Становище української церкви

Україна перейняла христіянство з Царгороду. Царгородському патріярхатові підлягала митрополія «всеї Руси» в Києві, Царгород використовував своє становище в той спосіб, що накидав Україні ми­трополитів неукраїнського, переважно грецького походження, а це мало свій вплив не тільки на церковні, але-й політичні справи України. Змагання князів Ярослава Мудрого, Ізяслава Мстиславича та Данила Романовича, до звільнення київської митрополії від царгородських ставлеників, були замало енергійні й несистематичні, Тимто, аж до упадку Української Держави, київська митрополія не переставала бути політичною амбасадою Царгороду на Україні. Рівночасно з зане­падом Київа й першою татарською навалою, київська митрополія тратить свою повагу й виконавчу силу. Вже, поставлений королем Данилом, київський митрополит, поглядає тужним оком на Суздальщину, більше всього цікавиться північно-руськими єпархіями й тут, на Суздальщині, вмірає (1281 p.). Його слідами йде його наслідник грек Максим, що в 1299 р. таки переноситься до суздальського Володимира над Клязмою й резидує тут, не кидаючи титулу «київ­ського» митрополита.

У відповідь на це створено українську митрополію в Галичі (1303), але по смерти першого галицького митрополита Ніфоита, його наслідник Петро Ратенський, як «митрополит всеї Руси» перенісся до Москви. Замісць нього обрано галицьким митрополитом грека Теоґноста, але і цей не задоволився галицькою митрополією, а обєднавши в своїх руках київську й московську, теж потягся на північ, В 1347 р. уже по розвалі Галицько-Володимирської Держави, Москва добилася формального скасування галицької митрополії. В 1371 р. відновив її польський король Казимир, але не на довго. Під кінець XIV ст. вона перестала існувати.

Не вдалося втримати окремої української митрополії і в Литовсько-Українській Державі. Ще великий князь Ольгерд виміг на царгородському патріярхові висвячення на київську митрополію болгарина Кипріяна Цамвлака, але й він, побувши якийсь час на Україні, переїхав до Москви, як тільки там спорожнів митрополичий престіл. За князя Витовта собор українських і білоруських владик, скликаний в 1415 р. до Новгородка, обрав українським митрополитом Григо­рія Цамвлака, але це не перешкодило московському митропо­литові титулуватися митрополитом «всеї Руси» й встрявати в україн­сько-білоруські, церковні справи. Щойно, коли черговий київський митрополит І з и д о р (1436—1458) перейшов на унію (1439) насту­пив розріз поміж київською та московською митрополією, В і 458 р. з висвяченням на київського митрополита грека Григорія, привернено київській митрополії давню незалежність від царгородського патріярха. З того теж часу дійсна залежність київської митрополії від царго­родського патріярхату перемінюється у формальність. Патріярх тіль­ки «благословить» митрополитів, що їх обірають «князі й пани грецько­го закону», а затверджує король. З XVI ст. починаючи, титулують себе українські митрополити, «київськими, галицькими й всеї Руси». Зразу резидують у Вільні й Києві напереміну, потім осідають у Києві.

Принявши христіянську віру з Царгороду, Україна, разом з царгородським патріярхом відділилася від західньої церкви, вслід за чим «грецька віра», тобто східній обряд, залишився ознакою культури, а подекуди й політики українського громадянства.

Протиставлючись католицизмові своїх, західніх сусідів, Україна, поневолі наближувалася до «православної» Москви й цілими століт­тями підтримувала культурно-політичні зв’язки з «одновірною» Мол­давією. Рівночасно, у себе дома, в літературі і образотворчому ми­стецтві, плекала Україна східні традиції, що набрали прикмет укра­їнської, національно-політичної окремішности від польського, като­лицького елементу. Станувши проти фронту воюючого й сильно зорга­нізованого, свідомого своєї політичної місії католицизму, Україна ви-двигнула гасло «віри й нації руської»,. що покривалися й взаїмно себе доповнювали. Зрада віри була рівночасно зрадою національности й навпаки.

В незалежній Українській Державі, східня віра й православна єрархія мали характер державної релігії й державної установи, Дуже різко змінилися умови життя української церкви й духовної єрархії з хвилиною втрати державної незалежності!. В Литовсько-Українській Державі, поки литовські князі придержувалися поганства, було ще півбіди. Українська церква імпонувала литовцям своєю організацією й культурою, а христіянізація Литви почалася в напрямі православної церкви. Навіть пізніший польський король Ягайло охрестився зразу в православному обряді. Куди гірше повернулися сирами, як польські впливи на Литву висловилися в змаганні до окатоличення верхів литовського громадянства. Вже умови т, зв. городельської унії (1413) започаткували пізнішу практику виключного користувнання правами, привілеями та державними становищами для католиків. А хоч у Люблинській унії говорилося про повну рівноправність релігій та віроісповідань, то в практиці це виглядало зовсім не так. Східня церква й єрархія перейшла на задній плян, а нехтована й покидувана вель­можами та шляхтою, дуже скоро перейшла па становище понижува­ної, «хлопської» віри.

Рівночасно падала сила й повага православної єрархії. Митропо­литові залишено тільки формальне «свячення» владик тоді, як владичі престоли, разом з маєтностими, роздавалися Панами Радою, а затверджувалися великим князем чи королем. Подібно практикува­лося і з посадами самих митрополитів. Зчасом у ряди церковної єрархії ввійшли люди, що дуже часто не мали ніякого відношення до церковних справ і, очевидно, ніяких кваліфікацій для будьяких церков­них становищ. Перемінити шаблю на патерицю, жовнярський шелом на владичу мітру й «увійти в царські врата з острогами» починало, де­далі, ставати правилом. На цьому не зискувала церква, а тратила повага духовного стану.

Погано завелися справи на верхах церковної єрархїї, не краще вони стояли і в «низах», де обовязувало право «патронату». Земле-власники-дідичі, вважали себе власниками церков і манастирів, по своїх маєтностях і назначування для них духовників, вважали своїм природженим правом. Не питаючись владик, а часто проти їх волі, вони розпоряджалися парохіями й церквами, куди призначали й ски­дали священиків, не турбуючись їх кваліфікаціями. А коли зважимо, що до користолюбивости панів-дідичів, що просто торгували парохі­ями й церквами, приєднувалося звичайно ріжновірство «патрона» й парохій на його землях, то зможемо уявити собі те безладдя злов­живань і переслідувань, у яких довелося жити й не розвиватися, а просто мучитися й загибати українській церкві. Роздумуючи про умови, що в них попала в ті часи українська церква, а разом з нею українська духова культура, можна тільки великим дивом дивуватися, що вона не пропала, а навпаки, найшла сили й спроможність підня­тися з упадку й започаткувати національно-політичне відродження цілої України.