Становлення та розвиток ортопедичної стоматології

Повний курс ортодонтичного лікування аномалій, особ­ливо у разі застосування механічно діючих апаратів, прийнято ділити на два періоди — активного лікування і ретенції - закріплення результатів лікування. Потреба в закріпленні досягнутих результатів викликана тим, що процеси повної морфологічної перебудови тканини і всієї зубощелепної системи тривають певний час і після періоду активного лікування. Апарати, призначені для закріплення результатів ортодонтичного лікування (утримання в правильному поло­женні зуба, групи зубів, щелепи), називають ретенційними (утримуючими, фіксуючими). Іноді після усунення деформації відпадає необхідність у застосуванні ретенційних апаратів унаслідок природної ретенції, а також у разі використання для лікування функціонально направляючих і функціонально діючих апаратів. Так, при переміщенні верхніх зубів, які розміщені піднебінно, у вестибулярний бік із забезпеченням перекриття нижніх передніх зубів верхніми на одну третину висоти коронок спостерігається природна ретенція верхніх зубів. При переміщенні верхніх передніх зубів із піднебінного положення у вестибулярне, якщо перекриття верхніми зубами нижніх недостатнє (контакт зубів різальними краями), ретенцію здійснюють виготовленими подовженими тимчасовими ортодонтичними коронками. Під контролем лікаря на від­литих за зліпками моделях, загіпсованих у центральній оклюзії в оклюдаторі, моделюють подовжений різальний край коронок із забезпеченням перекриття верхніми зубами нижніх на 2— 2,5 мм, а потім виготовляють за звичайною технологією коронки з тонкостінних гільз і фіксують їх на зубах цементом.

Після усунення діастеми ретенційним апаратом служать спаяні кільця чи пластмасові капи, фіксовані цементом на верхніх центральних різцях. Для утримання фронтальних зубів після їх переміщення виготовляють кільця на перші премоляри чи ікла і до них припаюють вигнуту із ортодонтичного дроту діаметром 0,6—0,8 мм назубну дугу, розміщуючи її за показаннями з вестибулярного (частіше) чи орального боку. Дуга повинна прилягати до переміщених зубів і перешкоджати їх зворотному зміщенню.

У разі повороту зубів ретенційний апарат виготовляють у вигляді спаяних кілець на переміщуваний і сусідній зуби чи на два зуби у вигляді кільця на повернутий зуб з відростками — пальцеподібними упорами, які стоять поряд, чи використовують апарат Енгля—Василенка баз активування важеля. Після усунення ретрузії як ретенційну пластинку використовують лікувальну пластинку з протракційною пружиною. На вигини пружини нашаровують самотверднучу пластмасу на ділянці від краю базиса до оральної поверхні шийок переміщуваних зубів. Після того як консистенція пластмаси стане гумоподібною, пластинку виймають із порож­нини рота, залишають на 35—40 хв для полімеризації, оброб­ляють і полірують. Таке добазування пластинки можна здійснити з попереднім зняттям зліпка з верхньої щелепи, відливанням гіпсової моделі і добазуванням пластинки самотвердіючою пластмасою на моделі. В окремих випадках для ретенції зубів виготовляють за загальноприйнятою технологією знімну базисну пластинку, яка щільно прилягає до шийок переміщуваних зубів.

У разі усунення дистального і мезіального прикусу для ретенції можна застосовувати міжщелепну тягу. На ікла зубного ряду, переміщеного дистально, виготовляють кільця чи коронки і припаюють до них вестибулярну дугу, вигнуту із дроту діаметром 0,8 мм, яка закінчується біля дистальних поверхонь ікол гачками. На протилежну щелепу виготовляють кільця, рідше коронки на перші постійні моляри з припаяними до них з вестибулярної сторони петлями, а за необхідності і оральними штангами із дроту діаметром 1 мм, які прилягають до другого моляра і другого премоляра. Після обробки і полірування кільця (коронки) фіксують на опорних зубах цементом і через добу надягають гумову міжщелепну тягу. Коли при усуненні мезіального прикусу, комбінованого з глибоким, між бічними зубами після переміщення верхніх різців зберігається проміжок, виготовляють верхню ретенційну пластинку з утримуючими кламерами. Піднебінну поверхню переміщуваних зубів покри­вають пластмасою, а на передній ділянці базисароблять накушувальну площадку для нижніх різців з урахуванням глибини досягнутого різцевого перекриття.

Після усунення перехресного прикусу за допомогою апаратів з похилою площиною ретенцію здійснюють за допомогою лікувальних апаратів зі зняттям роз'єднання прикусу. М. А. Нападов рекомендував для ретенційних апа­ратів використовувати його пластмасові фіксатори з укріп­ленням у них вестибулярних і оральних дуг. Як ретенційні можна використовувати багато лікувальних апаратів, але не в активному стані (не активують пружини, важелі, гвинти, не роз'єднують прикус).

Після усунення відкритого прикусу міжщелепним витя­ганням на період ретенції лише зменшують до мінімуму силу тяги і скорочують час користування апаратом. Ретенційні апарати мають справляти косметичний ефект і бути стабіль­ними, такими, що допускають тривале їх застосування без постійного контролю лікаря.

8.Матеріали для самопідготовки студентів:

а) по темі, що викладена в лекції.

Рожко М.М., Неспрядько В.П. Ортопедична стоматологія. — К.: Книга плюс, 2001

Становлення та розвиток ортопедичної стоматології

Про те, що конструкції для заміни втрачених зубів використовувалися ще в ІХ ст. до н. е., свідчать знахідки археологічних розкопок етруського міста Тарквінія, де були знайдені прототипи зубних протезів. Ці протези були представ­лені системою кілець із золотої смужки, за допомогою яких штучні зуби фіксу­валися до збережених зубів. Використання золотого дроту та ниток, інших ма­теріалів треба віднести до перших спроб закріплення не тільки штучних зубів, але й для шинування зубів у разі їх патологічної рухомості.

Закони Римської імперії дозволяли, як виняток, захоронення померлих із зубними протезами, тоді як категорично заборонялося залишати дорогоцінні прикраси, які не належали до ритуальних. Зубне протезування у Римській імперії використовувалося досить широко, а матеріалом для зубних протезів служило золото, слонова кістка, дерево, людські зуби. З цього можна зробити висновок, шо ще за 4500 років до н. е. мистецтво протезування зубів було висо­ким, уже тоді стародавні римляни не відокремлювали зубні протези від інших частин та органів тіла. Виготовленням протезів займались ювеліри, чеканщики, ковалі, банщики, масажисти, тому, незважаючи на успіхи в естетичному плані, такі протези мали невисокі функціональні властивості; майстерність виготовлення зубних протезів була досконалішою, ніж методів консерватив­ного зуболікування того часу.

Уперше спробу виділити зубопротезування як медичну науку зробив арабський лікар Абулькасем (936-1013). До нього лікарі якщо і займалися зубопротезуванням, усе ж вважали, що воно не має ніякого відношення до меди­цини. Будучи хірургом, Абулькасем значну увагу приділяв зубопротезуванню, йому належить детальне описання методики накладалня золотої або срібної лігатури для шинування рухомих зубів.

Ібн-Сіна (980-1037), описуючи операцію з при воду вовчої пащі, рекомен­дував розхитані зуби зв'язунати золотим дротом.

Період занепаду в середні віки, наступ інквізиції на все прогресивне нега­тивно відбився і на розвитку медичної науки. Однак були окремі цікаві і сміливі пропозиції, зокрема, лікар Джіованні Арколі запропонував заповнювати карі­озні порожнини листовим золотом.

На початку XV ст, починається епоха Відродження, яка ознаменована ве­ликими успіхами у сфері практичного зубопротезування.

Французький хірург Амбруаз Паре (1509-1590) запропонував обтуратор із слонової кістки для закриття наскрізних дефектів твердого піднебіння, ре­комендував розхитані або вибиті зуби шинувати дротом з метою прирощування їх до щелепи.

До середини XVII ст. знімні базиси зубних протезів виготовлялися, як і в давні часи; їх вирізали із слонової кістки або виготовляли із золота за допомо­гою тих же прийомів, що і будь-який ювелірний виріб. Технології виготовлен­ня знімних зубних протезів у сучасному розумінні не існувало, як не існувало єдиних критеріїв оцінки їх естетики та функціональних цінностей.

У XVIII ст. починається удосконалення зубного протезування. Протези вже задовольняють не тільки естетичні, але й деякі функціональні вимоги. Зу­болікування, у тому числі і зубопротезування, стає лікарською дисципліною. У цей час з'являються лікарі, які серйозно займаються вивченням і поліпшен­ням методики виготовлення зубних знімних протезів. Цей період знаменується низкою важливих винаходів у галузі зубопротезної техніки. Удосконалюєть­ся методика виготовлення не тільки часткових, але й повних знімних зубних протезів.

Якісні зміни в методиках виготовлення знімних зубних протезів тісно по­в'язані з іменем бреславського лікаря Матіаса Готфріда Пурмана (І721), який запропонував за допомогою воску і сургучу знімати відбитки у хворих із щелеп і за виготовленими моделями виточував протези із слонової кістки.

Визначну роль у розвитку та становленні зубного протезування відіграла праця французького лікаря П'єра Фошара "Le chirurgion dentiste on traite de dnts" (1728) Він запропонував для поліпшення функціональної цінності повних знімних протезів фіксувати їх золотими пружинами, що взаємно відштов­хуються.

П'єр Фошар першим запропонував використовувати корені на щеле-пах для виготовлсння штифтових зубів. Йому належить пріоритет у покритті емаллю зубів, виготовлених із ікол морського коня. Фошар удосконалив обтуратор для твердого піднебіння, який був запропонований у XVІ ст. хірургом Амбруазом Паре.

Використання гіпсу для відливки моделей запропонував Пфафф у 1756 р. У тому ж році Мутон винайшов кламери, які виготовлялися із золота.

У1776 р, аптекар Дюшато і лікар Дюбуа де Шеман почали випускати штучні зуби із фарфору, які за формою і кольором мали вигляд природних зубів.

Зробивши новий крок у методиці протезування беззубих щелеп, Гардет (1800) запропонував поліпшувати фіксацію знімних протезів у ротовій порож­нині і за допомогою використання різниці атмосферного тиску над іпід протезом.

Фарфорові зуби з металевими крампонами вперше виготовив італієць Фонці (1808). Фабричне виробництво фарфорових зубів було налагоджено в середині XIX ст. Уайтом (1822-1879). Фарфор як базисний матеріал не набув поширення, оскільки під час випалювання він дає значну усадку.

Водночас із вирішенням технологічних завдань з'явилися роботи, спрямо­вані на підвищення функціональної цінності знімних протезів.

Першим серйозним успіхом вважається гіпсовий оклюдатор Гаріо (1805), розробка якого пробудила інтерес до біомеханіки жувального апарату, в резуль­таті чого виникла теорія артикуляції. Відбиткові ложки були винайдені Делабаром (1820).

Масове виготовлення штучних зубів розпочалося у 1825 р.

У XIX ст. успішно завершилися пошуки матеріалу для заміни золота у виробництві знімних зубних протезів. Після того як Пурман запропонував віск для зняття відбитків, наступним дуже важливим кроком було винайдення майже через 100 років методу вулканізації каучуку (Гудієр у 1839 р). У 1848 р. Делабор застосунав каучук у якості матеріалу для базисів знімних зубних протезів. У 1856 р. Петмен сконструював перший вулканізатор. З'являються нові відбиткові маси: гутаперча - у 1848 р. у 1856 р. — термопластична маса стенс, яка отримала свою назву від імені автора, який її розробив.

Наступною віхою у питанні вдосконалення функціональної цінності зуб­них протезів стала методика отримання функціональних відбитків за Шротом (1854), яка забезпечила надійнішу і фізіологічну фіксацію протезів беззубих щелеп. Незважаючи на численні більш або менш вдалі модифікації, класична методика Шрота залишається і нині актуальною.

З розвитком зубного протезування накопичувалися знання про закони рухів нижньої щелепи, взаємовідношення зубних рядів між собою під час фун­кціонування. Так з'явилася теорія артикуляції, засновником якої по праву вва­жають зубного лікаря Бонвілля (1833-1899). У своїй праці "Артикуляція та артикулятори"(1865) він уперше застосував термін "артикуляція", розуміючи під цим співвідношення зубних рядів за умови різних положень нижньої щеле­пи. Іншим вченим, який вніс значний вклад у вивчення законів артикуляції, був Шпеє( 1855- 1937); він у 1890 р. описав сагітальну оклюзійну криву у своїй праці "Путь смещения нижней челюсти на черепе". У 1840 р. Еванс отримав патент на артикулятор, який відтворював протрузійні і бічні рухи нижньої щелепи. Досконаліший артикулятор запропонував Бонвіль (1865). В основу побудови апарату було покладено його теорію, яка стверджувала, що лінії, які з'єднують середини суглобових головок нижньої шелепи і місце контакту різаль­них поверхонь нижніх центральних різців, утворюють рівносторонній трикут­ник з довжиною сторони 10 см.

Використання золота для заповнення каріозних порожнин, за даними Лондо­на, було вперше запропоновано Марфі в 1879 р_. а в 1884 р. француз де Сарран уперше запропонував методику виготовлення вкладок для відтворення цілісності форми зубів. У 1906 р.

Карміхаель запропонував виготовляти напівкоронки із золота. Олендорф у 1909 р. для виготовлення вкладок використав лиття. Водночас, на думку більшості вчених, кращий метод лиття зубних протезів був розроблений і запропонований до використання Таггардом ( 1907).

У Росії першу книгу про лікування зубів написав у 1829 р. штаб-лікар Петербурзької медико-хірургічної академії А.Соболєв. У ній, зокрема, наголо­шувалося, що дантистика є складовою частиною загальної медицини. Протя­гом XIX ст. на теренах російської імперії зубне протезування не виділялося в окремий розділ медицини, воно було частиною зуболікування, де недостатньо надавалося уваги таким важливим моментам, як взаємодія зубних протезів з органами і тканинами ротової порожнини. У той час з'явилася низка цікавих й оригінальних праць, де висвітлювалися вищезгадані проблеми. Це насамперед "Руководство к зубоврачебной технике” І. І. Хрущова (1884), "Зубопротезная техника" Пірельмана (1910).

З'явилися дослідження з анатомії, фізіології та патології органів ротової порожнини, а саме: "Изменение формы костей под влиянием ненормальных механических условий в окружающей среде"

В.О.Попова (1880) р. "Зубная дуга и видоизменение её у человека А.І. Дементьєва (1986), "Челюстное сочленение человека и животных” А.Анічкіна(1896)_, "Анатомия зубов человека М.В.Алтухова(1910), „Материалы для изучения альвеолярной пиореи зубов” Н.Н.Несмєянова (1905), "Деформации лица при аденоидах" П. Богословського (1903), "Патологическая анатомия” А. І. Абрикосова (1914) р.

Велике науково-практичне значення мала монографія київського лікаря С.С.Тігерштедта "Военно-полевая система лечения и протезировачия огнестрельных челюстных ранений" (1916). Описана методика шинування щелеп під час першої світової війни зберегла своє значення і до наших днів.

У 20- ЗО роки XX от. було організовані кафедри стоматології у медичних інститутах (Москва, Ленінград, Казань, Київ, Харків, Одеса), створено науково-дослідні заклади: протезний відділ Центрального інституту травматології і ор­топедії (ЦІТО), Одеський науково-дослідний інститут стоматології тощо. Скли­калися з'їзди стоматологів (І - 1923, ІІ – 1925, ІІІ - 1928), де по новому ставили­ся питання незнімного протезування (Е.М. Гофунг, Д.А. Ентин, Г.Г.Беркович).

У 30-ті роки опубліковано важливі роботи для практики й теорії протез­ної стоматології - "Симптоматическое значение аномалий зубной системы” М.І.Агапова (1929), "Основи протезного зубоврачевания” Е.М.Гофунга (1923), "Архитектура нижней челюсти" А.Я.Катца (1931), "О функциональном трав­матизме пародонта" Н.А.Астахова (1936), "Функциональное строение челюстей" Н.Д.Довгялло(1928), "Анатомия, гистология и эм6риология полости рта^” В.П.Воробйова і Г.В.Ясвоїна (1936).

Вивчення порушень функції жування ознаменовано створенням статич­ної системи визначення жувальної здатності М.І.Агаповим і методу функціональної проби — Гельманом.

У 1936 р. за ініціативи А.Я.Катца протезна стоматологія була переіменована в ортопедичну стоматологію.

Експериментальними дослідженнями І.П.Павлова та його учнів було до­ведено роль акту жування у виникненні рефлекторної та хімічної фаз травлен­ня. А такі вчені, як С.Ф.Гельман та Б.А. Горчинський, довели, що втрата зубів негативно впливає на систему травлення. Було сформульовано загальні прин­ципи показань та протипоказань до протезування, започатковано фізіологіч­ний напрямок, який є головним і нині.

У 1940р. побачив світ перший підручник з ортопедичної стоматології (Н.А.Астахов, Е.Ф.Гофунг, А.Я.Катц).Виданням цього підручника закінчився про­цес формування тодішньої радянської ортопедичної стоматології як науки і вона по праву посіла своє місце серед інших медичних дисциплін.

У роки Великої Вітчизняної війни було розроблено нові та удосконалено відомі методики лікування вогнепальних поранень щелепно-лицевої ділянки (Б.Н.Бинін, А.І.Бетельман, М.М.Ванкевич, Я.М.Збарж, В.Ю.Курляндський, І.С.Рубінов, З.Р.Шур та ін.).

Успішному розвитку ортопедичної стоматології сприяли значною мірою й успіхи в науковому поступі ортодонтії, а саме: поява функціонально спрямова­ної апаратури (Кінгслей, Андрезен, А.М.Шварц, А.Я.Катц, Г.Френкель, О.І.Дой-ніков, М.А.Нападов), глибоке вивчення біоморфологічних процесів під час ор­топедичних втручань (А.Оппенгейм, Д.А.Калвеліс, В.Ю.Курляндський, В.М.Копєйкін та ін.).

Значно розширився діапазон фундаментальних досліджень у сфері мор-фогенезу жувальної системи (А.Я.Катц, А.Т.Бусигін, О.ІДойніков, І.М.Оксман, Є.І.Гаврилов, Г.Ю.Пакалнс).

У 60-ті роки отримала подальший розвиток як клініка ортопедичної стома­тології, так і технологія виготовлення зубних протезів і, особливо, розробки та впровадження нових стоматологічних матеріалів. Серед цих досягнень необхід­но назвати впровадження індиферентних матеріалів для лиття на основі золота, срібла, паладію, кобальтохрому, що дало можливість виготовляти бюгельні, мо-стоподібні протези суцільнолитими. Було удосконалено і технологію виготов­лення металокерамічних та металопластмасових зубних протезів. Значно роз­ширився арсенал лікаря стоматолога-ортопеда у виборі відбиткових мас.

За роки незалежності України ортопедична стоматологія як медична на­ука постійно розвивалася в усіх напрямках. За підтримки уряду України ство­рено належні умови для функціонування Інституту стоматології АН України (м.Одеса), який очолює професор К.М. Косенко. Інститут є науково-методич­ним центром з планування і проведення наукових досліджень, організації та удосконалення стоматологічної допомоги населенню. Ортопедичний відділ інституту очолює доктор медичних наук, старший науковий співробітник В.А. Лабунець. Основними науковими напрямками в роботі відділу є розробка та удосконалення організації роботи ортопедичної служби в Україні, розробка та впровадження у практику нових стоматологічних матеріалів.

Нині в Україні сконцентровано великий науково-педагогічний потенціал, що дозволяє швидкими кроками рухатися вперед у ногу з науково-технічним прогресом. Успішно функціонують кафедри ортопедичної стоматології стома­тологічних факультетів та факультетів післядипломної освіти.

У Національному медичному університеті кафедру ортопедичної стома­тології очолює професор В.П. Неспрядько. Пріоритетними напрямками нау­кових досліджень кафедри є удосконалення методів лікування незнімними конструкціями зубних протезів, вивчення патології ВНЩС.

Кафедру пропедевтики ортопедичної стоматології та ортодонтії у назва­ному університеті очолює професор П.С. Фліс.

Науковий напрямок їх — це розробка та впровадження нових стоматологічних матеріалів, удосконалення ортодонтичних методів лікування дітей.

У Київській академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика кафедру ор­топедичної стоматології очолює професор В.С. Онищенко, а кафедру стомато­логії — професор О. В. Павленко.

В Українській медичній стоматологічній академії (м.Полтава) кафедри ортопедичного профілю очолюють професор М.Д. Король, професор М.Я. Нідзельський, професор В.В. Рубаненко. Наукові дослідження цих ко­лективів спрямовані на удосконалення методів лікування ортопедичних хво­рих знімними та незнімними конструкціями зубних протезів, розробку проблем сучасної імплантології та впровадження нових стоматологічних матеріалів.

Кафедру ортопедичної стоматології у Львівському державному медично­му університеті ім. Д.Галицького очолює професор В.Ф. Макеєв. Очолюваний ним колектив активно працює над вирішенням проблем біосумісності незнімних та знімних конструкцій зубних протезів.

У Харківському державному медичному університеті кафедру ортопедич­ної стоматології очолює професор В.П. Голік, а в академії післядипломної ос­віти — професор В.І. Гризодуб.

Кафедри ортопедичної стоматології у Донецькому державному універси­теті ім. О.Горького очолюють професор В.А. Кльомін та професор С.К. Сур-жанський.

В Одеському державному університеті кафедрою ортопедичної стомато­логії завідує професор Л.Д. Чулак.

В автономній республіці Крим (м.Сімферополь) кафедри ортопедичної стоматології університету ім.Георгієвського очолюють професор М.П. Сисоєв та професор СІ. Жадько. Науковими колективами проводиться глибоке вив­чення та використання ефіроолійних рослин під час лікування знімними кон­струкціями зубних протезів.

Кафедрою ортопедичної стоматології у Дніпропетровській медичній ака­демії завідує професор В.Г. Помойніцький.

В Івано-Франківській державній медичній академії кафедру стоматології очолює професор М.М. Рожко. Основним науковим напрямком їх досліджень є вивчення проблеми ортопедичного лікування хворих знімними конструкція­ми зубних протезів. Кафедру ортопедичної стоматології очолює доцент З.Р. Ожоган.

У Вінницькому державному медичному університеті ім.М.І.Пирогова ка­федрою ортопедичної стоматології завідує доцент Л.М. Мунтян.

У наймолодшому стоматологічному факультеті на Україні, який відкри­тий у Луганському медичному університеті, кафедрою ортопедичної стомато­логії завідує доцент М.О. Стрельніков.

Кафедрою ортопедичної стоматології Інституту народної медицини (м.Київ) завідує доктор мед. наук. О.І. Мірза.