Поняття та передісторія розвитку податків

Податки дуже складна й надзвичайно впливова на всі економічні явища та процеси фінансова категорія. Це – обов’язків елемент економічної системи держави незалежно від того, яку модель економічного розвитку вона вибирає, які політичні сили перебувають при владі. Відсутність податків паралізує фінансову систему держави в цілому, робить її недієздатною і в кінцевому підсумку – позбавленою будь-якого сенсу.

Податок – це фіксований, обов’язків, безоплатний платіж юридичних та фізичних осіб до бюджету держави на основі чинного законодавства.

Податки – це плата громадян як членів суспільства за виконання державою її функцій, що має форму відрахування частини вартості валового національного продукту на загальносуспільні потреби. Тобто податки виправдані необхідністю забезпечення виконання державних функцій в інтересах суспільства. За відомим афоризмом: „Платити податки і померти повинен кожен”.

Історія податків налічує не одну тисячу років. Залишаючи поза увагою давні цивілізації Шумеру, Вавилона, Єгипту, Китаю, зупинимося на фіскальній історії Греції та Риму, звідки безпосередньо походять християнська цивілізація та європейська державність.

Основними доходами держав-міст (полісів) на території стародавньої Греції (VІ –І ст. до н.е.) були казенні промисли і монополії; доходи від оренди; повинності, накладені на іноземців; доходи від праці рабів, які були в державній власності; виручка від конфіскованого майна; мито; добровільні внески і пожертви. Податки та позики вважалися надзвичайними доходами. У перші віки існування подібна система державних доходів була характерна і для стародавнього Риму. Пізніше в Римі формується податкова система, в основу якої було покладено майнове та поголовне (подушне) оподаткування, що здійснювалося на підставі оцінки майна та перепису населення (цензу). Перший такий податок одержав назву трибутум.

У країнах Західної Європи до середини ХVІІІ ст.. податки вважалися необхідним злом, до якого вдавалися тимчасово, у вигляді виключення, у крайньому випадку, за наявності особливих умов, при структурному становищі держави, за відсутності інших способів фінансування державних видатків. Доходи в основному поступали від державних маєтностей (доменів – державне майно, землі, ліси), різних видів мита, казенних підприємств (регалій – дохідні прерогативи казни, певні галузі виробництва, види діяльності, що приймалися виключне користування казни і виключалися з суспільного обороту, із сфери діяльності населення). Теоретики податків того часу до звичайних доходів держави відносили не податки, а доходи від домен і лісів, від конфіскації майна, виручки від реалізації заблудлих тварин та майна, що залишилося після загибелі кораблів та ін.

Лише поступово починає складатися система так званих екстраординарних доходів – різних податків та мита. Ще на початку ХІХ ст. у Німеччині податки зазвичай стягувалися лише у випадку, коли доходів від домен і регалій не вистачало на покриття видатків. Наприклад, у Вюртемберзі (німецьке князівство) бюджет складався з трьох частин: видатки; надходження від домен; податки для збалансування суми видатків і доходів. До кінця ХІХ ст.. німецькі держави надавали права міським та сільським общинам вдаватися до оподаткування лише у випадку дефіциту надходжень від майна, мита, зборів, фінансової допомоги з казни.

Король у часи, коли державні фінанси мали приватно-правовий характер, тобто не відділялися від фінансів короля, мав доходи за рахунок повинностей від своїх земель (доменів), а також васалів, конфіскацій, зборів за проїзд і охорону купців, чеканки монети, реалізації безхазяйного майна. Крім того, державні ресурси поповнювалися за рахунок натуральних і особистих повинностей населення: внесків натурою, участі у воєнних походах, будівництва укріплень, утримання короля та його свити під час перебування на певній території; не виключалася і допомога грішми. Всі ці ресурси надходили періодично, за формою мали необов’язковий характер, стягувалися в силу звичаю.

З часом більшість неподаткових і натуральних доходів замінюються податками в грошовій формі. Доходи, що збиралися від випадку до випадку в екстреному порядку, поступово переходять у розряд постійних зборів, хоча деякий час зберігають цільовий характер. Формально вони вважаються добровільними, бо встановлюються за згодою станів.

Детальна хронологія запровадження різних податків у країнах Західної Європи, починаючи з античної епохи, наведена в монографії В.Л. Андрущенка „Фінансова думка Заходу в ХХ столітті”. Зупинимося лише на окремих, найбільш помітних епізодах історії податків. Перший постійний податок, що мав назву талья, ввів у 1439 р. французький король Карл VІІ під час так званої Столітньої війни. Загалом у середні віки „прибутки королівства (окрім тих, що надходили безпосередньо з королівських володінь) мали складатися меншою мірою із загального оподаткування і більшою мірою – з платежів та інших стягнень і повинні були надходити від орендарів в установлених випадках до королівської казни”.

В Англії з 1689 р. королі остаточно втрачають право запроваджувати податки без згоди парламенту. Нагадаємо, що так званий корабельний податок (ship money), самочинно введений королем, став прологом Англійської буржуазної революції ХVІІ ст. Але парламент довго не визнавав постійних податків на загальні цілі.

Однією з подій, що посприяла відокремленню англійських колоній у Північній Америці від метрополії та створенню нової „самопроголошеної” незалежної держави – Сполучених Штатів Америки, був інцидент, що увійшов у американську історію під назвою Бостонського чаювання (Boston Tea Party). Події розвивалися таким чином: у 1773 р. англійський уряд запровадив мито на чай, завезений у Америку з Індії. Обурені колоністи напали на кораблі, завантажені чаєм, що стояли в гавані міста Бостон, і викинули вантаж у воду. З цього моменту розгорівся збройний конфлікт, що переріс у війну за незалежність (1775-1783) та проголошення США 4 липня 1776 р.

У кінцевому підсумку поява постійних податків пов’язана з необхідністю утримання регулярної армії. На кінець ХVІІІ ст.. податки остаточно займають домінуюче місце в системах державних доходів у країнах Західної Європи та Північної Америки.

Така передісторія оподаткування на Заході в його найбільш архаїчних, оригінальних формах. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. входять у вжиток поширені на сьогодні податки – прибутковий податок та універсальний акциз, розвиток яких триває донині.

Наведені вище, яскраві події та помітні процеси в розвитку оподаткування показують, що податки, особливо враховуючи величину, різноманітність та винахідливість, з якою їх запроваджували, - один із центральних факторів за своїм впливом на економіку і соціальну сферу, на політичні настрої та хід історії. У цьому сенсі роль, не менш важливу, ніж на Заході, відіграли податки і на Сході Європи, зокрема в історії українського і російського народів. У ХVІІ-ХVІІІ ст. кріпосне право, зростаючий тягар поземельного й подушного оподаткування, спонукало населення шукати порятунку від несвободи на південних окраїнах, у незайманих степах. Так створилося запорізьке і донське козацтво, діяльність якого стала могутнім доленосним чинником в історії обох народів.

У східних слов’янських племен на початку виникнення державності основним аспектом формування доходів були добровільні за формою підношення „дари”, „поклони” князям як носіям влади, а також данина з підкорених племен. З часом подібні підношення перетворюються в обов’язкові, періодично сплачувані. Данина і дари зливаються в одну подать.

Татаро-монголи запроваджують данину на користь Орди, так зване ординське срібло. З 1504 р. збір данини від монгольських чиновників переходить у розпорядження московського князя, вона справляється у формі цільового податку з усіх уділів, підпорядкованих великому князю. У 1550 р. виникає інший цільовий податок – „пищальні гроші”, призначений для утримання стрілецького війська, якому за службу платили грошима, хлібом і сіллю. Крім того, для утримання армії призначались „ямчужні” (від назви селітри для виробництва пороху), „полонян очні гроші” (на викуп полонених). Стягнення названих платежів здійснювалося як у натуральній, так і в грошовій формах.

Неповторну, проникнуту національним колоритом податкову систему, що будь-коли існувала на території України, мало Військо Запорізьке Низове в ХVІ-ХVІІІ ст. Серед податків, які справляв Кіш (уряд Запорізької Січі), були: мито, що накладалося на купців за провіз краму; податок із шинків; мостове (плата за провіз краму через річки), плата за охорону та конвоювання, подимний податок (на так званих сиднів або гніздюків – на сімейних козаків, а також посполитих (селян-некозаків), які селилися на території Вільностей запорізьких козаків, а тому вважалися підданими Коша), військовий оклад (грошовий податок з посполитих); деякі інші податки та обов’язкові платежі. За висновком В.Л. Андрущенка і В.М. Федосова, історія Січі припадає на перехідний період від доменів і регалій до податкового фіскального господарства, а самих податків – від натуральних до грошових. Подібні процеси відбувалися по всій Європі. „Старовинна українська фінансова система досить яскраво несе в собі колорит епохи, передає характер життєдіяльного народу – землероба, індивідуаліста, промисловця, воїна-колонізатора степової окраїни”.

Січові податки витрачалися більшою мірою на військові потреби. І запорізька історія підтверджує закономірність, помічену, зокрема, відомим ученим-фінансистом початку ХХ ст. Кулішером, що війна „породила на світ” податки, спочатку тимчасові, потім, з появою постійного війська, і постійні.

Небезпідставне твердження, що армія і податкова система – „сіамські близнюки”, вплинуло і на формування теоретичних уявлень про податки. Автори ХV-ХVІ ст. тлумачили податки на основі патріотичних міркувань як плату за захист країни. Проте вже в середньовічні часи прийшло розуміння, що податки – одна з форм посягання держави на принцип недоторканості приватної власності. Подібних поглядів дотримувалися ранні італійські автори, а також представники школи меркантилістів (наприклад, Жан Боден 1530-1596).

Поступово населення змирилося з податками, останні перетворилися на неминучу, але звичну повинність для платників і на звичайний та необхідний дохід для держави. У зв’язку з цим виникають теорії, що отримали назву індивідуалістських і засновані на ідеях невтручання держави в економіку. Найбільш розповсюдженою серед них була теорія вигоди, відома також під назвами теорії обміну еквівалентами і атомістичної теорії. Вона тісно пов’язана із вченням про державу. За своїм походженням ця теорія в науковій формі відображала договірні відносини сюзеренітету, властиві епосі феодалізму. В ті часи державне господарство не було відокремленим від особистого господарства короля і коштом податків населення ніби купувало військовий та юридичний захист.

Особливого розвитку атомістична теорія набула в епоху Просвіти у Франції. Такі її представники, як Севастіан Волан (1633-1707) і Шарль Монтеск’є )1689-1755) розглядали податок як плату кожного громадянина за охорону його особистої та майнової безпеки, за захист країни. До захисту від зовнішнього ворога пізніше приєднується підтримання внутрішнього прядку і спокою в країні, для чого потрібні суд, поліція та інші державні органи. На їхнє утримання знову необхідно платити податки. У результаті утворюється своєрідний обмін одних цінностей на інші.

Теорія обміну поступово переростає в концепцію фіскального договору, що опирається на теорію суспільного договору. Остання пояснює сутність держави як об’єднання людей задля охорони життя, свободи, майна. Всі учасники такого союзу за цю охорону віддають частину свого майна, щоб бути спокійними за іншу частину і користуватися нею. Цієї думки дотримувалися Томас Гоббс (1588-1697), Франсуа Вольтер (1694-1778), Віктор Мірабо (1715-1789). Саме Гоббс наголошував, що тільки силою державної влади можливо припинити війну всіх проти всіх, а податки – та ціна, якою купується мир.

Отже, простим, але переконливим аргументом для пояснення природи оподаткування давно служать апеляції до політичних мотивацій запровадження податків (захист особистої безпеки та власності завдяки утриманню армії та поліції). Знаменитий англійський теоретик політичної економії Адам Сміт (1723-1790) продовжив і надав новий авторитетний імпульс науковій традиції ототожнення податків із платою за послуги держави.

Дуже цікава позиція П’єра Прудона (1809-1865), автора знаменитого афоризму: „Власність – це крадіжка”. На його думку, оподаткування виражає обмінну операцію за схемою „податки – блага”. Існує ряд благ суспільного характеру, виробництво яких не можуть взяти на себе приватні особи. Їх виробництво складає спеціальність держави в обмін на сплату податків споживачами. За концепцією Прудона, держава – вже не тільки суд, поліція, дипломатія чи армія. Держава – ще й орган, який своєю діяльністю задовольняє колективні потреби суспільства як згуртованого національного і державного цілого.

Значний вклад у податкову теорію внесли вчені-фінансисти німецького та австрійського походження, для яких властиве державницьке спрямування поглядів. Першим виділимо серед них Карла фон Гока (1808-1860), відомого вітчизняному читачу за перекладом на російську мову його роботи „Государственное хозяйство. Налоги и государственные долги” (1865 р.), виконаним українським економістом М.Х. Бунге (1823-1895). За Гоком, держава необхідна, це – та атмосфера, яка завжди оточує людей і діє на них благодатним чином, коли вони навіть не усвідомлюють її присутності. Гок вважав податки чимось більшим, вищим від вульгарної плати за послуги. Люди сплачують податки, виконуючи необхідний і почесний обов’язок перед суспільством, нацією, державою – тими вищими формами людської організації, великим цілим, до якого належить сам платник і в збереженні якого він найбільше зацікавлений. Патріотичні переконання не заважали Гоку реалістично оцінювати ставлення до податків. Він писав, що для уряду той податок найкращий, який краще всіх приховує свою мету, що на податки існує мода, яка час від часу змінюється. „Може і з державами буває так, як із хворими, які повертаються з боку на бік не тому, що біль на іншому боці менш відчутна, а тому, що вони надіються в такий спосіб легше переносити страждання”.

Не менш відомими в науці є німецькі автори Лоренц Штейн (1815-1890), Альберт Шеффле (1831-1903), Адольф Вагнер (1835-1917). Загальна особливість їхніх поглядів – увага до етичних аспектів податків, морального зв’язку між державою і особистістю, пріоритет ідеї державності, а тим самим і оподаткування, над приватними інтересами. Крім матеріальних факторів існування, для них важливі і духовні засади людської особистості. Так, положення, внесені в науку Штейном, і сьогодні звучать актуально для українського читача. У своїх роботах, особливо в монографії „Система державного господарства” (1856 р.) і „Підручнику науки фінансового господарства” (1860 р.), Штейн розглядає теоретичні категорії та проблеми державних фінансів у контексті вчення про державу, суспільство і державне управління. Держава для Штейна – вища форма суспільного співжиття, колективний індивід, що має характер наділеної самосвідомістю особистості. Завдання держави – сприяти матеріальному і духовному розвитку людей.

З початку ХХ ст. утверджується думка, подана Вагнером, згідно з якою фіскальна мета податку змінюється соціальною. Це було викликано початком нової епохи, появою нових соціальних ідеалів. До останніх належать прагнення до більшого зрівняння доходів засобами соціально диференційованого розподільчого оподаткування з метою зменшення прірви між багатством і бідністю. Тобто, з погляду фіскального договору, уявлення про податок як суто бюджетний засіб змінює концепція соціального оподаткування.

Такий короткий виклад перебігу історії податків і теорії оподаткування в країнах Заходу, де податкова теорія і практика сягають найвищого розвитку, якому наслідують в інших частинах світу. Та увага, яка була відведена подіям фіскальної практики і науковим поглядам, що викладені вище, має своє пояснення. Розглянуті положення західних учених-фінансистів минулих століть насправді не відійшли в минуле, бо їхні наукові досягнення і помилки так чи інакше вплинули на формування теорії та пізнавально-аналітичного апарату сучасного фінансового знання. Названі вчені заклали ті підвалини наукових уявлень про податки, державні фінанси взагалі, які розвивали або спростовували пізніші покоління мислителів і дослідників. Серед згаданих імен визначних науковців є і такі, хто має репутацію класиків фінансової науки (А. Вагнер, Л. Штейн, П. Леруа-Больє, К. Вікселль, Е. Ліндаль), які запропонували ті стартові ідеї для розвитку науки, що перебувають у науковому вжитку донині. Адже класика не старіє, вона завжди сучасна.

Підсумовуючи сказане, потрібно наголосити про наявність сенсу в твердженнях, що будь-яка дефініція не здатна вичерпно розкрити сутність податків, дати повне розуміння їх функціонального призначення, суспільної необхідності в них. Тією чи іншою мірою визначення мають поверхневий характер, вони тільки наближають розуміння фінансово-економічних явищ.

Податки – найбільш пізня і зріла форма державних доходів, що стала продуктом суспільного і економічного розвитку, перетворившись із тимчасової форми в постійну. Ряд дослідників звертають увагу на те, що поява податків і податкових систем обумовлена розвитком товарного виробництва, переходом від натурального господарства до грошового, утворенням і функціонуванням державного механізму та його складових (армія, адміністрація, судочинство), на утримання яких потрібні були кошти. Податки виникли одночасно з розподілом суспільства на класи і появою держави. Адже держава не може існувати за рахунок лише добровільних благодійних надходжень.

Сучасні види податків склалися відносно недавно, хоч основні елементи механізму оподаткування зародилися ще у давнину. Податки – необхідна ланка економічних відносин у суспільстві з моменту виникнення держави. Розвиток і зміна форми державного устрою завжди супроводжуються перетворенням податкової системи. Суть податків, їхня мета і функції визначаються економічним і політичним ладом суспільства, природою і завданням держави.