Державному регулюванню підлягає також заробітна плата працівників органів виконавчої влади та місцевого самовряду­вання, суду та прокуратури, митної та податкової служб.

До сфери державного регулювання віднесено також встанов­лення умов і розмірів оплати праці працівників, установ, орга­нізацій, що отримують з бюджету дотації. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України «Про умови і розміри оплати праці працівників підприємств та організацій, що дотуються з бю­джету» від 31 серпня 1997 р. № 948 форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, пре­мій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і га­рантійних виплат працівників зазначених підприємств і орга­нізацій встановлюються у колективному договорі з дотриманням умов, розмірів і норм, передбачених законодавством.

Фонди оплати праці цих підприємств підлягають регулюванню лише в частині дотацій з бюджету. Законодавством передбачено, що суми дотацій з бюджету зменшуються у випадках перевищен­ня фонду оплати праці порівняно з його розрахунковою величи­ною. Такий перегляд дотацій здійснюється кожного місяця.

Держава регулює фонд оплати праці підприємств-монополістів з метою недопущення штучного підвищення заробітної пла­ти. З 1 червня 1997 р. постановою Кабінету Міністрів України «Про регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів» від 5 травня 1997 р. № 428 запроваджено регулювання фондів оплати праці працівників зазначених під­приємств. Таке регулювання здійснюється шляхом щомісячного внесення до бюджету платежів із сум перевищення фактичного фонду оплати праці порівняно з його розрахунковою величиною. Затверджено «Перелік підприємств-монополістів, щодо яких за­проваджується регулювання фондів оплати праці» спільним на­казом Міністерства економіки, Державного комітету статистики, Антимонопольного комітету України від 29 грудня 1999 р. № 160/422/16.

Держава також регулює порядок обчислення середньої заро­бітної плати для різноманітних виплат, зокрема, для оплати від­пусток, для нарахування гарантійних і компенсаційних виплат тощо. Такий порядок ухвалено постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100. Він не поширюється на ви­падки обчислення середньої заробітної плати для призначення пенсій, а також при відшкодуванні шкоди, заподіяної працівни­кові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним тру­дових обов'язків.

Обчислення середньої заробітної плати для оплати відпусток або виплати компенсації за невикористану відпустку проводить­ся виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи. У тих випадках, коли працівник пропрацював на підприємстві менше року, середня заробітна плата обчислюється за фактично відпрацьований час. У всіх інших випадках середньомісячна за­робітна плата обчислюється виходячи з виплат за два останні ка­лендарні місяці роботи. Якщо протягом цих двох місяців праців­ник не працював, то середня заробітна плата обчислюється за по­передні два місяці. Той період, впродовж якого за ним згідно з чинним законодавством не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.

Договірне регулювання заробітної плати здійснюється на ос­нові системи угод, що укладаються на державному (генеральна угода), галузевому, регіональному та виробничому (колективний договір) рівнях.

Стаття 8 Закону України «Про колективні договори і угоди» передбачає, що генеральною угодою встановлюються гарантії праці, мінімальні соціальні гарантії оплати праці, які забезпечу­вали б достатній рівень життя найманих працівників. Цією ж угодою визначаються тарифні ставки робітників 1-го розряду, а також умови росту фондів оплати праці та встановлення міжга­лузевих співвідношень в оплаті праці.

У генеральних угодах сторони, як правило, передбачають пе­релік доплат і надбавок до тарифних ставок та посадових окла­дів, що мають міжгалузевий характер.

Галузеві угоди регулюють нормування праці, мінімальні га­рантії заробітної плати, мінімальні розміри доплат і надбавок з урахуванням специфіки конкретної галузі, умови зростання фондів оплати праці, міжкваліфікаційні (міжпосадові) співвід­ношення в оплаті праці тощо. При цьому галузева угода не може погіршувати умови оплати праці працівників порівняно з гене­ральною угодою.

Одним з найважливіших регуляторів відносин заробітної пла­ти є колективний договір. Розширення кола відносин заробітної плати, які підлягають встановленню сторонами на виробничому рівні, є свідченням децентралізації правового регулювання заро­бітної плати.

Колективний договір не може передбачати умови оплати пра­ці, які б погіршували становище працівників порівняно з зако­нодавством і угодами вищого рівня. Натомість відповідно до ст. 14 Закону України «Про оплату праці» у колективному дого­ворі допускається зниження умови оплати праці, порівняно з ге­неральною, галузевою чи регіональною угодами, але не нижче ніж це передбачено законодавством, на період подолання фінан­сових труднощів підприємства, і не більше ніж на шість місяців.

У тих випадках, коли колективний договір не укладено, робо­тодавець зобов'язаний погодити питання заробітної плати з профспілковим органом, що представляє інтереси більшості пра­цівників, у разі його відсутності — з іншим уповноваженим на представництво органом.

4) Організація оплати праці на підприємстві передбачає систему заходів, спрямованих на встановлення норм оплати праці та роз­мірів заробітної плати. Згідно із Законом України «Про підпри­ємства в Україні» роботодавець встановлює фонд оплати праці на умовах, визначених колективним договором, а також запро­ваджує форми, системи і розміри заробітної плати, також інші види доходів працівників на умовах, визначених законодавст­вом. При цьому на підприємстві можуть використовуватись та­рифні сітки і шкали співвідношень посадових окладів, що визна­чаються галузевими угодами, як орієнтири для диференціації оплати праці залежно від професії, кваліфікації працівників, складності та умов виконуваних ними робіт.

Усі норми оплати праці, а також конкретні розміри заробітної плати в межах наданих їм повноважень сторони встановлюють у колективному договорі.

Основою організації оплати праці на підприємстві є тарифна система. Вона являє собою систему спеціальних нормативів, за допомогою яких проводиться диференціація заробітної плати різних категорій працівників залежно від складності, інтенсив­ності роботи і умов праці. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про оплату праці» тарифна система включає в себе: тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-ква­ліфікаційні характеристики (довідники).

Тарифна сітка формується на основі тарифної ставки робітни­ка першого розряду, що встановлюється у розмірі, не нижчому ніж визначений генеральною (галузевою) угодою, та міжкваліфікаційних співвідношень розмірів тарифних ставок.

Тарифна ставка першого розряду — це розмір винагороди за просту працю, виконану за одиницю часу. Розмір тарифної став­ки першого розряду визначається підприємством самостійно у колективному договорі і не може бути нижчим від розміру, ви­значеного генеральною чи галузевою угодами. Тарифна сіткаявляє собою сукупність кваліфікаційних розрядів і відповідних тарифних коефіцієнтів, за допомогою яких встановлюється без­посередня залежність заробітної плати кожного робітника від його кваліфікації. Тарифний коефіцієнтпоказує у скільки разів тарифна ставка другого і наступних розрядів вище ставки пер­шого розряду. Тарифний коефіцієнт першого розряду завжди до­рівнює одиниці.

Отже, тарифні сітки завжди містять: тарифний розряд, тариф­ний коефіцієнт і тарифну ставку. Для прикладу наведемо довіль­ну схему тарифної сітки:

Шестирозрядні тарифні сітки є найбільш поширеними, однак для робітників, що обслуговують складне високопродуктивне об­ладнання, застосовується і восьмирозрядна тарифна сітка. А на деяких підприємствах останнім часом почали застосовувати та­рифні сітки, що передбачають і значно вищі розряди.

Тарифні ставки робітників відповідного розряду визначають­ся шляхом множення тарифної ставки робітника першого розря­ду на тарифний коефіцієнт відповідного розряду.

Тарифний розряд визначається на основі тарифно-кваліфіка­ційних характеристик (довідників). Вони розробляються Мініс­терством праці та соціальної політики України. Тарифно-ква­ліфікаційний довідник — це збірник тарифно-кваліфікаційних характеристик для всіх професій, згрупованих у розділи за виро­бництвами і видами робіт. На основі тарифно-кваліфікаційного довідника визначається також розряд робіт та присвоюються та­рифні розряди робітникам. Порядок тарифікації визначається локальними нормативно-правовими актами.

Тарифно-кваліфікаційні довідники розроблені в Україні поки що тільки для окремих професій. А тому продовжує застосовува­тися єдиний тарифно-кваліфікаційний довідник професій і ро­біт, затверджений ще Держкомпраці СРСР.

Кваліфікаційні розряди підвищуються насамперед робітни­кам, які успішно виконують встановлені норми праці і сумлінно ставляться до своїх трудових обов'язків. Право на підвищення розряду мають робітники, які успішно виконують роботи більш високого розряду не менш як три місяці і склали кваліфікацій­ний екзамен. Порядок присвоєння кваліфікаційних розрядів встановлюється локальними нормативно-правовими актами.

За грубе порушення технологічної дисципліни та інші серйоз­ні порушення, що спричинили погіршення якості продукції, ро­бітнику може бути знижено кваліфікацію на один розряд. Ква­ліфікаційний розряд не може бути знижений працівнику за по­рушення трудової дисципліни.

Поновлення розряду проводиться за загальним порядком, але не раніше ніж через три місяці після його зниження.

До елементів тарифної системи відносяться також і схеми по­садових окладів. Як правило, вони застосовуються до працівни­ків інтелектуальної праці. їх затверджує роботодавець за пого­дженням з профспілковим органом.

Схема посадових окладів передбачає встановлення нижньої і верхньої межі заробітної плати, яку може отримувати праців­ник, працюючи на тій чи іншій посаді. В межах схеми посадових окладів роботодавець, враховуючи кваліфікацію працівника і результати його роботи, встановлює за погодженням з ним конк­ретний розмір заробітної плати. Для працівників бюджетних установ схеми посадових окладів встановлюють на умовах, пе­редбачених постановою Кабінету Міністрів України «Про упо­рядкування умов оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери». Крім того, спе­ціальними нормативно-правовими актами встановлені посадові оклади деяких категорій працівників: суддів, прокурорсько-слідчих працівників, державних службовців та ін.

На практиці останнім часом широко використовують для оплати праці так звані безтарифні системи. При їх застосуванні розмір заробітної плати ставиться у залежність від кінцевих результатів роботи підприємства. Такі системи поширені на під­приємствах з невеликою кількістю працюючих. Прикладом може бути застосування при визначенні заробітної плати працівника коефіцієнта трудової участі (КТУ). Він є показником особистого вкладу працівника у загальні результати праці. КТУ залежить від різних чинників, що можуть понижувати або підвищувати його величину. До показників, які знижують значення КТУ, можна віднести: порушення трудової дисципліни, порушення техніки безпеки, невиконання вказівок бригадира, майстра, пе­ревитрати матеріальних ресурсів, зниження якості продукції, що випускається, тощо.

Розрахунок заробітної плати проводиться шляхом ділення ко­лективного заробітку на суму коефіцієнтів усіх працівників. А вже потім базова величина коефіцієнта перемножується на відповідний коефіцієнт і отримується розмір оплати праці конк­ретного працівника.

Тарифна система передбачає дві основні системи заробітної плати: відрядну і погодинну. Система заробітної плати являє со­бою спосіб визначення розміру винагороди за працю залежно від затрат і результатів праці. Вибір тієї чи іншої системи оплати праці проводиться роботодавцем за погодженням з профспілко­вим органом.

Відрядна системапередбачає оплату виробленої продукції за відрядними розцінками. Відрядна розцінка розраховується ви­ходячи з тарифної ставки і встановленої норми праці. Така сис­тема застосовується у випадках, коли є можливість встановити кількісні показники праці в одиницях продукції. Відрядна сис­тема оплати праці використовується переважно для стимулю­вання кількісних показників виробництва продукції.

На практиці застосовуються декілька варіантів відрядної сис­теми: проста відрядна, відрядно-прогресивна, відрядно-акордна.

Проста відрядна система оплати праці передбачає простий спосіб обчислення заробітку кожного працівника шляхом мно­ження відрядної розцінки на кількість одиниць виготовленої продукції.

При відрядно-прогресивній системі розрахунок заробітної пла­ти працівника в межах виробничого завдання здійснюється за звичайними відрядними розцінками, а за перевиконання норм виробітку розцінки підвищуються.

Якщо використовується відрядно-акордна система оплати пра­ці, то розрахунок відрядних розцінок проводиться не щодо окремої операції чи одиниці продукції, а щодо усього обсягу ро­боти.

Погодинна системаоплати праці ставить розмір заробітної плати працівника в залежність від відпрацьованого ним часу. Вона широко застосовується для оплати праці спеціалістів і ке­рівників, тобто тих категорій працівників, працю яких немож­ливо обчислити одиницями виготовленої продукції. За розраху­нок беруться годинні або місячні тарифні ставки.

Обидві зазначені системи оплати праці на практиці застосо­вуються у поєднанні з різними преміальними системами для сти­мулювання високопродуктивної, якісної праці.

Преміальні системи використовуються для додаткового мате­ріального заохочення працівників. Вони передбачаються спе­ціальними положеннями про преміювання, що затверджують­ся роботодавцем за погодженням з профспілковим органом. На практиці положення про преміювання є додатками до колектив­ного договору.

У положенні про преміювання визначаються види премій, ка­тегорії працівників, що охоплені відповідними преміями, показники і умови преміювання, а також розміри премій залежно від встановлених показників.

Умовами преміювання є досягнення встановлених у положен­ні показників (кількісних і якісних) у роботі. Важливою умовою преміювання є також дотримання трудової дисципліни. У поло­женнях про преміювання передбачаються випадки повного або часткового позбавлення премії. Це, як правило, прогули, запіз­нення на роботу, поява на роботі в нетверезому стані тощо.

Премії обчислюються переважно у відсотках до тарифної ставки чи посадового окладу працівника. Виплачуються вони, як правило, або помісячно, або поквартально.

Одним з видів стимулювання працівників є виплата винагоро­ди за результатами роботи підприємства за рік. Положення про порядок виплати винагороди за результатами річної роботи за­тверджується роботодавцем за погодженням з профспілковим органом і може так само бути додатком до колективного догово­ру. У цьому положенні визначаються розмір винагороди за під­сумками річної роботи та умови її виплати.

Трудове законодавство, встановлюючи гарантії захисту трудо­вих прав найманих працівників, регулює заробітну плату при відхиленні від нормальних умов. Зокрема, коли виконуються роботи різної кваліфікації при погодинній оплаті праці, застосо­вуються ставки оплати роботи вищої кваліфікації. При відряд­ній оплаті праці заробітна плата нараховується за розцінками роботи, яка виконується. Якщо працівник виконує роботу, яка тарифікована нижче від присвоєного йому розряду, то йому ви­плачується міжрозрядна різниця, тобто різниця між тарифною ставкою і розрядом виконуваної роботи. Стаття 104 КЗпП Украї­ни зазначає, що виплата міжрозрядної різниці та умови такої виплати встановлюються у колективному договорі. Ці умови мо­жуть бути визначені також у трудовому договорі або ж у локаль­них правових актах.

Якщо працівник виконує надурочні роботи, то заробітна пла­та виплачується у подвійному розмірі. При цьому за погодинни­ми ставками заробітна плата обчислюється у подвійному розмірі годинної ставки за фактичний час надурочної роботи. А при від­рядній оплаті за виконану роботу надурочно працівнику випла­чується доплата у розмірі 100 відсотків. У колективному догово­рі можуть бути встановлені і вищі гарантії працівникам для компенсації їм надурочних робіт. У подвійному розмірі оплачу­ється робота у вихідні, святкові і неробочі дні.

У випадку суміщення професій, а також виконання обов'яз­ків тимчасово відсутнього працівника проводиться доплата до заробітної плати. При цьому ст. 105 КЗпП України визначає, що розміри доплат за суміщення професій (посад) або виконання обов'язків тимчасово відсутнього працівника встановлюються на умовах, передбачених у колективному договорі.

За роботу в нічний час працівнику проводиться доплата згід­но з правилами ст. 108 КЗпП України, тобто у розмірі, який ви­значається колективним договором, але не нижче 20 відсотків тарифної ставки окладу за кожну годину роботи у нічний час.

Час простою з вини працівника, а також повний брак з його вини оплаті не підлягає. Частковий брак з вини працівника оплачується залежно від ступеня придатності продукції за зни­женими розмірами. Брак, що стався не з вини працівника, опла­чується за зниженими розцінками, але не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого йому розряду. При простої не з вини працівника йому нараховується оплата з розрахунку не нижче двох третин тарифної ставки або окладу.

Якщо простій виник у зв'язку з виробничою ситуацією, небез­печною для життя чи здоров'я працівника або для людей, які йо­го оточують, і навколишнього природного середовища, то за та­ким працівником зберігається середній заробіток за весь час про­стою.

Однією з гарантій прав працівників на оплату праці є встанов­лені законом обмеження відрахувань із заробітної плати. Перед­бачено, зокрема, що відрахування із заробітної плати можуть про­водитись лише у випадках, визначених законодавством України.

Стаття 127 КЗпП України зазначає, коли відрахування із за­робітної плати працівника можуть провадитися за наказом робо­тодавця:

а) для повернення авансу, виданого в рахунок заробітної пла­ти; для повернення сум, зайво виплачених внаслідок лічильних помилок; для погашення не витраченого і своєчасно не поверне­ного авансу, виданого на службове відрядження або переведення до іншої місцевості; на господарські потреби, якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахування.

У цих випадках роботодавець вправі видати наказ про відра­хування не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, вста­новленого для повернення авансу, погашення заборгованості або з дня виплати неправильно обчисленої суми. Якщо ж працівник оспорює суму або прострочено місячний термін, то стягнення можливе лише в судовому порядку;

б) при звільненні працівника до закінчення того робочого ро­ку, в рахунок якого він вже одержав відпустку, за не відроблені дні відпустки. При цьому відрахування за ці дні не провадяться, якщо працівник звільняється з роботи у зв'язку з:

призовом або вступом на військову службу чи направленням на альтернативну (невійськову) службу;

переведенням працівника за його згодою на інше підприємст­во або переходом на виборну посаду у випадках, передбачених законами України;

відмовою від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, а також відмовою від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці;

змінами в організації виробництва та праці, в тому числі лік­відацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємства, скороченням чисельності чи штату працівників;

виявленням невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або ста­ну здоров'я, що перешкоджають продовженню даної роботи;

нез'явленням на роботу понад чотири місяці підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами, якщо законодавством не встановлено більш тривалий термін збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні;

поновленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;

направленням працівника на навчання та виходом на пенсію;

в) при відшкодуванні шкоди, завданої з вини працівника май­ну роботодавця. У цьому випадку, якщо розмір шкоди не пере­вищує середньої заробітної плати працівника, то відрахування провадиться за наказом чи розпорядженням роботодавця.

При кожній виплаті заробітної плати загальний розмір усіх відрахувань не може перевищувати 20 відсотків, а у випадках, що прямо зазначені у законодавстві України, — 50 відсотків за­робітної плати, яка належить до виплати працівникові.

Законодавством заборонено відрахування з вихідної допомо­ги, компенсаційних та інших виплат, на які згідно з законодав­ством не може бути звернено стягнення.