Земляного». . Серйозною проблемою доби Володимира Святославича були набіги кочовиків. Для протидії цьому необхідна була сильна армія. Отож Володимир упроваджує військову реформу, встановлюючи феодальну організацію війська — службу за право володіти землею. Це зміцнило і власну владу князя. Окрім цього, створюється досить розгалужена система фортець, валів, опорних пунктів тощо. Далі князеві довелось повернутись до реліг. справ. Язичницька релігія не забезпечувала підтримки держ. владі, а її служителі-жерці зма­гались із князем за вплив на населення й накопи­чували багатства, загрожуючи перетворитись у могутню й не залежну від влади касту. Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської влади потрібен був єдиний бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеоном вже не відповідала вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-перше, історичні підвалини такого вибору вже були закладені Аскольдом і княгинею Ольгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влада домінувала над релігійною; по-третє, мова богослужіння фактично була єдиною.

Тому В. С. в сер. 980-х почав схилятись до вселенської релі­гії — християнства, служителі якого були вірними слугами государів і провідниками їхньої політики. 986 у Візантії спалахнув заколот земельних маг­натів проти імп. Василія II, той звернувся за допо­могою до В. С. Князь пообіцяв допомогти, але за­жадав за це руку сестри імператора Анни. Спо­чатку Василій II відмовив, та коли заколот став загрожувати існуванню династії, погодився і зажадав, щоб київ, государ охрестився, що В. С. виконав. Надіслане руським князем військо до­помогло імператорові здолати заколотників, після чого той підступно порушив головну умову русько-візантійської угоди: відмовив В. С. у шлю­бові із сестрою. Щоб примусити Василія II вико­нати угоду, В. С. влітку 989 обложив візантійське місто Херсонес у Криму і восени здобув його. Імператореві довелось прислати сестру до Херсонеса, де переможець узяв із нею шлюб, а місто повернув Візантії як викуп за наречену. Навесні 990 В. С. із дружиною повернувся до Києва й по­чав енергійно насаджувати християнство, що спра­вило великий позитивний вплив на всі боки жит­тя давньоруського суспільства. В останні роки життя проти нього піднялись сини: 1012 Святополк турівський (був кинутий батьком до київ, в'язниці) і 1014 Ярослав, що був його посадником у Новгороді. У розпалі підготовки походу на Новго­род В. С. Раптово помер.