Принципи оподаткування.

Принципи оподаткування - розроблене на наукових засадах зведення догматичних, раціоналістичних, етичних і нормативних положень стосовно функціонування податкової системи, це неформальний кодекс поведінки всіх учасників податкового процесу, однаково рекомендаційний як для податкової служби, так і платників податків.

Призначення принципів полягає в узгодженні двох основних вимог до податкової системи: задоволення фіскальних потреб держави при врахуванні інтересів платників податків.

Тому наукове обґрунтування принципів оподаткування виходить із задач виконання державних функцій і впливу податків на економічну діяльність.

Найвідомішими в історії фінансової науки є принципи, сформульовані Адамом Смітом і Адольфом Вагнером. Вони мають ранг класичних.

Відомий англійський економіст Адам Сміт ще у 1776 році у знаменитій книзі «Добробут націй» сформулював чотири основних принципи раціональної організації податків (принципи оподаткування), а саме принцип рівності, визначеності, зручності, дешевизни оподаткування. У скороченому вигляді вони трактуються таким чином:

1) громадяни зобов’язані оплачувати податками державні видатки залежно від своїх можливостей, головним чином відповідно до доходів, одержаних під захистом держави;

2) податок повинен бути точно визначеним щодо часу, способу справляння та розміру, зрозумілим і відомим як самому платнику, так і будь-якому іншому;

3) податок повинен стягуватися в момент і способом, найбільш зручними для платника;

4) видатки фінансового відомства зі справляння податків повинні бути якомога меншими порівняно із сумою податкових надходжень.

Що заслуговує на увагу, - навіть, здавалося б, у бездоганних принципах Сміта виявилися вади. Так, у роботі англійського економіста Б. Сабіне «Історія прибуткового податку», яку цитує український дослідник В.Л. Андрущенко, наводяться докази, що в критичний момент своєї історії – від наполеонівських війн – Велика Британія була поставлена на грань фінансового банкрутства і самого існування через «неуцьке ставлення до податків» відповідно до вчень Сміта. Додамо, що річ у тому, що Сміт керувався ліберальною догмою laissez faire, а тому його принципи відображали виключно індивідуальні інтереси платників податків, а не національно-державні інтереси. Перевага індивідуалістичних засад в оподаткуванні над державницькими під час війни спричинила смертельну небезпеку, що і відмітив Сабіне.

У ХІХ ст., коли Британія зійшла на вершину своєї могутності, Рікардо і Мілль розвинули ліберальні принципи оподаткування ще далі за Сміта, цілком підпорядкувавши їх цілям економічного зростання. Для Рікарда ці принципи (він називає їх основами оподаткування) полягали в наступному:

- зростання виробництва, національного багатства і національного доходу повинне випереджати підвищення податків і державних витрат;

- оскільки податки в кінцевому підсумку виплачуються за рахунок капіталу або доходу, уряд повинен заохочувати нагромадження та всіляко обмежувати оподаткування капіталу;

- в інтересах суспільного добробуту оподаткування майна повинне бути мінімальним, щоб не перешкоджати переходу капіталу в руки тих, хто вміє найбільш ефективно використовувати його у виробництві;

- простота збирання деяких податків не компенсує їх шкідливого впливу;

- велике зло оподаткування полягає в його дії, взятій у цілому.

Джон Ст. Мілль, майстер «політичної економії компромісів», комбінує адресний податковий фаворитизм підприємницькому сектору із соціальними уступками народній масі. За змістом «Основ політичної економії» принципи оподаткування Мілля можна узагальнити в таких положеннях:

- рівність податків за ознакою рівновеликих тягот, тобто критерієм, що допускає оподаткування за прогресивною шкалою;

- не оподатковувати мінімальні доходи, рівень яких достатній для придбання предметів першої необхідності;

- не оподатковувати суми заощаджень та інвестицій;

- доцільно оподатковувати не пропорційно вартості власності платника, а відповідно до коштів, призначених для витрат на споживання;

- шкоду національному капіталу завдає не стільки податкова система сама по собі, скільки надмірний сумарний тягар податків;

- жодну податкову систему неможливо обмежити лише податками на доходи, не зачіпаючи капіталу;

- податкові надходження, витрачені на обслуговування державного боргу, залишаються капіталом, що перейшов від платників податків у розпорядження власників капіталу.

Нову сторінку в осмисленні принципів оподаткування відкрив видатний німецький учений, класик фінансової науки Адольф Вагнер. Він відійшов від центрального постулату класичної англійської політичної економії, що індивідуум є найкращим виразником власних інтересів. Натомість Вагнер стверджував, що компетентна влада й ефективна держава можуть бути не гіршими уособленнями вигід усіх і кожного. Справа в тому, що Вагнер розділяв погляди так званої німецької (прусської) школи політекономії, представники якої заперечували наявність спільних для всіх країн законів економічного розвитку, акцентували національний характер фінансово-економічної політики. Вагнер сформулював вісім принципів оподаткування, розділених на чотири групи, що набули такого вигляду:

1. Фінансові принципи:

- достатня дохідність;

- еластичність оподаткування.

2. Економічні принципи:

- продуманий вибір джерел оподаткування, особливо між податками на доходи і національне багатство (капітал), а також відносно допустимої різниці між індивідуальним і національним інтересом;

- вибір видів податків із позицій впливу оподаткування в цілому ще й окремих податків на платників, врахування проблеми перекладання податків.

3. Принципи справедливості (зрівняльного розподілу податків):

- універсальність (загальність);

- рівність оподаткування.

4. Принципи адміністрування податків (принципи адміністративної ефективності податкової системи):

- визначеність оподаткування;

- зручність сплати податків;

- забезпечення найнижчих по можливості затрат по збиранню податків.

Головне, що вніс Вагнер у вчення про принципи, - поєднання індивідуалістичних (в інтересах платників) і державницьких (в інтересах бюджету) засад в оподаткуванні як балансу індивідуальних і державно-національних інтересів, відображених через функціонування податкової системи. Він розглядав принципи оподаткування у контексті не стільки абсолютних істин, придатних для всіх часів і народів, скільки залежно від конкретних соціально-економічних умов, властивих даній державі: стану економіки, рівня культури, активності громадської думки та інших факторів. За Вагнером, принципи оподаткування мають характер як продиктованої здоровим глуздом логічної, так і залежної від обставин національно-історичної категорії. У Вагнера вже не зустрінеш тверджень, що податки – «необхідно зло» (Сміт), або «велике зло» (Рікардо).

З погляду на вищесказане, напрошується висновок, що впродовж трьох з половиною століть зміст і набір принципів оподаткування істотно не змінилися, що свідчить про сталість раз відкритих істин і науково узагальнених ідеалів фіскального досвіду, які більше потребують модернізації та корекції, ніж кардинального перегляду.