Суспільно-політичні рухи в Україні: декабристи, Кирило-Мефодіївське братство

На початку XIX ст. оживився суспільно-політичний рух, одним з різновидів якого були масонські ложі – у Києві („З’єднані слов’яни”) та в Полтаві („Любов до істини”), а також декабристський рух.
Основними причинами його виникнення були: вплив прогресивних європейських ідей народовладдя, свободи та прав людини, які поширювалися після перемоги над наполеонівською Францією, усвідомлення значною частиною офіцерів, котрі побували на Заході, того, яка разюча відмінність існує між російським самодержавно-кріпосницьким ладом та розвиненими країнами Європи; посилення реакції царизму після війни 1812–1814 рр.
Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царського режиму. Ті з них, що діяли в Україні, відіграли важливу роль у загальноросійському рухові спротиву.
Ще до початку цього руху в Україні починають виникати перші таємні політичні гуртки, які ставили метою насамперед боротьбу за ліквідацію самодержавства та всіх його інститутів. Одним з них було „Малоросійське товариство”, створене у 1819 р. з ініціативи В. Лукашевича. Загалом же можна сказати, що оформлення політичної опозиції царизмові було пов’язане з виникненням перших декабристських організацій в Росії. Хронологічно це відноситься до 1816 р., коли в Петербурзі був створений „Союз порятунку”, а у 1818 р. в Москві – „Союз благоденства”. Їхні програми передбачали впровадження конституційно-представницького правління, ліквідацію самодержавства, скасування кріпосного права шляхом військового перевороту. Членами цих організацій були брати Муравйови-Апостоли, П. Пестель, М. Орлов та ін.
В Україні, де були розквартировані російські війська, перебувало на службі багато опозиційно налаштованих офіцерів – членів таємних товариств. У 1818 р., після прибуття до Києва генерала М. Орлова, місто стає центром зустрічей членів „Союзу благоденства”. Через три роки декабристи реорганізували свої об’єднання і створили два осередки – Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з центром у Тульчині. Головою останнього було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що дислокувалися в Україні. Крім Тульчинської, були створені ще дві управи: Кам’янська на чолі з В. Давидовим і С. Волконським та Васильківська на чолі з С. Муравйовим-Апостолом. Час від часу відбувалися конспіративні наради членів Південного та Північного товариств. Слід зазначити, що в питаннях тактики між ними були суттєві розходження: перше було налаштоване більш радикально, друге – більш помірковано. Члени Північного товариства обмежувалися в своїх планах поваленням самодержавства та встановленням конституційної монархії. Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат „Руська правда”, в якому докладно визначив програму дій після повалення царського режиму. Відповідно до неї всі народи Росії мають об’єднатися в централізовану республіку з однопалатним парламентом. Кріпосництво скасовується. Усі громадяни рівні перед законом. Зберігається приватна власність на землю, але половина землі вважається громадською, яку можна брати для обробітку. Встановлюється цілковита свобода торгівлі та промисловості.
У 1823 р. у Новограді-Волинському постає третя таємна організація – Товариство об’єднаних слов’ян, фундаторами якого були брати Борисови. У 1825 р. воно об’єдналося з Південним товариством.
Внутрішньополітичною ситуацією, пов’язаною зі смертю Олександра І, вирішило скористатися Північне товариство. 14 грудня 1825 р. воно підняло повстання в Петербурзі. Відсутність серйозної підготовки, чіткого розуміння мети повстання з боку солдат і населення – все це призвело до його поразки. Почалися арешти. Південне товариство не змогло вчасно підтримати повстання в Петербурзі, оскільки ще 13 грудня було заарештовано П. Пестеля, а посланець із Петербурга прибув в Україну запізно. Однак навіть за цієї ситуації декабристи не склали зброю.
29 грудня 1825 р. Васильківська управа на чолі з С. Муравйовим-Апостолом підняла повстання в Чернігівському полку. Повсталі, однак, не рушили прямо на Київ і, шукаючи союзників, марно втратили три дні. Виступ почався в с. Трилісах, його підтримали близько 1000 солдатів та 19 офіцерів. Був складений „Православний катехізис” із закликом до народу повалити самодержавство, встановити демократичний лад, ліквідувати кріпацтво. 30 грудня повсталі зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву, щоб приєднати до себе інші військові частини. Але назустріч їм уже прямували вірні цареві війська. У першій же сутичці було тяжко поранено С. Муравйова-Апостола. Управління повсталими було майже втрачено, 900 солдатів здалися без бою.
Суд над декабристами, що відбувся в Петербурзі, близько сотні з них засудив до заслання в Сибір і на Кавказ. Керівників повстання – К. Рилєєва, М. Каховського, М. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля – було страчено.
Причин невдачі повстання, крім уже згаданих, існувало багато. Головна ж полягала в тому, що його мета була незрозумілою для широких мас загалом та українського народу зокрема. І це не дивно, адже декабристський рух практично не виходив за межі російської державності, російського менталітету. Зокрема П. Пестель, як відомо, відносив українців до „корінного російського народу”.
Говорячи про історичне значення виступу декабристів, слід підкреслити, що це була перша спроба повалення російського самодержавства, а мужність та героїзм його учасників стали високим моральним взірцем боротьби проти царизму. Безумовним є і те, що ідеї декабристського руху, особливо ті з них, які стосувалися прав народу на вільне життя, в поєднанні з ідеями Товариства об’єднаних слов’ян, інших політичних об’єднань в Україні тієї доби, справляли свій вплив на формування та розвиток українського визвольного руху.
Першою політичною організацією на Україні було Кирило-Мефодіївське братство, засноване в Києві 1846 р. Членами братства, очолюваного істориком, ад’юнкт-професором Київського університету М. Костомаровим, були полтавський учитель В. Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М. Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш і Т. Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, всеслов’янського єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія.
Шевченко Тарас Григорович (1814-1861 рр.) – видатний український поет, художник, мислитель, загальновизнаний лідер національного відродження. Народився в с. Моринці на Черкащині в сім’ї селянина-кріпака. Згодом сім’я переїхала до сусіднього села Кирилівка (тепер Шевченкове), де минуло дитинство поета. Змалку Шевченко наймитував і вчився грамоти у місцевого дяка. З 1820 р. служив „козачком” у поміщика Енгельгарда. 1832 р. Шевченко був відданий в науку до художника В. Ширяєва в Петербурзі, в 1838 р. викуплений з кріпацтва і прийнятий до Петербурзької Академії мистецтв, де став учнем знаменитого російського художника К. Брюлова. 1845 р., закінчивши Академію, здобув звання „некласного вільного художника”. Повернувся в Україну. Працював у київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів, багато подорожував Україною. Побував і на Тернопільщині, де в Кременці і Почаєві написав кілька картин, а також описав у своїх творах місцеві краєвиди. Тяжкі картини національного и соціального гніту, які побачив Шевченко в тогочасній Україні, пробудили в нього гострий протест проти іноземного панування та кріпацтва, які знайшли яскраве відображення в поемах „Сон” (1844), „Єретик”, „Великий льох”, „Кавказ”, „І мертвим і живим...” (1845) та знаменитому „Заповіті”, покладеному на музику Г. Гладким. Ці та інші твори Шевченка вправляли значний вплив на формування національної свідомості народних мас, кликали їх до боротьби за волю. У 1846 р. вступив до Кирило-Мефодіївського товариства, очолив його ліве крило. Після розгрому товариства в 1847 р. Шевченка було заарештовано. За вірші, в яких поет закликав до повстання й повалення самодержавства, його було заслано на 10 років рядовим солдатом малозаселені Оренбурзькі степи. В 1857 р. звільнено з заслання. Помер Шевченко у своїй майстерні в Петербурзі. В травні 1861 р. прах його перевезено в Україну, до Канева, поховано на Чернечій (тепер Тарасова) горі.
Принципові положення політичної програми братства були викладені у „Книзі буття українського народу” та „Статуті Кирило-Мефодіївського братства”. Братчики вірили в те, що прийде час, коли „вся слов’янщина встане, і не залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа”. Ставилося за мету об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм.
На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначалася програма Товариства об’єднаних слов’ян. Новою тут була ідея месіанізму українського народу. М. Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане зі своєї могили, підуть усі слов’янські народи. Однак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ і „м’яких” методів. Меншість, насамперед в особі Т. Шевченка, займала радикальні позиції. Розходилися члени братства і стосовно того, що є першочерговим і головним. Для М. Костомарова це були єдність і братерство слов’ян. Т. Шевченко ж палко обстоював соціальне та національне звільнення українського народу.
Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т. Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати.
Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету національне й соціальне визволення українського народу, возз’єднання його в єдиній соборній державі з одночасним створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов’янських країн.
Після розгрому першої української організації політичного спрямування – Кирило-Мефодіївського братства – в Україні впродовж багатьох років не вдавалося створити нових національно-демократичних організацій. Проте провідні діячі цього братства – М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т. Шевченко, відбувши судові покарання, з’їхалися до Петербурга. Тут вони згуртували навколо себе однодумців і створили т. зв. „Громаду”. Провідною ідеєю програми цієї організації було збереження самобутності української нації, захист її від русифікації та полонізації. Коштом заможних українців – В. Тарнавського і Г. Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис – „Основа”, що опублікував твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників.
Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для неписьменних. Побачили світ „Буквар южноруський” Т.Шевченка, „Граматика” П. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізували прагнення українських мас.
Студенти, молода інтелігенція Києва також організовують громади, недільні школи для неписьменних. Національний рух поширювався й на Полтавщині, Чернігівщині, Харківщині, Одещині. У другій половині XIX ст. він був відомий під назвою українофільства.
Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви українського національного руху. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Малоросійською „говіркою” дозволялося друкувати лише художні твори. Громади були розпущені. Припинив своє існування часопис „Основа”.
Валуєвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українського національного руху. Лише на початку 70-х років, унаслідок деякого послаблення цензури В. Антонович зі своїми однодумцями відновлює роботу громад, створивши „Стару громаду”. Придбавши російськомовну газету „Киевский телеграф”, члени громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх симпатиків у Галичині громадівці почали використовувати й україномовну пресу, зокрема часопис „Правда”. Важливою подією стало заснування 1873 р. в Києві відділу Російського географічного товариства. Невдовзі, однак, переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію українських книжок, використання української мови, викладання її у початковій школі, заборонив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеціальному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина).
Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культурницької діяльності в умовах самодержавства.
Таким чином, національна політика царського уряду в другій половині XIX ст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською за своєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищити в українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соціального та національного розвитку. Попри політичну реакцію, переслідування, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції, яка мріяла про визволення української нації.