Типові слідчі ситуації і програми наступного етапу розслідування. 9 страница

Науковий аналіз юридичної літератури, результати дослідження свідчать про те, що в теорії кримінально-процесуального права недостатньо обґрунтовані елементи реабілітації. Вважаємо, що дослідження основних елементів реабілітації дозволить розкрити її сутність, удосконалити понятійний апарат. До основних елементів реабілітації слід відносити:

1) факт незаконного і необґрунтованого здійснення кримінального переслідування, незаконного засудження, незаконного застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру. Це означає, що особа не вчиняла злочин або її винуватість не було доведено, або обвинувачення ґрунтувалося на доказах одержаних незаконним шляхом, припущеннях і незважаючи на це орган дізнання, слідчий прокурор здійснювали кримінальне переслідування і суд постановив обвинувальний вирок;

2) визнання органом дізнання, слідчим, прокурором факту незаконності і необґрунтованості кримінального переслідування особи, не винуватої у вчинені злочину, шляхом прийняття акту реабілітації, тобто процесуального рішення про закриття кримінальної справи за реабілітуючими підставами;

3) визнання суддею (судом) факту незаконності і необґрунтованості кримінального переслідування особи, не винуватої у вчинені злочину, шляхом прийняття акту реабілітації, тобто прийняття постанови (ухвали) про закриття провадження у справі за реабілітуючими підставами при попередньому судовому розгляді, по закінченню судового слідства, у зв’язку з відмовою прокурора підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий не вимагає продовження розгляду справи; постановлення виправдувального вироку; скасування апеляційною, касаційною інстанцією вироку, постанови (ухвали) суду та закриття кримінальної справи за реабілітуючи ми підставами;

4)

5) правопоновлювальні і компенсаційні наслідки прийняття акту реабілітації;

6) відповідальність держави за незаконність і необґрунтованість кримінального переслідування, незаконне засудження шляхом поновлення порушених прав і свобод і відшкодування за рахунок держави в повному обсязі майнової, фізичної та моральної шкоди.

Таким чином зазначені елементи реабілітації розкривають її сутність: прийняття акт реабілітації відносно невинуватої особи у вчинені злочину, поновлення порушених прав, відшкодування шкоди за рахунок держави. Вважаємо, що реабілітація – це встановлений законом порядок визнання невинуватості особи у вчиненні злочину та поновлення порушених прав і свобод, відшкодування в повному обсязі за рахунок держави майнової і моральної шкоди, що спричинена незаконним і необґрунтованим кримінальним переслідуванням, незаконним і необґрунтованим засудженням, неправосудним судовим рішенням про застосування примусового заходу медичного чи виховного характеру.

Відповідно до ст. 13 Конвенції ООН «Про захист прав людини і основоположних свобод» кожен, чиї права і свободи порушуються, повинен мати право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо порушення вчинили особи, діючі в ролі офіційних осіб [2]. Практика Європейського Суду з прав людини переконливо свідчить про те, що важливим аспектом імперативного зобов’язання держави є забезпечення кожній людині, на яку поширюється її юрисдикція, належного розслідування обставин злочину, недопущення безкарності осіб винуватих у чинені злочину та засудження невинуватих.

Аналіз положень ст. 2 нового КПК, дозволяє визначити, що вони відповідають сучасним вимогам соціального розвитку суспільства, критеріям соціально-правової держави, міжнародним стандартам захисту прав і свобод людини.

Гарантії забезпечення прав і свобод людини і громадянина значною мірою визначаються національним законодавством. Слід зазначити, що у положеннях нового КПК відсутні норми, які регулюють кримінально-процесуальні відносини у сфері реабілітації.

Порівняльний аналіз правової регламентації реабілітації в КПК інших держав свідчить про те, що національним законодавством більшості держав передбачено механізм ефективного захисту особи від незаконного і необґрунтованого кримінального переслідування, незаконного засудження. Так, в КПК РФ виокремлено главу «Реабілітація», в ст. 36 КПК Азербайджанської Республіки [3] визначено принцип кримінального судочинства – забезпечення поновлення порушених прав реабілітованих, у ст. 460 КПК Республіки Білорусь [4] визначено підставі відшкодування шкоди особі, не винуватій у вчинені злочину.

Аналіз окремих положень нового КПК України дозволяє зробити висновок про наявність колізій у ст. 284 та 373. Так, ч. 1 ст. 284 нового КПК визначає наступні реабілітуючи обставини закриття кримінального провадження:

1) встановлена відсутність події кримінального правопорушення;

2) встановлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення;

3) не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи у суді і вичерпані можливості їх отримати.

Водночас, у ч. 6 ст. 284 нового КПК визначено, що за наявності обставин вказаних у п. 1 та п. 2 ч. 1 ст. 284 нового КПК суд зобов’язаний ухвалити виправдувальний вирок, який є підставою реабілітації (авт.) Тоді як у ч. 1 ст. 373 нового КПК зазначає, що виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що:

1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа;

2) це кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим;

3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

Вважаємо, що між положеннями норм ст. 284 та 373 нового КПК виникає юридична колізія. Способом усунення зазначеної колізії є внесення змін до нового КПК. У положеннях ч. 1 ст. 373 нового КПК необхідно обґрунтувати вичерпний перелік підстав ухвалення виправдувального вироку. Виправдання з будь-яких підстав, передбачених законом означає визнання особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, невинуватою. У зв’язку з цим доцільно викласти ч. 1 ст. 373 нового КПК у наступній редакції:

Виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо:

1) не встановлено події злочину;

2) в діянні підсудного немає складу злочину;

3) не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи у суді і вичерпані можливості їх отримати.

Аналіз положень ст. 130 нового КПК про відшкодування шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, свідчить про те, що у цих положеннях не визначені підстави відшкодування шкоди, завданої реабілітованому. Окрім цього, у положеннях глави 9 «Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов» має місце змішування двох правових інститутів, а саме інститут відшкодування шкоди, завданої злочином та інституту відшкодування шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Неузгодженість окремих положень норм нового КПК з питань правового регулювання реабілітації, відсутність чіткої регламентації реабілітуючих обставин свідчить про недосконалість нового КПК, соціальну і правову неефективність зазначених положень.

Позитивний досвід процесуального визначення реабілітації у законодавстві держав країн СНД, міжнародні стандарти захисту прав і свобод людини потребують виокремлення у новому КПК України глави«Реабілітація»,у якій визначити поняття реабілітації, підстави виникнення права на реабілітацію, суб’єктів реабілітаційних правовідносин, процедури поновлення порушених прав і свобод реабілітуємого та відшкодування майнової, фізичної шкоди реабілітуємому і усунення наслідків моральної шкоди реабілітуємому.

Своєчасність усунення юридичних колізії у положеннях нового КПК сприятиме ефективній роботі правової системи пріоритету принципу верховенства права у кримінальному судочинстві, а виокремлення глави «реабілітація» сприятиме реалізації важливого соціального призначення реформи у сфері кримінального судочинства – забезпеченню юридичними засобами максимально можливого здійснення надійної охорони і захисту прав та свобод людини і громадянина.

Одержано 24.09.2012

СУД ПРИСЯЖНИХ: НОВЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА УКРАЇНИ

У статті розкриваються проблеми запровадження в Україні класичної моделі діяльності суду присяжних.

Ключові слова: суд присяжних, судове слідство, вердикт.

Аналіз останніх наукових досліджень показує як на певну увагу як до проблем діяльності судової влади взагалі [1–3, 7, 9, 14, 17, 19, 20], так і до інституту суду присяжних [4–6, 8, 11–13, 15–18].

Заснування суду присяжних в його класичному розумінні, в період судової реформи 1864 року, було найважливішим демократичним завоюванням в дореволюційній Росії, в правовому полі законодавства якої знаходились Україна, Польща, Фінляндія. Прихильники суду присяжних в період підготування судової реформи в Росії 1864 року висловлювали такі аргументи на користь його заснування. Якщо визначення винності і призначення покарання належить одним і тим самим суддям, то суди часто можуть визначати ступінь провини так, щоб підсудний підлягав би тому покаранню, якому судді бажали б його піддати. В суді присяжних повноваження по визнанню провини і повноваження про призначення покарання розділені, що обмежує свавілля судів. Ці аргументи не втратили свого значення і в наш час.

Суд присяжних складався із судді і дванадцятьох присяжних засідателів. За результатами судового слідства присяжні виносили вердикт, в якому давали відповіді на питання: Чи мав місце злочин? Чи винний в ньому підсудний? Чи з умислом він діяв? Чи заслуговує підсудний поблажливості?

В подальшому розгляд справи здійснював суддя. Він отримував вердикт присяжних і в разі згоди з ним продовжував судочинство в загальному порядку виносячи вирок. В разі незгоди з вердиктом суддя міг направити справу на новий розгляд судом присяжних в іншому складі.

Спроба визначити процесуальну форму діяльності суду присяжних зроблена в новому КПК України 2012 року. Але сама ідея суду присяжних тут витерпіла значну мімікрію і до неможливості спотворена. У ч. 3 ст. 31 Нового КПК України передбачено, що кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за які передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі, здійснюється за клопотанням обвинуваченого – «судом присяжних у складі двох професійних суддів та трьох присяжних».

Стаття 391 Нового КПК України (Закон України від 13.04.2012 № 4651-VI, набрання чинності якого відбудеться 19.11.2012 ) зазначає, що «Нарадою суду присяжних керує головуючий, який послідовно ставить на обговорення питання, передбачені статтею 368 цього Кодексу, проводить відкрите голосування і веде підрахунок голосів. Усі питання вирішуються простою більшістю голосів. Головуючий голосує останнім».

Тобто, два присяжних, не маючих належної юридичної підготовки, під присягою та керівництвом суддів-професіоналів вирішують доленосні для людини юридичні питання, щодо яких вони, мають туманне уявлення (чи містить це діяння склад кримінального правопорушення і якою саме статтею закону України про кримінальну відповідальність він передбачений; яка саме міра покарання повинна бути призначена обвинуваченому і чи повинен він її відбувати; чи підлягає відшкодуванню шкода, завдана потерпілому, територіальній громаді чи державі і, якщо так, у якому розмірі та в якому порядку; чи вчинив обвинувачений кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності і таке інше).

Пропонувати неосвіченим в юриспруденції людям голосувати по чисто юридичним проблемам, по суті дискредитувати саму ідею суду присяжних.

Суд присяжних має відроджуватись в класичній його моделі.

Особливість класичної моделі суду присяжних:

- поділ судової влади на дві відносно самостійні інституції (суд присяжних і професійний суддя), які взаємно контролюють один одного, що створює додаткові важелі стримувань і противаг проти свавілля й можливих проявів корупції та зменшує можливості судових помилок;

- відокремлення питання про винність (це питання вирішується присяжними в вердикті) від питання про покарання (це питання вирішує суддя в вироку) , що обмежує можливості зловживання, корупції та свавілля;

- активізація ретельного безпосереднього дослідження доказів в суді та змагальності сторін, чому сприяє, зокрема, той факт, що до початку судового розгляду присяжні не знайомляться з кримінальною справою;

- колегіальність прийняття вердикту та численність суддів і широкі права їх відводу, що значно обмежує можливості тиску та корупційних проявів.

Після проголошення вердикту судовий розгляд продовжується суддею за участю сторін в загальному порядку. Суд (суддя) може прийняти рішення про направлення справи на новий розгляд в іншому складі суду присяжних, якщо присяжні винесли незаконний, необгрунтований чи несправедливий вердикт. Це ще одна гарантія справедливого розв’язання справи.

Відродження суду присяжних в такій моделі з неминучістю спричинить необхідність активного і всебічного дослідження доказів в суді, розвитку мистецтва аргументації, буде сприяти росту професіоналізму обвинувачів і захисників.

Судове слідство в суді присяжних може сприяти активізації вирішенню архіскладної задачі встановленню істини («Правда ясніша від сонця, та і її з свічкою шукають» – укр. народне прислів’я) , а тим самим і мінімізувати можливі помилки. По-перше, присяжні приступають до розгляду справи, не знайомлячись з матеріалами досудового слідства. Це спонукає до ретельного дослідження доказів у суді. Змагальність сторін тут не просто форма, а стає необхідною практичною реальністю, виступає суттєвим каталізатором пошуку істини.
По-друге, остаточній оцінці доказів передують судові дебати, в процесі яких фактично продовжується судове слідство в сенсі оцінки і використання досліджених доказів. Тут сторони мають довести вірність своїх суджень перед присяжними. Присяжні, як зацікавлені у найбільш повному і всебічному висвітленні усіх обставин справи, які ними будуть враховуватись при винесенні ними відповідального рішення – вердикту, стають не просто питливим слухачами, а своєю потребою в доказовій інформації та можливих варіантів її інтерпретації, «активізують» сам інститут судових дебатів, що не може не вплинути на всебічність дослідження обставин справи.

З відродженням суду присяжних в Україні стане проблема відродження мистецтва дослідження доказів у відкритому гласному судовому процесі в умовах змагальності сторін, мистецтва судових промов. Сьогодні мистецтво судової риторики має відроджуватись і є надія що з запровадженням суду присяжних так процеси отримають додатковий імпульс і стимул для їх прискорення.

У суді присяжних відокремлюється питання про винність (це питання вирішується присяжними в вердикті) від питання про покарання (це питання вирішує суддя в вироку), чим по суті судова влада ділиться на дві взаємно контролюючі частини, що обмежує можливості зловживання, корупції та тиску на судову владу, зміцнює принцип неупередженості і незалежності суду та зменшує ризик судових помилок.

ВИКОРИСТАННЯ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИХ ЗАСОБІВ ПІД ЧАС
ОГЛЯДУ РЕЧЕЙ ЗА ФАКТАМИ ВЧИНЕННЯ ВБИВСТВ

Тези доповіді присвячені дослідженню питань, що стосуються використання науково-технічних засобів під час огляду речей за фактами вчинення вбивств. Проаналізовано важливість використання науково-технічних засобів під час огляду речей за фактами вчинення вбивств, як складового елементу науково-технічного забезпечення розслідування справ цієї категорії.

Ключові слова:науково-технічні засоби, огляд речей, науково-технічне забезпечення.

Зазвичай, в процесі розслідування вбивств накопичується великий об’єм речей та предметів, вилучених під час різних слідчих дій, які в перспективі можуть стати речовими доказами. Оцінка вилучених речей в процесуальному відношенні полягає в їх слідчому огляді. Саме після огляду, слідчий приймає рішення, які речі та предмети долучати в якості речових доказів, які доцільно направляти на різноманітні експертні дослідження, а які вилучити з матеріалів провадження

Огляд речей, як один із видів слідчого огляду та порядок його проведення передбачений статтями 78, 79, 190, 191 КПК України [1], а новий Кримінальний процесуальний кодекс України, що вступить в дію 19.11.2012 року, регламентує проведення цієї слідчої дії статтями 100, 237 [2]. Різниця між положеннями статей полягає в тому, що згідно діючого КПК України участь понятих під час проведення будь якого виду слідчого огляду є обов’язковою, а новий КПК дозволяє слідчому і прокурору під час проведення огляду речей, на власний розсуд залучати понятих. Проте незмінними залишилися положення, що стосуються права слідчого, з метою одержання допомоги з питань, що потребують спеціальних знань, у необхідних випадках запрошувати спеціаліста. Адже дійсно, у ході досудового слідства за фактами вчинення вбивств, у слідчого часто виникає така потреба.

Враховуючи надзвичайну різноманітність предметів, в кожному конкретному випадку залучається такий спеціаліст, спеціальні знання якого можуть знадобитись при огляді. Як правило, за фактами вбивств слідчому під час огляду речей потрібна допомога спеціаліста-біолога, оскільки сліди на виявлення яких буде спрямована їх діяльність, мають біологічне походження. Спеціаліст в процесі огляду надає допомогу слідчому, використовуючи свої спеціальні знання та застосовуючи при цьому необхідні науково-технічні засоби.

М. Б. Вандер зазначає, що без огляду предмету ми не можемо спостерігати його матеріальні ознаки, а для того щоб спостерігати, – їх спочатку потрібно виявити. Запровадження в практику огляду методів виявлення невидимого і мало видимого значно розширює пізнавальні можливості цієї слідчої дії. Спеціальні технічні прийоми і відповідне обладнання відкривають шляхи до спостереження таких матеріальних ознак, які невидимі або мало видимі у звичайних умовах в наслідок незначних відмінностей яскравості та кольору, а також в наслідок маленьких розмірів, які не сприймає людський зір.

При проведенні огляду предметів виявлення охоплює два моменти: по-перше, відшукання слідів та інших особливих ознак об’єкту, які можуть мати значення для справи, по-друге виявлення невидимого і мало видимого при звичайних умовах спостереження, створення таких умов, за яких матеріальні ознаки, недосяжні для безпосереднього сприйняття, виступають в формі яка піддається спостереженню.

Виявлення і пошук часто здійснюється одночасно, органічно поєднуючись із загальним процесом виявлення скритих фактів (наприклад під час огляду одягу під ультрафіолетовими променями) [3].

А. Кежоян зауважує, що при розслідуванні злочинів проти особи першочергове значення мають огляд і дослідження одягу потерпілого та обвинуваченого [4].

Серед слідів біологічного походження, за фактами вбивств частіше всього зустрічається кров. Розрізняють декілька видів слідів крові, а саме: калюжі, потьоки, краплі, бризки, помарки. Цей вид слідів в силу природних причин швидко змінюється. Свіжі сліди – ярко червоного кольору з глянцевим відтінком, в подальшому вони темніють, стають буро-коричневими. Старі плями крові мають сірий, майже чорний колір, а при загниванні вони набувають зеленуватого відтінку. Сліди крові на одязі слід шукати на тих його частинах, які не кидаються в очі і могли бути залишені злочинцем без уваги, наприклад, на кишенях, підкладці, швах, підошві взуття і т. п. Отож, при виявленні на предметах одягу видимих плям речовини різного кольору, їх потрібно сфотографувати з використанням масштабної лінійки, а за допомогою вимірювальних пристроїв визначити їх розміри. В протоколі огляду речей необхідно вказати локалізацію слідів, їх кількість, розмір, колір, характеристику країв та чи пропитують і ущільнюють вони матеріал.

Невидимі та слабо видимі сліди виявляють за допомогою луп, при направленні променю світла під різними кутами (спостерігається поблискування), у затемненому приміщенні за допомогою ультрафіолетового освітлювача (набувають темно-коричневого кольору на фоні люмінесценції слідосприймаючої поверхні). Для більш ймовірного встановлення проводять попередні проби розчином люміналу (при позитивній реакції виникає блакитна люмінесценція), гемофаном (зона індикації забарвлюється в синій колір), перекисом водню (при позитивній реакції з’являється піна), розчином бензидину (при позитивній реакції офарбовується в блакитний колір) [5, с. 125–144]. Виявлені сліди по можливості фотографують із застосуванням світлофільтрів за правилами світло роздільної зйомки. Після виявлення та фіксації слідів речі в сухому стані упаковують і опечатують. Оскільки огляд речей за участю спеціаліста не замінює експертного дослідження, то в подальшому вони направляються на різноманітні експертизи.

Із наведеного випливає, що використання науково-технічних засобів під час огляду речей за фактами вчинення вбивств – є важливим складовим елементом науково-технічного забезпечення розслідування справ цієї категорії.

ЩОДО ЗАЛУЧЕННЯ АДВОКАТА-ЗАХИСНИКА
ДО УЧАСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Стаття присвячена аналізу порядку залучення адвоката-захисника до участі у кримінальному провадженні за новим Кримінальним процесуальним кодексом України.

Ключові слова: захисник, адвокат, залучення до участі у кримінальному провадженні.

Відповідно до ст. 44 нового КПК України захисником є лише адвокат [1]. Таким чином, законодавець визнав неприйнятною позицію Конституційного Суду України, викладену у рішенні від 16 листопада 2000 р. у справі про право вільного вибору захисника щодо можливості участі у процесі так званих «фахівців у галузі права» [2], що видається нам цілком слушним [3].

Повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні підтверджуються: 1) свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю; 2) ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Встановлення будь-яких додаткових вимог, крім пред’явлення захисником документа, що посвідчує його особу, або умов для підтвердження повноважень захисника чи для його залучення до участі в кримінальному провадженні не допускається (ст. 50 нового КПК України) [1].

Таким чином, захисник лише пред’являє документи, що посвідчують його особу і повноваження у справі, а не надає їх оригінали чи копії. Викликає певні сумніви лише використання такого документу, як ордер. Згідно зі ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», ордер – це письмовий документ, що посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об’єднанням та повинен містити підпис адвоката [4]. Вважаємо, що захисником повинен бути пред’явлений документ, що має також підпис і особи, що є його клієнтом.

Відповідно до ч. 2 ст. 45 нового КПК України, захисником не може бути адвокат, відомості про якого не внесено до Єдиного реєстру адвокатів України або стосовно якого у Єдиному реєстрі адвокатів України містяться відомості про зупинення або припинення права на зайняття адвокатською діяльністю [1]. Очевидно, що обов’язок перевірки цієї інформації покладається на особу, що веде кримінальне провадження, і ця особа повинна мати доступ до мережі Інтернет, адже інформація, внесена до Єдиного реєстру адвокатів України, є відкритою на офіційному веб-сайті Національної асоціації адвокатів України. Рада адвокатів України і відповідні ради адвокатів регіонів надають витяги з Єдиного реєстру адвокатів України за зверненням адвоката або іншої особи. Зазначений реєстр повинен почати функціонувати не пізніше п’яти місяців з дня набрання чинності Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (14 серпня 2012 р.) [4], а вищезгадана норма КПК – через рік після набрання ним чинності (19 листопада 2012 р.) [1].

Новий КПК України передбачає три форми залучення захисника до участі у кримінальній справі: 1) за договором; 2) за призначенням; 3) для проведення окремої процесуальної дії.

Вимоги для договору між захисником і клієнтом визначені законодавством [4]. Відзначимо, що, згідно з ч. 1 ст. 48 нового КПК України, слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов’язані надати затриманій особі чи особі, яка тримається під вартою, допомогу у встановленні зв’язку із захисником або особами, які можуть запросити захисника, а також надати можливість використати засоби зв’язку для запрошення захисника. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов’язані утримуватися від надання рекомендацій щодо залучення конкретного захисника [1].

Залучення захисника для проведення окремої процесуальної дії проводиться згідно з вищевикладеними правилами відповідно до того, який суб’єкт процесу залучає захисника.

Ч. 5 ст. 44 чинного КПК України передбачає винесення постанови чи ухвали про допуск захисника до участі у справі [6]. Така позиція законодавця критикується через можливість особи, що веде процес, зволікати з винесенням постанови чи ухвали і, відповідно, наданням захисникові можливості виконувати свої обов’язки [8; 60‑63]. Новий КПК у ст. 110 визначає, що рішення слідчого, прокурора приймається у формі постанови, яка виноситься у випадках, передбачених цим Кодексом, а також коли слідчий, прокурор визнає це за необхідне [1]. Таким чином, категорично стверджувати, що можливість зволікання із залученням захисника до кримінального провадження усунена, не можна.

Створення умов для якнайшвидшого залучення захисника до участі у кримінальному процесі, на нашу думку, сприятиме дотриманню прав учасників провадження.

ДОКАЗУВАННЯ ЗА НОВИМ КРИМІНАЛЬНИМ
ПРОЦЕСУАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

В тезах доповіді висвітлений ряд питань, що стосуються обставин, які підлягають встановлення під час досудового розслідування, та участі сторін кримінального провадження в процесу доказування.

Ключові слова:предмет доказування, обов’язок доказування, права учасників кримінального судочинства.

В умовах становлення України як суверенної, незалежної та демократичної держави вкрай необхідним є реформування законодавства. Деякі чинні нормативні акти були прийняті ще за часів СРСР. На момент їх прийняття вони були актуальними і відображали сутність правової системи тих часів, їх положення регулювали суспільні відносини в сферах, що відповідали радянській системі влади взагалі. Із переходом України до нових стандартів державного управління настала нагальна необхідність часткового реформування або повної зміни більшості законів, що і було зроблено за перших років незалежності. Із прийняттям Конституції України було закріплено основні положення нових суспільних відносин та системи державної влади [1]. Тому, та частина законодавства, що залишилась у спадок від Радянського Союзу, не дивлячись на велику кількість змін та доповнень, не зовсім відповідає умовам сьогодення. Одним із прикладів є чинний Кримінально-процесуальний кодекс України.