КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У XIV - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТОЛІТТЯ 4 страница

Разом з тим по­чинає розвиватися ліп­на скульптура і ливарна скульптурна пластика з металу. Цікавим зразком останньої є фігура архістратига Михаїла, що перемагає диявола (див. на мал. праворуч). Останнього виконано в драматичних, характерних для пізньої готики традиціях. Сам архістратиг являє собою взіреці. ренесансної мрії про досконалу людину. Ця композиція прикрашала будівлю королівського арсеналу у Львові.

Зразки ліпної скульптури прикрашали не лише численні львівські костели, а й вулиці міста (див. на мал. ліворуч скульптурну групу "Хрещення" кінця XVI ст. на розі львівського будинку на площі Ринок, 23).

Значні зміни попередніх тра­дицій характеризують розвиток ук­раїнського живопису. Поряд з традиційним іконописом, який протягом ХУ-ХУІ ст. значно ево­люціонує, не переходячи однак меж традиційної техніки виготов­лення фарб і використання сюже­тів, з початку XVII ст. розви­вається цілком нова для України форма іконописного живопису. Одним з найяскравіших взірців такого нового іконопису є ікона "Різдво Богородиці", що зберіга­лася у П'ятницькій церкві Львова (див. фрагмент на мал. праворуч). Важко сказати, ким вважав себе невідомий автор - іконописцем чи художником, що змалював типову міщанську обстановку у порівняно заможній львівській родині. Невідомо також, чи використовувалася його робота у церковному вжитку, тобто чи відповідала така форма іконопису тогочасним смакам львів'ян. Можливо, маємо в даному ви­падку спробу експериментальної або професійно виконаної учнівської стилізації під італійський фресковий живопис другої половини XV -початку XVI ст. Справа в тім, що тогочасний Львів був центром

кількох професійних цехів живо­писців та іконописців. При цьому старші майстри не тільки давали учням різноманітні завдання, але й самі мали постійно експери­ментувати в пошуках найбільш конкурентноспроможної форми продукції.

Якщо розглянута вище ікона становить собою швидше виня­ток, ніж правило, то твір Миколи Петрахновича (1635, див. ліворуч фрагмент) відбивав основну тен­денцію в еволюції іконописного мистецтва і довгий час прикра­шав знадвору вхід до Успенської

братської церкви у Львові, від чого його зовнішній вигляд частково зіпсувався. Для іконописців XVII ст. вживання олійної фарби поступово стає нормою, хоча інколи її розбавляли з темперою. Світло-тіньове мо­делювання наближає цей іконопис до портретного живопису.

З другої половини XVI ст. форму­ється західноукраїнська портретна шко­ла. Художники більше звертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, але провідне місце у світській творчості посідають портрети. Відомі цілком реалістичні й майстерно виконані портрети К.Корнякта, дружи­ни турецького султана "Роксолани" (Насті Лісовської), фундаторки пра­вославних монастирів на Лівобережжі Раїни Вишневецької, князя К.Острозь­кого, дочки старости львівського братства Варвари Лангиш (див. мал., близько 1635) та багатьох львівських міщан - діячів братства. Київські портети на по­лотні першої половини XVII ст. до нашого часу не дійшли. Відомі лише фрескові (стінописні) портрети ігумена Красовського 1614 р. з Кирилівської церкви та Петра Могили з фрески у церкві Спаса на Берестові.

Одним з найраніших зразків багатоповерхових ба­рокових іконостасів з іконами портретного типу і пишним різним декором є іконостас церкви Параскеви П'ятниці у Львові (фрагмент див. на пода­ному праворуч мал.). На жаль, про розвиток іконопису і живо­пису на інших українських зем­лях у період кінця XVI - пер­шої половини XVII ст. судити досить важко. Внаслідок по­стійних воєн і повстань у цей та наступний періоди з творів в

мистецтва українських земель дійшла лише мала частка, пов язана саме з Галичиною. Але оскільки східні простори України саме в цей час по­силено освоювалися переважно вихідцями з західних земель, різниця у рівні та якості не могла бути великою.

У другій половині XVI ст. у зв'язку з поширенням книгодрукарст-ва виникає граверство на дереві (так званий дереворит), яке мало два основні центри: Львів та Острог. Граверство змінює фафічні мініатюри

і розпис манускриптів з поширен­ням друкарства. Перші друковані ви­дання І.Федоровича оздоблювали­ся здебільшого багатим ренесанс­ним рослинним орнаментом (на мал. див. видавничий вензель пер­шодрукаря з гербом Львова, осо­бистим гербом і підписом внизу "Іоанн Федорович друкарь москви-тин" роботи гравера, що заховався за ініціалами Ш.8., 1574). Найдав­ніший зразок образотворчого граве­рства - дереворит "Ісус Христос" у євангелії XVI ст. Перші в історії українського друкарства сюжетні гравюри-ілюстрації впровадив П.Беринда, подавши їх до кожного казання з "Євангелія учительно­го" (Крилос, 1606). З початку XVII ст. виникає новий граверський жанр - так звана народна гравюра, розрахована на поширення серед народу і покликана замінити коштовні ікони. Ці гравюри тиражува­лися як листівки-плакати, а їх змістом стали складні алегоричні сю­жети раннього бароко ("Чистота яко дівиця...", "Смерть на блідому коні", "Ліствиця райська" та ін.). Якщо київські народні гравюри були чорно-білими, то львівські часто виготовляли з метою в по­дальшому розфарбувати їх різними кольорами і обвести народним різнокольоровим орнаментом. Деякі з уцілілих розфарбованих на­родних гравюр мають неабияку мистецьку цінність.

Зароджується також театральне мистецтво. Воно виявляється у появі справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, деко­раціями і костюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети, п акторами були учні братських шкіл та студенти колегій. На жаль, Крізь лихоліття пізніших воєн та інших катаклізмів жодна з цих драм періоду національно-культурного піднесення до нашого часу в повно-

му обсязі не дійшла. Формується також такий жанр театрального мис­тецтва, як комедія у формі інтермедій на побутові теми, які виконува­лись в антрактах між актами поважної релігійної драми. Перші дві українські інтермедії, що дійшли до нашого часу, датуються 1619 р.

З XVII ст. починається історія українського вертепу - лялько­вої театральної вистави з різдвяним сюжетом. Вистави відбувались у двоповерховій дерев'яній скриньці, де на верхньому поверсі демон­струвалася невеличка .вистава на сюжет Євангелія від Луки, а на нижньому - різноманітні комічні сюжети з народного життя. Часто вертепні вистави обходилися без ляльок і скриньки: ролі виконува­лися вживу, але актори неодмінно носили з собою макети "вертепу" (використовуваної як хлів печери, у якій прийшов на світ Ісус) і "звізди", яка показувала шлях до вертепу "халдейським волхвам".

Розвиваються народні ігри та мистецтво скоморохів (виконавців і творців розважальної усної поезії, музичного фольклору).

Певний якісний стрибок розвитку пережила в Україні музична культура, основою якої залишалась усна народна пісенна творчість. Тексти й мелодії пісень і дум складали народні поети та композитори — кобзарі і бандуристи, які самі ж і виконували ці твори. Найпоши­ренішими народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, дудка, в Карпатах - трембіта. Найпопулярнішими танцями були "козачок", "метелиця", "веснянка". З XVI ст. у багатьох українських містах виникли ремісничі цехи, що спеціалізувалися на виготовленні музичних інструментів.

При церквах і монастирях, в братських школах та маєтках маг­натів існували хорові капели. До XVI ст. церковний хор був одного­лосим, нотний спів безлінійним і позначався спеціальними знаками, так званими "знаменами", поставленими над словами тексту бого­службових книг. З XVI ст. церковний спів стає багатоголосим або партесніш (з лат. - партія для окремих голосів). Але всі запозичен­ня вдумливою працею перетворюються, приводяться до злагоди з місцевими традиціями і так засвоюються українським музичним мистецтвом. Відомо, що у Луцьку братська школа підняла партес-ний спів до такої висоти, що їй заздрили місцеві єзуїти і намагалися інтригами знищити цей православний хор. Уславилися також хори при братствах у Львові, а дещо згодом - і в Києві під орудою дири-гентів-протопсальтів. У письмовій фіксації музичних творів посту­пово замість знаменної усталюється звична нам лінійна нотація, найстаршою пам'яткою якої є "Супрасльський ірмолой" 1593 р.

Таким чином, незважаючи на складні політичні умови, тяжкий соціальний гніт, наступ єзуїтської Контрреформації, оригінальна та високохудожня культура українського народу, спираючись на дав­ньоруські традиції, досягла істотних успіхів у багатьох сферах. Цей період можна схарактеризувати як добу розквіту української національної культури. її трьома основними центрами були Львів, Острог і Київ, які за короткий час дали так багато культурних цінностей, яких не дали попередні століття.

Однак надіям українців на швидке покращення суспільного клімату і розвитку культури не судилося справдитись. У зв'язку з національно-культурним підйомом українсько-білоруського народу в Речі Посполитій визріває серйозна суспільно-політична криза: за­гострюються національно-культурні і соціально-економічні анта­гонізми, хвилями прокочуються козацько-селянські повстання, по­силюється державний тиск на українські землі. Розглянутий вище культурний підйом став духовним підґрунтям Визвольної війни.

Рекомендована література

Білецький П.О. Нариси з історії українського мистецтва. - К., 1981.

Велика історія України: В 2-х т. Т.2. - К., 1993.

Жолтовський П. Художнє життя на Україні ХУІ-ХУП ст. - К., 1983.

Історія українського мистецтва. - К., 1967. - Т. 2.

Ісаєвич Л.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури ХІУ-ХУИ ст. -

К., 1966.

Марченко М.І. Історія української культури: 3 найдавніших часів до середини

XVIII ст.-К., 1961.

Овсійчук В.А. Українське мистецтво XVI - першої половини XVIII ст. - К., 1985.

Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2 т. Т. 1. - К., 1992.

Попович М. Нарис історії культури України. — К., 1998.

Рибалко І.К. Історія України. 4.1. Від найдавніших часів до кінця XVIII ст. -

X., 1995.

Субтельний О. Україна: історія.-К., 1995.

Федас Й.Ю. Український народний вертеп. - К., 1987.

Яртись