З літопису Григорія Грабянки

Угода та Конституція Пилипа Орлика (1710 р.)
...Щоб на Україні була утверджена вічно єдина віра православна східного сповідання під послушенством святійшого апостольського трону константинопольського.
...Вітчизна наша щоб у потверджених пактами Річі Посполитої і Московської держави кордонах, які відійшли по ріку Случ за гетьманства славної пам’яті Богдана Хмельницького, була відступлена, вічно віддана й пактами укріплена від Річі Посполитої в гетьманську область, щоб не були насильно змінені й порушені її кордони.
...Має ясновельможний гетьман із найяскравішим ханом кримським дбати через послів про відновлення давнього з Кримською державою братерства, військової колегації та потвердження постійної приязні, на яку оглядаючись довколишні держави не наважувалися б бажати уярмлення собі України і її будь-чому присилування.
...При трактуванні найяснішого його милості короля шведського з Московською державою про мир об тім дбати, щоб Дніпро від городків та фортець московських, так і ґрунти військові було очищено від московської посесії і до первісної області Війська Запорозького повернено.
...Коли деякі Війська Запорозького гетьмани, привласнивши собі неслушно й безправно самодержавну владу, узаконили самовладне таке право: „Так хочу, так повеліваю!” – то через те самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні в запорозькому війську незлагоди, розорення прав та вольностей, посполите утяження, легке насильне і купне розкладення урядів військових: генеральної старшини, полковників та значного товариства. Отож ми, генеральна старшина, кошовий отаман і все Військо Запорозьке домовилися і постановили з ясновельможним гетьманом таке право, яке має бути збережено постійно в Запорозькому Війську: щоб у Вітчизні нашій першими радниками була генеральна старшина... За ними за звичайним порядком слідують городові полковники, нехай вони будуть пошановані як публічні радники. Крім того, з кожного полку до загальної Ради мають бути обрані за гетьманською угодою генеральні радники – по одній значній старовинній, добророзумній та заслуженій особі. І з тими всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками мають радитися ясновельможний гетьман та його наступники про цілісність Вітчизни, її загальне добро і всілякі публічні справи, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою, не встановлюючи і до завершення не приводячи.
...У гетьманській резиденції тричі на рік має обиратися генеральна Рада: на Різдво, Великдень і Покрову. На ній, окрім названих вище представників, мають бути посли Запорозького Низового війська, тобто Січі. Між Радами Україною правитиме гетьман з генеральною старшиною. Листи з інших держав гетьман повинен зачитувати старшині, так само й відповіді.
...А коли б щось було б помічено з ясновельможного гетьмана супротивного, негаційного, шкідливого правам та вольностям військовим, тоді ж таки генеральна старшина, полковники й генеральні радники матимуть силу вільними голосами чи то приватне, чи публічно на Раді його вельможності виказати і з’явити про порушення прав та вольностей вітчизняних без найменшого ушкодження високого рейментарського гонору. На такі викази не має ясновельможний гетьман вражатися і чинити помсти, а дбатиме такі недолади справити.

Указ Петра 1 про утворення Малоросійської колегії (16 травня 1722 р.)
Цього 1722 р., квітня 27 дня всепресвітліший, державніший Петро Великий, імператор і самодержець всеросійський і інше і інше, жалуючи підданих своїх – малоросійський народ, видав указ: при гетьмані пану Скоропадському в Глухові для управління судами і для іншого, що в прохальних пунктах гетьмана Хмельницького і в ухвалах на нього написано, замість однієї воєводської персони для кращої вірності і управління бути колегії, в якій бути бригадирові панові Вельямінову з шістьма чоловіками штаб-фіцерами, та при цій же колегії бути прокурорам з гвардії капітанам або капітанам-поручикам з щорічною зміною...

З указу Катерини II про ліквідацію гетьманства та утворення Малоросійської колегії (10 листопада 1764 р.)
Після всемилостивішого від нас звільнення графа Розумовського, за його проханням, з чину гетьманського наказуємо нашому Сенатові для належного управління в Малій Росії створити там Малоросійську колегію, в якій бути головним нашому генералу графу Румянцеву і з ним чотирьом великоросійським членам. Великоросійських членів наймилостивіше ми тепер призначаємо: генерал- і майор Брандта і полковника князя Платона Мещерського; на останні ж дві вакансії, вибравши негайно кандидатів, Сенат повинен представити нам, малоросійських – генерального обозного Кочубея, генерального писаря Туманського, генерального осавула Журавку та хорунжого Данила Апостола... Нижчих канцелярських службовців вибрати йому, графу Румянцеву, на свій розсуд.
Ми, бажаючи, щоб між визначеними в цю колегію чинами ніякої різниці не було і щоб кожний своє місце міг зайняти за чином старшинства, наймилостивіше наділяємо цих малоросійських чинів зрівнюванням у класах з великоросійськими нижченаведеними чинами, а саме: генерального обозного Кочубея – генерал-майорським, генерального писаря Туманського – чином статського радника, генерального осавула Журавку і хорунжого Апостола – полковницькими.
А в судах, створених в Малій Росії в минулому 1763 р., на підставі нашого іменного указу – підкоморських земських в кожному полку по два, а в Ніжинському – три, до складу яких визначаються підкоморії, судді, підсудки і писарі з щорічними виборами як тимчасові, то наказуємо і цим, поки вони будуть мати після виборів такі звання, вважатися за урядами, а саме: підкоморіям – першим після малоросійського полковника, земським суддям з першорядними бунчуковими товаришами, по старшинству, підсудками з бунчуковими другорядними, писарям земським проти осавулів полкових, по старшинству, а возним бути першим під сотником малоросійським.
За відсутністю тепер гетьмана, призначеному від нас головному малоросійському командирові мати такі права як генерал-губернатору і президенту Малоросійської колегії, де він в справах суду і розправи має голос голови за генеральним регіментом, а в решті справ, як-от: підтримування в народі доброго порядку, загальної безпеки і виконання законів — повинен він поступати як губернатор, тобто як особливий нам довірений в нашу відсутність.
Запорізькій Січі, яка була під управлінням гетьмана, бути тепер підвладною цьому малоросійському урядові.

З маніфесту Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі (З серпня 1775 р.)
Ми захотіли через це оголосити всім вірнопідданим цілої нашої імперії, що Запорізька Січ остаточно зруйнована, з викоріненням на майбутнє й самої назви запорізьких козаків, за образу нашої імператорської величності, за зухвалі вчинки цих козаків і за неслухняність до наших височайших повелінь.
...Їх злочини, які примусили нас прийняти такі суворі заходи, є такими:
1. Забуваючи свої попередні важливі і згубні злочини і зраду вірності і підданства, вони почали років з десять тому назад та й зовсім недавно надто далеко заходити з своїм зухвальством, привласнивши і вимагаючи врешті для себе в кінці, ніби як надбання їх власності, не тільки всі ті землі, які ми придбали в останню війну від Оттоманської Порти, але й навіть ті, що були заселені в Новоросійській губернії, мотивуючи, ніби їм і ті і інші здавна належали. ...
2. Внаслідок такого привласнення собі земель Новоросійської губернії вони насмілились, не тільки робити перешкоди вказаному нами їх обмежуванню, загрожуючи надісланим для цього офіцерам явною смертю, але й заводити і будувати для них свавільно власні зимівники, більше того – виводити ще з тамтешніх жителів та поселених гусарського і пікінерського полків людей чоловічої і жіночої статі, яких забрано і виведено на Запорожжя всього 8000 душ, включаючи сюди і тих, які від утисків козаків у своїх власних житлах були змушені переходити до них і підкорялися їх сваволі. ...
5. Приймали до себе в козаки, незважаючи на часті наші урядові заборони, не тільки утікачів, які вступали до козаків, але й людей жонатих і сімейних, через різні спокуси підмовили до втечі з Малоросії тільки для того, щоб собі підкорити і довести у себе власне хліборобство, в чому й досягали багато успіхів, бо селян, які займаються хліборобством, нараховується тепер на місцях колишнього запорозького володіння до 50 000 душ.
6. Нарешті, ті ж запорожці почали свавільно привласнювати землі, що здавна належали нашому Донському війську, непохитному в належній нам вірності, яке з великою мужністю ставиться до нашої служби і порядком і доброю поведінкою здобуло собі назавжди відмінну нашу височайшу монаршу прихильність. Вони забороняють донським козакам користуватись згаданими землями, які вже тривалий час знаходяться у їх володінні. Всяка твереза людина може легко зрозуміти, які лукаві наміри запорозьких козаків, яка відчутна шкода від цього для держави. Заводячи власне хліборобство, вони розривали тим самим основу їх залежності від нашого престолу і, звичайно, задумали утворити з себе всередині батьківщини область, цілком незалежну, із своїм власним несамовитим управлінням, в надії, що нахил до розбещеного життя і до грабунків буде при внутрішньому достатку безперестанно обновлювати і збільшувати їх кількість.
...Так з належною увагою до всього вищесказаного ми вважаємо нині своїм обов’язком перед богом, перед нашою імперією і взагалі перед самим людством зруйнувати Запорозьку Січ і ім’я козаків, запозичене від неї. Внаслідок цього 4 червня нашим генерал-поручиком Текелієм з довіреними йому нашими військами зайнята Запорозька Січ у цілковитому порядку і повній тиші без всякого опору з боку козаків, через те, що вони побачили наближення війська, коли вже з усіх боків були оточені. Ми цьому начальнику наказали найспокійнішим чином виконати доручену йому справу, уникаючи, наскільки це можливо, кровопролиття.

З указу Катерини II про остаточне закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні (3 травня 1783 р.)
8. Для певного і правильного одержання казенних прибутків у намісництвах Київському, Чернігівському і Новгород-Сіверському, щоб запобігти всяким втечам і обтяженню поміщиків і інших сільських жителів, кожному з поселян залишитися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою останньою ревізією, за винятком тих, які відлучилися до оголошення цього нашого указу. На випадок же втеч після оголошення цього указу діяти за загальними державними постановами.
9. Містам, що знаходяться у намісництвах Київському, Чернігівському і Новгород-Сіверському, надати рівні вигоди і переваги, якими на підставі дарчих грамот наших предків користуються міста Київ, Чернігів, Ніжин і інші, передбачаючи, між іншим, спільні постанови, які ми видаємо для міст нашої імперії, і, крім цього, сприяти перетворенню їх в квітучий стан...
12. Все це йде мова про такі міста, які не можуть підлягати ніяким сумнівам, з приводу яких не може бути суперечок і які складаються із мешканців казенного відомства і нікому не віддані у володіння. Щодо міст, про які йдуть суперечки, то тут треба спочатку розглянути і вирішити звичайним порядком, кому вони належать. Але через те, що майже в усіх малоросійських містах за дворянами і чиновниками з різних нагод приписані двори з селянами та землі, потрібно запропонувати тамтешньому нашому генерал-губернаторові намагання придбати їх на користь міста шляхом купівлі або обміну, щоб таким чином цілком очистити міста від усього їм не властивого...
15. ...Право на викуп майна найближчими родичами, про яке в малоросійських правах немає ніякої постанови, поширити і на губернії Київську, Чернігівську і Новгород-Сіверську, оскільки воно відноситься до загального державного законодавства.
...Ми визнали за необхідно вчинити однакове розпорядження і щодо тих повітів, із яких складалися колишня Слобідська Українська губернія і які тепер увійшли до складу Харківського і частково Курського і Воронезького намісництв.

З топографічного опису Малоросійської губернії (1798-1800 рр.)
Малоросійська губернія складена при відновленні своєму із намісництв: Новгород-Сіверського, частин: Чернігівської, Козелецької, Переяславської, Пирятинської, Золотоніської, Хорольської, Кременчуцької, Полтавської, Зеньківської, Гадяцької, Лубенської, Роменської, Прилуцької, Ніжинської, Сосницької, Конотопської, Глухівської, Новгород-Сіверської, Стародубської і Мглинської.
Сія губернія містить в собі: міст статних двадцять: губернський Чернігів; повітові: Козелець, Переяслав, Пирятин, Золотоноша, Хорол, Кременчук, Полтава, Зеньків, Гадяч, Лубни, Ромни, Прилуки, Ніжин, Сосниця, Конотоп, Глухов, Новгород-Сіверський...
...Посадів п’ятнадцять: містечок сто дванадцять, слобода одна; сіл тисяча чотириста п’ятдесят одне; „деревень” тисяча п’ять сот сорок дев’ять; хуторів три тисячі сто п’ятдесят п’ять; монастирів статних сімнадцять; застатних шість, старообрядських сім. Церков: кам’яних сто вісімдесят дев’ять, дерев’яних тисяча вісім сот вісімдесят три. Каплиць дерев’яних вісімнадцять.
Будинків: кам’яних дев’яносто чотири, дерев’яних триста тридцять три тисячі чотириста двадцять чотири.

Рекомендована література

Апанович О. Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст. – К., 1969.
Балашов В. І. Глухівська столиця Гетьманської і Лівобережної України. Посібник. – Глухів, 1996.
Бойко О. Запорожці за Дунаєм // Пам’ятки України. – 1991–92.
Борщак І. Мазепа, Орлик, Войнаровський. – Львів, 1991.
Гетьмани України: Історичні портрети: Зб. – К., 1991. – С. 33–213.
Голобуцький В. Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1732–1775. – К., 1991.
Голобуцкий В. Гайдамацкое движение на Запорожье во время Колиивщины. – М., 1956.
Грабовецький В. В. Олекса Довбуш (1700–1745). – Львів, 1994.
Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст.: кордони, населення, право. – К., 1996.
Залізняк Л. Від козацької вольності – до Малоросії // Пам’ятники України. – 1991. – № 2.
Когут З. Російський централізм і українська автономія: ліквідація Гетьманщини 1760–1830. – К., 1996.
Корчмарик Б. Духовні впливи Києва на Московщину в добу гетьманської України. – Львів, 1993.
Кульчицький В. С., Настюк М. І.,Тищик Б. Й. З історії української державності. – Львів: Світ, 1992. – С. 35–55.
Лола О. П. Гайдамацький рух на Україні 20–30-х рр. ХVІІІ ст. – К., 1965.
Павленко С. Міф про Мазепу. – Чернігів, 1998.
Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея ХVІІ–ХVІІІ століть. Проблеми формування, еволюції, реалізації. - К., 1997.
Смолка А. О. Соціально-економічна думка та політика в Україні ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. – К., 1996.
Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. – Львів, 1992. – Т. 3. –С. 24–36, 96–115, 247–274.
Ясь О. В. Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVІІІ ст. // УІЖ. – 1996. - № 6.

Тема 6. Українські землі в складі Російської та Австро-Угорської імперій (XIX – поч. ХХ ст.)

З кінця XVIII і до початку XX ст., майже 150 років українські землі перебували у складі двох імперій – Російської і Австро-Угорської. Обидві імперії – це був конгломерат з етнічно і культурно різних народів. В імперіях панувала необмежена централізована політична влада імператора, який не брав до уваги поглядів і бажань підлеглих. Від них вимагали абсолютної покори і вірності. Це був їх політичний, моральний і релігійний обов’язок. Покора народу, стабільність і загальний порядок в імперіях підтримувалися з допомогою великої армії, поліції і бюрократичного апарату. І хоч обидві імперії були тюрмою для українського народу, а їх соціально-економічна політика практично була однаковою – колоніальною, проте в політичному, соціально-економічною та культурному розвитку східно- й західноукраїнських земель були свої особливості. Умови для політичного і національно-культурного розвою на українських землях під владою Австро-Угорщини були значно сприятливішими, особливо в кінці XIX – на поч. XX ст.

6.1. Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі Російської імперії
6.1.1. Суспільно-політичні рухи в Україні: декабристи, Кирило-Мефодіївське братство
6.2. Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі Австро-Угорщини
6.2.1. Суспільно-політичний рух у Західній Україні – Руська Трійця, „Просвіта”, НТШ
6.3. Українські землі в роки Першої російської революції та світової війни