Понятие первой помощи 8 страница

Кримінальні викидні (аборти) особливо небезпечні тому, що вони проводяться в невідповідних умовах і часто виконуються особами, які не володіють необхідними для цього знаннями і засобами. Небезпечність кримінальних абортів пов’язана з тим, що наслідком їх дуже часто є тяжкі ускладнення. Так, при механічних засобах переривання вагітності часто трапляється прорив матки з наступними крововиливами, пошкодженням інших внутрішніх органів з перитонітом, які призводять до смерті. При введенні в порожнину матки різних розчинів смерть може настати від отруєння, повітряної емболії, а при введенні будь-яких предметів в канал шийки матки, або при спринцюванні смерть може бути зумовлена травматичним шоком.

У випадках смерті вагітної жінки під час проведення кримінального викидня (аборту) винні в цьому намагаються приховати цей факт, використовуючи різні методи.

Так, в одному із наших спостережень медична сестра в своїй квартирі робила аборт 26-річній Ж., яка під час цієї операції померла. Медсестра намагалась приховати цей факт. Вона розчленувала тіло молодої жінки на шматки і розкидала їх у різних місцях. Через кілька днів частини тіла було виявлено. Матка з шматочками плоду та іншими органами була виявлена у смітнику сусіднього двору. Злочин був встановлений і винна в ньому була притягнута до відповідальності за ст. 109 КК України.

В іншому випадку лікар А. під час свого чергування в науково-дослідному інституті разом з медсестрою і акушеркою робили аборт М., 20 років, в непридатному для цієї операції приміщенні. Під час операції виникла масивна кровотеча, хвора стала непритомніти. Тоді лікар А. примусила медсестру викликати таксі і разом з акушеркою вивезла жінку з інституту. На бульварі її залишили на лавці, викликали машину швидкої допомоги, а самі зникли. Вагітну в непритомному стані привезли в акушерську клініку, де її вдалося врятувати. Незважаючи на те що М. намагалася прихова­ти факт проведення кримінального аборту, злочин був розкритий і винні в його скоєнні були засуджені відповідно до КК України.

Дії лікаря або особи без медичної освіти при проведенні викидня (аборту) поза медичним закладом можуть залишитись без кримінальної відповідальності, якщо це було виконано за умов крайньої потреби, тобто переривання вагітності проведено за життєвими показаннями.

Юридичне поняття “крайня потреба” є однією з обставин, що виключають провину особи за дії, які з формальної точки зору передбачають відповідальність за певними статтями Карного кодексу. Як свідчить ст. 18 КК України, крайня потреба не є злочинним діянням, хоч і підпадає під ці ознаки. Це діяння, вчинене для усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, осо­бі чи правам певної людини або інших громадян, якщо цю небезпеку за даних обставин не можна було усунути іншими способами і якщо заподіяна шкода є меншою, ніж відвернута.

Таким чином, визначення терміну “крайня потреба” складається з двох положень:

1) неможливість ліквідувати небезпеку іншим методом, крім заподіяння шкоди;

2) заподіяння шкоди, меншої ніж відвернута, не лише з кількісної, а й з якісної точки зору.

Ненадання допомоги хворому особою медичного персоналу. В житті нерідко трапляються екстремальні ситуації (дорожньо-транспортні пригоди, побутові травми, опі­ки, отруєння, електротравми, механічна асфіксія тощо), коли потерпілі потребують допомоги медичного працівника, який перебуває поблизу місця події. Відповідальність за ненадання допомоги хворому особою медичного персоналу при відсутності виключних обставин передбачена ст. 113 КК України.

Відповідальність за ст. 113 КК України несуть всі особи медичного персоналу (лікарі, фельдшери, медичні сестри, акушерки тощо), в тому числі й ті, що не працюють в даний період (лікарі-пенсіонери, особи, які мають приватну практику), при цьому розподіл за медичними спеціальностями не проводиться, якщо тільки це не передбачено особливими правилами, інструкціями.

Особи медичного персоналу звільняються від відповідальності за ненадання допомоги хворим лише за наявності виняткових обставин: (стихійне лихо, хворобу самого медичного працівника, його зайнятість лікуванням іншого, не менш тяжкого хворого, відсутність транспортних засобів для поїздки у віддалене місце з метою надання невідкладної допомоги тощо).

Не можуть вважатись важливими такі обставини, як виклик лікаря в нічні і неробочі години, перебування у відпустці, посилання на відсутність спеціальних знань, сп’яніння тощо. В кожній конкретній ситуації суд самостійно вирішує питання про те, чи є обставини події виключними, чи ні.

У сільській місцевості, де немає спеціальних медичних закладів швидкої медичної допомоги, надавати її повинен персонал лікарської ділянки в усіх випадках, коли зволікання неможливе, незважаючи на встановлені години пра­ці. Перша лікарська допомога, яка потребує спеціальних знань, прийомів, пристроїв і інструментів, повинна надаватись кожним медичним працівником, незалежно від того, працює він в медичному закладі, чи ні, обсягу цієї допомоги, яка визначається рівнем професійної компетентності даного медичного працівника.

Якщо медичному працівникові бракує спеціальних знань або він з інших причин не може надати необхідну невідкладну допомогу, він повинен організувати доставку хворого в медичний заклад і потурбуватися про виклик іншого спеціаліста.

Справи щодо притягнення лікарів до відповідальності в зв’язку з ненаданням медичної допомоги спостерігаються дуже рідко. На наш погляд, це пов’язане з тим, що медичні працівники чітко усвідомили свої права та обов’язки і сумлінно їх виконують, а також тим, що в Україні широко розгалужена мережа швидкої і невідкладної допомоги.

Разом з тим перед судово-медичними експертними комісіями часто постають питання судово-слідчих органів щодо своєчасності і обсягу надання медичної допомоги. Проте це належить до інших категорій кримінальних справ. Це не тільки ненадання медичної допомоги хворому, а й відмова від госпіталізації хворого без достатньо обгрунтованих причин. Наводимо приклад з судово-медичної практики.

Дівчина 16 років 5.05 звернулась в ЦРЛ до дільничного лікаря зі скаргою на біль у животі. Оглянувши хвору, лікар-терапевт запідозрила гострий апендицит і направила її на консультацію до хірурга П. (стаж роботи 6 років). Останній поверхово, не зібравши навіть анамнезу і не зробивши необхідних для встановлення діагнозу лабораторних досліджень (аналіз крові, спостереження хворої в динаміці при госпіталізації) категорично відхилив діагноз “гострий апендицит” і відправив хвору додому. Вранці 7.05. батько дівчини знову прийшов до хірурга з проханням обстежити доньку, тому що її стан за цей період значно погіршився. Лікар П. відмовився оглянути хвору, заявивши при цьому, що “ніякого апендициту” у неї немає. У другій половині того ж дня машиною швидкої допомоги Р. була доставлена в лікарню, де її відразу ж було прооперовано. Під час операції був виявлений гангренозний перфоративний апендицит із забрюшинним заочеревенним абсцесом. 12.05 дівчина померла. Судово-медичним дослідженням трупа Р. встановлено, що смерть її настала від інтоксикації, зумовленої перфоративним апендицитом і фіброзно-гнійним перитонітом. Лікар П. був притягнутий до відповідальності згідно з КК України.

Халатність— це недбале несумлінне, неуважне ставлення працівника до виконання своїх службових обов’язків. Судовою медична практика свідчить, що саме в халатності найчастіше звинувачують лікарів.

Форми недбалого ставлення лікарів до своїх обов’язків різ ні: квапливе, неуважне опитування хворого, з’ясування його анамнезу, поверхневе обстеження хворого, що тягне за собою помилковий діагноз хвороби і неправильне лікування з тяжкими наслідками. Халатність лікаря може виявитись у невикористанні різних технічних засобів, які є в його розпорядженні, що також може призвести до грубих діагностичних помилок.

В експертній практиці відомі випадки, коли лікар проводив операцію без потрібної підготовки, виявляючи при цьому злочинну самовпевненість, хоча повинен був передбачати небезпечні для хворого наслідки своїх дій.

Аналізуючи кримінальні справи, пов’язані з притяг­ненням лікарів і медичних працівників до відповідальності у випадках, коли хворим вводились не призначені їм лікарські засоби або дози препаратів, які значно перевищують лікарські, відомі організатори судово-медичної служби В.І. Про­зоровський, Е.І. Кантер вважали, що вони пов’язані з недбалим (халатним) ставленням до своїх службових обов’язків середнього медичного персоналу і низьким рівнем організації робочого місця.

Наприклад, медична сестра повинна була ввести внутрішньовенне розчін магнезії. Взявши із медичної шафи, з того місця, де вона завжди знаходилась, ампулу з прозорою рідиною і не подивившись на етикетку, вона зробила ін’єкцію. У хворої почались судоми і незважаючи на вжиті заходи вона померла. Медична сестра замість магнезії ввела хворій 10 мл дикаїну.

Халатне ставлення медичного персоналу спостері­гаєть­ся і при видачі призначених хворим лікарських засобів, якщо вони видаються в умовах клініки. У таких випадках важливо встановити не тільки їх правильну дозу, а й проконтролювати, як їх видають хворим.

Халатне ставлення іноді має місце, коли медична допомога надається несвоєчасно і некваліфіковано.

Наприклад, в одному із кінотеатрів під час сеансу в залі молодому чоловікові П. стало погано: у нього виникло блювання. Його вивели в фойє, викликали машину швидкої допомоги, яка приїхала за 2 год. Лікар і фельдшер замість того, щоб спочатку очистити порожнину рота, почали відразу проводити інтенсивне штучне дихання. П. помер на місці внаслідок аспірації блювотних мас у дихальні шляхи.

До халатних дій належать також порушення інструкцій і правил щодо деяких лікувальних заходів. Наприклад, переливання крові, проведення щеплень, наркозу тощо. Одним із наслідків необережності лікарів-хірургів є залишення у черевній порожнині під час операції стороннього тіла — марлевого тампону, серветки, інструментарію, іноді навіть власних окулярів. Деякі хірурги і судові медики не вважають, що кожне залишення стороннього тіла під час полосних операцій є проявом халатності. В кожному певному випадку погляд на це повинен бути різним залежно від особливостей і тяжкості стану хворого, терміну операції, умов її проведення тощо.

При розгляданні так званих “лікарських справ” відомі випадки, коли лікарі починали операцію без необхідної підготовки, виявляючи при цьому самовпевненість, у той час, як могли і повинні були передбачити загрозливі для хворого наслідки своїх дій, проте легковажно поклалися на сприятливий наслідок. Такі випадки наведені у літературі (О.Ф. Огарков, О.П. Громов, Ю.Д. Сергеєв).

З інших дій, за які лікарі притягаються до відповідальності за необережність, можна назвати технічно невдало виконані операції внаслідок неуважності.

Хворий А., 32 років був госпіталізований в зв’язку з виразкою дванадцятипалої кишки. Після проведеної операції стан хворого через деякий час значно погіршився. При рентгеноскопії виявилось неправильне накладання анастомозу. Повторна операція підтвердила цей факт, проте через знесилений стан хворий не витримав і помер. При судово-медичному дослідженні трупа було встановлено, що хірург підшив тонку кишку до шлунка не верхнім, а нижнім кінцем, що повністю виключило його функцію і позбавило хворого харчування, погіршивши тим самим його стан.

Згідно з чинним законодавством України халатність, тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через недбале або несумлінне до них ставлення, що завдало істотної шкоди державним інтересам або правам та інтересам окремих фізичних і юридичних осіб, що охороняються законом, передбачає відповідальність за ст. 167 КК України.

При розгляді цієї статті слід зробити застереження, що за скоєні злочини, перелічені в ній, до відповідальності згідно з законом можуть бути притягнені лише посадові особи. Посадовими особами, згідно з законом (ст. 164 КК України) є особи, які постійно або тимчасово виконують функції представників влади, а також займають постійно або тимчасово на підприємствах, в організаціях, незалежно від форми власності, посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій або адміністративно-розпорядчими обов’язками, або які виконують ці обов’язки за спеціальним повноваженням.

Оскільки лікарі під час виконання ними професійних обов’язків не є посадовими особами, то вони не підпадають під дію цієї статті. А тому допущена лікарями халатність або недбалість, неналежне виконання своїх службових обов’язків, які призвели до тяжких наслідків, судово-слідчими органами кваліфікуються як необережне завдаванням тяжких або середньої тяжкості тілесних пошкоджень, відповідальність за які передбачена ст. 105 КК України. У випадках, коли після халатного, недбалого ставлення лікаря до хворого настала смерть останнього, дії лікаря, як правило, кваліфікуються як вбивство з необережнос­ті, відповідальність за яке передбачена ст. 98 КК Украї­ни.

Під злочином через необережність розуміють дію або бездіяльність особи, яка в певній ситуацій передбачає можливість появи суспільно небезпечних наслідків своєї поведінки, але легковажно розраховує запобігти їм або зовсім їх не передбачає, хоча могла і повинна була їх передбачити. При цьому злочин може бути скоєний як в результаті самовпевненості, так і внаслідок злочинної неуважності.

Згідно з коментарями до цієї статті, суб’єктами злочину можуть вважатися медичні працівники — лікарі, фельдшери, медичні сестри, акушери, а також фармацевти, які несуть відповідальність за лікарські помилки, пов’язані з необережними діями, що призвели до смерті пацієн­та.

З точки зору деяких юристів і судових медиків (Ф.Ю.Бер­дичевський, В.О. Глушков, Ю.Д. Сергеєв та ін.), така кваліфікація лікарської діяльності не є обгрунтованою. В зв’язку з цим вони вважають за необхідне ввести в законодавство статтю, яка передбачала б кримінальну відповідальність за необережне позбавлення життя пацієнта внаслідок недотримання правил і методів медичної допомоги, що допоможе з’ясувати це важливе питання і виключить можливість різного тлумачення професійно-посадових правопорушень медичних працівників.

Службова (посадова) підробка тобто внесення службовою (посадовою) особою з корисливих мотивів в офіційні документи свідомо неправдивих відомостей, інша підробка документів а також складання і видача свідомо неправдивих документів карається згідно зі ст. 172 КК України.

Стосовно діяльності медичних працівників, такими документами є історія хвороби (карта стаціонарного хворого), медична книжка, амбулаторний журнал, листки непрацездатності та інші медичні довідки. Як було зазначено, лікарі під час виконання ними професійних обов’язків не є посадовими особами, а тому не підпадають під ст. 172, яка передбачає відповідальність за службову (посадову) підробку. Посадовими особами є лише керівники — головні лікарі, завідуючі відділами, лабораторіями та ін.

Проте у випадках виконання рядовим лікарем дій, які передбачають правові наслідки (видача документів про інвалідність, тимчасову непрацездатність, звільнення від військових обов’язків тощо), лікар виступає в ролі посадової особи і допущене ним правопорушення розглядається як посадова підробка, що підлягає відповідальності згідно зі ст. 172 КК України.

Так, лікар-рентгенолог районної лікарні звинувачувався в тому, що незаконно видавав протягом кількох років Р. та його дружині свідоцтва про наявність у них виразкової хвороби шлунка, на підставі чого Р. призначалась інвалідність і відповідна пенсія. Після надходження в прокуратуру листів про незаконне отримання ними свідоцтв про хворобу Р. і його дружина були направлені на судово-медичну експертизу. Експертна комісія на підставі детального обстеження їх дійшла висновку, що рентгенолог встановив невірний діагноз, що в умовах ЦРЛ за наявності необхідних знань і досвіду (лікар вищої категорії) він не міг припуститися помилки ненавмисне.

В іншому прикладі лікар-отоляринголог протягом двох місяців видавав листок непрацездатності П. у зв’язку з гнійним отитом. Проте коли він був затриманий в іншій країні за пограбування і виникла конфліктна ситуація на підприємстві, де П. значився, як тяжко хворий, за постановою прокуратури була проведена судово-медична експертиза для встановлення стану його здоров’я. Ніяких ознак гнійного отиту та інших хвороб у П. не було виявлено. Лікаря було притягнено до кримінальної відповідальності.

Незаконне лікарювання. Обвинувачення в незаконному лікарюванні за суттю таких дій не може стосуватися осіб, які мають вищу медичну освіту і право займатися медичною практикою. Ст. 226 КК України передбачає відповідальність за заняття лікарюванням, як профе­сією, особою, яка не має відповідної освіти, що призвело до розладу здоров’я або смерті.

Із цієї статті випливає, що суб’єктом даного злочину можуть бути особи, які не мають медичної освіти (знахарі, ворожки), або особи середнього і молодшого медичного персоналу (сестри, фельдшери, зубні техніки), а також особи, які мають закінчену вищу медичну освіти, але за тією спеціальністю, яка не дає їм права займатись іншим видом лікарської діяльності (наприклад, проведення гінекологічних операцій лікарем-стоматологом).

Закон кваліфікує заняття лікарюванням як професією в тих випадках, коли така діяльність виконується систематично,(отриманням від цього матеріальної вигоди, прибутку (основного або додаткового), хоча в окремих випадках винагороди могло і не бути.

Таким чином, не може бути притягнута до криміналь­ної відповідальності, особа, яка не має ніякої медичної освіти, проте яка надала допомогу потерпілому при нещасному випадку, або людина, яка всім і з будь-якого приводу ладна порадити самий “надійний” засіб.

Ця стаття передбачає карну відповідальність за незаконне лікарювання лише в разі настання певних шкідливих наслідків — порушення здоров’я або смерті. Неодмінною передумовою карної відповідальності є встановлення причинного зв’язку між незаконним лікарюванням і настанням шкідливих наслідків. Настання ж смерті внаслідок природного перебігу хвороби без причинного зв’язку з незаконним лікарюванням не дає підстав для застосування ст. 226 КК України. Виконання лікарських функцій особою, яка не має належної медичної освіти, в стані крайньої потреби також виключає карну відповідальність за незаконне лікарювання. Найчастіше притягуються до відповідальності різні знахарі, шарлатани, які намагаються збагатитись за рахунок хворих.

Останнім часом знахарство набуло значного поширення у нашій та в інших країнах, вважаючи на високий загальноосвітній рівень пацієнтів, знахарі намагаються надати своєму лікуванню наукового характеру, використовують психотерапію і призначають часто індиферентні препарати, які хоча і не виліковують хворого, але не призводять до тяжких негативних наслідків. У зв’язку з цим притягнення до відповідальності за незаконне лікарювання спостерігається рідко, проте такі випадки мають місце, деякі з них наведені в літературі.

Нам відомий випадок, коли в районному центрі ветеринарний лікар вирішив зайнятися лікуванням шкірних захворювань у людей. Для цього він використовував мазь, яку готував сам. Незабаром одна із його пацієнток після лікування померла. При судово-медичному дослідженні трупа цієї молодої жінки 28 років, яка змащувала отриманою від ветеринара маззю шкіру грудей, був виявлений різкий набряк тканин у відповідних ділянках. При спектрографічному дослідженні цих ділянок шкіри виявлена чемериця, яка є рослиною з сімейства лілейних. Отруйною основою її є алкалоїди — протовератрин і нейрин, які діють на центральну нервову систему. У ветеринарії корінь цієї рослини використовують для боротьби з паразитами. Цей же лікар вирішив використати її для лікування шкірних хвороб у людей. Лікар був притягнений до кримінальної відповідальності за відповідною статтею КК України.

Порушення правил боротьби з епідеміями. “Основи законодавства України про охорону здоров’я” передбачають великий комплекс обов’язкових заходів, спрямованих на забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення, включаючи заходи щодо ліквідації і запобігання забрудненню навколишнього середовища, оздоровлення умов праці, життя і відпочинку, а також про­філактики захворювань. Виконання цих заходів є обов’язком усіх державних органів, підприємств, а також окремих осіб. Контроль за їх виконанням і дотриманням санітарно-гігієнічних правил проводиться системою державного санітарного нагляду, накази якого є обов’язковими для всіх посадових і приватних осіб. Відповідальність за порушення обов’язкових правил запобігання епідемічним та іншим інфекційним хворобам і боротьби з ними, якщо ці дії спричинили або свідомо могли спричинити поширення інфекційних хвороб

Під епідемією закон передбачає швидке і масове поширення гострих інфекційних хвороб (чума, холера, віспа, тиф тощо).

Під іншими інфекційними хворобами (туберкульоз, бруцельоз, туляремія тощо) розуміють хвороби, спричинені мікроорганізмами, що передаються від інфікованої особи до здорової не так швидко і масово.

Під поширенням хвороб розуміють значне збільшення випадків однієї і тієї ж хвороби.

Суб’єктами таких злочинів можуть бути будь-які дієздатні особи, які порушили обов’язкові правила запобі­гання епідемічним та інших інфекційним хворобам і та­ким чином сприяли їх поширенню.

227 статтєю КК України передбачена відповідальність за приховання або навмисне перекручення посадовою особою відомостей про стан екологічної, в тому числі радіаційної, обстановки, що пов’язане з забрудненням грунту, водних ресурсів, атмосферного повітря, продуктів харчування і негативно впливає на здоров’я людей, рослинний і тваринний світ, а також про стан захворюваності населення в районах з підвищеною екологічною небезпекою.

Суб’єктами злочину є лише посадові особи, обов’язками яких є збирання, узагальнення і надання відповідних відомостей.

Крім того, чинним законодавством передбачена відповідальність (ст. 227 КК України) за заготівлю, переробку або збут продуктів харчування чи іншої продукції, радіоактивне забруднених понад рівні, що допускаються, якщо ці дії вчинені протягом року після накладання адміністративного стягнення за таке порушення. Підвищується також відповідальність за заготівлю, переробку з метою збуту або збут продуктів харчування чи іншої продукції, ра­діоактивне забруднених понад рівні, що допускаються, якщо вони завдали шкоди здоров’ю людей або потягли за собою інші тяжкі наслідки.

Незаконне поширення наркотичних, отруйних, сильнодіючих, психотропних речовинє гострою соці­альною проблемою. Незважаючи на проведення боротьби з цим (Єдина конвенція з наркотичних засобів, 1961; Віденська Конвенція з психотропних засобів, 1971) вживання наркотиків прогресивно збільшується. Особливо небезпечним є те, що в країнах світу постійно збільшується кількість смертельних наслідків серед молоді у віці від 15 до 25 років від вживання наркотиків. Боротьба з наркоманією в нашій країні проводиться різними шляхами, в тому числі і силою закону.

Ст. 229 КК України передбачає відповідальність за виготовлення, придбання, зберігання і збут отруйних і сильнодіючих речовин, що не є наркотичними або психотропними, вчинені без спеціального на це дозволу, а також за порушення встановлених правил виготовлення, збереження, видачі, обліку, перевезення і пересилання отруйних, сильнодіючих речовин. Крім того, ст. 229 КК України передбачені різні види покарання (від штрафів різних розмірів до позбавлення волі строком від трьох до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна і позбавленням права займатись певною діяльністю строком до п’яти років) за незаконне виготовлення, придбання, збереження, перевезення, пересилку збут наркотичних речовин; за їх розкрадання; за посів або вирощування заборонених для обробки культур, які містять наркотичні речовини (снодійний мак, конопля); за схиляння до їх приймання, за порушення правил виготовлення, придбання, збереження, обліку, видачі, перевезення і пересилання наркотичних речовин і прекурсорів, неправдиві відомості про обсяг наркотичних) психотропних речовин і прекурсорів, незаконну видачу рецептів на одержання наркотичних і психотропних засобів тощо.

Ці злочинні дії наш закон кваліфікує як посягання на народне здоров’я, оскільки ці речовини, особливо наркотики, є небезпечними для життя людини, а в деяких випадках і для багатьох людей.

До кримінальної відповідальності за цими стаття­ми можуть бути притягнуті як приватні, так і посадові осо­би, насамперед медичні працівники і фармацевти, які мають доступ до наркотичних, отруйних і сильнодіючих речо­вин.

Отруйними вважають речовини в твердому, порошкоподібному або в рідкому стані, які за Державною фармакопією віднесені до списку “А” (ціанистий калій, стрихнін, сулема та ін.) і можуть в малих дозах спричинити смерть людини або тяжкий розлад здоров’я.

Сильнодіючими є лікарські та інші речовини, які за Державною Фармакопією належать до списку “Б”. Ни­ми можуть бути снодійні і знеболювальні речовини, при прийманні яких у великих дозах може настати тяжкий роз­лад здоров’я або смерть (наприклад, гормональні засоби).

Під наркотичними закон розуміє такі речовини, які спричиняють запаморочливу дію на організм людини або ейфорію, внаслідок чого вони можуть зумовити пристрасть до цих речовин — наркоманію або тяжкі психічні та інші хвороби. До наркотичних речовин належать опій, морфін, пантопон, героїн, гашиш, анаша, омнопон, маріхуана, хлоргідрат, ЛСД тощо.

Прекурсори— це речовини та їх солі, які за міжнародними конвенціями класифіковані як хімічні матеріали, що використовуються для виготовлення наркотичних і психотропних речовин, а тому Комітетом для контролю за наркотиками Міністерства охорони здоров’я України віднесені до цих категорій.

Згідно зі списками, затвердженими Комітетом для контролю за наркотиками 18.04.95 р., до прекурсорів віднесені деякі хімічні речовини та їх солі:

За списком № 1: ергометрин, лізергінова кислота, псевдоефедрин, фенілацетон та ін.

За списком № 2: ангідрид оцтової кислоти, ацетон, етиловий ефір, калію перманганат, сірчана і соляна кислота тощо.

Для притягнення до кримінальної відповідальності згідно з цими статтями не мають значення ні терміни зберігання, ні способи виготовлення наркотичних речовин, ні форми збуту тощо.

За споживання наркотичних речовин неповнолітніми без призначення їх лікарем відповідальність несуть родичі або опікуни.

Для правильного встановлення виду і властивостей речовин, які незаконно поширюються, потрібне проведення судово-медичної експертизи.

В той же час згідно зі ст. 229-10 КК України особа, яка добровільно здала наркотичні засоби, психотропні речовини і вказала джерело їх придбання або допомогла у розкритті злочинів, пов’язаних з їх незаконним обігом, а також особа, яка добровільно звернулася до медичного закладу і почала лікуватись від наркоманії, звільняється від кримінальної відповідальності за незаконне виготовлення, придбання, збереження, перевезення, пересилання і збут наркотичних і психотропних речовин.

Кримінальна відповідальність лікаря при виконанні експертних функцій.Згідно з чинним законодавством, в разі необхідності лікарі будь-якого фаху можуть бути призначені органами слідства або судом для виконання експертних функцій в інтересах правосуддя. Правильно проведена, науково обгрунтована експертиза допомагає слідству у розкритті злочину, тоді як неякісно здійснена, без наукового обгрунтування експертиза заплутує їх гальмує розкриття дійсного стану речей.

У випадках злісного ухилення експерта від явки або відмови від виконання покладених на нього обов’язків без поважних причин, або дачі. свідомо неправдивого висновку, який не випливає із даних експертизи, а також за розголошення таємниці слідства, він підлягає криміна­ль­ній відповідальності за ст. ст. 178, 179, 181 КК Украї­­ни.

4. Особливості проведення судово-медичної експертизи “лікарських справ”
і причини їх виникнення

Експертиза, пов’язана з розслідуванням справ щодо професійно-посадових правопорушень медичних працівників, є однією з найскладніших, що зумовлене ретроспективним характером оцінки реакції хворого на проведене лікування, його своєчасність, повноту і ефективність, а також з’ясуванням необхідних питань за відсутності можливостей провести повноцінне обстеження пацієнта або його трупа.

Особливістю проведення такої експертизи є проведення її за постановою прокуратури.

В цих випадках районний, міжрайонний або міський судово-медичний експерт повинен найдетальнішим чином провести дослідження трупа і у висновках зазначити причину смерті, характер тілесних пошкоджень, механізм їх утворення та інші особливості. Проте він не має права робити висновки щодо правильності встановлення діагнозу і проведеного лікування, причинного зв’язку між діями медичного персоналу та їх наслідками, тому що такі питання вирішуються лише кваліфікованою судово-медичною комісією експертів на рівні обласних бюро судово-медичної експертизи.

Нормативним актом, який регламентує проведення такої експертизи, є спеціальні “Правила”, затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я від 17.01.95, згідно з якими обов’язки голови експертної комісії покладаються на керівника судово-медичної експертної установи, а доповідачем за матеріалами справи призначають судово-медичного експерта.