Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі Російської імперії

На початку XIX ст. українські землі , які входили до Росії, були повністю інтегровані у політичну та економічну систему імперії, тут було встановлено російський адміністративно-територіальний поділ на губернії і повіти.
Визначальною особливістю господарського розвитку був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи. Найбільш яскраво це виявилося в розвиткові товарно-грошових відносин, проникненні капіталістичних відносин у сільське господарство, занепаді кріпосницької мануфактури. Наслідками цього процесу стали зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів України в сільськогосподарському виробництві. Починається технічний переворот у промисловості. Прискорюється процес створення та розвитку фабрично-заводського виробництва.
Перше місце у промисловості України посідає цукрова галузь, яка забезпечувала 80 % виробництва цукру в Росії. Особлива роль у цьому належала сім’ї промисловців-цукрозаводчиків Симиренків. У 1843 р. Платон Симиренко побудував у селі Ташлик під Смілою перший в Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод на повній закордонній технології. В 1848 р. він спорудив у Млієві цукрозавод-гігант і машинобудівні підприємства, які випускали не лише технологічне обладнання для цукроварень та сільськогосподарські машини, але й на яких побудували два перших металевих пароплави, які і в роки шовіністичного свавілля не побоялись назвати „Українець“ та „Ярослав“. Друге місце належало суконній промисловості. Високими темпами розвиваються військова, металургійна, машинобудівна, вугільна галузі. Нові явища та процеси поступово, хоч і не так динамічно, як у промисловості, поширюються на сільське господарство, інші галузі економіки. Активізується зовнішня торгівля. З України вивозили зерно, вовну, цукор. Український експорт складав 60 % загальноросійського. Торговельні зв’язки підтримувалися з Німеччиною, Францією, Австрією, Чехією, Угорщиною.
У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталістичного укладу загострювались соціальні протиріччя, посилювалася антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були скарги до урядових установ та цареві, відмова платити оброк, непокора властям, втечі – в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. За неповними даними, протягом 1797–1825 рр. в Україні сталося 104 масових антиурядових виступи кріпаків.
Найзначнішими на Правобережній Україні були виступи селян у 24 селах і містечках Черкаського повіту на Київщині в 1803 р. У 1819 р. відбулося заворушення серед військових поселенців Чугуєва (Харківщина). У 1824 р. неврожай і голод спричинили селянські виступи на Катеринославщині. На початку 1826 р. спалахнуло селянське заворушення на Уманщині, що охопило декілька сіл повіту. Селяни оголосили себе вільними, почали захоплювати поміщицьке майно, арештовувати поміщиків. Влада жорстоко розправилася з повсталими.
Особливої гостроти селянський антикріпосницький рух набув у першій третині XIX ст. на Поділлі, охопивши також деякі повіти Волині та Київщини. Очолив його У. Кармалюк. Його ім’я ще за життя стало легендою. Кілька разів Кармалюка заарештовували, засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину, продовжував боротьбу. Загалом вона тривала майже 25 років. Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Однак це не зупинило антикріпосницький рух в Україні.
Особливо широкого розмаху він набрав на Правобережній Україні у зв’язку з проведенням інвентарної реформи 1847–1848 рр. та під впливом революційних подій 1848 р. в Європі.
Щоб не допустити непередбачуваного соціального вибуху царизм змушений був вдатися до проведення косметичних реформ. 19 лютого 1861 р. маніфестом Олександра II було проголошено скасування кріпосного права. Це був початок аграрної реформи в Росії, її перший етап.
Згідно з реформою ліквідувалася особиста залежність селян від поміщиків. Селяни дістали право укладати торговельні угоди, вільно займатися промислом чи торгівлею, переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці), вступати на службу, до навчальних закладів, мати власне рухоме й нерухоме майно, вільно ним розпоряджатися та успадковувати за законом. Отримали вони й громадянські права.
Але шлях від проголошення прав і свобод до їх реалізації був далеко не простим. За отримані земельні наділи, що, як правило, були меншими, ніж попередні (крім Правобережної України), і найгіршими, селяни повинні були заплатити поміщикам викуп. Через відсутність належної суми грошей вони мусили брати їх у борг у держави, а потім сплачувати з відсотками одержану позику протягом 49 років. Отож, селянин потрапляв у залежність і від поміщика, і від держави. Разом із тим викупні операції давали поміщикам великі капітали, які вони тепер могли використати для переведення своїх господарств на ринкові, капіталістичні рейки. Суттєво змінювалася система взаємовідносин між поміщиком і селянином: поміщик позбавлявся права встановлювати додаткові повинності, тепер він мав справу не з окремим селянином, а з усім „миром”, тобто з селом. Запроваджувалася загальноросійська система селянського управління: сільські громади, об’єднані у волості, та кругова порука за сплату податків.
Другим етапом аграрної реформи стало прийняття у 1866 р. закону про державних селян, які в Україні складали понад третину всього селянства. У власність державних селян перейшли ті земельні ділянки, що були в їх користуванні до реформи, але не більше 8 десятин у малоземельних губерніях і 15 – у багатоземельних. У більшості українських губерній земельні наділи державних селян були вдвічі більші від середнього наділу кріпаків, а платежі були визначені для них порівняно менші. Найбільш сприятливі умови для господарської діяльності отримали колоністи степової України, які мали великі наділи і користувалися низкою економічних пільг, що дозволяло їм утримувати господарства фермерського типу.
З 1906 по 1911 р. з ініціативи голови Ради Міністрів Росії П. Столипіна здійснювався третій етап аграрної реформи. Вона передбачала:
– знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі – фермерів;
– ліквідацію аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії;
– заснування т. зв. іпотеки, селянських поземельних банків, в яких селяни під заставу землі могли брати кредити для облаштування господарства.
В Україні ця реформа мала найбільший успіх – з общини вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Україна дала і найбільшу кількість переселенців до Сибіру і на Далекий Схід (близько 1 млн. осіб).
Отже, аграрна реформа, незважаючи на її половинчастість і недосконалість сприяла розвитку капіталістичних відносин на селі, зростанню продуктивності сільськогосподарського виробництва. Зросли посівні площі, валовий збір зерна, товарність сільського господарства.
Зміни в економічному житті поставили на порядок денний реформування адміністративно-політичного управління, зокрема місцевого самоврядування.
У 1864 р. були створені виборні органи влади у масштабах губерній та повітів – земські установи. Вони займалися питаннями господарського та культурного характеру, в тому числі будівництва шляхів місцевого значення, охорони здоров’я, освіти тощо. Земства були не тільки виборними, а й загальностановими: до їхнього складу входили представники дворянства, буржуазії та селянства. Контроль за діяльністю земств здійснювали губернатор і міністр внутрішніх справ, які мали право „вето” на будь-яке рішення земств. Одночасно було проведено реформування виборчої системи: вибори проходили по трьох куріях на основі майнового цензу.
У 1870 р. здійснюється перехід і до міського самоврядування. В містах України створюються міські думи, компетенція яких була аналогічною компетенції земств. Вибори до них проводились лише власниками нерухомого майна, що сплачували податки. дума обирала виконавчий орган – міську управу, яку очолював голова.
Значна увага була також приділена реформуванню судової системи (1864 р.). Проголошувалася незалежність суду від адміністрації: суддів призначав уряд, і зняти їх з посади міг тільки суд. Запроваджувався загальностановий суд, тобто єдиний для всього населення. Суди стали відкритими. На судові засідання допускалися представники преси й публіка. Утверджувалася змагальна система: обвинувачення підтримував прокурор, захист – адвокат (присяжний повірений). Встановлено кілька судових інстанцій: мировий суд, окружний суд, судова палата. Для розгляду особливо важливих справ створено Верховний кримінальний суд.
Чималі зміни відбулися у сфері освіти. Освіта, в тому числі університетська, ставала доступнішою. Університети набули більшої автономії. Помітна увага приділялася поширенню знань серед населення, виданню підручників, народних книжок, організації шкіл. Для дорослих відкрилися освітні курси по неділях, через що такі школи й називалися недільними.
Важливе значення мала військова реформа 1874 р., за якою запроваджувалася загальна військова повинність, починаючи з 21-річного віку. Замість 25 років рекрутської служби перебування в армії і на флоті скорочувалось до 6-7 років. Для осіб з освітою встановлювались менші строки служби. Вводились правила звільнення від військової повинності (відстрочки). Реформуванню підлягала й організація та побудова армії. Уся територія імперії поділялась на військові округи. Українські землі увійшли до складу Київського, Одеського і Харківського округів.
У 1862 р. було реформовано фінансову систему. Управління грошовим господарством стало централізованим, зросла роль міністерства фінансів. Було створено Державний банк і мережу приватних банків.
Значення реформ адміністративно-політичного управління 60–70-х років XIX ст. полягає в тому, що, незважаючи на свою обмеженість та непослідовність, вони прискорили перебудову життя Російської імперії на нових капіталістичних засадах, у т. ч. й на Україні.
Реформи 60–70-х років ХIХ ст. відчутно вплинули на характер та динаміку економічного, політичного та духовного розвитку Російської імперії. Значно прискорилися, зокрема, процеси господарського розвитку на принципах ринкових відносин. Це добре видно на прикладі українських земель. В Україні у 1869 р. вже налічувалося 3712 фабрик і заводів, а в 1900 р. – 5301 промислове підприємство. Швидкими темпами розвивався залізничний транспорт. Протягом 1866–1879 рр. в Україні було прокладено 4,5 тис. верст залізничних колій. Вантажообіг здійснювався в ці роки в основному механізованим транспортом, що значно підвищувало його роль у господарському житті країни. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила одну п’яту всієї залізничної мережі Росії.
Велике значення для подальшого економічного розвитку України мало зростання морського торгового флоту. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса, яку в другій половині XIX ст. навіть називали „пшеничним містом”, бо саме через неї тоді експортувалася значна частина загальноросійського виробництва пшениці. Взагалі Одеса набула великої ваги як транзитний пункт у зовнішній торгівлі всієї імперії.
На півдні України швидкими темпами розвиваються галузі важкої промисловості: кам’яновугільна, залізорудна, металургійна. Протягом 1861– 1900 рр. видобуток кам’яного вугілля в Донбасі зріс з 10 млн. до 672 млн. пудів. У 1900 р. він становив 68% загальноросійського видобутку. За 30 років (з 1870 по 1900) видобуток залізної руди у Кривому Розі зріс у 158 разів (з 1,3 млн. до 210 млн. пудів). Уже тоді Україна давала понад 57% видобутку залізної руди в Росії. У 80–90-х роках у Катеринославській та Херсонській губерніях було збудовано 17 великих металургійних і десятки машинобудівних заводів. Тоді ж виробництво чавуну в Україні становило 52% загальноросійської виплавки (див. табл. 1).

Таблиця 1