Городища, селища і могильники

Вивчаючи епоху Київської Русі, спеціалісти відзначають на території східних слов'ян ІХ — початку XIV ст. основні категорії архео­логічних пам'яток: городища, селища, капитца-жертовники і могильники. Вони широко відомі на територіях України, Росії і Білорусі. Починаючи з кінця X ст. (з офіційним прийняттям християнства), з'являються храмові християнські споруди — церкви.

Городища.Наприкінці XIX ст. в Росії, Україні і Білорусі були проведені відповідні роботи щодо фіксації на місцевості городищ, укріплених валами й ровами. Зокрема, по Київській, Волинській, Подільській і Харківській губерніях були створені й опубліковані археологічні карти. Важлива роль у створенні цих карт належала Б. І. та В. М. Ханенкам, В. Б. Антоновичу, Ю. Й. Сіцінському, Д. 1. Баталію. Особливу увагу дослідженню городищ пара­лельно з вивченням курганів Лівобережжя Дніпра приділив Д. Я. Самоква-сов. В. Г. Ляскоронському належить заслуга складання схематичних планів городищ Лівобережжя Середнього Подніпров'я (по Сулі, Пслу і Ворсклі). Перші спеціальні розкопки на давньоруських городищах України здійснив на початку XX ст. В. В. Хвойка (у Києві, біля сіл Шарки, Кононча, Витачів, Білгород).

У другій половині XX ст. на території України проведено масштабні дослід­ження давньоруських пам'яток, зокрема городищ, визначено їх поетапну хронологію. Всього на території України зафіксовано понад 500 городищ часів Київської Русі. Більш як на шістдесяти з них проведено стаціонарні розкопки, в яких брали участь О. О. Ратич, Б. О. Тимощук, 1.1. Ляпушкін, П. О. Раппопорт, М. П. Кучера, Р. О. Юра та ін.

Городища зосереджені, переважно, у лісостеповій зоні України, менше їх у північних поліських районах. На заході частина городищ знаходиться на території сучасної Польщі (верхів'я річок Сян, Вепш і вздовж західних приток Західного Бугу). На південному заході до складу Русі входили землі Верхнього і Середнього Подністров'я, верхів'я Пруту й Серету, верхів'я Тиси у Закарпатті. Південною межею Русі було Середнє Подністров'я і вер­хів'я Південного Побужжя, а далі до Дніпра — р. Рось. Південно-східною межею Русі на Лівобережжі Дніпра була р. Сула. Території у верхів'ях річок Псел, Ворскла і Сіверський Донець теж входили до складу Русі.

У Середньому Подніпров'ї протягом Х-ХІІ ст. були споруджені систе­ми оборонних фортифікацій — так звані Змієві вали, їх дослідження й систематизацію здійснив М. П. Кучера. Після навали ординців, у середині і другій половині ХПІ ст., городища поступово втрачають своє значення.

Рис. 110. Залишки клітей у валові Ленківецького городища (за Б. О. Тимощуком).

І — обгоріїе дерево; II — залишки печей.

За соціальним змістом городища Київської Русі класифікував Б. О. Ти­мощук, який вважає, що існувало 5 їх типів: общинні центри, князівські (державні) фортеці, сторожові фортеці, феодальні замки, давньоруські міста. При цьому слід мати на увазі, що деякі з цих городищ поєднували в собі ознаки різних типів. Феодальний замок, наприклад, міг одночасно виконувати функції сторожової фортеці, те саме стосується частини кня­зівських (державних) фортець. Хронологічно давньоруські городища, за Б. О. Тимощуком, охоплюють період від X до кінця XIII — початку XIV ст.

У валах більшості досліджених городищ відкрито рештки дерев'яних конструкцій. Це — прямокутні зруби, які зміцнювали насип валу. У валах городищ дослідники зустрічають один, два і три ряди зрубів. Ряди зрубів прилягали один до одного по периметру валу городища. Зруби були запов­нені ґрунтом, вийнятим при спорудженні рову, розміщувалися в зовнішньо­му ряду укріплень, їх позначають літописним терміном городні. Крім того, на городищах відомі й порожні зруби — кліті. Кліті використовували для оборони і для зберігання різноманітних господарських припасів, а також як житла, що входили у конструкцію валу. Ось чому у клітях іноді трап­ляються залишки вогнищ, печей, обвугленого зерна злакових культур, сіль­ськогосподарські знаряддя та побутові речі.

На території України зафіксовано також городища з дерев'яно-земляними фортифікаціями стовпової конструкції. Вони складалися зі стіни у вигляді частоколу, присипаного з зовнішнього боку землею. Виявлено також укріп­лення, що формувалися з приміщень-клітей, зміцнених посередині або по кутах стовпами. Таким чином, стовпова конструкція дерев'яно-земляних укріплень співіснувала зі зрубною (М. П. Кучера, Б. О. Тимощук).

Рис. ПІ. Профіль і реконструкція головного оборонного валу ЛенкІвецького горо­дища ХІІ-ХШ ст. (за Б. О. Тимощуком).

І — гумус; П — насип валу XVII ст,; III — насип валу XII ст.: IV — річковий пісок; V — намулений ґрунт; VI — спорохнявіле дерево; VII — обгоріїе дерево; VIII — культурний шар А7/-АШ ст. — залишки оборонних зрубів; IX — культурний шар ХН-ХШст . — залишки житлово-господарських зрубів; X -- спалинина; XI — стовпові ями; XII — вода.

Окремі городища, крім дерев'яно-земляних фортифікацій, мали у своїх конструкціях кам'яні кладки і вимостки, а також кладки з сирцевої цегли. Останні зафіксовано безпосередньо перед городцями з зовнішнього боку валу на городищах Білгорода, Переяслава, Василева у Середньому Подні­пров'ї. На Середньому Дністрі, на місцях деяких давніх городищ, відкрито залишки кам'яних стін, які зводили у найбільш уразливих ділянках форти­фікацій, з боку поля (Хотин, Кам'янець-Подільський).

На окремих городищах у валах вдалося простежити в'їзди. Вони були обмежені стінами частоколу (Судова Вишня у Прикарпатті, Заріччя на р. Стугна, Стара Ушиця на Середньому Дністрі). Ці в'їзди мали вигляд коридора довжиною 13-15 і шириною 2,5-3 м. В'їзди закривалися воро­тами, перед якими могли бути підйомні містки. Зверху над воротамизнаходилися звичайні оборонні стіни. У великих городищах відомі кам'яні ворота-в¹ їзди (Золоті ворота у Кисві і Володимирі на Клязьмі, ворота Києво-Печерської лаври, Єпископські ворота у Переяславі). Над паралельними стінами таких воріт зводили башту з церквою, яка могла використовуватися під час оборони (М. П. Кучера).

Розміри й загальну площу городища вчені вважають однією з ознак, яка дозволяє говорити про їхнє значення. Встановлено, що більшість горо­дищ мали площу до 1 га. Більші за площею городища, з дитинцем і околь-ним градом, є, зазвичай, залишками міст.

Селища.Неукріплені селища—найбільш поширені археологічні пам'ят­ки Київської Русі. Нині на території України зафіксовано понад 600 селищ. Вони відомі у лісовій і лісостеповій смузі, а також вздовж Дніпра аж до його устя. Селища розташовувалися по берегах річок, озер, іноді на вододілах, пісковикових дюнах, підвищеннях у заплавах. У степовій зоні давньоруські селища зафіксовано вздовж Дніпра по схилах других надзаплавних терас.

Дослідженнями сільських поселень у Подніпров'ї (Н. М. Кравченко, В. О. Петрашенко) та Північній Буковині (Б. О. Тимощук, Я. В. Баран) встановлено, що для УШ-Х ст. характерні великі поселення, які відпові­дають землеробській сусідсько-великосімейній общині. В ЇХ ст. з'являють­ся двори-господарства — ізольовані від Інших дворів комплекси, що складалися з житлової будівлі та господарсько-виробничих споруд. До складу двору могли входити і присадибні землі. Цій общині відповідає термін "верв" "Руської правди", який багатьма дослідниками пов'язується зі словом "верьовка", яка виступала інструментом при розподілі землі.

Я. В. Баран відкрив принцип, що відображає структуру сільських по­селень давньоруського періоду: пізніші житла у переважній більшості пла-ніграфічно пов'язані з більш ранніми. Вони зорієнтовані так, що лінія, проведена через кут, в якому розташована піч і протилежний за діагоналлю кут, впирається в один із кутів більш раннього житла. Інша закономірність полягає в тому, що одночасові житла, збудовані близько, завжди розташо­вані так, щоб не закривати одне одному ту частину стіни, до якої прилягає задня стінка печі. Забудова проводилась за груповим принципом, будівлі утворювали групи у вигляді дуги.

Для Х-ХІ ст. типовими були житла-напівземлянки стовпової або зрубної конструкції площею до ЗО м². У житлах виявлено печі-кам'янки або глинобитні печі. Трапляються також відкриті вогнища, споруджені з глини і каменю. У ХІІ-ХШ ст. напівземлянки поступово замінюються наземними житлами. Розміри наземних жител становили від 9 до 36 м². Печі у житлах глинобитні. На Волині, у Подніпров'ї їх споруджували на материкових останцях, вирізаних під час будівництва жител (Городок, Райки, Ржищів, Григорівка, Дніпровське, Кічкас, Балка Яцева).

Рис. 112. Сільськогосподарські знаряддя часів Київської Русі: 1,2 — лемехи; 3. 6 – окуття дерев 'яних лопат. 4 — мотика; 5 — сокира; 7 — наральник; 8 — чересло.

На селищах відкрито залишки господарських споруд наземного й напів-землянкового типів площею 7-12 м², а також зернові ями. З речового інвен­таря на селищах виявлено залізні лемеші, ножиці для стриження овець, наконечники стріл, списи, остроги, рибальські гачки, важки тощо.

Кераміка належить до наймасовіших знахідок. Кухонний посуд пред­ставлений горщиками і покришками до них. Для Середнього і Верхнього Подніпров'я Х-ХІ ст. характерна так звана кераміка курганного типу. Це гор­щики зі специфічним манжетоподібним краєм вінця. Такий посуд став осно­вою формування кераміки середньодніпровського типу, який згодом по­ширився на всі давньоруські землі. Разом з цим дослідники вказують на певні локальні особливості кераміки ХІІ-ХІІІ ст. Київщини, Галицької і Волинської земель. Столовий посуд представлений глеками і мисками. Серед керамічної тари побутували амфори київського типу, а також херсо-неські. Виявлено чимало глиняних пряселець, але вже у Х-ХІ ст. з району Вручая (нині Овруч) у різні землі Київської Русі надходили рожеві шиферні прясельця, які користувалися значним попитом серед жінок. У ХІІ-ХІІІ ст. набувають поширення скляні браслети.

Рис. 113. Сільськогосподарські знаряддя часів Київської Русі: 1 — ярмо; 2 — серпи ІХ-ХІ ст.; З — ножиці для стрижки овець; 4 — борона; 5 — рало; б — колісний плуг.

У соціально-економічній системі Київської Русі сільські поселення відігравали досить значну роль, адже сільське господарство становило осно­ву феодальної економіки. У селах розвивалися деякі ремесла та промисли.

Давньоруські могильники.На території України досліджено понад 200 курганних і понад 100 ґрунтових могильників, на яких виявлено і вив­чено понад 5 тисяч поховань. Отже, сучасна археологічна наука має у своєму розпорядженні цілі серії поховальних пам'яток, матеріали яких допов-нюють характеристику побуту, соціально-економічного розвитку і культури населення Київської Русі.

Курганні могильники характерні для більшості районів лісостепової і по­ліської смуг давньої Русі. Кількість курганних насипів на могильниках сягає десятків і сотень. Особливістю курганних могильників, розміщених на рівних ділянках, є досить значна густота насипів; навколо них часто знаходять кільцеві рови. Похованих під курганами, а також у звичайних ґрунтових могилах клали переважно головами на захід.

За обрядом поховання поділяють на три групи: трупоспалення на місці; трупоспалення на стороні; звичайні трупопокладення. В окремих випад­ках зафіксовано кенотафи — символічні меморіальні поховання на честь людей, що померли на чужині. Типовою пам'яткою з обрядом трупоспа­лення е могильник поблизу с. Пересаж Чернігівської області. Під кожним курганом тут виявлено по одному трупо спаленню. Кострище підпрямо-кутної форми (1 х 2 м). На згаслому кострищі рештки кремації збирали в урну і ставили її на кострище.

Підкурганні трупопокладення Лісостепу Х-ХІІІ ст. дослідники поді­ляють на поховання, здійснені на рівні давнього горизонту, і поховання в ямах (І. П. Русанова). По обох берегах Дніпра від Любеча до р. Рось, по його правих притоках Тетереву, Ірпеню і Стугні та по лівих притоках Десні і Сулі панував обряд поховання в ямах під курганами. Такі поховання зафіксо­вано у Києві, Чернігові, Переяславі та інших місцях. На території древлян у Х-ХП ст. переважав обряд трупопокладення під курганами на горизонті. Є поховання у дерев'яних колодах. Основний інвентар, який їх супровод­жує, — це перстенеподібнІ скроневі кільця, бронзові персні, намистини із зернінням, залізні кресала, уламки типового посуду та Ін.

На Житомирському курганному могильнику з 500 насипів було дослід­жено 77. У них виявлено трупопокладення на горизонті. Цікаво, що при трупопскладеннях виявлено попіл і дрібні вуглини з вогнищ — явні пере­житки обряду трупоспалення. У деяких похованнях знайдено цвяхи і за лишки дерев'яних домовин. Супровідний інвентар становлять кільця, на­мистини, персні, залізні ножі, кресала, рештки дерев'яних відер, молот­ки, серпи, фрагменти кераміки, прясельця.

Безкурганні ґрунтові могильники відомі як на території міст, так і в сіль­ській місцевості. На території Південне-Західної Русі (по Дністру і Пруту) в ХІ-ХШ ст. панував безкурганний поховальний обряд. Частина ґрунтових поховань перекрита кам'яними плитами. Переважна більшість цих поховань не має супровідного інвентаря, але в окремих ґрунтових могилах трапляються кільця, намистини, персні, підвіски, пряжки, ґудзики, керамі­ка, ножі, кресала, кам'яні точильні бруски тощо.

Окрему групу могильників складають так звані дружинні поховання. Вони відкриті і досліджені в Ладозі (район Новгорода), у селі Михайлово під Ярославлем (Росія). На території України дружинні могильники дослід­жено в Києві, Чернігові, Шестовиці, Седневі, Білгороді, Пліснсську та в інших місцях. Це — курганні поховання, які виділяються розмірами поховальних споруд, їх дерев'яними конструкціями, а також тим, що цент­ральні чоловічі поховання феодалів-дружинників супроводжували убиті раби і рабині та коні. Тут виявлено дорогу зброю, дорогі речі та прикраси, окремі деталі костюма. За обрядом поховання дружинні могильники дають зразки кремації і звичайної і нгумації померлих.

До багатих дружинних поховань Київської Русі належить курган Чорна Могила у Чернігові. Його висота становила 11, а довжина кола основи насипу — 125м. Під курганом виявлено поховання воїна, підлітка і жінки. Поховальний комплекс супроводжувала велика кількість зброї, побутових речей, жертовних тварин і двох коней зі збруєю. Б. О. Рибаков висловив думку, що в Чорній Могилі було поховано князя, який за жигтя виконував функції військового і жреця. У цьому зв'язку цікаві знайдені тут дві посу­дини —ритони, виготовлені з рогів тура, окутих сріблом. На срібній пластині одного з них викарбувано рослинний орнамент, на другому, як вважає Б. О. Рибаков, дано зображення кощія, дівчини та орла (тотем). Кощій стріляє в орла, але стріла повертається у бік кощія. Отже, один із сюжетів давньосло-в'янської міфології знайшов своє відображення в цьому визначному творі прикладного мистецтва (курган добре датується золотою візантійською монетою 945-959 рр.).

Одне з дружинних поховань виявлено під фундаментом Десятинної церкви кінця X ст. на території Києва. Дружинник був похований у дере­в'яному зрубі в супроводі убитого бойового коня зі збруєю. Біля похованого виявлено залізні наконечники списів, бойову сокиру, рештки сагайдака з 25 стрілами, залізні вудила І стремена, рештки шкіряних поясів з брон­зовими пластинами, залізні і срібні пряжки.

Рис. 114. Курган Чорна Могила.

А — реконструкція етапів спорудження кургану Чорна Могила (за Б. О.Рибаковим): Б — план залишків тілоспалення у Чорній Могилі; В — реконструкція поховання.

І — підсипка під вогнище; Я — залишки вогнища; Щ— первісний насип кургану (з рову); IV — другий насип з глини.

І — рів; 2 — обладунки, взяті після тілоспаяення, предмети культу, покладені під час тризни; 3 — стовп з ім'ям померлого.

У с. Шестовиця на Десні протягом 50-60-х років XX ст. досліджено понад 150 курганів (Д. Г. Бліфельд). Серед поховань переважали трупоспалення, здійснені на місці. Рештки кремації, зсипані у глиняні горщики, супроводжувалися багатим інвентарем. Поряд із трупоспаленням на мо­гильнику виявлено і трупопокладення. Так, під курганом у прямокутній поховальній споруді (4 х 3 м) відкрито чоловічий та жіночий кістяки. їх супроводжував убитий бойовий кінь. Біля чоловічого поховання знайдено сокиру, меч, ніж, кинджал, наконечник списа, сагайдак зі стрілами, а також рештки одягу з дорогої тканини. У жіночому похованні були тільки намисто з бісеру та бронзовий, перстень. Вважають, що цей курган вміщував по­ховання воїна-дружиюшка з бойовим конем і рабинею.

Серед інвентарю дружинних могильників трапляються окремі привізні речі. На цій підставі норманісти шукають підтвердження теорії про те, що начебто держава на Русі була створена скандинавами. До скандинавських речей зараховують так звані каролінзькі мечі та черепахоподібні фібули. Істо­рики зброї довели, що мечі каролінзького типу однаково характерні для багатьох європейських країн. Вони знайдені і на тих землях, де варягів-норманів ніколи не було (Чехія, Словаччина, землі південних слов'ян).

Рис. 115. Ритон (ріг) з Чорної Могили;

І — загальний вигляд одного з ритонів; 2 — розгортка срібного окуття; 3 — прорис частини окуття.

Місцеві зброярі, безперечно, виготовляли і мечі каролінзького типу. Подібний меч виявлено поблизу містечка Фощувата на Полтавщині. На йо­го лезі є клеймо давньоруського майстра: з одного боку леза читаємо "ко­валь", а з другого — "Людота" або "Людоша" (очевидно, ім'я зброяра). Що стосується так званих черепахоподібних фібул, то вони дійсно походять зі Скандинавії. Виявлені у давньоруських дружинних могильниках, ці знахідки підтверджують, що у складі князівського війська були і скандинавські воїни-найманці. Місцеве східнослов'янське походження дружинних кур­ганних могильників на Русі підтверджує виявлена в Гнєздовському могиль­нику під Смоленськом давньоруська корчага з написом "горушна". Корчага з написом за комплексом супровідних речей датується серединою X ст.

Рис. 116- Схема курганного могильника ІХ-Х ст. біля с. Шестовиця.

Отже, дружинні могильники ІХ-Х ст. належали представникам міс­цевої феодальної знаті Київської Русі.

Відомі поховання представників феодальної знаті у християнських храмах або біля їх стін. Виявлено князівські поховання у кафедральних соборах Кисва, Чернігова, Галича, Переяслава. У київському Софій­ському соборі, наприклад, було відкрито мармуровий саркофаг, в яко­му поховано Ярослава Мудрого. Біля кафедрального собору Галича також виявлено кам'яний саркофаг. Біля церков у порівняно невеликих давньоруських містах теж знайдено поховання у кам'яних саркофагах (Василів на Середньому Дністрі). Поблизу церков і монастирів, у печерах ховали церковних служителів (Києво-Печерський монастир, Бакота на Середньому Дністрі та ін.).

Поховальні пам'ятки Київської Русі дають змогу певного мірою з'ясу­вати етнічне питання. Вони доводять, що населенню різних районів Русі були притаманні певні етнографічні особливості, пов'язані з давніми тради­ціями східнослов'янських племен. За матеріалами ІХ-Х ст. простежується також взаємне проникнення традицій населення суміжних областей. Щодо неслов'янського населення, то на півдні Середнього Подніпров'я його представляли тюркомовні кочовики. Певну, але незначну роль відігравали у складі населення Київської Русі вихідці зі Скандинавії, що перебували на службі у військових князівських дружинах. Серед поховань Середнього Подніпров'я є й могили вихідців з фіно-угорських областей Східної Євро­пи. Нарешті, у лісостеповій зоні Подніпров'я наприкінці X ст. з'явилася частина населення з районів проживання кривичів, радимичів, дреговичів. Змішаний склад населення, як свідчать поховальні пам'ятки, особливо добре простежується у великих містах. Загалом матеріали могильників засвідчують переважання місцевого східнослов'янського населення.