Типові слідчі ситуації і програми наступного етапу розслідування. 8 страница

Тут можна заперечити, мовляв ряд процесуальних рішень може прийматися на основі обґрунтованих припущень. Приміром, рішення про проведення обшуку може прийматися на основі достатніх підстав вважати, що шукані речі або документи знаходяться в певному місці (ч. 5 ст. 234 КПК), а рішення про застосування запобіжного заходу – на основі ризиків неналежної майбутньої поведінки підозрюваного (ч. 2 ст. 177 КПК).

Це дійсно так, однак у цитованих нормах законодавець недвозначно дозволяє обмежитися стандартом доведеності «з вірогідністю»^[7]. Що ж до ч. 1 ст. 214 КПК, в якій вказано: «заяви про кримінальне правопорушення», то це формулювання досить категорично вказує на стандарт доведеності «з достовірністю».

На цьому місці можна було б зауважити, що первинна редакція проекту КПК, підготовленого Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, станом на 28 лютого 2009 року, оперувала формулюванням «із заяви, повідомлення… стали відомі обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення» (ст. 197 проекту) [3]. Така сама редакція була запропонована й у ст. 201 поданого народним депутатом України Р. М. Зваричем Проекту «Кодексу України кримінального процессу» за реєстраційним номером 9700-1 від 13 січня 2012 року [4]. Однак ми маємо виходити з об’єктивних реалій – офіційного тексту ч. 1 ст. 214 ухваленого 13 квітня 2012 року КПК.

Тут можна було б обмежитися висновком про некоректність вживаного у законі формулювання. Однак, ст. 97 КПК 1960 року також оперує формулюванням «заява про злочин», але це не заважає розглядати заяви про незлочинні діяння та приймати за результатом їх розгляду рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Тому доцільно продовжувати пошуки в іншому напрямку.

Дійсно, вищезазначений аналіз ґрунтувався на кримінально-правовому підході до тлумачення терміну «кримінальне правопорушення». А останній, як відомо, сприймає «кримінальне правопорушення» як об’єктивну реальність, котра існує незалежно від суб’єктивного ставлення до нього інших осіб (чи знають вони про цю подію, а якщо і знають, то як вони її сприймають). Тому доречно спробувати розглянути конструкцію «заява про кримінальне правопорушення» з точки зору кримінального процесу, в якому висновок про наявність злочину є результатом суб’єктивної, а конкретніше – аналітичної діяльності окремої особи, яка дійшла висновку про тотожність між ознаками конкретної життєвої ситуації та ознаками одного з передбачених Кримінальним кодексом складів злочину.

Суб’єктивність таких висновків можна підтвердити на численних прикладах істотних відмінностей між позиціями різних суб’єктів кримінального процесу стосовно вірної кваліфікації діяння. При цьому мова не тільки про всіляке заперечення стороною захисту наявності злочину. Як показує судова практика[8], посадові особи нерідко дотримуються різних позицій щодо кваліфікації діяння. Наприклад, за 2010 рік (нажаль більш пізньої статистики на офіційному веб-сайті Верховного Суду України ще немає): (а) судами першої інстанції ухвалено виправдувальних вироків щодо 365 осіб, (б) апеляційні загальні суди постановили свої вироки, скасувавши вирок місцевого суду, стосовно 893 осіб, (в) за відсутності події або складу злочину скасовано вироки стосовно 27 осіб.

Якщо закон допускає можливість розбіжностей у кваліфікації одного і того ж діяння різними посадовими особами, котрі наділені повноваженнями приймати остаточні рішення за результатами розслідування та судового розгляду, то позбавляти права на подібну «помилку» звичайного заявника було б дуже несправедливим і суперечило б передбаченій ст. 21 КПК засаді доступу до правосуддя в її широкому розумінні. Та й зрештою, хто дасть гарантію, що кваліфікація, котра зроблена посадовою особою, завжди буде правильнішою за кваліфікацію, зроблену заявником.

Отже, можемо зробити такі висновки: під терміном «заява про кримінальне правопорушення» треба розуміти не тільки (а) заяви про діяння, котрі слідчий, прокурор, інша уповноважена посадова особа може кваліфікувати як вірогідно суспільно небезпечні, але й (б) заяви про діяння, які на думку слідчого, прокурора чи іншої уповноваженої особи хоч і не можуть кваліфікуватися як кримінальне правопорушення навіть з найменшим рівнем вірогідності цього висновку, але зі змісту заяви видно, що сам заявник вважає це діяння злочинним і цим повідомленням прагне спонукати до початку розслідування (прикладом такого «волевиявлення» є розповсюджене на практиці формулювання «Прошу притягнути до кримінальної відповідальності…», з якого розпочинається багато заяв).

На цьому місці у читача може виникнути резонне зауваження: одна справа, коли за КПК 1960 року заяви типу «б» спонукали розпочати дослідчу перевірку, але за ними приймалося рішення про відмову в порушенні кримінальної справи і заявнику повідомлялося про причини такого рішення. А зовсім інша справа, коли відповідно до ч. 1 ст. 214 КПК 2012 року за ними треба обов’язково розпочинати досудове розслідування, розуміючи потребу його подальшого закриття.

Дійсно, це може видатися нелогічним. Однак якщо розмірковувати про причини, котрі змусили законодавця закріпити порядок обов’язкового початку розслідування за всіма заявами «про кримінальні правопорушення», можна дійти такого невтішного висновку: до цього кроку його спонукало те, що на практиці сильно зловживають можливістю прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи[9].

На завершення хотілося б зауважити, що розроблення чітких критеріїв, котрі б дозволяли виокремлювати з усього масиву повідомлень саме ті, що потребують розгляду в кримінальному процесуальному порядку, є дуже складною проблемою, що потребує ґрунтовного міждисциплінарного дослідження з подальшим впровадженням в законодавство та практику. Поки ж відсутні такі критерії, в практиці діяльності органів внутрішніх справ кримінальний процес слугує універсальною процедурою, котра застосовується не тільки для реагування на заяви про злочини, але й на заяви про діяння, що не розглядаються як злочинні ані заявником, ані правоохоронцями. Наприклад, заява про втрату паспорта чи іншого документу.

Нове кримінально процесуальне
законодавство та оперативно-розшукова діяльність

Розглянуто роль та значення нового кримінального процесуального законодавства для оперативно-розшукової діяльності.

Ключові слова: оперативні підрозділи, кримінальне провадження.

Україна є демократичною, правовою державою, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а права та свободи людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави

Розробка та прийняття нового Кримінального процесуального кодексу (далі – КПК) України стали одним із послідовних кроків законодавця у оновленні системи кримінальної юстиції, концепція реформування якої визначена рішенням Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів», затвердженим Указом Президента України № 311/2008 від 8 квітня 2008 року. Реалізовуючи програмні вимоги цього документу, Україна сьогодні знаходиться на порозі радикальних змін самої системи кримінального переслідування, у контексті якої здійснюється поступальний розвиток оперативно-розшукового законодавства тощо [1, c. 186].

Водночас, у зв’язку з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України та наступним набранням ним чинності, діяльність правоохоронних органів у найближчому часі буде вимагати суттєвої оптимізації, відповідно до новітніх засад здійснення кримінального провадження.

Неабиякою мірою це стосується місця оперативно-розшукових заходів у структурі досудового розслідування [2, c. 39] та кримінального провадження в цілому.

Подальше вивчення обраної нами проблематики показало, що у розділі 2 КПК України від 13.04.2012 «Сторона обвинувачення» закріплено ст. 41 «Оперативні підрозділи». У ній визначено, що оперативні підрозділи органів внутрішніх справ здійснюють слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії в кримінальному провадженні за письмовим дорученням слідчого, прокурора (ч. 1). У ч. 2 ст. 41 КПК зазначено, що під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник оперативного підрозділу користується повноваженнями слідчого. Співробітники оперативних підрозділів не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора [3].

На наш погляд, доцільно зупинитися на зазначених положеннях із КПК України більш детально. По-перше, викликає запитання доцільність поміщення законодавцем ст. 41 «Оперативні підрозділи» у розділ 2 «Сторона обвинувачення». Це фактично відносить оперативні підрозділи до сторони обвинувачення, хоча останні повинні збирати первинну інформацію та докази як винуватості, так і невинуватості осіб. Наш погляд, у суспільства можуть виникнути певні побоювання стосовно місця і ролі оперативних підрозділів у системі кримінального провадження.

По-третє, виходячи із положень ч. 2 ст. 41 КПК України, де вказано, що під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник оперативного підрозділу користується повноваженнями слідчого, можна зробити висновкок про чергове повернення до термінологічної плутанини. Зміст її полягає в тому, що законодавець у КПК України від 13.04.2012 почав застосовувати до оперативного складу оперативних підрозділів термін «співробітники», незважаючи на те, що в Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність» вживається поняття «працівники».

Підсумовуючи наведене, ми дійшли висновку, що положення КПК України потребують певних уточнень з точки зору оперативно-розшукової діяльності, що може бути досягнено лише за допомогою загальних зусиль у вигляді розробки пропозицій і рекомендацій, які будуть впроваджені у правозастосовній сфері.

ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ У БЮДЖЕТНІЙ СФЕРІ УКРАЇНИ: КРИМІНАЛІСТИЧНИЙ АСПЕКТ

Висвітлено основні питання запобігання злочинам у бюджетній сфері України як криміналістичної наукової та практичної діяльності. Зокрема, запропоновано основні напрями формування відповідних рекомендацій у міжвидовій методиці розслідування, розглянуто загальні особливості практичної діяльності слідчого під час досудового провадження.

Ключові слова: бюджетна сфера, злочини у бюджетній сфері, запобігання злочинам, криміналістична методика.

На сьогодні проблеми розроблення та вжиття ефективних заходів запобігання економічній злочинності, суттєву частку якої складають посягання на бюджетні кошти, інше державне і комунальне майно, залишаються актуальними як для прикладних юридичних наук, так і для правоохоронної практики. Водночас у наукових криміналістичних дослідженнях, присвячених питанням методичного забезпечення розслідування злочинів у бюджетній сфері, відповідний аспект розкрито недостатньо. Крім того, прийняття нового КПК України [1] призвело до необхідності переосмислення наукових і практичних положень щодо профілактичної діяльності слідчого в цілому.

На нашу думку, розділ, присвячений запобіганню злочинам у бюджетній сфері, має бути складовою частиною загальної міжвидової криміналістичної методики. До нього слід включити систему відомостей щодо наукової діяльності, пов’язаної з реалізацією відповідного завдання при формуванні методик нижчого рівня, а також загальні рекомендації щодо практичної діяльності слідчого у справах відповідних груп, видів і підвидів.

Наукова діяльність, спрямована на криміналістичне забезпечення запобігання злочинам у бюджетній сфері України, полягає у встановленні шляхом узагальнення слідчої практики, аналізу правових і наукових джерел: а) типових причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів цієї категорії; б) типових заходів, які можуть бути вжиті на загальнодержавному, регіональному, міжвідомчому або відомчому рівні з метою запобігання подібним злочинам; в) типових слідчих ситуацій і відповідних їм завдань, пов’язаних із запобіганням злочинам; г) типових об’єктів вивчення з метою встановлення криміногенних чинників, а також об’єктів можливого впливу; д) типових заходів, спрямованих на виявлення та дослідження основних факторів, що сприяли злочинам, які повинні здійснюватись у певних кримінальних справах щодо певних типових слідчих ситуацій; е) типових профілактичних заходів, які можуть бути вжиті при розслідуванні відповідних злочинів в цілому й у типових ситуаціях. На цій підставі мають будуватись рекомендації щодо практичної діяльності слідчого із запобігання злочинам.

У свою чергу, практична діяльність органів досудового розслідування полягає у здійсненні конкретних заходів із запобігання злочинам у справах відповідної категорії.

Зокрема, профілактична діяльність слідчого полягає у: а) виявленні причин злочину (комплексу злочинів) і умов, що сприяли його вчиненню; б) здійсненні виховного впливу на підозрюваних, обвинувачених з метою недопущення в майбутньому повторення з їхнього боку подібних та інших злочинів; в) дослідженні встановлених умов, що могли сприяти вчиненню злочину, і вирішенні питання про можливі напрями їх усунення; г) роз’ясненні учасникам судочинства та іншим особам умов, що сприяли вчиненню злочинів, та ініціації вжиття заходів щодо їх усунення.

Здійснення виховного впливу на підозрюваних, обвинувачених з метою недопущення в майбутньому повторення з їхнього боку подібних та інших злочинів полягає, перш за все, в правильному обранні слідчим тактичних і психологічних прийомів поведінки під час вербальних слідчих дій, іншого спілкування з вказаними суб’єктами з метою звернення до позитивних якостей особистості, роз’яснення аморальності та недопустимості вчиненого, можливої міри покарання за вчинене та за повторність злочинів.

Дослідження встановлених умов, що могли сприяти вчиненню злочину, і вирішення питання про можливі напрямки їх усунення включає діяльність слідчого щодо вивчення встановлених у справі обставин, які могли сприяти злочинові. Це, як правило, непроцесуальна робота, що полягає в ретельному аналізі одержаної інформації про певні фактори, визначенні, чи дійсно вони сприяли вчиненню злочину і як саме, вирішенні питання про те, яких саме заходів необхідно вжити для усунення цих факторів, наскільки реально їх здійснити.

Деякі аспекти дослідження встановлених умов можуть бути вирішені і в ході слідчих дій. Наприклад, встановивши, що можливості вчинити злочин сприяла недосконалість в організації діловодства в установі, слідчому доцільно допитати в якості свідків осіб, відповідальних за його ведення, і в числі іншого з’ясувати думку свідка про можливі напрями вдосконалення діловодства.

Роз’яснення учасникам судочинства та іншим особам умов, що сприяли вчиненню злочинів, та ініціація вжиття заходів щодо їх усунення, на нашу думку, має прийти на заміну існуючій сьогодні діяльності слідчого в порядку ст. 23-1 КПК України 1960 року. Її принципова відмінність полягає не у встановленні обов’язку слідчого вживати заходів щодо усунення умов, що сприяли злочинові, а в ініціації ним вжиття третіми особами конкретних профілактичних заходів за умови, якщо у справі встановлено існування певних чинників, що сприяли вчиненню злочину. Зокрема, під час допитів керівників відповідних установ, підприємств, організацій, слідчому доцільно роз’яснити, які саме недоліки організаційного та управлінського характеру сприяли вчиненню злочину, запропонувати вирішити питання щодо заходів реагування для недопущення подібного в майбутньому.

На нашу думку, робота слідчих підрозділів, спрямована на виявлення умов, що сприяли вчиненню злочинів, у тому числі в бюджетній сфері, та вжиття заходів з їх усунення може бути ефективною лише, якщо здійснюватиметься не слідчим одноособово, а колегіально на належному організаційно-методичному рівні. Обмеженість у слідчого процесуальних повноважень у цій галузі призведе до суттєвого зниження рівня спеціальної профілактики відповідних злочинів. Тому вбачається нагальною потреба в налагодженні відповідної роботи на рівні слідчих підрозділів (відділів, управлінь). Наприклад, працівники організаційно-методичних підрозділів у співпраці з науковими установами за допомогою застосування наукових методів, зокрема, узагальнення практики, анкетування, аналізу стану розслідування певних категорій кримінальних справ і т ін. могли б виявляти типові умови, що сприяють вчиненню злочинів різних видів і груп, здійснювати аналіз виявлених умов, вживати заходів щодо їх усунення, як шляхом прийняття певних розпорядчих рішень, так і через ініціювання більш загальних заходів через центральне відомство (МВС України).

Для цього необхідно створити нормативно-правову базу, яка б передбачала конкретні форми і засоби профілактичної діяльності, зокрема, для реалізації права міліції, передбаченого п. 2 ч. 1 ст. 10 закону України «Про міліцію» [2].

Нарешті, офіційне (шляхом винесення подання, подібного тому, що виноситься у порядку ст. 23-1 КПК України 1960 року) вжиття профілактичних заходів за матеріалами конкретного досудового провадження має бути покладено на відповідного прокурора. Ця діяльність може здійснюватись, як під час, так і після закінчення досудового розслідування. Тому вбачається необхідним розробити та внести відповідні зміни і доповнення до нового КПК України, а також передбачити ці положення в новому законі про прокуратуру.

Криміналістичне попередженнязлочинів у бюджетній сфері, об’єднує систему наукових і практичних рекомендацій та конкретних заходів щодо: а) виявлення слідчим при провадженні у певній справі ознак інших злочинів, що готуються; б) вжитті своєчасних і ефективних заходів щодо їх попередження. Особливе значення в даному сенсі має встановлення злочинних намірів осіб, котрі фігурують у кримінальній справі. Зокрема, в даному випадку можуть готуватись злочинні дії з метою протидії розслідуванню шляхом підроблення документів, у тому числі службового підроблення (статті 357, 358, 366 КК України), перешкоджання явці свідка, спонукання його до відмови від дачі показань, підкупу або погроз помстою за раніше дані показання (ст. 386 КК України), видання незаконних наказів або розпоряджень (статті 364, 365 КК України), пропозиції або давання хабара (ст. 369 КК України), давання свідками завідомо неправдивих показань (ст. 384 КК України), протиправних дій по відношенню до суб’єктів, що ведуть процес (сттатті 343, 345, 347–349 КК України), тощо. Завданням слідчого є передбачення можливих намірів підозрюваних, обвинувачених та інших зацікавлених у справі осіб вчинити подібні дії і вжиття заходів щодо їх упередження.

Нарешті, криміналістичне припинення злочинів у бюджетній сфері, полягає у вжитті слідчим заходів щодо припинення злочинної діяльності, яка вже розпочалась. Мова йде про своєчасне виявлення ознак інших злочинів, що здійснюються з метою протидії розслідуванню, або злочинів, пов’язаних із розслідуваним, наприклад, фактів існування мереж фіктивних фірм («конвертаційних центрів»), діяльності осіб, котрі надають «послуги» з підроблення документів, печаток і штампів, триваючої корупційної діяльності з боку чиновників і т.п. У таких випадках слідчому необхідно здійснити у суворому дотриманні вимог законодавства низку заходів щодо забезпечення належного реагування на одержану інформацію з метою викриття триваючої злочинної діяльності, злочинів, що відбуваються на стадіях підготовки і замаху, та їх припинення.

Кримінальний процес в історичному розрізі: від «Руської Правди»
до Судових статутів 1864 року

Становлення та зміцнення демократичної держави багато в чому залежить від стану і способів здійснення правосуддя.

Історичний досвід в цьому відношенні має істотне значення, оскільки дозволяє побачити позитивні та негативні моменти формування і розвитку як української правової системи в цілому, так і окремих її елементів.

Розвиток правової системи на українських землях і кримінального судочинства, зокрема, відбувалися еволюційним шляхом. Віками зберігалися багаточисельні правові традиції та інститути. Це виявилося, зокрема, в існуванні гнучкого і зручного у своїй пристосовності до поточних потреб держави і суспільства поєднання норм писаного і неписаного (звичаєвого) права.

Кінець XI ст. ‒ період найважливіших реформ у сфері судоустрою і судочинства, що відбив основні тенденції формування політики державної влади стосовно злочинності і здійснення правосуддя. В цей час правовий звичай активно втілювався в закон, модифікувався і навіть відмінявся, якщо він знаходився в явному протиріччі з правом, що створювалося державною владою.

У IX ‒ XII вв. кримінальний процес, грунтований на нормах звичаєвого права, було системою архаїчних способів вирішення конфліктів. Розвиток і зміцнення князівської влади призводить до того, що традиційна система судочинства, в якій князівське правосуддя спочатку не грало провідної ролі, починає помітно трансформуватися. Судова влада князя, поступово відособлюючись і набуваючи особливої юрисдикції, займає центральне місце серед існуючих судових установ.

Характерна для середньовічного права нероздільність кримінального і цивільного процесу пояснюється зовсім не примітивністю правосвідомості, а тим, що метою судочинства в Давній Русі вважалося відновлення порушеного права особи, незалежно від характеру цього порушення. Цим пояснюються і характер закріплених в законі покарань, що виключали страту (оскільки позбавлення життя злочинця у більшості випадків робило неможливим відшкодування нанесеного ним збитку), і істотна роль емпіризму в становленні і розвитку давньоруської правової доктрини в цілому і кримінальної політики, зокрема.

Епоха політичної роздробленості стала черговим етапом розвитку вітчизняного судоустрою і кримінального судочинства. У цей період відбувається поступове розширення юрисдикції князівського суду на тлі існування громадських судових органів і практики застосування традиційних способів вирішення конфліктів ‒ третейського суду і так званого "вільного ряду" (договору між сторонами конфлікту).

Характерними рисами князівського правосуддя в цей час слід вважати переважання обов’язків над правами і суворий контроль з боку суспільства, який забезпечувався колегіальним складом усіх судових установ. Особливе місце серед органів, що здійснювали правосуддя, належало церковному суду, який з моменту своєї появи і упродовж декількох віків мав дуже широку юрисдикцію.

У Литовському ‒ Польський період відбулася кардинальна зміна моделей судоустрою і кримінального судочинства. Литовське володарювання, що тривало більше двох століть, зробило помітний вплив на формування владних, політичних і правових інститутів на українських землях.

Надалі в Козацьку добу становлення політико-правових інститутів відбувалося в умовах жорстокої боротьби за надбання державного суверенітету. Усе це не могло не вплинути на подальший розвиток системи правосуддя, формування кримінальної політики Козацької держави, характер кримінального процесу, що розвивався, а головне - на мету кримінального процесу.

Основним досягненням Судової реформи стала зміна концептуальної основи судоустрою і судочинства. Ідея вільної особи визначила основні напрями реформування кримінального судочинства ‒ створення процесу змішаного типу, введення вільної оцінки доказів, створення самостійної і незалежної судової влади, обмеження повноважень прокуратури і поява незалежної адвокатури.

Судова реформа 1864 р. не лише створила на українських землях Російської імперії самостійний і незалежний за законом суд, але і докорінно змінила кримінальне судочинство. Статут кримінального судочинства 1864 р. і інші Судові статути Російської імперії заклали основу формування нової історичної моделі кримінального процесу, побудованої на принципах гласності, усності, змагальності, рівноправ’я сторін, презумпції невинуватості.

Одержано 26.09.2012

L

Проблеми правової регламентації реабілітації в новому КПК

У статті проведено аналіз положень норм нового кримінального процесуального кодексу, кримінально-процесуальних кодексів країн СНД, які стосуються реабілітації особи, невинуватої у вчиненні злочину. На основі аналізу визначено колізії норма та запропоновано способи усунення вказаних колізій.

Принципом всієї практичної діяльності держави, всіх її органів, службових осіб є утвердження і забезпечення прав і свобод людини та відповідальність держави за свою діяльність перед людиною (ст. 3 Конституції України). Зазначена фундаментальна конституційна засада повинна бути врахована в новому КПК України шляхом правової регламентації кримінально-процесуального інституту реабілітації.

В юридичній літературі проблеми реабілітації були предметом дослідження російських вчених, а саме: Б. Т. Безлєпкіна, С. А. Бетрозова, В. П. Божьєва, Л. В. Бойцової, Л. М. Володіної, А. Н. Глибіної, Т. Н. Добровольської, Н. В Ільютченко, Ч. С. Касумова, О. М. Ларіна, О. М. Матвєєва, М. В. Орлової, М. І. Пастухова, И. Л. Петрухіна, О. О. Подопригори, Л. А. Прокудіна, Т. Т. Таджиєва, Г. П. Химичева, інших та українських – О. В. Капліної, М. Р. Мазур, М. Є. Шумили. Так, М. Є. Шумило визначає, що реабілітація у кримінальному процесі – це діяльність суду по встановленню факту незаконності кримінально-процесуального провадження щодо конкретної особи та визначення розміру завданої їй майнової і моральної шкоди, а також її відшкодування за участю інших посадових осіб, організацій, підприємств і установ та поновлення в раніше обмежених правах у встановленому процесуальному порядку з метою повернення її до соціального і правового статусу, який вона мала до вчинення щодо неї незаконних дій чи рішень [5, c. 294–295]. Тоді як, А. М. Глибіна визначає реабілітацію як офіційне визнання невинуватості громадянина в інкримінованому йому злочині, виражене у відповідному юридичному акті, яке дає право на відшкодування заподіяної шкоди, відновлення в інших правах, порушених в результаті незаконного або необґрунтованого кримінального переслідування або засудження [1, c. 9].