КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У XIV - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТОЛІТТЯ 3 страница

Одними з перших значних полемічних творів тогочасною книжною українською мовою були дві книги ректора і викладача Острозького колегіуму Герасима Смотрицького "Ключ Царства не­бесного" та "Календар римський новий"(1587). У них автор засудив не стільки саму спробу приведення календаря у відповідність із ас­трономічними законами, скільки примусовий характер нововведен­ня і його культурно-соціальні наслідки. До того ж календарні новації добре накладалися на загальну картину контрреформаційної реор­ганізації католицького світу. Тому Г.Смотрицький використав їх як привід для різнобічної критики папства та єзуїтів з позицій культур­них цінностей традиційного православ'я. Нападки на православних і звинувачення на їх адресу з боку католиків автор розцінював як оз­наку втрати ними справжнього духовного зв'язку з апостольською традицією і передусім з апостолом Петром, "ключарем небесного царства", бо саме цим зв'язком любили хизуватися єзуїти, що нази­вали римських пап прямими наступниками цього апостола, який нібито був першим єпископом у Римі. Полемічні антипапські твори писали також інші діячі Острозької академії, що виступали під псев­донімами Василя Суразького і Клірика Острозького.

Полеміка між православними і католиками особливо загострила­ся після Брестської унії 1596 р. Рішення Брестського собору про об'єднання православної та католицької церков захищав визначний оратор доби єзуїт Петро Скарга. Він підкреслював, що світські люди не мають права голосу в питаннях унії, мовляв, якщо більшість цер­ковних ієрархів пристали на унію, то й уся їх паства (передусім ішлося про братства) і навіть незгодна з цим актом частина єпископату і мо-иашої братії мають підкоритися. Разом з тим він обачно обійшов мов­чанкою питання про те, чи мали право православні владики переходи­ти під владу папи, якщо вони отримували свої ієрейські свячення і разом з ними духовну владу від константинопольського патріарха. Як відповідь П.Скарзі православні оперативно видрукували акти пара­лельного уніатському православного Брестського собору з докладним і спокійним викладом його перебігу в протоколах і документах. Книга пийшла без підпису під назвою "Ектезис". Метою її було довести ка­нонічність православного собору.

Услід за цим у 1597 р. у Вільні польською, а роком пізніше в ()строзі тогочасною українською мовою вийшов друком один з най-низначніших полемічних творів - "Апокризис" Христофора Філале-та (псевдонім М.Броневського), обсяг якого польською сягав 334, а українською — 444 сторінок. Змістом і обсягом він перевершує всі

полемічні твори того часу (окрім ненадрукованої "Палінодії" З.Копистенського, яка активно поширювалася у списках). Твір бу­ло написано з великим літературним і публіцистичним хистом і глибоким знанням предмету полеміки. Відкидаючи твердження Скарги, автор виступав проти претензій папи і католиків на ук­раїнсько-білоруські землі, піддав гострій критиці моральну розбе­щеність єпископів-перевертнів, захищав право українського і біло­руського народів на самостійне і ненасильницьке вирішення своїх релігійних справ. Філалет був ідеологом православного шляхетст­ва, відстоював шляхетські вольності, виступаючи проти теорій виключної влади єпископів.

До найяскравіших за емоційною силою творів полемічної літератури слід віднести також книгу Мелетія Смотрицького "Тренос" (з грецької - "Плач"), опубліковану в 1610 р. Цей речитативно-поетичний твір написано з використанням народнопоетичного жанру голосіння - плачу Матері-церкви, зверненого до дітей - українських православних магнатів, що відреклися від неї і пішли за мачухою -католицькою церквою (перераховано близько 50 визначних ук­раїнських та білоруських родів). Автор висловлює сум з приводу смерті захисника православної віри князя К.Острозького. Різко засуд­жується Брестська унія і католицьке духівництво, яке характери­зується як "італійські бандити". Твір М.Смотрицького справляв настільки сильне враження на сучасників, що польський король Сигізмунд III наказав увесь тираж знищити, друкарів ув'язнити, а ав­тора книги стратити, так що М.Смотрицькому довелося довгий час переховуватися від покарання по різних православних монастирях.

У 1620 р. єрусалимським патріархом Феофаном таємно від влади під охороною козаків гетьмана Сагайдачного було висвячено нову пра­вославну церковну ієрархію для Київської митрополії. На початку на­ступного 1621 р. нововисвячений митрополит Іов Борецький (у співавторстві з Ісаєю Копинським та Ієзекіїлем Курцевичем) закінчив написання польською мовою яскравого трактату під назвою "Протеста­ція", який теж було спрямовано проти католицизму і унії, але значно посилено було антипольські настрої. Автори виводили походження ук­раїнського народу з далекого минулого, з "Яфетового насіння", наголо­сили на легенді про освячення місця, де згодом виник Київ, апостолом Андрієм Первозваним, високо оцінили роль козацтва у боротьбі за збе­реження національної традиції й проголосили козацтво з його демокра­тичним виборчим правом прямим спадкоємцем давньокиївського кня­жого вічового устрою, закликавши весь народ рішуче протистояти

національно-релігійному гнобленню. Це був відвертий виклик владі, але з огляду на клопіт з війною під Хотином, де польський уряд дуже роз­раховував на допомогу козаків, "Протестація" минулася безкарно.

Справді видатним письменником-полемістом був також відо­мий активною участю в роботі Київського братства та Лаврської друкарні з 1616 р. Захарія Копистенський (помер 1627 р. у сані архімандрита Києво-Печерської лаври). У творчості цього полеміста чи не найповніше виражено віру у швидке відродження національ­ної культури та її майбутній розквіт. У лаврській друкарні, де під його редакцією, з його передмовами та посвятами, а також перекла­дами низки творів було здійснено їх видання, у 1620 р. виходить з друку великий трактат "Книга о вірі...", спрямований передусім проти протестантської пропаганди. Але основною літературною працею З.Копистенського є фундаментальний полемічний трактат у чотирьох книгах під назвою "Палінодія або Книга оборони...", яка писалася протягом 1619-1622 рр. і була відповіддю на польськомов-ну книгу уніатського архімандрита Льва Кревзи "Оборона церковної єдності" (Вільно, 1617). "Палінодія..." написана на основі числен­них історичних, богословських та літературних джерел книжною українською мовою з використанням багатої народнопоетичної об­разності - приказок, прислів'їв, порівнянь, а також афористичних висловів самого Копистенського. У чотирьох частинах трактату ав­тор спростовує положення про першість папи римського, доводить рівність ієрархічних прав усіх єпископів грецької та римської церк­ви, обґрунтовує положення про щільну єдність між "руською" та грецькою церквами, підтверджує свої висновки багатим історичним, богословським та полемічним фактажем. Критикуючи громадсько-політичний і церковний устрій Речі Посполитої, Копистенський з любов'ю пише про свій "славний і благословенний народ россов", захоплено відгукується про запорізьке козацтво і його боротьбу про­ти іновірних агресорів. Між іншим, зазначає, що справжня культура успадкована православними "росами" безпосередньо з її джерел, ГОбто від високої грецької культури, від якої культура латинська тяла усі свої премудрості, спотворивши первісний зміст: "А що ся І'имляне хвалять наукою тогосвітною - чужим пірьєм хваляться, в чужом плащу напинаются. Грецкиї то суть мудрості — Платонова і Ари-потелева і іних філософов грецких мудрость, отчасти ім уділеная! <...> Можемо теж безпечно речи, іж Латинникове верху високой мудрості ірецкой не дойшли, і же нізший і несталий латінский розум". І цю думку Копистенський послідовно проводить не тільки щодо філософії,

але й на історичних прикладах доводить її слушність у питаннях історії, теології, природознавства, різних видів мистецтв і ремесел - всієї куль­тури. Ця теза дозволяє Копистенському виправдати православних від закидів у поганому стані освіти, через що вони мають виїздити по науку до західних освітніх закладів: "І ми, Россове, єслі для наук в краї Німецкіи удаємося, где як своє власноє, заходнім от Греков на час короткій повіреноє отбираємо, з ростропностю єднак смітьє отметуємо, а зерно беремо, угольє зоставуємо, а золото виймуємо". Отже, стан занепаду православної культури, на думку Копистенського, є тимчасо­вим і скороминущим, як і стан далекого від "грецької" досконалості західного розквіту ("на час короткій повіреноє").

Дещо інший ідейний напрям у полемічній православній літера­турі репрезентував Іван Вишенський (близько 1550-1620), якого по­ряд з Христофором Філалетом і З.Копистенським історики вважають кращим полемістом свого часу. Вишенський був родом з м.Судова Вишня у Східній Галичині (тепер Львівська область). Замолоду жив у Луцьку, з 80-х рр. XVI ст. переселився на Афон (півострів в Егейсько-му морі) - став ченцем Афонського монастиря, одного з найбільших центрів православного чернецтва. У 1604 р. повернувся до України, два роки жив у Львові та інших місцях, після чого знову відправився на Афон, де й помер аскетом-печерником.

Його погляди відрізнялися від інших полемістів у тому, що він виступав не лише проти національно-релігійного, але й соціального гноблення. Якщо Христофор Філалет був представником шляхетсь­кого аристократизму, то Іван Вишенський представляє демократичні кола українського суспільства. Насьогодні відомо 17 творів Вишенсько-го - трактатів і листів-послань, написаних між 1588 і 1615 рр., які він надсилав з Афону до України. Десять з них він об'єднав у рукописну "Книжку", яку хотів видати в Острозі. За життя Вишенського надру­ковано було тільки скорочену редакцію "Пісанія к утекшим от пра-вославноі віри єпископам"(1598). Але його твори, такі як "Порада", "Обліченіє діявола-міродержца", "Зачапка мудраго латинніка з глу­пим русином", "Позоріще мисленноє" та інші активно поширювали­ся у списках. Він виступав проти представників вищої церковної ієрархії, що призвели до унії, а також проти католицької та західної культури. На відміну від інших українських полемістів Вишенський був прихильником старовини, не визнавав тогочасної науки. Харак­теризуючи стан тогочасного суспільства, полеміст пише, що в "Лядській землі" "ність міста цілого от гріховного недуга - все струп, все ран, все пухлина, все гнилство, все огнь пекельний...".

Вишенський вихід бачив лише у покаянні, моральному очищенні, відмові від земних благ, поверненні до ідеалів перших християнсь­ких громад, де всі рівні перед Богом. Спроба Вишенського пропагу­вати свої ідеї безпосередньо в Україні була невдалою, його ідеоло­гію відмови від європейських культурно-цивілізаційних надбань діячі українського національно-культурного руху не сприйняли і засудили як безперспективну за тогочасних умов.

Однак попри все це твори І.Вишенського, позначені справді баро­ковою енергійністю, імпульсивністю, полемічно-викривальним запа­лом, в якому ораторський пафос поєднувався з убивчим сарказмом і уїдливою іронією - ці твори сучасники оцінювали як "книги злата" і часто зверталися до них у пошуках натхнення ще й у кінці XVIII ст.

Полеміка навколо рішень Брестського собору мала величезне значення тому, що вона уточнила характер, глибину розходжень між православ'ям і католицизмом. Хоча значна частина праць залишила­ся ненадрукованою, їх переписували, передавали один одному, чи­тали на різних зібраннях. У цілому для широких мас і найак­тивніших представників культурної еліти висока ідея об'єднання всього християнства відступала перед загрозою латинізації і по­лонізації України. Всупереч сподіванням ініціаторів унії з числа групи зденаціоналізованих церковних ієрархів, папської курії та польських урядовців, забезпечена всебічною і постійною підтрим­кою акція релігійної унії очікуваних наслідків так і не дала пере­дусім завдяки підвищенню рівня національної самосвідомості ук­раїнців. Найактивніші національно-культурні сили України опини­лися у відвертій опозиції до унійного руху. Підтримали ж унію ті з культурних діячів, хто йшов шляхом найменшого спротиву обста­винам, хто "плив за течією", а отже й не мав великого духовного потенціалу, необхідного для культурного розвитку. І хоча з плином часу деякі з визначних поборників православ'я з різних причин таки приставали до унії (М.Смотрицький, К.Сакович, К.Транквіліон-Ставровецький), усе ж разом з православ'ям вони залишали позаду свої кращі здобутки на культурній ниві. Тому не дивно, що й самі уніати визнавали нестачу сил і засобів для успішного впровадження унії і му­сили відзначати кращий стан справ у таборі православних, зокрема, кращий рівень освіти у нових православних закладах.

Яскравий злет у період національно-культурного підйому кінця XVI — першої половини XVII ст. переживає ораторсько-проповідницька проза, представлена переважно старим жанром церковної проповіді, який за нових умов набуває нового змісту і нових форм. У ролі церковних проповідників доводилося виступати переважній більшості ук­раїнських культурних діячів цього періоду, відтак увесь спектр ідей і думок, а також художніх прийомів і засобів раннього бароко знайшли у проповідях своє виразне втілення. Деякі з особливо талановитих і яскравих проповідей того часу, які називалися "казаннями", були над­руковані й поширювалися серед народу, завдяки чому дійшли до нас. Своєю емоційною силою і багатством риторичних прийомів вони досі справляють неабияке враження на сучасних фахівців, тому не дивно, що за тих умов люди спеціально йшли до церкви, аби вислу­хати чергове казання. Крім того, тоді ж виникає звичай укладати і видавати друком великі збірки зразкових або типових казань на цілий богослужбовий рік, так звані "Євангелія учительні'", які мали допомогти парафіяльним священикам готувати свої проповіді перед прихожанами. Оскільки проповіді виголошувалися перед людьми максимально доступною їм мовою, розвиток українського пропо­відництва об'єктивно сприяв літературному опрацюванню елементів живого усного мовлення, які саме з проповідницьких творів потрап­ляли до інших літературних жанрів.

Особливе місце у національно-культурній концепції православної української еліти посідала ідея культурного центру, яким мав стати і зрештою став відбудований і розбудований Київ. Якщо в часи рене­сансних віянь в Україні та за її межами під враженням від давніх київських руїн часто висловлювалася думка, що Київ - це ніщо інше як гомерівська Троя, то з початком поширення барокової культури в Ук­раїні виникає концепція Києва як Другого Ієрусалиму (Й.Борецький, З.Копистенський, П.Могилата ін.), який має стати надійним оплотом не тільки націо-нальної, але й усієї православної культури у світі.

Цей київський всеправославний настрій у результаті мав як безу­мовно позитивні, так і певні негативні наслідки для подальшого розвит­ку порівняно молодої української культури, яка в умовах відсутності своєї державності переживала бурхливі процеси внутрішньої трансфор­мації. Оскільки послаблене історичною кон'юнктурою світове право­слав'я сприймалося як культурне підґрунтя, то й головні сили спрямо­вувалися на його зміцнення. При цьому зведення самої будівлі самобут­ньої національної культури українського народу нерідко відсувалося на другий план, або й на більш пізній, сприятливіший для цього час.

Це, зокрема, відбилося на культурі літературного мовлення, яка передбачала пріоритет "високої" церковнослов'янської лексики пе­ред народною і можливість заступання функцій книжної української мови як порівняно "низької"" у літературному процесі тогочасною

польською мовою, яка у той час не сприймалася ще як чужа і літературно була краще опрацьована. Писати поважні барокові тво­ри живою українською розмовною мовою не могли собі дозволити навіть вихованці демократичного братського руху, адже жива мова в принципі ще не розглядалася навіть як потенційно придатна для спілкування на "високі" теми. Твори ж "низьких" жанрів не були на той час актуальними і друком не виходили та у списках поширюва­лися мало, тому на наш час майже невідомі.

Староукраїнські поети доби помітно дистанціюються від живо­го мовного річища, працюючи над поєднанням певних рис живої мови з традиційною лексикою і стилістикою церковнослов'янського ґатунку. В такий спосіб вони намагалися довести чинність націо­нальної культури не як "низької"', демократичної, а культури "висо­кої", яка має свою аристократію, свою еліту і здатна вирішувати відповідні "високій" культурі завдання.

Національна поезія також стала одним із речників полеміки як з протестантами, так і особливо з католиками за право залишатися сами­ми собою і розвивати власну культуру. Протягом 80-90-х рр. XVI ст. з'являється і поширюється у рукописних списках досить велика (близь­ко 2000 рядків) полемічна антологія віршів книжною українською мо­вою, так званий Віршовий полемічний комплекс невідомого автора або групи авторів. При численних переписуваннях ця збірка часто розчле­новувалася на окремі частини, доповнювалася, в окремих випадках ро­билися купюри, самостійне значення часто мали окремі уривки, які ви­користовувалися як звертання-передмови, кінцівки-післямови, послан-ня-памфлети, послання-трактати тощо. Вважається, що основу збірки складала "Скарга нищих до Бога", в якій не тільки міститься кілька гнівних інспірацій проти культурних агресорів на українських землях, але й дається їм рішуча відсіч, інколи у формі поетизованої притчі:

Дух же святий істинен, солгати не може,

і прегордим людєм гордость не поможе.

Аіце-бо хто верже камінь на висоту,

мняще небесную збивати красоту

Всемирного солнца, ясного світила,

на самого єго паде тая сила,

І на свою главу восприйме болізни,

да к тому не дерзне творити соблазни.

Національна ідентичність у післяренесансний період нерозривно пов'язується з конфесійною приналежністю. Тому розвиток усіх галузей культури і передусім літератури, в якій найповніше відбиваються

світоглядні зрушення та ідейні пріоритети доби, віддзеркалює чітке усвідомлення носіями національної культури необхідності виведення на якісно новий рівень вітчизняних духовних цінностей.

Для цього використовувалися усі приступні форми оновлення традиції, які часто "підказувалися" опонентами. Під впливом захід­них зразків в українській літературі другої половини XVI ст. з'явля­ються і набувають значного розвитку нові поетичні жанри гераль­дичної або гербової поезії та епіграми, початково пов'язані з культу­рою книгодрукування.

У кожному українському друкованому виданні незалежно від то­го, церковний чи світський характер воно мало, вміщувалися вірші "на герб", яких могло бути й декілька в одній книзі. Розмір одного такого вірша також був різним - від десяти до понад сотні рядків. Ге­ральдичні вірші вміщувалися у книзі безпосередньо за графічними зображеннями гербів заможних українських шляхетських родів, пред­ставники яких мали стосунок до видання книги, або гербів громадсь­ких організацій чи об'єднань (братства, Військо Запорізьке низове або міські ремісничі цехи, що також мали свої герби). Геральдичний вірш мав провести яскраву і переконливу аналогію між гербовими відзна­ками їх носіїв та їхнім реальним життям. Пошук різноманітних зв'язків між ніяк не пов'язаними і випадковими, як здалося б сучасній людині, речами, був притаманним для примхливої свідомості людини бароко, що розглядала їх в ролі особливо промовистих знаків та сим­волів. Написання гербового вірша потребувало від авторів таких творів неабиякої вправності та вміння виділити і передати найго­ловніше з їх точки зору в такий спосіб, щоб кожен з читачів книги міг знайти для себе у вірші щось цікаве і корисне.

Епіграма також входить в українську літературу спочатку як один з елементів оформлення друкованих видань, хоча присутність епіграми у книзі не була обов'язковою. її завданням було налаштувати читача на сприйняття подальшого тексту. Але в барокову добу досить скоро зав­дяки сконденсованості змісту і влучності вислову епіграма стає са­мостійним поетичним жанром. З'являються цілі збірки епіграм, які за­ступають місце популярних серед читачів афористичних збірників ми­нулого на кшталт давньоруської "Бджоли". Першою такою збіркою в Україні стала "Діоптра, альбо Зерцало..." архімандрита Дубненського монастиря (на Рівненщині) Віталія, яка вийшла друком 1612 р. і пере­жила низку видань у XVII і XVIII ст.

Доба бароко не відмовилася від ренесансних ідеалів людини-титана, людини-генія і людини-борця, але надала гуманістичним

ідеалам попередньої доби нового звучання. У літературі українського бароко завдання створення концептуальних ідеальних образів представ­ників національної еліти - оборонців культурної традиції та носіїв ли­царських чеснот - виконували жанри панегіричної та погребальної по­езії. Спробою панегіричного оспівування непересічних якостей князя К.Острозького були вже вірші Г.Смотрицького (1580), але вершиною розвитку панегіричного жанру в українській літературі раннього бароко був твір Олександра Митури "Візерунок цнот..." (1618), присвячений засновнику Київського культурно-освітнього осередка Є.Плетенець-кому. Особливою бароковою урочистістю й насиченістю змістових ню­ансів відзначаються панегірики П.Могилі, авторами двох з яких колек­тивно виступили друкарі Києво-Печерської лаври, а автором третього був викладач колегіуму С.Почаський. Вірші "на погреб" або ляменти також мали уславлювати в майбутніх поколіннях героїчні й подвиж­ницькі постаті діячів національно-культурного руху, стверджувати ідею вдячного успадкування і примноження створених і переданих ними цінностей всупереч невблаганному плину часу. У погребальній поезії одне з важливих місць відводилося різнобічній розробці надзвичайно хвилюючої людину бароко теми неминучої смерті і пов'язаної з нею теми цінності людського життя. Найвідомішим з творів жанру є напи­сані К.Саковичем "Вірші на погреб..." гетьмана П.Сагайдачного (1622), але це далеко не єдиний твір такого роду.

Новим явищем для української літератури з кінця XVI ст. стають також запозичені поетичні жанри декламації та діалогу, які передували появі театральної драми. Це жанри лише до певної міри літературні, оскільки передбачали передусім усне виконання, хоча найвизначніші твори виходили друком. Декламації (від лат. сіесіатапо - вправа у крас­номовстві) призначалися для урочистого відзначення церковних, шкільних або інших свят, а також виголошувалися з нагоди різних важ­ливих подій того часу. Виконували їх переважно учні, кількість яких могла коливатися від 2-А до 20 і більше. Серед декламацій, які дійшли до нашого часу, найдавнішою є братська "Просфонима" (Львів, 1591), виголошена на честь приїзду київського митрополита. Якщо в декла­маціях виголошувачі на сцені змінювали один одного за чергою, то в діалогах вже два чи більше персонажів ведуть між собою розмови, в яких відбувається розвиток сюжетної лінії. Яскравими зразками діалогів є твори Андрія Скульського (1630) та Іоаникія Волковича (1631).

Книжною українською мовою пишуться також численні ба­тальні, історичні, морально-дидактичні та філософські вірші. Віршу­вання було переважно силабічним, тобто рівноскладовим з попар-

ним римуванням рядків і цезурою (інтонаційною паузою) всередині кожного рядка. Однак зустрічалися також вірші з різноскладовими рядками без поділу на строфи, які за поетичним розміром дуже на­гадували народні українські думи. Л.Зизаній-Тустановський у своїй граматиці 1596 р. подав і першу українську теорію силабічного віршування. Користуючи з античних і ренесансних зразків, він на­магався прищепити українській поезії принцип не динамічного на­голосу (який властивий усім слов'янським мовам), а античний принцип наголосу за довготою голосних, для чого поділив кири­личні голосні на довгі й короткі. Хоча спроба виявилася невдалою, вона цікава як вияв особливого бачення джерел, завдань і тенденцій розвитку національної культури.

На межі літературної художньої творчості та теоретичної філософської думки першої половини XVII ст. виникають натурфі­лософський і онтологічно-гносеологічний трактат Кирила Транквіліона-Ставровецького "Зерцало богословії" (перше видання 1618), перший вітчизняний підручник з філософії "Арістотелеві проблеми" (Київ, 1620) і "Трактат про душу" (Київ, 1624) К.Саковича, а також морально-етичний трактат опального київського митрополита Ісайї Копинського (рік смерті - 1640) "Алфавіт духовний...", який активно поширювався у рукописних списках і був надрукований лише 1710 р., після чого ви­тримав десятки видань.

В архітектурі другої половини XVI - початку XVII ст., особ­ливо у Львові, панував стиль пізнього Ренесансу.

У цьому стилі у Львові збудовані "Високий замок", будинок Гепнера - "Чорна кам'яниця" (1570), будинок грецького купця і ус­лавленого мецената Корнякта (1580, див. . 4 мал. на с.344), каплиця Трьох святителів (1578), вежа Вірменської церкви (1576), а також вежа Корнякта (дзвіниця Успен­ської церкви, 1572-1578) і братська Ус­пенська церква (1591-1629, див. на мал. праворуч). Архітекторами і будівельни­ками були переважно італійці з Венеці­анської республіки та Швейцарії: Петро Італієць, Домінічі Римлянин, Петро Бар-боні. Але відомі й імена українських митців: Мартин Люшня, Лука Пряшів (відбудував у 1541 р. Луцький замок), Ам-вросій Прихильний (1582 р. збудував у Львові "Золоту Розу" - синагогу).

Великий будівельний рух кінця XVI - початку XVII ст. завдячує своїм розвит­ком головним чином діяльності братств. Про це свідчать православні братські церкви в Замості (1589), Сокалі (кінець XVI ст.), Любліні (1607), Луцьку (1617). З початком XVII ст. будівельна активність братств поширюється та­кож на схід (Київ, Чернігів, Остер, Переяславль, Канів, Новгород-Сіверський). Переважно реставрувалися будови старокнязівської доби, але створювалися також і нові. Окрему групу становлять бу­дови перших років XVII ст. завзятого оборонця української культу­ри князя К.Острозького з характерними високими аттиками (надбу­довами з луками і пілястрами) і фронтонами (Острозький замок, Межиріччя, будинок Острозьких в Ярославі, замок у Старому Селі неподалік віді Львова тощо).

Цілком своєрідним було дерев'яне будівництво ХУІ-ХУІІІ ст. на західноукраїнських землях, передусім у Карпатах і на Прикар­патті. Дивує розмаїтість форм цієї переважно церковної архітектури при збереженні цілком виразного стилістичного стрижня, що свід­чить про тривалу традицію формування (на с.346 на мал. див. цер­кву Воздвиження у Дрогобичі першої половини XVII ст.). Деякі дослідники навіть припускають дохристиянські витоки цієї форми зодчества. За тогочасними малюнками і гравюрами, які дійшли до

нашого часу, знаємо, що значна кіль­кість придніпровських, початково дерев'яних церков і особливо дзві­ниць, які почали зводити при цер­квах з XVI ст., будувалися, вочевидь, західноукраїнськими майстрами. Ці дзвіниці своїм виглядом чимось нагадували китайські пагоди. Однак цікаво, що на відміну від Прикар­паття, на Подніпров'ї від самого по­чатку ці споруди покривалися гли­ною і вибілювалися. Такими початково були і дерев'яна дзвіниця при Софійському соборі, і дерев'яна дзвіниця при Успенській церкві Києво-Печерської лаври. їх кам'яні наступниці XVIII ст. частково наслідували форму (кількість висотних ярусів) дерев'яних попередниць. Поступовий перехід до архітектури бароко у перші десятиліття XVII ст. позначається відмовою від ренесансної пропорційності форм і пошуками виразної деформації ренесансних композицій; де­талі й прикраси занадто перевантажують стіни як зсередини, так і зовні, приголомшуючи глядача. •

До таких будівель у Львові належать каплиці-усипальниці Боїмів (1617) і Кампіанів (1619), ціла низка приватних будинків та костелів у західноукраїнських містах (зокрема, Бернардинський костел у Львові, 1600-1630). Надзвичайно своєрідними рисами відзначаються й православні будівлі, в яких починають відбиватися риси раннього бароко, передусім вежі Манявського монастиря в Карпатах і П'ятницька церква у Львові (1643). Виразні риси бароко помітні у рекон­струйованій італійцями у 1613 р. Ус­пенській церкві Києво-Печерської лав­ри (див. на мал. східний фасад з ліпленням і різьбою пізнішого часу).

Вплив західноєвропейського мистецтва у сполученні з націо­нальними традиціями був досить помітним у мистецтві різьби по каменю, металу та дереву. Усі ці різновиди різьби активно залучали­ся в оформленні архітектурних споруд як зовні, так і зсередини. При

цьому чим далі, тим усе багатша різьба прикрашала не тільки церкви та костели, але й світські палаци, замки та бу­динки. Одним з найбільш висо­комистецьких зразків різьби по каменю у світських будинках є різьба по білому мармуру в інтер'єрі "Чорної кам'яниці" у Львові див. фрагмент на мал. ліворуч). Ще більше залиши­лося пам'яток дереворізьби, найбільш вишукані зразки якої являли собою обрамлення ікон та іконостасів. Різьблений укра­їнський іконостас як яскраве явище національної культури виникає саме у першій половині XVII ст. У цих витворах мистецтва відчувається вплив італійського Ренесансу, хоч залишилися відоми­ми імена майстрів і з німецького міста Нюрнберга. Найбільш поши­реними сюжетами різьби були в цей час лози та квіти.

У Західній Україні починається щі­льно пов'язаний із західноєвропейськими впливами розвиток скульптури. Скульп­тура в цей період також розвивається як елемент архітектурного оздоблення зовні та зсередини, а також на надгробках за­можних шляхтичів, не тільки католиків, але й православних (на мал. - надгробок Олександра-Ванька Лагодовського з цер­кви в Уневі, 1573). Цікавими зразками погребальної скульптури є надгробні пам'ятники з розкішною плоскорізьбою кінця XVI ст. у Львові, Дрогобичі, Києві та інших містах. Погребальна скульптура цікава тим, що вона не виліплювалася, а вирізалася з м'яких порід каменю, що споріднює її з різьбою. Але це саме скульптура, оскі­льки вона передає об'ємність зображених у повний зріст фігур з портретними подро­бицями їх зовнішності, переважно одяг­нутих у рицарські доспіхи і ніби в невимушених позах - підперши рукою голову чи піднявши вгору коліно. Більш поетичними і ліричними є композиції над­гробків жінок та рано померлих дітей.