Тема 8. Правова організація працевлаштування.

План.

1. Поняття про зайнятість.

2. Поняття про працевлаштування.

3. Порядок працевлаштування за до­помогою Державної служби зайня­тості населення.

4. Додаткові гарантії працевлашту­вання для окремих категорій насе­лення.

Література:

1. Трудове право України. За заг. ред. Н. М. Хуторян. – К.: Видавництво А.С.К., 2004, с. 169-214.

2. Кодекс законів про працю України. – Х.: «Оддісей», 2006, с. 34-35.

1) Слід звернути увагу на те, що згідно зі статтею 1 Закону України «Про зайнятість» під нею розумі­ється діяльність громадян, пов'язана з задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що, як пра­вило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.

При цьому за п.З цієї статті до зайнятого насе­лення в Україні належать громадяни, які прожива­ють на території країни на законних підставах:

а) які працюють за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм влас­ності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні і за кордоном;

б) які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуаль­ною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени
кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, що бе­руть участь у виробництві;

в) обрані, призначені або затверджені на оплачу­вану посаду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях;

г) які проходять службу в Збройних силах Украї­ни, Службі безпеки України, Прикордонних військах України, військах внутрішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, органах внутрішніх справ, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу;

є) які проходять професійну підготовку, пере­підготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

ж) працюючі громадяни інших країн, які тимча­сово перебувають в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

Таким чином, за Законом України «Про зай­нятість населення» передбачено чотири головні гру­пи зайнятого населення:

— особи, які працюють за трудовим договором. До цієї групи належать як ті особи, що перераховані у підпункті «а» попереднього абзацу, так і ті, що переховані у підпунктах «в» і «ж» цього ж абзацу, оскільки вони також працюють за трудовим дого­вором;

— самозайняті особи, тобто ті, які забезпечують себе роботою та доходом самостійно;

— особи, які проходять службу у військових формуваннях;

— особи, які навчаються, не поєднуючи навчання з роботою.

Усі інші особи вважаються незайнятими. Таким чином, поняття «зайняті особи» є значно ширшим, ніж поняття «працівники», які становлять лише одну категорію зайнятих осіб. Крім цього, слід звер­нути увагу на те, що у даному випадку йдеться про зайнятість як вид діяльності, а у такому контексті до складу законодавства про зайнятість може бути включено і трудове законодавство, і законодавство про підприємництво, і законодавство про навчання тощо. Проте більш продуктивним є підхід, за яким термін «законодавство про зайнятість» використо­вується у більш вузькому значенні, при якому під ним розуміється законодавство, що регулює процес працевлаштування осіб, які шукають роботу, та пов'язані з ним інші відносини, в тому числі щодо надання цим особам матеріальної допомоги та їх підготовки до роботи (навчання, перенавчання, підвищення кваліфікації), а також різноманітні відносини між роботодавцями та службою зайня­тості з приводу працевлаштування.

2)Працевлаштування— це система організацій­них, економічних та правових заходів, що забезпе­чують трудову зайнятість населення України. При цьому під пра­цевлаштуванням у широкому значеннірозуміються всі форми трудової діяльності населення, включаю­чи самостійну зайнятість. У вузькому значенні під працевлаштуванням розуміється трудова діяльність, що здійснюється на підставі трудового договору, який укладається сторонами за сприяння Державної служби зайнятості або суб'єктів підприємницької діяльності, що надають платні послуги, пов'язані з профорієнтацією населення, посередництвом у пра­цевлаштуванні громадян в Україні та за кордоном. Оскільки основу предмета правового регулювання трудового права України становлять правовідносини трудового найму, то в подальшому поняття праце­влаштування буде розглядатися виключно у вузько­му значенні.

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про зай­нятість населення» громадяни мають право на пра­цевлаштування і вибір місця роботи через звернення до підприємства, установи, організації, індивідуаль­ного селянського (фермерського) господарства і до іншого роботодавця або за безплатного сприяння Державної служби зайнятості. Іноземці та особи без громадянства, крім найнятих відповідно до угод про розподіл продукції, що передбачені статтею 8 Зако­ну України «Про угоди про розподіл продукції» , які прибули в Україну на визначений термін, одержу­ють право на трудову діяльність лише за наявності в них дозволу на працевлаштування, виданого Дер­жавною службою зайнятості України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Працевлаштування в Україні іноземців, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаш­тування.

З аналізу норм трудового законодавства України можна визначити такі організаційно-правові форми працевлаштування громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства:

а) укладення громадянами трудових договорів в індивідуальному порядку;

б) укладення громадянами трудових договорів при організованому наборі;

в) переведення працівників за їхньою згодою на інші підприємства, організації, установи;

г) укладення трудового договору за направленням Державної служби зайнятості України;

д) укладення громадянами трудових договорів за сприяння суб'єктів підприємницької діяльності, що займаються посередництвом у працевлаштуванні громадян.

Основні правові засади організації працевлашту­вання населення в Україні, включаючи визначення кола суб'єктів системи працевлаштування, їх прав та обов'язків, відповідальності, державних гарантій реалізації прав на працю громадян та додаткових гарантії щодо працевлаштування окремих категорій населення України, визначені КЗпП України та За­коном України «Про зайнятість населення», який є комплексним міжгалузевим законодавчим актом. Згідно з останнім реалізацію державної політики зайнятості населення в Україні, включаючи його працевлаштування, покладено Законом на Державну службу зайнятості, діяльність якої здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної по­літики України, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування (ст. 17 Закону України «Про зайнятість населення»). Правовий ста­тус Державної служби зайнятості в Україні визна­чено Законом України «Про зайнятість населення» та Положенням про державну службу зайнятості, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 29 квітня 1993 року № 47.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про зайнятість населення» Державна служба зайнятості складаєтьсяз Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, об­ласних, Київського та Севастопольського міських, районних, міськрайонних, міських і районних у містах центрів зайнятості, центрів організації про­фесійного навчання незайнятого населення і центрів професійної орієнтації населення, інспекцій з контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення. До складу державної служби зайнятості належать також навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-об­числювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприємства, установи й організації, підпорядковані службі зайнятості. Послуги, пов'язані із забезпечен­ням зайнятості населення, надаються Державною службою безоплатно. У складі Державної служби зайнятості створена інспекція, що здійснює контроль за виконанням законодавства про зайнятість підприємствами, установами й організаціями, неза­лежно від форм власності і господарювання, ферме­рами та іншими роботодавцями.

Статтею 19 Закону України «Про зайнятість на­селення» на Державну службу зайнятості покладено такі обов'язки:

— аналіз і прогноз попиту та пропозиції на робо­чу силу, інформування населення й державних органів управління про стан ринку праці;

— консультування громадян, власників підприємств, установ і організацій або уповноваже­них ними органів, які звертаються до служби зайня­тості, про можливість одержання роботи і забезпе­чення робочою силою, вимоги, що ставляться до професії, та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості населення;

— ведення обліку вільних робочих місць і грома­дян, які звертаються з питань працевлаштування;

— надання допомоги громадянам у підборі підхо­дящої роботи і власникам підприємств, установ, організацій або уповноваженим ними органам у доборі необхідних працівників;

— організація при потребі професійної підготов­ки і перепідготовки громадян у системі служби зай­нятості або направляння їх до інших навчальних закладів, що ведуть підготовку та перепідготовку працівників, сприяння підприємствам у розвиткові та визначенні змісту курсів навчання й перенавчання.

— надання послуг з працевлаштування та про­фесійної орієнтації працівникам, які бажають зміни­ти професію або місце роботи (у зв'язку з пошуками високооплачуваної роботи, зміною умов і режиму праці тощо), вивільнюваним працівникам і незайня­тому населенню; .

— реєстрація безробітних;

— участь у підготовці перспективних і поточних державних і територіальних програм зайнятості та заходів щодо соціальної захищеності різних груп на­селення від безробіття.

Крім обов'язків, Державна служба зайнятості має чітко визначені статтею 19 Закону України «Про зайнятість населення» права, в тому числі:

— одержувати від підприємств, установ і органі­зацій незалежно від форм власності статистичні дані по наявність вакантних робочих місць, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прий­нятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивіль­нення працівників;

— розробляти і вносити на розгляд місцевих Рад народних депутатів пропозиції про встановлення для підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, та направляти таких громадян для їх працевлаштування;

— направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності за наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки;

— направляти безробітних громадян за їх ба­жанням на оплачувані громадські роботи;

— укладати за дорученням підприємств, установ і організацій всіх форм власності договори з грома­дянами при їх працевлаштуванні з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням, оплатою вар­тості проїзду, добових, а також надавати допомогу при переїзді на нове місце проживання та праці за рахунок коштів підприємств, установ і організацій;

— оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких потребує здобуття но­вої професії (спеціальності), а також установлювати їм на період навчання стипендії у розмірах, перед­бачених законодавством України;

— вносити пропозиції до місцевих Рад народних депутатів про зупинення на строк до 6 місяців рішення підприємств про вивільнення працівників у разі утруднення їх наступного працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, викликаних цією відстрочкою, у порядку, визначеному законодавством України;

— компенсувати до 50 відсотків витрат підпри­ємствам, установам і організаціям на перепідготовку працівників, які підлягають скороченню у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, за умови їх працевлаштування.

Розглядаючи права та обов'язки Державної служби, треба звернути увагу на те, що норма чин­ного законодавство України, яка регулює діяльність цього державного органу, відповідає в цілому нор­мам міжнародно-правових актів, насамперед Кон­венції МОП № 88 «Про організацію служб зайня­тості» (1948 р.). Вказана Конвенція зобов'язує країни — члени МОП організувати та фінансувати державні служби зайнятості, які б надавали безоплатні послуги. Стаття 6 Конвенції відносить до функцій служби зайнятості при наданні послуг без­робітним у працевлаштуванні: реєстрацію осіб, що шукають роботу, ведення обліку їх професійної ква­ліфікації, досвіду і побажань, опитування їх з метою підшукування їм роботи, у випадку необхідності проведення перевірки їх фізичного стану та профе­сійної підготовки, сприяння їм в отриманні профе­сійної орієнтації, підготовки і перенавчання, збиран­ня з підприємців відомостей про наявні вакантні посади та вимоги, яким повинні відповідати потрібні працівники, направляти на вакантні посади канди­датів з підходящою кваліфікацією та придатних до праці за своїм фізичним станом, організовувати обмін переліками осіб, що шукають роботу, та ва­кантних посад між окремими бюро з найму, у ви­падках коли особи, що шукають роботу, не можуть бути працевлаштовані на підходящу роботу чи коли вакантні посади не можуть бути зайняті підходящи­ми кандидатами за допомогою бюро, до якого вони вперше звернулися, чи в інших випадках, що вип­равдовують такий захід. До функцій служби зайня­тості Конвенція відносить і заходи щодо полегшення безробітному працевлаштування, а саме: сприяння безробітному в зміні професії для того, щоб пропо­зиція робочої сили відповідала попиту на неї, в по­легшенні територіальної мобільності для отримання роботи в районах, де є вакансії, в забезпеченні тим­часового переведення працівника з одного району в інший у випадку тимчасового браку чи надлишку робочої сили в тому чи іншому районі. Таким чином, більшість передбачених вказаною вище Конвенцією МОП функцій державних служб зайнятості країн — членів МОП повністю притаманні Державній службі зайнятості в Україні.

У зв'язку з прийняттям Верховною Радою Украї­ни Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіт­тя» функції із забезпечення виплати та надання соціальних послуг, передбачених статтею 7 цього Закону, а саме: допомоги у зв'язку з безробіттям, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітним підприємницької діяльності; допомоги у зв'язку з частковим безробіттям; матеріальної допо­моги у період професійної підготовки, перепідготов­ки або підвищення кваліфікації безробітного; матері­альної допомоги у зв'язку з безробіттям, одноразової матеріальної допомоги безробітному та непрацездат­ним особам, які перебувають на його утриманні; до­помоги на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні, соціальних послуг з професійної підготовки або перепідготовки, підвищення кваліфікації та профорієнтації; пошуку підходящої роботи та сприяння у працевлаштуванні, у тому числі шляхом надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для праце­влаштування безробітних та фінансування органі­зації оплачуваних громадських робіт для безробіт­них; інформаційних та консультаційних послуг, пов'язаних з працевлаштуванням та контролю за правильністю нарахування, своєчасність сплати страхових внесків, а також витрат за страхуванням на випадок безробіття, правильність призначення роботодавцем та виплати застрахованим особам до­помоги у зв'язку з частковим безробіттям були пе­редані від Державної служби зайнятості населення до Фонду загальнообов'язкового державного соціаль­ного страхування України на випадок безробіття, який є правонаступником державного Фонду спри­яння зайнятості населення.

Широкому колу прав Державної служби зайня­тості, в свою чергу, кореспондують відповідні обов'язки роботодавців. Статті 20 Закону України «Про зайнятість населення» та ЗО Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхуван­ня на випадок безробіття» визначають, що підприєм­ства, установи й організації незалежно від форм власності, їх службові особи зобов'язані сприяти проведенню Державної політики зайнятості на ос­нові:

— додержання законодавства про працю, а та­кож прийнятих відповідно до нього умов договорів та угод;

— організації професійної підготовки, перепідго­товки і підвищення кваліфікації працівників, а та­кож професійного перенавчання тих, хто підлягає вивільненню з виробництва;

— працевлаштування визначеної місцевими дер­жавними адміністраціями, виконавчими органами відповідних рад кількості осіб, які потребують со­ціального захисту і не здатні на рівних умовах кон­курувати на ринку праці;

— інформування працівників про наявність ва­кантних робочих місць (посад), у тому числі з непов­ним робочим часом;

— реєстрації у місцевих центрах зайнятості за місцезнаходженням, щомісяця у повному обсязі на­давати їм інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та дані про працівників, які працюють неповний робочий день (тиждень), якщо це не передбачено трудовим договором, або не пра­цюють у зв'язку з простоєм виробництва з незалеж­них від них причин, і в десятиденний строк — про всіх прийнятих працівників згідно з формами дер­жавної статистичної звітності та первинного обліку, затвердженими Державним комітетом статистики України;

— надання повідомлення при вивільненні праців­ників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, органі­зацій, скороченням чисельності або штату праців­ників підприємства, установи, організації незалежно від форм власності державній службі зайнятості не пізніш як за два місяці у письмовій формі, з зазна­ченням підстав і строків вивільнення, найменування професій, спеціальностей, кваліфікації, розміру оп­лати праці та надання в десятиденний строк після вивільнення — списків фактично вивільнених пра­цівників. У разі неподання або порушення строків подання цих даних стягується штраф у розмірі річної заробітної плати за кожного вивільненого працівника;

— реєстрації у виконавчій дирекції Фонду за­гальнообов'язкового державного соціального страху­вання України на випадок безробіття за місцем свого знаходження як платника страхових внесків у 10-денний строк з дня отримання ним свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або з дня укладення трудового договору з найманим працівником;

— своєчасної та повної сплати страхових внесків;

— надання виконавчій дирекції Фонду загально­обов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття відомостей про:

— прийняття на роботу працівників;

— заробітну плату працівників, використання робочого часу тощо;

— сплату страхових внесків, у тому числі за­страхованими особами;

— ліквідацію чи реорганізацію підприємства, ус­танови, організації, зміну юридичної адреси. Дос­товірність зазначених у документах даних пере­віряється виконавчою дирекцією Фонду. У разі їх недостовірності роботодавець добровільно чи на підставі рішення суду повинен відшкодувати страхо­вику заподіяну шкоду.

Підприємства, установи й організації в разі відмови у прийнятті на роботу спеціалістів, які були раніше ними заявлені, повинні відшкодовувати дер­жавній службі зайнятості всі витрати, пов'язані з працевлаштуванням, професійною підготовкою, пе­репідготовкою, виплатою допомоги у зв'язку з без­робіттям та матеріальної допомоги у зв'язку з без­робіттям.

3) Працевлаштування громадян за сприяння Дер­жавної служби зайнятості населення починається зі звернення громадян до цієї служби. Згідно зі стат­тею 1 Положення про порядок реєстрації, перереє­страції та ведення обліку громадян, які шукають ро­боту, і безробітних, виплати допомоги у зв'язку з безробіттям, а також умови подання матеріальної допомоги в період професійної підготовки та пере­підготовки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 року №578, до Державної служби зайнятості мають право зверта­тися за безплатним сприянням у працевлаштуванні всі незайняті громадяни, які бажають працювати, а також зайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час. Незайняті громадяни (в тому числі особи, які доглядають за інвалідом І гру­пи або дитиною-інвалідом віком до 16 років, а також за пенсіонером, який за висновком медичного закла­ду потребує постійного стороннього догляду), інвалі­ди та пенсіонери, які звертаються до Державної служби зайнятості за сприянням у працевлашту­ванні, підлягають реєстрації у цій службі. Зайняті громадяни, які бажають змінити професію або місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час і звернулися до Державної служби зайнятості, підлягають обліку.

Реєстрація та облік громадян, які звертаються за сприянням у працевлаштуванні, здійснюється Дер­жавною службою зайнятості за місцем постійного проживання (постійної або тимчасової прописки) за умови пред'явлення паспорта і трудової книжки, а у разі потреби — військового квитка, документа про освіту або документів, які їх замінюють, а іноземних громадян і осіб без громадянства, які постійно про­живають в Україні, — тільки за наявності постійної прописки. У разі відсутності у громадянина паспорта його може замінити довідка, яка видається житлово-експлуатаційною конторою або місцевим органом внутрішніх справ із зазначенням місця постійного проживання (реєстрації) особи, якщо паспорт пере­буває в органах внутрішніх справ на оформленні, переоформленні, а також свідоцтва про народження та довідки з житлово-експлуатаційної контори або органів місцевого самоврядування із зазначенням місця проживання (постійної або тимчасової пропис­ки) для громадян до 16 років. У разі відсутності тру­дової книжки громадянин, який вперше шукає робо­ту, повинен пред'явити паспорт, диплом або інший документ про освіту чи професійну підготовку, а звільнені військовослужбовці — військовий квиток.

Для деяких категорій громадян: громадян, які втратили роботу внаслідок нещасного випадку на виробництві або настання професійного захворюван­ня і через це потребують професійної підготовки, перепідготовки чи підвищення кваліфікації, на яких поширюються гарантії, передбачені пунктом 1 статті 26 Закону України «Про зайнятість населення»; випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, яким відмовлено у прийнятті на роботу за місцем призначення; випускників професійно-технічних училищ; громадян, звільнених з підприємств, уста­нов і організацій у зв'язку з відселенням з території радіоактивного забруднення, у разі відсутності запи­су в трудовій книжці; громадян, які втратили роботу в колективних сільськогосподарських підприємствах, у тому числі звільнених згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України; осіб, які отримують пенсію відпо­відно до законодавства України — пунктом 4 зазна­ченого вище Положення встановлено додаткові ви­моги щодо документів, які повинні надаватися Державній службі зайнятості під час реєстрації.

У Державній службі зайнятості громадяни реєст­руються на загальних підставах як такі, що шука­ють роботу, крім осіб, які реєструються на підставі статті 26 Закону України «Про зайнятість населен­ня». Неповнолітні, які досягли 15 років і звернулися до державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, можуть, як виняток,, бути зареє­стровані як такі, що шукають роботу, за згодою од­ного з батьків або осіб, що їх замінюють. Реєстрація громадян як таких, що шукають роботу, здійснюєть­ся Державною службою зайнятості за заявою грома­дян незалежно від часу втрати роботи. Водночас для деяких категорій працівників зазначеним вище По­ложенням встановлено окремі вимоги щодо часу їх реєстрації як таких, що шукають роботу, а саме:

— працівники, трудовий договір з якими було розірвано з ініціативи власника або уповноваженого ним органу у зв'язку зі змінами в організації вироб­ництва і праці, в тому числі ліквідацією, реорганіза­цією або перепрофілюванням підприємств, установ і організацій, скороченням чисельності або штату пра­цівників (пункт 1 статті 40 КЗпП України), повинні бути зареєстровані в Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом семи кален­дарних днів після звільнення;

— працівники, звільнені з підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності у зв'язку з відселенням або самостійним переселенням з тери­торії радіоактивного забруднення, реєструються у Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом одного місяця після звільнення;

— військовослужбовці, звільнені з військової служби у зв'язку зі скороченням чисельності або штату без права на пенсію, реєструються у Дер­жавній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом семи календарних днів з дня по­ставлення на військовий облік військовими комісарі­атами.

Громадяни, що зареєструвалися в Державній службі зайнятості як особи, що шукають роботу, ма­ють право на отримання безоплатної професійної орі­єнтації, консультації, одержання відповідної інфор­мації з метою вибору виду діяльності, професії, місця роботи, режиму праці. У випадку необхідності, а саме у разі: неможливості підібрати підходящу ро­боту через відсутність у громадянина необхідної професійної кваліфікації; необхідності змінити ква­ліфікацію у зв'язку з відсутністю роботи, яка відпо­відає професійним навикам громадянина; втрати здатності виконання роботи за попередньою про­фесією; пошуку роботи вперше і відсутності про­фесії (спеціальності) — особам, що зареєстровані в Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, забезпечується надання професійної підго­товки, підвищення кваліфікації і перепідготовка осіб.

Громадянам, зареєстрованим у Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом семи календарних днів з моменту реєстрації підби­рається «підходяща робота». Визначення підходящої роботи міститься у статті 7 Закону України «Про зайнятість населення», згідно з якою для громадян, що втратили роботу і заробіток (трудовий дохід) підходящою вважається робота, що відповідає освіту професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій самій місцевості, де він проживає'. Заробітна плата повинна відповідати рівню, який особа мала за попередньою роботою з урахуванням її середнього рівня, що склався в галузі відповідної сфери за минулий місяць. При пропозиції підходя­щої роботи враховується трудовий стаж громадяни­на за спеціальністю, його попередня діяльність, вік, досвід, становище на ринку праці, тривалість періо­ду безробіття. В свою чергу, для громадян, які впер­ше шукають роботу і не мають професії (спе­ціальності), підходящою вважається робота, яка потребує попередньої професійної підготовки, або оплачувана робота (включаючи роботу тимчасового характеру), яка не потребує професійної підготовки, а для громадян, які бажають відновити трудову діяльність після перерви тривалістю понад шість місяців, — робота за спеціальністю, що потребує по­передньої перепідготовки чи підвищення кваліфі­кації, а в разі неможливості її надання — інша оп­лачувана робота за спорідненою професією (спеціальністю). Для громадян, які працювали не за професією (спеціальністю) понад шість місяців, підходящою вважається робота, яку вони виконува­ли за останнім місцем роботи, а робота за основною професією (спеціальністю) може бути підходящою за умови попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації з урахуванням потреб ринку праці у цій професії (спеціальності). У разі неможливості на­дання громадянинові роботи за професією (спеціаль­ністю) протягом шести місяців безробіття підходя­щою вважається робота, яка потребує зміни професії (спеціальності) з урахуванням здібностей, здоров'я громадянина і колишнього досвіду, доступ­них для нього видів навчання та потреб ринку праці у цій професії (спеціальності). При зміні громадяна­ми професії (спеціальності) за направленням дер­жавної служби зайнятості підходящою вважається робота як за новою, так і за попередньою професією (спеціальністю) за останнім місцем роботи. Закон та­кож передбачає право місцевих Рад народних депу­татів встановлювати транспортну доступність та інші критерії підходящої роботи, які посилюють со­ціальний захист населення. Треба зазначити, що ук­раїнське законодавство, на відміну від законодавств багатьох країн Європи, містить законодавче визна­чення «підходящої роботи», а саме: законодавче виз­начення поняття «підходящої роботи» відповідає пе­реважній більшості критеріїв «підходящої роботи», визначених у Конвенціях МОП №44 «Про допомогу особам, що є безробітними з незалежних від них об­ставин» (1943 р.) та № 168 «Про розвиток зайнятості і захисту від безробіття» (1988 р.). Не знайшли свого відображення у вказаному визначенні лише такі критерії МОП, як наслідки підходящої роботи для особистого і сімейного стану та обставина, згідно з якою не є «підходящою роботою» робота на робочо­му місце, яке є вільним, як прямий результат зупи­нення виробництва в зв'язку з наявним трудовим спором.

Чинне законодавство ставить надання громадя­нам статусу безробітного в залежність від кількості їх відмов від підходящої роботи. Відповідно до цього громадяни, які зареєстровані на загальних підставах у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, і відмовилися в період пошуку роботи від двох пропозицій підходящої роботи, не можуть бути визнані безробітними. Такі особи знімаються з об­ліку і їм протягом шести місяців надаються консуль­таційні послуги. Після закінчення шести місяців з дня зняття з обліку вони можуть зареєструватися повторно у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу. Втрачають право на отримання статусу безробітного строком на три місяці з подаль­шою перереєстрацією на загальних підставах як та­ких, що шукають роботу, і працівники, які були за­реєстровані у Державній службі зайнятості згідно з пунктом 1 статті 26 Закону України «Про зайнятість населення» та відмовилися від двох пропозицій підходящої роботи в період пошуку роботи.

Громадяни, зареєстровані у Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, зобов'язані сприяти своєму працевлаштуванню, виконувати всі рекомендації центру зайнятості, відвідувати центр зайнятості у строки, встановлені працівником цієї служби. Процес працевлаштування громадян за сприяння Державної служби зайнятості після їх реєстрації як таких, що шукають роботу, та пошуку для них «підходящої роботи» продовжується через надання громадянину направлення на роботу, на підставі якого він та роботодавець укладають трудо­вий договір.

4) Треба зазначити, що роботодавці, які мають ва­кантні робочі місця, інформація про які надана до Державної службі зайнятості, мають право заповню­вати вакантні робочі місця як шляхом прийняття на роботу громадян за направленням Державної служ­би зайнятості, так і громадян, які працевлаштовуються самостійно. Таким чином, надання Державною службою зайнятості громадянину направлення для працевлаштування до роботодавців ще не є гаран­тією працевлаштування громадянина. Направлення Державної служби зайнятості для працевлаштуван­ня є обов'язковим для роботодавців лише при пра­цевлаштуванні працездатних громадян у працездат­ному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі: жінок, які мають дітей віком до шести років; одиноких матерів, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів; молоді, яка закінчила або припинила навчання у середніх за­гальноосвітніх школах, професійно-технічних закла­дах освіти, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надаєть­ся перше робоче місце, дітям (сиротам), які залиши­лися без піклування батьків, а також осіб, яким ви­повнилося п'ятнадцять років і які за згодою одного із батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як ви­няток, прийматися на роботу; осіб передпенсійного віку (чоловікам по досягненні 58 років, жінкам — 53 років); осіб, звільнених після відбуття покарання або примусового лікування (ст. 5 Закону України «Про зайнятість населення»).

Працевлаштування зазначених категорій громадян забезпечується тим, що місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бро­нюють на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності з чисельністю понад 20 чоловік до 5 відсотків загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості. Вказані квоти зменшуються або взагалі не встановлюються лише у разі скорочення чисельності або штату працівників підприємств, установ і організацій у розмірі, що пе­ревищує встановлену квоту. Порядок, встановлення квот в Україні визначений Положенням про порядок бронювання на підприємствах, в організаціях і уста­новах робочих місць для працевлаштування грома­дян, які потребують соціального захисту, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 року № 578. Підприємствам, устано­вам і організаціям, що активно сприяють розв'язан­ню проблем зайнятості населення в регіоні (шляхом створення додаткових робочих місць для праце­влаштування чи організації оплачуваних громадсь­ких робіт або використання понад встановлену квоту праці осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці), відповідно до законодавства України можуть надаватися пільги щодо податків та інших платежів до бюджету, які частково або повністю компенсують витрати, пов'язані з прийняттям на роботу додатко­вої кількості працівників. Разом з тим стаття 5 За­кону України «Про зайнятість населення» встанов­лює відповідальність роботодавців за відмову у прийнятті на роботу громадян із числа категорій, які потребують соціального захисту, у межах установ­леної для підприємств, установ і організацій броні. У цих випадках державна служба зайнятості має пра­во стягувати з таких роботодавців штраф за кожну таку відмову у п'ятдесятикратному розмірі неопо­датковуваного мінімуму доходів громадян.

Крім Закону України «Про зайнятість населен­ня», деякі законодавчі акти України встановлюють і додаткові гарантії щодо працевлаштування окремих верств населення, наприклад статті 19, 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» встановлюють також додаткові гарантії в Україні для інвалідів.

Згідно зі вказаним Законом для підприємств (об'­єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання в Україні встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо пра­цює від 15 до 25 чоловік — у кількості одного робо­чого місця. Зазначені робочі місця інвалідів повинні відповідати вимогам Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 3 травня 1995 року № 314.

Підприємства (об'єднання), установи й організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установ­лено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, повинні щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визна­чається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в уста­нові, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. Суми штрафних санкцій, що надійшли до Фонду України соціального захисту інвалідів, вико­ристовуються ним на створення робочих місць, при­значених для працевлаштування інвалідів шляхом надання позик підприємствам (об'єднанням), устано­вам і організаціям у разі їх відповідного звернення до відділень Фонду.