Східнослов'янські племена періоду утворення Давньоруської держави

Друга половина І тисячоліття н.е. пов'язана з новим періодом в історії європейських народів. Впала рабовласницька Римська Імперія. Східна її частина — Візантія — під впливом слов'янських племен, що опинилися на Балканах, перетворилася у ранньофеодальну державу. Важливими подіями в історії Центральної і Південно-Східної Європи було утворення ранньофеодальних держав: Великоморавської, а згодом Чеської, Польської, Болгарської та інших на Балканах і Київської Русі. Утворення Київської Русі — однієї з найбільших європейських держав того часу — дослідники вважають результатом закономірних процесів соціально-економічного розвитку східних слов'ян. У "Повісті временних літ" згадано і локалізовано ряд союзів східнослов'янських племен: словени новгородські, кривичі, полочани, радимичі, дреговичі. За літописом, у середній течії Дніпра мешкали поляни, на захід і північний захід від них лежали землі древлян, у басейні Західного Бугу — дулібів, бужан і волинян. У передгір'ях Карпат жили хорвати, у басейні Південного Бугу і Дністра — уличі і тиверці. На дніпровському Лівобережжі по річках Десна, Сейм, Сула і Ворскла розмістилися сіверяни, а у верхів'ях Оки і Дону—в'ятичі. Описані в літописі союзи племен вже остаточно поривали з родоплемін­ним ладом і ставали на шлях ранньофеодальної державності. У процесі формування ранньофеодальної держави — Київської Русі — точилася боротьба трьох суспільно-політичних начал: пережитків родоплемінної структури, елементів рабовласництва і нового, прогресивного, як на той час, ранньофеодального укладу.

Археологічні матеріали УШ-ІХ ст. засвідчують процес консолідації різ­них попередніх союзів східнослов'янських племен. Характер матеріаль­ної і духовної культури населення напередодні утворення Київської Русі свідчить про поступову уніфікацію, відбиває соціально-економічний та етнічний розвиток східнослов'янського суспільства.

Культура Луки-Райковецької. Назва археологічної культури походить від поселення Лука-Райковецька Житомирської області, де у 1946-1948 рр.

Карта 24, Основні пам 'ятки останньої чверті І тис. н.е. на території України (ш А. Т. Сміленко).

Умовні позначення: а -- поселення і б — могильники волинцівської культури; н — поселення, г — городища і д — могильники ромєнської культури; е — поселення, ж — городища і з—могильники типу Луки-Райковецької; й — поселення, к — городища, •І — Грунтові і м — катакомбні могильники саятовської культури.

Пам 'ятки волинцівської культури: І — Ходосівка; 2 — Київ; З — Шестовиця; 4 — Целиків Бугор; 5 — Чулатове; б — Сосниия; 7 — Мена; 8 — Волинцеве (уроч. Стан); У — Хар'ївка; 10 — Беседієка; П — Малі Будки; 12 — Битиця; ІЗ — Дергачівка; 14 — Засулля; і5 — Новптроїцьке; 16 — Хитці; 17 — КиселІвка; 18 — Вовки; 19 — Стовп'яги; 20 — ОпішІІя. Пам'ятки ром енської культури:21 — Чернігів; 22 — Шестовиця; 23 — Малий Листвин; 24 — Пушкарі; 25 — Сосниия; 26 — Горбове; 27 — Новгород-Сіверськип; 28 — Червоний Ранок; 29 — Воргол; ЗО — Камінь; М — Волинцеве (уроч. Курган); 32 — Лухтівка; 33 — Путивль; 34 — Басівка; 35 — Шумськ; 36— Зелений Гай (уроч. СтареКрейдище); 37— Опошня; 38 — Кам'яне; 39 — Ромни; 40 — Лубни; 41 — Воїнська Гребля; 42 — Решєтняки; 43 — Полтава; 44 — Ницаха; 45 -— Городнє; 46 — Харків; 47 — Коробів; 48 — Любич, Пам'ятки типу Луки-Райковецької:49 — Головне; 50 — Мелановичі; 51 — Комарове; 52 — Підріжжя; 53 -— Бабка; 54 — Волинянка; 55 — Лчплянка; 56 — Пересопниця; 57 — Литовиж; 58—Скоморохи; 59 — Усовостав; 60—Ракобути; 61 - - Ріпнів І; 62 — Підгірці (Плісненськ); 63 — Хотомель; 64 — Мости; 65 ~ Великі Горбаші; 66 — Рогачів; 67 — Ушиця; 68 — Коростень; 69 — Межирічка; 70 — Христинівка; 71 — Поліське; 72 — Шииіилівка; 73 — Крузшівка; 74 — Будки; 75 — Тетерівка; 76 — Шумськ; 77 — Райки (Лука-Рапковецька); 78 — Київ; 79 — Обухів; 80 — Монастирьок; 81 — Канів; 82 — Сахнівка; ХЗ — Момоти; 84 — Макарів Острів; 85 — Велика Андрусівка; 86 — Грабовеиь; 87 — Семенки 11; 88 — Григорівка; 89 — Бакота; 90 -- Городок; 91 — Рашків І; 92 — Чорпівка; 93 —Добринівці; 94 — Кодин; 95 --- Ревне; 96 — Незвисько; 97 — Федорове; 98 — Червеневе; 99 — Зняцеве; 100 — Ужгород; 101 — Шабо. Пам'ятки салтівської культури:102—Дмитріївка; 103 — Вовчанськ; 104 —Верхній СачтІв; 105 — Печеніги; 106 — Нетайлівка; 107 — Мохнач; 108 — Суха Гаиольша; 109 — СавинцІ; ПО — Ізгої; 111 ~ Жовтневе; 112 — Шейківка; 113 — Червоний Лиман; 114 — Рогалик; 115 — Новолимарівка; 116 — Героївка; 117 — П.іанерське; 118 — Кордон-Оба; 119 — Мінове; 120 — Тау-Кипчак, 121 — Інкерман.

В. К. Гончаров відкрив кілька жител-напівземлянок з характерним кераміч­ним комплексом. Аналогічні старожитності стали відомі на Житомирщині, однак значно раніше, під час досліджень на Волині наприкінці XIX — на початку XX ст. (С. С. Гамченко). Відкрита на Волині культура Луки-Райко-вецької охоплює всю лісостепову Правобережну Україну від Дніпра до Західного Бугу і Дністра. Аналогічні пам'ятки відкрито й на території Мол­дови, Закарпаття, Південного Повіслення і Словаччини, у Болгарії та Ру­мунії. На території України нині відомо понад 400 поселень, городищ, могильників і культових місць культури Луки-Райковецької.

Старожитності культури Луки-Райковецької вивчали П. П. Толочко (Київ­ське городище), Г. М. Шовкопляс (Замкова гора і Дитинка), Г. Г. Мезен-цева (Канівське поселення), Є. В. Максимов, В. А. Петрашенко (городи­ще Монастирьок), О. М. Приходнкж (поселення біля с. Сахнівка), Д. Т. Бе-резовець, Н. В. Лінка, Г. М. Шовкопляс (ур. Макарів Острів), П. І. Хавлюк (селище Семенки II, Коржівка), Ю. В. Кухаренко (с. Бабка), В. В. Ауліх (с. Ріпнів), М. П. Кучера (городище Пліснеськ), М. І. Артамонов (с. Григорів-ка), І. С. Винокур (с. Бакота), Б. О. Тимощук (поселення Ревне, Біла, Чор-нівка; городища Ломачинці, Добринівці, Грозенці), В. Д. Баран, А. М. Не-красова (селище Рашків І), Б. О. Тимощук, І. П. Русанова, Л. П. Михайлина (могильники Ревнянський і Чорнівський), К. В. Бернякович, В. Г. Котиго-рошко, С. І. Пеняк (поселення і могильники Закарпатської області).

Селища культури Луки-Райковецької, що датуються УПІ-ІХ ст., розмі­щувались на ділянках корінного берега, на заплавних підвищеннях. Площа селищ не перевищує 3 га. Характерно, що неукріплені селища розташову­вались групами поблизу городищ. Найбільш вивчені селища: Канівське у Середньому Подніпров 'ї, Тетерівка на Східній Волині, Рашків І на Дністрі, Кодин на Пруті.

Основним типом житла для досліджених селищ є напівземлянка прямо­кутної або квадратної у плані форми. Зустрічаються й окремі наземні або трохи заглиблені в ґрунт споруди. Стіни жител мали стовпову або зрубну конструкцію. Обігрівалися житла печами-кам'янками, глинобитними печами та відкритими вогнищами.

Поряд з житлами споруджували господарські приміщення. Набули поширення ями-погреби як у житлах, так і в господарських будівлях. Стіни зернових ям обмазували глиною і випалювали.

Городища УЇЇМХ ст. зафіксовано археологами на Правобережжі Украї­ни. Вони розміщувалися переважно на берегових мисах і підвищеннях. Площа городищ становила від 0,5 до 5 га. Городища за своїм призначенням поділялися на два типи: сховища і місця постійного проживання. Перші, зазвичай, не мали постійних жител і були притулком для мешканців навколишніх селищ у період воєнної небезпеки (городища Бабка на Рівнен­щині, Момоти — на Київщині, Червона Діброва і Ревне — на Буковині). Постійно заселені городища були обнесені валами з дерев'яними стінами і глибокими ровами, їх площа забудована житлами-напівземлянками (Мо­настирьок поблизу Канева, Добринівці і Грозенці у Чернівецькій області). На території таких городищ виявлено залишки ремісничих майстерень.

Господарський уклад носіїв культури Луки-Райковецької пов'язаний, насамперед, із землеробством і приселищним скотарством. Про це свідчать залізні лемеші, різаки-чересла, коси-горбуші, серпи, круглі кам'яні рота­ційні жорна та інші знаряддя, знайдені на поселеннях. У глиняній обмазці стін житлових і господарських споруд трапляються відбитки соломи, поло­ви тощо. Остеологічний матеріал показує, що у приселищному стаді були велика рогата худоба, свині, дрібна рогата худоба і коні.

Рис. 105. Знаряддя праці культури Луки-Райковецької.

Речовий інвентар культури становлять залізні сокири, тесла, долота, ножі, кресала, дужки відер, проколки, кам'яні точильні бруски, глиняні і кам'яні ливарні форми, керамічні та кам'яні прясельця. Предмети озброєння представлено залізними наконечниками списів, стрілами, шпорами. З жіночих прикрас відомі скроневі кільця з дроту, сережки у вигляді дужки -і трьома вертикально підвішеними кульками, пластинчасті браслети тощо.

З періодом функціонування пам'яток культури Луки-Райковецької пов'я­зані арабські монети-диргеми, виявлені у скарбах У1ІІ-ІХ ст. у Києві, Га­личі; поодинокі знахідки арабських монет відомі і в інших районах Право­бережної України.

У Середньому Подніпров'ї, на Волині та у Прикарпатті археологи від­крили залишки культових споруд (Київське городище, поблизу м.Родень в усті р. Рось, Ягнятин і Шумськ Житомирської області, біля сіл РжавенцІ і Горбове Чернівецької області). З "Повісті временних літ" відомо, що у Києві на святилищі стояли дерев'яні антропоморфні язичницькі божества. Ідолів виготовляли також із каменю: ці пам'ятки виявлено у Ягнятині (Поросся), Ржавенцях, Ярівці (Буковина). За своєю типологією і семантикою зображень вони продовжують традицію антропоморфних кам'яних язичницьких ідолів черняхівської культури II-V ст. н.е.

Рис. 106. Антропоморфні кам 'яні ідоли: І — Ягнятин; 2 — Ржавищі; 3 - ЯрІвка.

Для поховального обряду носіїв культури Луки-Райковецької характерне трупоспалення, що здійснювалося окремо від місця поховання. Поховання виявлено як у курганних, так і в безкурганних могильниках. Серед похо­вального інвентаркхзнайдено уламки посуду, ножі, зброю, прикраси.

Керамічний комплекс культури Луки-Райковецької складається з ліп­ного посуду, а також з виробів, виготовлених на ручному гончарному крузі. Останні становлять близько 20 % загальної кількості кераміки. Для ліпної кераміки характерні конусоподібні кухонні горщики з прямим і відігнутим вінцем, округлобокі кухонні горщики з відігнутим краєм вінця, конусо­подібні й округлобокі миски, сковорідки з прямим або відхиленим краєм бортика, масивні жаровні прямокутної форми для підсушування зерна й випі­кання хліба.

Керамічні вироби оздоблені ямками, нігтевими відбитками, насічками і пальцевими втисненнями, а також лінійним і хвилястим орнаментом.

Рис. 107. Типи кераміки культури Луки-Райковецької на прикладі матеріалів селища-супутника городища Ревне-І та городища Ревне-ІІу Чернівецькій області (за Л. П. Михайлиною)/

Гончарний посуд за якістю і формою подібний до ліпного, що свідчить про його місцеве походження. Пізнім періодом датується поява серед гон­чарних виробів горщиків з так званою манжетоподібною формою вінця.

Старожитності культури Луки-Райковецької датуються в цілому VIII-IX ст. Дослідники виділяють ранню фазу кінця VII — початку VIII ст. і пізню — кінця IX — початку X ст. (А. Т. Сміленко). Загальний характер цих пам'яток відбиває дальший соціально-економічний і культурний роз­виток східних слов'ян періоду ранньофеодальної держави Київської Русі. Порівняно з попереднім етапом (У-УП ст.) збільшилися кількість і розміри поселень, що засвідчує значну концентрацію населення на території Лісо­степу — важливого регіону Давньоруської держави. Цю ж тенденцію підтверджує і високий рівень розвитку ремесел та їх спеціалізація. Великий металургійний центр відкрито на Григорівськомутородищі (Середній Дніс­тер), де досліджено залишки 25 залізоплавильних горен. Крім того, зафіксо­вано залишки залізоробного виробництва на ряді інших поселень VIII-IX ст. Відомо понад 20 видів залізних виробів; їх металографічне вивчення показало, що поряд із звичайним куванням були поширені цементація, наварювання сталевих лез, термічна обробка сталі та ін. (В. Д. Гопак). Од­ним із ковальських центрів було й Добринівське городище на Буковині, де досліджено 3 ковальські майстерні.

Відомі залишки майстерень, в яких виготовляли ювелірні вироби. Одну з них відкрито на Канівському поселенні — тут знайдено керамічну ливар­ну форму, інші знаряддя, а також самі прикраси. Ювеліри УІІІ-ІХ ст. знали лиття, кування, карбування і тиснення.

Ремісники виготовляли продукцію для обміну, а також для збуту в систе­мі товарного виробництва. Розвинутими були і зовнішні торговельні зв'язки. Про це свідчать знахідки привізної амфорної тари кримського походження і сіроглиняної гончарної кераміки салтівського типу.

Рівень розвитку ремесел і торгівлі у східних слов'ян УПІ-ІХ ст. відпо­відав суспільству, яке формувало феодальні відносини. У цей період від­бувається соціальне розшарування суспільства на землеробів-общинників, ремісників, дружинників, ранньофеодальну знать і жерці в-волхвів.

Старожитності УШ-ІХ ст. Правобережжя України сучасні дослідники намагаються пов'язати з літописними союзами племен, згадуваними у "По­вісті временних літ". З полянами пов'язують поселення Середнього По­дніпров'я навколо Києва (Г. Г. Мезенцева, С. В. Максимов, В. А. Петра-шенко). Древлянам належать старожитності другої половини І тис. н.е. Східної Волині (І. П. Русанова); уличам — поселення Потясминня та старожит­ності межиріччя Південного Бугу і Дністра (Д. Т. Березовець, О. М. При-ходнюк, П. І. Хавлкж). У верхів'ях Західного Бугу і Дністра, а також на Во­лині локалізуються дуліби, бужани і волиняни (В. Д. Баран, І. С. Винокур), На Середньому і Нижньому Дністрі, в регіоні Прутсько-Дністровського межиріччя проживали тиверці (Г. Б. Федоров.Б. О. Тимощук, І. С. Винокур). У Прикарпатті й Закарпатті старожитності УШ-ІХ ст. фіксують проживання хорватів (С. І. Пеняк).

Таким чином, археологічні матеріали культури Луки-Райковецької за­свідчують на території лісостепового Дніпро-Дністровського межиріччя існування союзів літописних племен, які згодом об'єдналися в Давньо­руську державу. Створення Київської Русі знаменувало і такий важливий процес, як формування у східних слов'ян давньоруської народності.

Культури Дніпровського Лівобережжя. Слов'янські старожитності другої половини І тисячоліття н.е. на Лівобережжі почали вивчати з сере­дини XIX ст. В кінці цього ж століття значні роботи провели тут Д. Я. Са-моквасов і Ю. А. Морозов. На початку XX ст. В. Г. Ляскоронський здійснив на Лівобережжі цілеспрямовані археологічні розвідки. Великий інтерес до слов'янських старожитностей регіону виявили В. О. Городцов, О. А. Спі-цин, В. В. Хвойка, М. Є. Макаренко, В. Ф. Беспальчев, 1.1. Ляпушкін, Б. О. Рибаков, П. М. Третьяков. Група поселень УІІІ-ІХ ст. на околиці м. Ромни, відкрита і досліджена М. Є. Макаренком, отримала назву пам'яток роменської культури. Городища роменської культури вивчали Д. Т. Бе­резовець (с. Воргол), В. Й. Довженок (с. Волинцеве), Б. А. Шрамко (До­нецьке городище під Харковом), 1.1. Ляпушкін (Новотроїцьке городище на р. Псел).

Археологічні експедиції під керівництвом Д. Т. Березовця відкрили і дослідили поселення та могильник поблизу с. Волинцеве Путивльського району Сумської області. Ці та аналогічні пам'ятки дістали назву старожит­ностей волинцівської культури.

В останні роки східнослов'янські старожитності волинцівської та ро­менської культур на Лівобережжі вивчає експедиція Інституту археології НАН України під керівництвом О. В. Сухобокова і С. П. Юренко.

Волинцівська культура. Більшість пам'яток волинцівської культури розміщені в басейнах річок Десна і Сейм. Селища займають надзаплавні тераси і невеликі підвищення у заплавах. До таких селищ належать Во-линцівське, Сосницьке, Киселівка II, Роїще III, Авдіївське, Обухів II.

Домобудування волинцівських пам'яток характеризують понад 100 до­сліджених житлових споруд. Головний тип житла — напівземлянка стов­пової або зрубної конструкції площею 12-36 м². Піч, як правило, скла­дали в одному з кутів північної частини житла. Склепіння печі зводили із спеціально заготовлених глиняних валків (так званих конусів). Черінь печі споруджувався на вимостці з битої кераміки, яку обмазували шаром рідкої глини.

Господарські споруди представлені ямами, розташованими всередині жител, зрідка трапляються господарські ями за межами житлових примі­щень. Ями округлі у плані, а у вертикальному перерізі циліндричні або конусоподібні зі стінами, обмазаними рідкою глиною і часто випаленими. Зафіксовано і наземні господарські будови зі стінами з плетеним каркасом.

Площа господарських споруд становить близько 16 м². На Волинців-ському селищі Д. Т. Березовець відкрив господарську споруду типу напів­землянки. У ній виявлено 3 печі. У заповненні двох із них знайдено чимало шматків залізних шлаків. Ці печі з товстими (до 40 см) стінами вважають рештками горен для виробництва заліза. Залишки залізоробного виробни­цтва у вигляді шлаків зафіксовано і на інших поселеннях. С. П. Юренко відкрила у 1 98 1 р. на Волинцівському селищі заглиблену в землю господар­ську споруду з піччю, у якій виявлено 5 цілих і 2 фрагментованих тиглі ювеліра.

Рис. 108. Матеріали волинцівської (І, 3, 4) та раменської (2, 5-17) культур.

Керамічний комплекс пам'яток волшщівської культури включає ліп­ний (90-95 %) і гончарний (5-10 %) посуд. Ліпна кераміка представлена горщиками банкоподібної форми, глибоким з широкою горловиною посудом з ледь відігнутим краєм вінця, глибокими мисками і сковорідками. Кераміку орнаментовано пальцевими втисненнями по вінцю. Тісто ліпної кераміки, зазвичай, включає шамот. Поверхня виробів нерівна, випал — нерівномірний.

Гончарні вироби представлені посудом типу приземистих корчаг ч широкою горловиною, а також привізними амфорами. Серед гончарних виробів фігурують і салтівськІ сіроглиняні з лощенням глеки, а також червоноглиняні амфори. До керамічних виробів належать біконічні прясе­льця, а також прясельця, виготовлені зі стінок амфор та інших гончарних посудин.

Мешканці волинцівських поселень займалися орним землеробством і приселипшим скотарством. Вони продовжували традиції осілого землероб­ського побуту носіїв київської і пеньківської культур раннього середньовіч­чя. На поселеннях знайдено залізні наральники, серпи, коси-горбуші (Во-линцеве, Битиця), кам'яні зернотерки і круглі ротаційні жорна, залізні ножі, чалізні та кістяні шила, проколки, різноманітні кам'яні точильні бруски, Іалізні кресала, дужки від відер.

На волинцівських пам'ятках виявлено предмети озброєння та військо-Іюго спорядження: наконечники списів (Битиця) і дротиків (Волинцеве), кольчужні пояси (Волинцеве), залізні і бронзові пряжки, обойми І окуття від піхов меча або шаблі (Волинцеве). Ці знахідки свідчать про виділення військове-дружинного осередку.

Населення, яке залишило пам'ятки волинцівської культури, здійснювало поховання за обрядом трупоспалення. Найкраще вивчено могильник, роз­ташований поряд з Волинцівським селищем (дослідження Д. Т. Березовця). Тут відкрито грунтові безкурганні урнові поховання. Трупоспалення здійснювали на стороні. Разом з останками у керамічні урни-горщики клали побутові предмети і предмети озброєння (бронзові браслети з розплю­щеними незімкнутими кінцями, пастові і скляні намистини, деталі коль­чуг і піхов від меча тощо). Поховання, подібні до Волинцівських, вияв­лені і досліджені М. Є. Макаренком поблизу с. Малі Будки.

Волинцівські пам'ятки датують на основі всього речового комплексу шахідок з урахуванням предметів, що добре датуються. До таких нале­жать речі Харківського речового скарбу. Зокрема, пастові намиста з віч-ковим орнаментом датуються У-УІІ ст. н.е. Бронзові браслети з Волин-цівського могильника датуються VII ст. н.е. Уламок салтівського дзеркала

Рис. 109. Зразки речей з Хар Чеського скарбу, Д 2,4 — підвіски- 3 фібула; 5 — браслет,

3 Сосницького могильника належить до VII — першої половини VIII ст. н.е. Трапецієподібні бронзові підвіски виготовлені наприкінці VI — на початку VII ст. й.е. Отже, загалом пам'ятки волинцівської культури до­слідники датують УП-УПІ ст. н.е.

Ром енська культурадатується У1ІІ-Х ст. Пам'ятки роменської куль­тури широко відомі на Дніпровському Лівобережжі. Поселення розміщува­лися на високих берегах Десни, Сейму, Сули, Псла, Ворскли і Сіверського Дінця, Для топографії поселень характерне використання мисів, утворених Іаплавами річок. Трапляються селища і в заболочених заплавах. Цікаво, що східнослов'янське населення Лівобережжя часто використовувало для розміщення своїх селищ городища скіфського часу, розташовані на мисах

4 крутими схилами.

Городища роменської культури УІІІ-Х ст. розміщувалися переважно на схилах мисів. У заплавах річок зводили так звані болотні городища. Роменські городища часто розташовані "гніздами" по кілька поселень на підставі 2-5 км одне від одного. У систему фортифікацій городищ входили Ісмляні вали і рови. По верхній частині валу споруджували дерев'яні стіни. Рештки таких конструкцій зафіксовано на Донецькому, Коробівському, МохначІвському городищах, а також на Опішнянському поселенні. Відомі окремі випадки, коли разом з дерев'яними конструкціями на роменських тродищах використовували й кам'яні (Коробівське, Малий Балкан побли-чу с. Ницаха, Кам'яне та ін.). Простежено й чимало відкритих, неукріплених селищ, зокрема, у Подесенні.

Основним типом житла для роменських пам 'яток є чотирикутна у плані І Іапівземлянка площею до 20-25 м². Стіни жител — стовпової або зрубної конструкцій. Сліди волокового вікна в одній із напівземлянок Донецького шродища відкрито Б. А. Шрамком. Печі в роменських житлах зводили і глини. Оскільки вогонь швидко руйнував склепіння печей, їх ремонтували спеціальними глиняними блоками — "конусами". Важливою деталлю інтер'єру роменських жител були вирізані в грунті напівземлянок так звані "лежаки". Господарські ями, дзвоноподібні у вертикальному перерізі, виявлено у житлах, але найбільше їх було за межами жител. Стінигосподарських ям обмазували рідкою глиною і випалювали. Ями-льохи/ очевидно, перекривали деревом. Зустрічаються і наземні господарські приміщення (городище Новотроїцьке).

Керамічний комплекс роменських пам'яток характеризусться переважно ліпним посудом. Разом з ним використовували гончарні вироби (амфорну тару) з Причорномор'я, Приазов'я та Криму і салтівський посуд. Ліпну кераміку — горщики з опуклим туловом і невисоким відігнутим вінцем, макітри, глечики — виготовляли з домішками шамоту й жорстви. Кераміка орнаментувалася по краю вінця й корпусу відбитками гребінчастого штампу, насічками і защипами. Використовувалися в орнаменті і врізні горизонтальні прямі та хвилясті лінії. Відомі також горщики з циліндричним вінцем, злегка нахиленим до середини, і конічним тулубом.

Ці вироби були виготовлені з відносно чистоїглини, мали гладку і добре випалену поверхню. Застосовувалося лощення у вигляді вертикальних смуг, а також описаних вище роменських орнаментів.

Крім горщиків, побутували миски з широким горлом, орнаментовані по вінцях і плічках, сковороди з високим ледь відхиленим бортиком, врІз якого орнаментовано гребінчастим штампом або насічками. Відомі глиняні дека з високим бортиком для просушування зерна та випікання хліба. Зрідка трапляється піскоподібний ліпний посуд. Дослідники вважають, що частину роменської кераміки виготовляли на ручному гончарному крузі. Паралельно на окремих пам'ятках зафіксовано наявність гончарної і ліпної, типово давньоруської кераміки (Кам'яне, Монастирище, Полтава та ін.).

Разом з глиняними і виготовленими зі стінок гончарного посуду трап­ляються й окремі шиферні прясельця (Червоний Ранок, Кам'яне, Ницаха).

У господарстві носіїв роменської культури переважали орне земле­робство і приселищне скотарство. Знаряддя землеробства представлені залізними наральниками, мотиками, серпами, косами-горбушами. На сели­щах виявлено зерна жита, пшениці, проса, вівса, вики, гороху, конопель та льону. У приселищному стаді, як свідчать остеологічні матеріали, пере­важали велика рогата худоба, коні, свині. Населення добре знало залізо­робне, ковальське, гончарне, ювелірне та інші ремесла. На поселеннях відкрито залишки металургійних горен (Коробові Хутори), залізні криці і шлаки (Донецьке, Кам'яне, Ницаха). Про широкі масштаби залізоробного виробництва свідчить Гочівський металургійний центр, який займав площу 10 тис. м². Зафіксовано знаряддя ковалів: ковадло (Мохнач), кліщі (Решетняки), пробійники (Ницаха) та ін. Ковалі Лівобережжя володіли, крім звичайного кування, зварюванням, цементацією та іншими способами, які дозволяли одержувати знаряддя високої якості. Виявле­но також сліди обробки кольорових металів (Новотроїцьке, Опішня).

Карта 25. Співвідношення археологічних ареалів Південно-Східної Європи останньої чверті І тис. н.е.

І — територія культури Луки-Райковецької; II — територія роменських старо-житностей; III—територія боршевської'культури; IV— територія салтівсько-маяцьких старожитностец.

Крім металургійного та залізоробного були розвинуті ювелірне та гончарне виробництва. Ювеліри знали лиття, штампування, пуан­сон, паяння та інші технічні способи. Про це свідчать матеріали Волин-цівського і Новотроїцького поселень, а також речові скарби (Полтав­ський, СуджанськиЙ, Фативизький, Харківський). Розвивалися І до­машні промисли: обробка дерева, кістки, шкір, каменю тощо.

Поховальний обряд мешканців роменських поселень пов'язаний, голов­ним чином, із трупоспаленням. Кремацію тіл померлих здійснювали на місці або на стороні. Залишки спалення зсипали у глиняні урни-горщики, туди ж клали особисті речі покійного. Урни з прахом померлих знайденопід курганними насипами висотою 1,5-3 м і 5-12 м у діаметрі. Відкрито могильники, в яких співіснувало кілька обрядів (трупоспалення на стороні, трупоспалення на місці і звичайне трупопокладення), що свідчить про окремі етнографічні особливості, а можливо, і про певну еволюцію у поховаль­ному обряді населення Лівобережжя другої половини І тисячоліття н.е.: найранішІ роменські кургани з керамічними горщиками-урнами у верхній частині насипу; пізніше урни заглиблювали у насип; потім з'являються трупоспалення на місці. Ще пізніше формується обряд трупопокладення (Д. Т. Березовець, О. В. Сухобоков).

Досліджуючи рівень культурного, соціально-економічного й політично­го розвитку населення, що залишило старожитності роменської культури, дослідники пов'язують всі його здобутки з безперервним розвитком осілих землеробських племен Лівобережжя (Д. Т. Березовець, О. В. Сухобоков, С. П. Юренко). Подальша історико-культурна еволюція роменського на­селення генетично пов'язана з пам'ятками епохи формування Давньорусь­кої держави. Вивчення пам'яток волинцівської культури УІІ-УШ ст. і ста-рожитностей роменської культури УІП-Х ст. засвідчує їх генетичну близь­кість. Виходячи з опису "Повісті временних літ", можна стверджувати, що територія Дніпровського Лівобережжя належала літописним сіверянам. Цьому союзові племен і відповідають археологічні культури Лівобережжя України.

Сіверяни, як відомо, у IX ст. увійшли до складу Київської Русі. Літопис розповідає також і про те, що територія Лівобережжя потрапила під тим­часову політичну владу Хозарського каганату. В результаті походу київ­ського князя Святослава (965 р.) територія сіверян була повністю звільнена від хозарської залежності. Процес інтеграції роменської культури у загаль-норуську не в усіх районах був однаково Інтенсивним. На деяких поселен­нях у басейнах р. Сейм, Ворскла роменські риси збереглися аж до XI ст. Увійшовши до складу Київської Русі, сіверяни стали для неї надійним за­хистом від постійних спустошливих нападів степових кочовиків.