Історичні джерела. Витяг з „Секретного додаткового протоколу” до договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом 23 серпня 1939 р

Витяг з „Секретного додаткового протоколу” до договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом 23 серпня 1939 р.
1. В случае территориально-полигического переустройства областей, входящих в состав Прибалтийских государств (Финляндия, Эстония, Латвия, Литва), северная граница Литвы одновременно является границей сфер интересов Германии и СССР. (...)
2. В случае территориально-политического переустройства областей, входящих в состав Польского государства, граница интересов Германии и СССР будет приблизительно проходить по линии рек Нарев, Висла и Сян...
3. Касательно юго-востока Европы с советской стороны подчеркивается интерес СССР к Бессарабии. С германской стороны заявляется о ее полной политической незаинтересованности в этих областях.
4. Этот протокол будет сохраняться обеими сторонами в строгом секрете.
По уполномочию Правительства СССР В. Молотов
За правительство Германии Й. Риббентроп
Международная жизнь. — 1989. — № 9. – С. 91-92.

Згадка українського композитора і бандуриста Г. Китастого про виступ Державної капели бандуристів УРСР у м. Тернополі 20 вересня 1939 р.
Піднялася завіса... При повному світлі капела у складі 36 осіб виглядала імпозантно. Але в залі – мертва тиша... На вигук керівника капели Бермана: „Здрастуйте, товариші!“ – ніхто не відповів. Показуючи рукою на капелу, Берман продовжував: „Товариші! Немає іншої країни в світі, яка б так дбала про розвиток національної культури й рідної мови, як дбають про це уряд СРСР й тов. Сталін“. Ми звикли до того, що при кожній згадці імені Сталіна зала в якийсь спосіб завжди реагувала, а тут – ні телень! Берман, закінчуючи свою промову, викрикнув тричі „ура“... Публіка й на цей раз залишилася німою.
Почався концерт. Програма була складена з українських народних пісень і окремих творів на слова Тараса Шевченка і Івана Франка.
Замість пісні про Сталіна (якою досі ми завжди розпочинали свої концерти) ми почали концерт піснею „Думи мої, думи мої“. Ген-ген десь здалека доноситься звук бандур, прорізується щораз сильніше мелодія, вже чути хор і ось уже вся капела карбує на мелодії слова Шевченка – „В Україну ідіть, діти, в нашу Україну!“ ...Тридцять шість бандуристів, з підібраними голосами, ідеально засамбльованих, закінчували першу річ своєї програми. Іще не встигли згаснути звуки бандур, як раптом гучні, захоплені оплески сколихнули повітря зали.
Український Прометей (Детройт). – 1954. – 4 березня.

Декларація Народних зборів Західної України про державну владу на Західній Україні від 27 жовтня 1939 р.
Панська Польща, яка трималася на пригніченні мільйонів українців, білорусів та польського трудового народу, впала. Червона армія, виконуючи волю великого радянського народу, простягнула трудящим Західної України руку братерської допомоги і звільнила їх з-під гніту польських панів та капіталістів...
Досвідом всіх революцій, досвідом братерських народів Радянського Союзу доведено, що тільки Радянська влада є справжня виразниця і захисниця інтересів трудящих...
Виявляючи одностайну волю звільненого народу Західної України, ідучи за прикладом народів Радянського Союзу, Українські Народні Збори проголосили встановлення Радянської влади на всій території Західної України.
Віднині вся влада на Західній Україні належить трудящим міста і села в особі Рад депутатів трудящих...
Українські Народні Збори висловлюють непохитну впевненість, що встановлення Радянської влади, керованої комуністичною партією більшовиків, приведе до розвитку виробничих сил, народного добробуту і культури народу Західної України.
Вільна Україна. – 1939. – 28 жовтня.

Витяг з плану „Барбаросса”
18.12.1940. Ставка фюрера
Цілком таємно. Тільки для командування.
Німецькі збройні сили повинні бути готові розбити Радянську Росію в ході короткочасної кампанії ще до того, як буде закінчена війна проти Англії...
Головні сили радянських сухопутних військ, що перебувають в західній частині Росії, повинні бути знищені в сміливих операціях внаслідок глибокого, швидкого просування танкових груп.
Кінцевою метою операції є створення загороджувального бар’єра проти азіатської Росії по загальній лінії Волга-Архангельськ.
Театр воєнних дій розділяється Прип’ятськими болотами на південну й північну частину. Напрямок головного удару повинен бути підготовлений на північ від Прип’ятських боліт...
Групі армій, що діє на південь від Прип’ятських боліт, належить з допомогою концентрованих ударів, тримаючи головні сили на флангах, знищити російські війська, що перебувають на Україні, ще до виходу останніх до Дніпра.
З цією метою головний удар завдається з району Любліна в загальному напрямку на Київ. Одночасно війська, що перебувають у Румунії, форсують р. Прут у нижній течії і здійснюють глибоке охоплення противника. На долю румунської армії випадає сковувати російські сили...
Адольф Гітлер

Акт відновлення Української держави (Львів, З0 червня 1941 р.)
1. Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.
Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях завзяту боротьбу за свободу проти кривавого московсько-більшовицького поневолення, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.
Суверенна Українська Влада запевнить Українському Народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння його потреб.
2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що створиться в столиці України – Києві з волі українського народу.
3. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.
Українська Національна Революційна Армія, що творитиметься на українській землі, боротиметься далі спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий справедливий лад у цілому світі.
Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава!
Хай живе Організація Українських Націоналістів!
Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера!
Слава Україні! Героям Слава!
Ярослав Стецько, в. р. Голова Національних Зборів

З листівки „За що бореться Українська повстанська армія (УПА)” Серпень 1943 р.
Українська повстанська армія бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній, самостійній державі...
УПА бореться проти імперіалістів і імперії, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи. Тому УПА бореться проти СРСР і проти німецької „Нової Європи“.
В лавах УПА борються українські селяни, робітники та інтелігенти проти гнобителів за УСДД, за національне і соціальне визволення, за новий державний порядок та новий суспільний лад.
1. а) За знищення більшовицької експлуататорської кріпацької системи в організації сільського господарства. Виходячи з того, що земля є власністю народу, Українська народна влада не накидуватиме селянам однієї форми користування землею. Тому в українській державі допускатиметься індивідуальне та колективне користування землею залежно від волі селян. (...)
4. 6) За справедливу оплату праці, за участь робітників у прибутках підприємства. Робітник отримуватиме таку зарплату, яка потрібна для забезпечення матеріальних і духовних потреб цілої його сім’ї. (...)
7. а) За обов’язкове середнє навчання. За піднесення освіти і культури широкої народної маси...
в) За вільний доступ молоді до вищих навчальних закладів. За забезпечення студентства стипендіями, харчами, помешканнями та навчальним приладдям. (...)
10. а) За свободу друку, слова, думки, переконань, віри і світогляду.(...)
11. За повне право національних меншостей плекати свою власну по формі і змісту національну культуру.
12. За рівність усіх громадян України незалежно від національностей в державних та громадських правах і обов’язках, за рівне право на заробіток і відпочинок...
Українська суспільно-політична думка в 20 столітті
Документи і матеріали. – Т. III. – С. 79–81.

Витяг з Резолюції 1 частини 1 Сесії Генеральної Асамблеї ООН
14 січня 1946р.
„Генеральна Асамблея обрала членами Економічної і Соціальної Ради такі 18 країн: Бельгію, Канаду, Чилі, Китай, Колумбію, Кубу, Чехословаччину, Францію, Грецію, Індію, Ліван, Норвегію, Перу, Українську Радянську Соціалістичну Республіку, Союз Радянських Соціалістичних Республік, З’єднане Королівство, Сполучені Штати Америки, Югославію.
Генеральна Асамблея трьома послідовними голосуваннями вирішила: ...с) що такі країни будуть членами Ради на строк в один рік: Колумбія, Сполучені Штати Америки, Греція, Ліван, Українська Радянська Соціалістична Республіка, Югославія.
Архів МЗС УРСР”
Українська РСР на міжнародній арені: 36. документів і матеріалів. – К., – С. 104.

Рекомендована література

Анфилов В. Дорога к трагедии сорок первого года. – М., 1997.
Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953. У 2 кн. – К., 1994.
Болей П. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки. – К., 1996.
Боротьба і діяльність ОУН під час війни. Документи та матеріали // УІЖ. – 2000. – № 2
Бульба-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади. – К., 1996.
Буллок А. Гитлер и Сталин: Жизнь и власть: Сравнительное жизнеописание. В 2 т. – Смоленск, 1994.
Волкогонов Д. А. Тріумф і трагедія. Політичний портрет Й.В.Сталіна. Кн. 2. –К., 1990.
Гунчак Т . У мундирах ворога. – К., 1993.
Жуков Г. К. Спогади і роздуми. – К., 1990.
Ковалюк В. Р. Західна Україна на початку Другої світової війни. Сторінки історії України: ХХ століття. – К., 1992. – С. 105–120.
Коваль М. В. Друга світова війна та історична пам’ять // УІЖ. – 2000. – № 3. – С. 3–21; 24.
Коваль М. В. Друга світова і Велика Вітчизняна війна та сьогодення. Роздуми історика // УІЖ. - 1995. – № 3. – С . 3–22.
Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. –К., 1995.
Король В. Система каральних органів в окупаційному Києві (1941–1943) та її виконавці // Історія в школі. – 2000. – №№ 11–12. – С. 8–19.
Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993.
Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942–1945. Документи і матеріали. – Львів, 1991.
Муковський І. П., Лисенко О. Б. Звитяга і жертовність: українці на фронтах Другої світової війни. – К., 1997.
Народна війна в тилу окупантів (1941–1944 рр.). – К., 1989.
Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: Документи і матеріали // УІЖ. – 1991. – №№ 5–6.
Парсаданова В. С. Депортация населения Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939-1941 гг. // Новая и новейшая история. – 1989. – № 2. – С. 26–44.
Поліщук В. Гірка правда (Злочинність ОУН-УПА). Сповідь українця. – Донецьк, 1996.
Потічний П. УПА та німецька адміністрація // Сучасність. – 1993. – Ч. 12. – С. 67–77.
Радченко Л. А., Семенченко В. И. Войны забытое похмелье. – Харьков, 1997.
Руденко Н. М. Партизанський командир (До 100- річчя від дня народження О. Ф. Федорова) // УІЖ. – 2001. – № 3. – С. 143–148.
Рубльов О. С., Черченко Ю А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції. 20–50-ті роки ХХ ст. – К., 1994.
Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. – К., 1996.
Супруненко М. И. Украина в Великой Отечественной войне Советского Союза. – К., 1956.
Того дня зійшло сонце возз’єднання: минуле та сучасне. – Ужгород, 1997.
Трофимович В. Україна в роки Другої світової війни (1939–1945). – Львів,1995.
Трубайчук А. Брудершафт двох диктаторів. – К., 1993.
Трубайчук А. Друга світова війна. – К., 1995.
Україна в Другій світовій війні у документах: Збірник німецьких архівних документів. Т.1. – Львів, 1997.
Українська дивізія „Галичина”. – Київ–Торонто, 1994.
Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр. В 3-х т. – К., 1967, 1969, 1975.
Чайковський А. С. Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1941–1944 рр. мовою документів, очима історика). – К., 1994.
Чернега П. Український народ у Другій світовій війні: новий погляд на проблему // Історія в школі. – 2000. – №№ 5–6. – С. 5–9.
Швагуляк М. Українська карта // Дзвін. – 1990. – № 7.
Ярош Б. О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30–50-ті роки ХХ століття. – Луцьк, 1995.

10.1. Відбудова і розвиток народного господарства України в післявоєнний період. Завершення радянізації західноукраїнських земель Після завершення Другої світової війни Радянський Союз постав перед проблемою відбудови значною мірою зруйнованої економіки. Особливо постраждала Україна: зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, з яких 250 були спалені дощенту. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. Близько 10 млн. осіб залишилися без житла. В Україні залишилися неушкодженими лише 19 % довоєнної промисловості. Відбудова зруйнованого війною народного господарства України розпочалась зразу же після звільнення її території від фашистських загарбників (1943–1944 рр.). З цього приводу ЦК ВКП(б) і рад нарком СРСР в серпні 1943 р? прийняли постанову „Про невікладні заходи по відбудові народного господарства в районах, визволення від німецько-фашистської окупації”. Проте, поки йшла війна, для цього не вистачало ні сил, ні засобів. Широкомасштабні відбудовчі заходи розпочались лише з прийняттям четвертого п’ятирічного плану відбудови й розвитку народного господарства (1946–1950 рр.). Ставилося завдання довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113 %. Як і в період індустріалізації, основна увага концентрувалась на відбудові базових галузей (відновленні роботи шахт, металургії, електростанцій, машинобудівних заводів та залізничного транспорту). На потреби важкої промисловості направлялося близько 80% капіталовкладень. Проте це негативно відбивалося на розвитку інших галузей, перш за все сільського господарства, яке переживало особливо значні труднощі. У цю сферу спрямовувалося всього близько 7 % капітальних витрат. Ситуація в 1946–1947 рр. ще більше погіршилася у зв’язку з посухою і неврожаєм та голодом. Значно скоротилося поголів’я худоби. Незважаючи на це, обов’язкові поставки сільгосппродукції державі майже не знизилися. Зате СРСР надавав широку підтримку країнам Східної Європи, котрі стали на шлях „соціалістичного будівництва”. В 1946 р. СРСР експортував 1,7 млн. тонн зерна. В цей же час сотні тисяч селян України, інших республік СРСР вмирали від голоду. На неодноразові звертання першого секретаря ЦК КП(б) М, Хрущова по допомогу Україні продовольством під час голоду Сталін відповідав: „Ти м’якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми витратили наші державні запаси”. Ціною величезного напруження сил до 1950 р. були в основному загоєні рани війни. Обсяг валового виробництва промисловості перевищив рівень 1940 р. на 15 %. Стали до ладу шахти Донбасу, підприємства важкої індустрії. Більше, ніж до війни, добувалося залізної руди, вироблялося продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо. Як відзначав канадський історик Орест Субтельний, - „у 50-х роках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Вона виплавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція, а за видобутком вугілля була майже на рівні Західної Німеччини”. Валова продукція сільськогосподарського виробництва у 1950 р. становила 91 % довоєнного рівня. Позитивні зрушення сталися в галузях освіти, науки, культури. Поряд із цим у повоєнному розвитку України існувало чимало проблем. Зокрема, дедалі очевиднішою ставала однобічність, незбалансованість економіки, яка головним чином спрямовувалася на потреби військово-промислового комплексу. Процес відбудови у західних областях України проходив значно складніше, адже, поряд з відбудовою, компартійне керівництво ставило завдання привести західних українців у відповідність з радянською системою, яка діяла у їх співвітчизників на сході УРСР. А тому на західноукраїнських землях „штурмом” здійснється індустріалізація, колективізація, культурна революція, йде утвердження радянської системи влади. Уже в роки (четвертої) першої повоєнної п’ятирічки було багато зроблено по реконструкції і розвитку традиційних для Західної України галузей промисловості (нафтовидобувна, газова, деревообробна та ін.) і нових (машинобудівна, приладобудівна, металообробна та ін.). Сюди з інших регіонів СРСР направлялися техніка і обладнання, понад 20 тис. кваліфікованих робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. Уже в 1948 р., порівняно з 1940 р., питома вага робітників промисловості зросла з 5,9% до 11,8%, а питома вага промислових підприємств західних областей в усій промисловості України зросла відповідно з 4,7% до 12,6%. Особливо швидкими темпами зростала мережа шкіл, вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. За 5 повоєнних років кількість середніх шкіл зросла у 7 разів порівняно з 1940 р., а кількість студентів збільшилась за цей час майже в 10 разів. Разом з тим значно посилився процес русифікації (у Львівському університеті із 295 викладачів українською мовою навчали лише 49) та шалений наступ на релігію, традиції і звичаї західних українців. Особливо активну боротьбу повела радянська влада проти української греко-католицької церкви, яка була одним із важливих чинників суспільно-політичного життя, особливо в Галичині (під тиском влади було прийнято рішення про возз’єднання української церкви з руською православною). Ще серйознішою проблемою для влади стала колективізація в селах Західної України, котра викликала масовий спротив місцевого населення. Тут вона була завершена лише на початку 50-х років. Основними засобами слугували примус, „розкуркулення”, депортації. Зокрема, у східні райони СРСР було депортовано більше 203 тис. так званих співучасників і посібників угруповань ОУН–УПА, які виступали організуючим ядром і ударною силою діям влади по радянізації західноукраїнських земель. Лідери ОУН. Заявляли, що їх основна мета: – захистити місцеве населення від беріївських знущань і насильства; – стримати процес радянізації, не допустити соціалістичних перетворень східного зразка; – продемонструвати нескореність української нації; – заявити перед усім світом про прагнення українського народу до самостійності і незалежності. В сучасній історичній літературі наводиться, посилаючись на документи, вислів командувача УПА Романа Шухевича про основну мету боротьби: „Домогтися, щоб ні одне село не визнало радянської влади. ОУН. Має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу були знищені”. Шухевич Роман (псевд. Тарас Чупринка, Лозовий, Тур,Дзвін та ін.) (1907–1950) – військовий діяч, член УВО–ОУН. Народився у Львові. З 1925 р. – член Української військової організації (УВО), з 1929 р. – член ОУН.. У 1930 р. призначений керівником бойової реферантури на західноукраїнських землях, керував саботажними і терористичними акціями, за що був заарештований і засуджений до 4 років тюремного ув’язнення (1934–1937). Навчався у воєнній академії в Мюнхені, брав активну участь у формуванні „Дружини українських націоналістів” (загони „Нахтігаль” і „Роланд”, які у 1941 р. вели бойові дії у складі німецької армії проти СРСР. Згодом, після переформування цих загонів, служив сотником, заступником командира поліційного батальйону № 201, який був задіяний нацистами у Білорусів проти радянських партизан. З березня 1943 р. на керівних посадах у Проводі ОУН(б), з листопада цього року затверджений головнокомандувачем УПА. В липні 1944 р. обраний головою Генерального Секретаріату і генеральним секретарем військових справ ГУВР. Керував партизанською і підпільною боротьбою УПА проти „радянізації” західних областей України. Загинув у бою рід Львовом (с. Білогорща). Після загибелі командувача УПА Р. Шухевича її діяльність почала занепадати, хоча окремі невеликі загони і рештки підпілля ОУН(б) діяли ще до середини 50-х років. Трагічною подією в післявоєнному житті західних українців стала так звана операція „Вісла”. Її витоки, мабуть, слід шукати в 1944 р. Саме тоді, 8 вересня, було підписано угоду між Польським Комітетом національного визволення та урядом УРСР про взаємну репатріацію польського та українського населення. У такий спосіб польський прокомуністичний уряд намагався розв’язати проблему національних меншин у своїй країні. Малося на увазі, зокрема, „добровільне” переселення українців Закерзоння (назва походить від „лінії Керзона”, за якою знаходилися землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя) до радянської України. На 1 січня 1945 р. виїхало лише до 40 тис. осіб. Це були переважно члени КПЗУ, „москвофіли”, а також ті, хто вимушений був жити у знищених війною селах. Що ж стосується більшості українців Закерзоння, то вони не мали такого наміру. Тоді польська влада, підтримана Москвою, почала „переконувати” українців виїхати з Польщі. В хід пішло все – від пропаганди й погроз до підпалів, грабунку та вбивств. На початок серпня 1946 р., коли було офіційно оголошено про закінчення „добровільної репатріації”, на територію УРСР було переселено понад 480 тис. осіб. Активну участь у спротиві насильницькій депортації брали формування Української повстанської армії. Бої в польських Карпатах практично не вщухали і в повоєнні роки. 29 березня 1947 р. польська влада приймає рішення про виселення всіх українців, що мешкали у Південно-Східній Польщі (Люблінське, Ряшівське та Краківське воєводства). 28 квітня 1947 р. о 4-й годині ночі розпочалася горезвісна операція „Вісла”, яку здійснювали 6 польських дивізій, об’єднаних в оперативну групу, війська держбезпеки. В результаті їхніх дій було депортовано 140 575 українців, вбито 655, взято в полон 1466 вояків ОУН–УПА. 2274 українців було заарештовано, 3873 особи ув’язнено в концтаборі. В 1947 р. до смертної кари було засуджено 372 українці (всього в 1944–1956 рр. – 573). Що ж до насильницьки виселених у квітні – серпні 1947 р. до Польщі українців, то вони були спеціально розпорошені в північних та західних польських землях. Ця акція не лише підірвала базу ОУН–УПА на Закерзонні. Вона вкрай важко відбилася на соціально-економічному і політико-правовому становищі українців, котрі залишилися в Польщі. Негативними були й міжнародні наслідки операції. Протягом довгих повоєнних десятиліть вона значно заважала розвиткові українсько-польських відносин. Польська комуністична влада відмовлялася засудити цей акт геноциду проти українського народу. Рішення про це взяла на себе лише нова влада Польщі. Хоч, як уже відзначалося, в післявоєнний період було чимало зроблено для розвитку мережі закладів освіти і культури особливо в західних областях України, проте якісних позитивних зрушень у духовній сфері не відбулося. Навпаки, посилилась її заідеологізованість, боротьба проти т. зв. „українського буржуазного націоналізму”. Завдання посилення ідеологічного контролю над суспільством старіючий Сталін поклав на одного зі своїх поплічників – А. Жданова. Протягом 1946– 1949 рр. „ждановщина” знищила практично всі попередні здобутки української культури. У серпні 1946 р. постанова пленуму ЦК української компартії про небезпеку українського націоналізму засуджує „Нарис історії української літератури”. Змінюється склад редакційних колегій журналів „Вітчизна” та „Перець”. З’являються погромні рецензії на твори Ю. Яновського, А. Малишка, О. Довженка. Було також засуджено „Історію України”, видану у 1943 р., відновлено широкомасштабну кампанію проти „українських буржуазно-націоналістичних істориків”. Оперу К. Данькевича „Богдан Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній відведено не досить помітне місце. Українські енциклопедичні видання звинувачувалися у зосередженості на вузьконаціональних темах. Репресії та переслідування у сфері культури торкнулися також і інших національностей, які проживали в Україні.

5 березня 1953 р. сталася подія, яка здатна була справити неабиякий вплив не тільки на внутріполітичне життя в СРСР, а й на міжнародну ситуацію загалом: помер Й. Сталін. Здавалося, що створюються умови для змін на краще. Однак почалося, як завжди, з боротьби за „трон”. Група партійних керівників на чолі з М. Хрущовим усунула Л. Берію і прийшла в липні 1953 р. до влади. Суспільство, яке перебувало в сталінських лабетах протягом майже 30 років, чекало на переміни. Україна, де довгий час працював М. Хрущов, сподівалася на посилення своїх позицій. Особливо ці надії зміцніли після XX з’їзду компартії, де М. Хрущов частково викрив злочинну діяльність Сталіна.
Хрущов Микита Сергійович (1894–1971 рр.) – відомий державний і партійний діяч СРСР. Причетний до проведення репресій проти діячів науки і культури. Водночас становив опозицію Л. М. Кагановичу в його боротьбі з „українським буржуазним націоналізмом”. Народився у с. Калинівці Курської обл. в селянській сім’ї. У 1908 р. з сім’єю переїхав на Україну, де почав працювати слюсарем на заводі, а згодом – на шахтах Донбасу. Брав участь у революційному русі, на фронтах громадянської війни. У 1920–1928 рр. – на партійній роботі в Донбасі, 1928–1929 рр. – у Харкові та Києві. З 1931 р. – компартійний функціонер у Москві. З січня 1938 р. – знову на Україні: в 1038–1949 рр. ( з перервами) – Перший секретар ЦК КП(б)У, в 1944–1947 рр. – очолював уряд УРСР та енергійно займався питаннями розвитку економіки України. Під час Великої Вітчизняної війни перебував на фронті – член військової ради. З грудня 1949 р. – перший секретар Московського обкому партії, секретар ЦК, у 1953–1964 рр. – Перший секретар ЦК КПРС, одночасно в 1959–1964 рр. – Голова Ради Міністрів СРСР. В квітні 1964 р. на Пленумі ЦК КПРС усунутий з усіх посад. Історична роль М.Хрущова дуже суперечлива. Він був енергійний, настирливий, намагався компартійними методами реформувати усі сфери життя радянського суспільства. З його діяльністю пов’язано як освоєння космосу і цілинних земель, так і повсюдне запровадження кукурудзи та „промивання мізків” інтелігенції. Найбільша заслуга М. Хрущова в тому, що будучи „сталіністом”, він відважився на викриття культу особи Сталіна, що поклало початок реабілітації сотень тисяч жертв тоталітарного режиму, відносній лібералізації радянської системи, т. зв. „відлиги”. Помер в Москві, похований на Новодівочому кладовищі.
Попервах у напрямку оздоровлення суспільства були зроблені деякі конкретні кроки. Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським режимом. З концентраційних таборів звільнено тисячі репресованих, у тому числі з України. Здійснювалися реформи, що певною мірою сприяли розвитку економіки, освіти, науки. Нові явища відбувалися у сфері культури. Певною мірою розширювалися права національних республік. Уряд УРСР у 1956 р. здобув у своє підпорядкування понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла вага України в загальносоюзному народногосподарському комплексі. Внаслідок реформи управління економікою в 1957 р. питома вага промисловості України зросла з 36 % у 1953р. до 76 % у 1956 р. Збільшено асигнування на забезпечення науково-технічного прогресу, підвищено самостійність колгоспів і радгоспів, збільшено у 7 разів закупівельні ціни на зерно, у 8 разів – на картоплю, у 5,5 рази – на продукцію тваринництва. В результаті – сільське господарство вперше стало рентабельним. Протягом 10 років (1955–1965 рр.) виробництво тракторів у республіці збільшилось вдвоє, магістральних тепловозів – в 11 разів, екскаваторів – у 17 разів тощо. Але, на жаль, усе це робилося значною мірою за старими рецептами, переважно екстенсивним шляхом. Іншою серйозною вадою було те, що, як і раніше, продукція народного господарства знаходила попит головним чином на внутрішньому ринку, частково в країнах „соціалістичного табору” та деяких слабкорозвинутих країнах світу. Її якість не відповідала світовим стандартам. Основну частину радянського експорту становила не готова продукція, а сировина, особливо нафта, газ. Відтак зростало варварське ставлення до природних багатств, навколишнього середовища.
У цей час Україна виступала одним з основних виробників сільськогосподарської продукції. Проте село на середину 50-х років залишалося ще напівзруйнованим, а колгоспники – безправними. Все це вимагало термінових змін у сільському господарстві. Однак цього практично не сталося. Увага спрямовувалася не на підвищення продуктивності праці та врожайності, а на нарощування кількісних факторів, розширення площ під зернові культури. В УРСР удвоє збільшилися посівні площі під кукурудзу. Загострилися проблеми в розвиткові тваринництва. У другій половині 50-х років все ж таки вдалося досягти певного збільшення обсягу сільськогосподарської продукції. Це „окрилило” партійне керівництво, і на семирічку (1959–1965 рр.) були заплановані необґрунтовані, нереальні темпи зростання. Закономірно, що вони були зірвані: екстенсивні методи ведення сільського господарства дедалі більше виявляли свою неспроможність та безперспективність.
У період „хрущовської відлиги” було здійснено ряд соціальних програм. Зокрема, в 1956р. було проведено пенсійну реформу в результаті якої середній розмір пенсій за віком зріс більше ніж у 2 рази, почали виплачувати пенсії колгоспникам.
Значно зросли асигнування на освіту і охорону здоров’я, скорочено тривалість робочого дня до 7год. Значно збільшились асигнування держави на житлове будівництво. В результаті за 1950–1960 рр. кількість збудованих квартир у містах збільшилась у 17 разів, а будинків у селах – у 14 разів.
19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. Після 1954 р. на території Криму було збудовано нові промислові підприємства, прокладено велику кількість комунікацій, повністю забезпечено півострів водою, газом, електроенергією. Саме після цього Крим став головною всесоюзною здравницею. Внаслідок цього населення Криму швидко зростало, особливо російськомовна частина.
Хрущовська „відлига” сприяла національно-духовному пробудженню і культурному розвитку України. Це проявилось насамперед у виступах окремих представників інтелігенції з критикою національної політики Сталіна, на захист української мови, проти русифікації та ідеологічного контролю Москви. Розширилася сфера вживання української мови, збільшилося видання українських книжок. Розпочалось видання фундаментальних наукових праць, що піднімало престиж української науки і культури: „Українська Радянська Енциклопедія”, „Історія української літератури”, багатотомний словник української мови. Дещо було зроблено для публікації раніше закритих архівних документів, що дало поштовх до відтворення правдивої історії українського народу. Було започатковано підготовку багатотомної історії України, „Історії міст і сіл Української РСР”. З 1957 р. почав видаватися „Український історичний журнал”.
Проте ці заходи були непослідовними. У 1958 р. був прийнятий закон про зв’язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки не мали права відмовитись від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак могли відмовитись від української. В результаті українська мова ставала в Україні предметом непрестижним, непотрібним для життя.
Культурне життя УРСР у зазначений період загалом було складним і суперечливим, оскільки віддзеркалювало те, що відбувалося в тогочасному суспільстві. З грудня 1949 р. М.Хрущова на посаді першого секретаря ЦК Компартії України змінив Л. Мельников. Він ще більше посилив боротьбу з українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру. Переслідуються відомі діячі української культури, освіти, науки.
Ідеологічна і політична практика сталінізму набирала відкрито великоруських шовіністичних рис. Це завдало значної шкоди не лише розвитку його національної культури, а й всьому українському суспільству.
Отже, десталінізація і „хрущовська відлига” носили поверховий характер і не зачіпали основ командно-адміністративної системи (залишились монополія КПРС на владу і недоторканою марксистсько-ленінська ідеологія, зберігалися основні функції політичної поліції (КДБ).
Період, який ввійшов в офіційну історію СРСР як „велике десятиліття”, зовсім не повною мірою був часом десталінізації та оновлення радянського суспільства: та й таких завдань, за великим рахунком, тодішнє партійне керівництво і не ставило.
Мова, отже, може йти тільки про частину цього періоду, коли М. Хрущов робив спроби здійснити часткові реформи, які не торкалися фундаментальних засад системи, створеної за Сталіна. Разом із тим недостатньо продумані та непослідовні реорганізації в галузі економіки, домінування вольових рішень, серйозні прорахунки в зовнішній політиці – все це зводило нанівець „хрущовську відлигу” і покладало край будь-яким надіям на краще. Рівень життя народу підвищувався повільно. Виникли серйозні труднощі з хлібом. У країні зростало невдоволення. Загострювалась ситуація і в партійному керівництві. Стиль та методи керівництва М. Хрущова викликали роздратування значної частини партноменклатури, яка за роки сталінського режиму звикла до гарантованості свого панівного становища і не бажала цього втрачати.
Отож у жовтні 1964 р. М. Хрущов був звільнений з посади першого секретаря ЦК партії та Голови Ради Міністрів СРСР. Новим партійним керівником став Л. Брежнєв, який поступово згортає і ті куці реформи, що розпочав його попередник. І це цілком закономірно: і Хрущов, і ті, хто прийшли йому на зміну, були членами тієї ж самої партії, оборонцями комуністичної системи.