Світова медицина в епоху середньовіччя

Загибель Римської імперії у 476 році знаменувала закінчення античних часів. На зміну рабовласницькій державі прийшла феодальна. Вона відзначалась дещо вищим рівнем свободи простої людини, яка хоч і залишалась власністю свого господаря, однак формально вбита ним бути не могла. На зламі нової ери виникли і утвердились основні сучасні світові релігії: у VI – V ст до н.е. – буддизм, християнство, яке започаткувало нову еру та іслам (VIIст.н.е.).

Епоха середньовіччя поділяється на три періоди: раннє середньовіччя (V-ІX ст), середнє (X-XІV ст) та пізнє або епоха Відродження (XV-XVII ст).

4.1 Медицина Візантії. В 330 році імператор Костянтин переніс столицю тоді ще єдиної Римської імперії із Риму до Костантинополя. У 395 році Римська імперія остаточно розпалась на дві частини: західну і східну. Якщо західна через декілька десятиліть буде повністю знищена варварами, то східна або Візантійська – буде існувати ще тисячу років. Це існування мало той позитивний сенс, що були значною мірою збережені культурні надбання античного світу.

Для розвитку медицини мали значення деякі особливості: по-перше, у Візантії виникають перші християнські монастирі, а при них лікарні і медичні школи ( IV ст), по-друге, торгові каравани, натовпи прочан і походи хрестоносців до гробу Господнього сприяли розносу інфекцій і виникненню епідемій. Так, чума, що розповсюдилась в епоху правління імператора Юстиніана (VI ст), ледве не призвела до падіння Візантійської імперії. Дещо пізніше, в XIV ст., епідемія чуми, що охопила всю Європу, забрала чверть жителів континенту.

Найвидатнішим лікарем Візантії був Орибазій (326-403), лейб-медик імператора Юліана. Він зібрав величезну збірку праць вчених Греції і Риму під назвою “Сінапсіс”, чим зберіг їх для наступних поколінь.

4.2. Арабська медицина. В VII столітті під зеленим стягом ісламу була зібрана велетенська імперія арабів, від Гібралтару на заході до Середньої Азії на сході. Проіснувавши півтора століття, імперія розпалась на окремі халіфати.

Араби зробили значний внесок у розвиток культури і науки, зокрема медицини. Наука зосереджувалась у товариствах освічених (меджліс – уляма) і будинках науки (даріл-фінум).

Араби винайшли т.з. арабські цифри, додавши до раніше відомих нуль; започаткували аналітичну геометрію, тригонометрію і алгебру (аль-джабр). В астрономії вирахували географічні широту і довготу. Розвинули хімію, якій дали назву аль-хімія, отримали азотну, соляну кислоти, спирт (алкоголь), водяну баню, застосували фільтрування. Винайшли перо для писання, водяний і механічний годинники, магнітну голку, збільшувальне скло. Найвидатнішим арабським ученим був Магомед-аль-Хорезмі.

Великих успіхів було досягнуто в галузі медицини. Медицина зосереджувалась в приватних лікарнях і медичних школах при них.

Аптека, як медичний заклад, бере свій початок в арабських халіфатах.

До найвидатніших представників арабської медицини належать: Аль-Разі (850-923) і Ібн –Сіна (980-1037).

Аль Разі був засновником Багдадської лікарні і медичниї школи. Для будівництва лікарні Аль-Разі пропонував розвішувати м’ясо в різних місцях міста і будувати там, де воно найдовше збережеться. Він рекомендував перевіряти в лікарнях описи хвороб, які не завжди співпадатимуть з описаним, закликав лікарів відкривати нові лікувальні засоби, невідомі раніше.

Найвидатніший лікар не лише арабського світу, а й всієї епохи середньовіччя - Абу-Алі-аль Хусейн-ібн Абдуллах-ібн Сіна (Авіценна) – народився в аулі Авшан біля Бухари. працював в Бухарі, Хорезмі, Хамадані, Ізфагані. В Хорезмі (999-1014) написав “Канон медицини”, який протягом п’яти століть був основним посібником, з якого майбутні медики не лише в арабських, а й в європейських медичних школах вивчали медицину. В Хамадані був візирем хана і запропонував план економічної і культурної перебудови ханства, який складався із таких основних розділів – покращення системи зрошення, запровадження пільг для купців, розвиток освіти, будівництво лікарень, лазень і водогону. Той правитель розумний, вважав Авіценна, який поширював освіту серед підлеглих. Теоретичні постулати Авіценни були такими: людина складається із двох субстанцій – тіла і душі; тіло інертне, смертне, душа активна і безсмертна; медицина має служити людині; це наука про будову людського тіла, необхідна для того, щоб зберігати здоров’я або вертати втрачене. В трактуванні причин захворювань Авіценна розвивав погляди Гіппократа. Основними причинами він вважав шкідливість клімату і місцевості, шкідливість харчування, надмірну працю, конституцію тіла і душевні потрясіння. Для ілюстрації впливу останніх проводив такий дослід: зачиняв у двох клітках по ягняті. Обом давав добру їжу, але біля однієї з кліток прив’язував вовка. Ягня, що мало вовка за сусіда, незважаючи на добру їжу, чахло і здихало.

Авіценна вважав, що дія ліків залежить від таких факторів: ясного розуміння, чому саме ці ліки призначаються, стану хворого, доброякісності ліків, правильної дози та місця введення ліків.

Авіценна першим поставив діагноз цукрового діабету, відмітивши у хворих підвищений апетит, спрагу, поліурію і солодку сечу, яку пробував на смак. Застосовував уринотерапію. Описав клініку виразки шлунку, сибірської виразки, розробив техніку трахеотомії, літотомії, ектерпації пухлин, кровопускань. Ввів у вжиток червону ртуть і вісмут, запропонував катетер.

4.3 Медицина Західної Європи. Феодальний устрій західної Європи характеризувався натуральним господарством, роздрібленістю окремих феодальних держав та їхніх складових частин – князівств, графств тощо. Єдиним і водночас могутнім об’єднуючим фактором була християнська церква, яка вела небезуспішну боротьбу за володарювання над цивільним життям. Спроби порушити церковні канони придушувались з допомогою спеціального суду – інквізиції, яка, зазвичай, порушників цих канонів засуджувала до єдиної ефективної міри покарання – спалювання на вогнищі.

В епоху раннього середньовіччя в Західній Європі виникають монастирі зі шпиталями та медичними школами при них. В монастирях переписувались древні праці Гіппократа і Галена.

В епоху середнього середньовіччя життя поступово пожвавлювалось. Цьому сприяв розвиток міст, а в них ремесел. В містах, які відзначались щільною забудовою, вузькими вулицями і зовнішніми мурами, бо феодалам потрібно було платити за землю, поширювались епідемії. Окрім чуми, величезною проблемою була проказа. Міста запроваджують посади міських лікарів, основним завданням яких була боротьба із заносом інфекцій. В портових містах вводиться карантин (40днів), під час якого корабель стоїть на рейді, а його персонал в місто не допускається.

Окрім медичних шкіл при монастирях виникають цивільні медичні школи – в Салерно (IX ст), в Болонії (1156), Парижі (1180), Падуї (1222). Окрім медичних існували філософські і юридичні школи. В 1200 році в Парижі під протекторатом короля відбулось об’єднання трьох шкіл в загальну школу (studium generale). Управлялась школа земляцтвом студентів і викладачів “Universitas”. Окремі школи або фахи оформились у факультети (від facultas –здатність викладати той чи інший фах). Члени факультету обирали голову – декана (decanus – десятник). Учні, що навчались в Studium generale, яка невдовзі отримала назву університету, отримували послідовно такі вчені ступені – бакалавр, ліцензіат, доктор.

Bacca laurei – студент, що провчився два роки, після чого увінчувався вінком з ягодами, медичною практикою займатись не мав права. Це право він отримував після п’яти років навчання, коли здобував ступінь licentiatus in medicinаm, тобто обізнаного з медициною. Doctor (учитель) – це найвище звання, яке присуджувалось після диспуту. Претендент на здобуття вченого ступеня доктора подавав клопотання до факультету, який визначав тему диспуту, наприклад, “Про корисність вживання кислої капусти для п’яничок”, або “Вплив розміщення небесних тіл на перебіг хвороби”. Диспут тривав декілька днів, після чого новоспечений доктор влаштовував для членів факультету гостину і дарував їм дарунки. Під час навчання учні називались студентами (від studere – вчити, вивчати). Студенти обирали з-поміж себе правителя або rectora.

Університети користувались великою автономією, проте знаходились під невсипущим наглядом церкви. Характерною особливістю викладання в середньовічних університетах було те, що всі знання необхідні учню, містяться в працях визнаних авторитетів і суть навчання полягала в тому, щоби кожне явище пояснити аргументами, знайденими в працях авторитетів. Такими авторитетами, канонізованими церквою, стали праці Гіппократа, Галена і Авіценни. Такий спосіб навчання отримав назву схоластичного. У 1300 році папа Боніфацій VIII, під страхом відлучення від церкви, заборонив розтинати трупи, що, звісно, не сприяло розвитку медичних знань.

У XIII ст. Рожен Бекон склав рецепт пороху і в 1346 році в битві біля міста Креси вперше застосовується вогнепальна зброя, яка призвела до появи вогнепальних поранень. Для їх лікування у війську вводиться посада фельдшера (у перекладі з німецької – “польві ножиці”).

Між церквою і феодалами точиться постійна боротьба за владу. Прагнучи позбутись церковної опіки, деякі королі порушують папські заборони. Зокрема, в 1376 році французький король дає дозвіл на розтин трупа медичному факультету в Монпельє, в 1460 році такий дозвіл отримує медичний факультет у Празі. У 1490 році Олександр Бенедетті побудував в Падуанському університеті перший анатомічний театр.

Могутнього, революційного за суттю розвитку медицина набуває в епоху Відродження. Цьому сприяли такі причини.

Подальший розвиток міст і ремесел вимагали економічного обміну і торгівлі, подолання феодальної замкнутості. В містах з’явився освічений прошарок городян, що закінчували цивільні школи (університети) і порушили монополію церкви на освіту.

У XIV – XV століттях Європою прокочуєтся хвиля селянських війн, яка нанесла незагойні рани феодальним замкам.

У 1492 році Христофор Колумб відкриває Америку, у 1498 – 1498 рр. Васко да Гама огинає Африканський континент і досягає Індії, у 1519 році Магеллан огинає з півдня Американських континент.

Ще раніше, у 1054 році християнська церква розкололась на православну і католицьку, однак цей розкол не мав таких наслідків, як розкол католицької церкви у XVI столітті і виникнення протестантизму, течії у християнстві, яка відновила прості обряди раннього християнства.

Наука, передовсім природознавство, переходить до досліду як основного методу пізнання природи. Могутній розвиток отримують такі науки як механіка, математика і медицина. Епоха Відродження породила справжніх титанів людської думки і духу. Серед них слід згадати Леонардо да Вінчі (1452-1519), вченого енциклопедиста, який залишив 13 томів малюнків людського тіла. Миколи Коперника (1473-1543) (учня Юрія Дрогобича, нашого українського вченого епохи Відродження, доктора медицини і теології Падуанського університету), який першим обгрунтував геліоцентричну будову світу, Галілео Галілея, фундатора гідростатики і гідродинаміки тощо. Серед титанів медицини епохи Відродження слід назвати такі:

Парацельс (Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм) (1493-1541), народився в Швейцарії, працював в Базельському університеті. У 1527 році опублікував свої лекції з медицини. Його основний постулат такий - “теорія лікаря є досвід”. Парацельс вважав, що медицина має спиратись на хімію. Оскільки людина взята із землі, то її основу складають не кров, слиз і жовч, як вважав Гіппократ, а ртуть. сірка і сіль. Вони вступають між собою в організмі в хімічні реакції, як в реторті. Саме тому, хімія мала дати для медицини ефективні ліки. Через це Парацельса недаремно вважають фундатором фармації.

Андрій Везалій (1514 – 1564), народився в Брюсселі. Після закінчення Паризького університету у 1537 році був запрошений очолити кафедру анатомії в Падуанському університеті. На лекціях ввів демонстрацію трупів. У 1543 році (рік видання М.Коперником своєї праці “Про обертання небесних сфер”) видав свою працю “Про будову людського тіла” (De corporis gumani fabrica). В цій книзі А.Везалій виправив більше 200 помилок Галена, який, як було сказано раніше, анатомував на тваринах. Це була перша нормальна анатомія людини. Переслідувався церквою, мусив тікати із Падуї, а потім поїхав замолювати “гріхи” в Єрусалим до гробу Господнього. Подорож тривала 8 років, дорогою назад корабель розбився, Везалія було викинуто на о.Занте, де він і помер. На острові великому вченому поставлено пам’ятник.

Найбільше враження на сучасників Везалія справило його відкриття про відсутність міжшлуночкового отвору у серці людини, про який писав Гален. Відштовхуючись від відкриття Везалія, його учень Ренальдо Коломбо відкрив мале коло кровообігу: правий шлуночок – легенева артерія – легені – легенева вена – ліве передсердя. Коломбо зробив припущення, що між артерією і веною існують дрібні судини, які пізніше відкрив Марчелло Мальпігі (1661) з допомогою мікроскопу, який винайшли у 1590р. голландці Янс і Янсен, а вдосконалив Левенгук. Незалежно від Коломбо до відкриття малого кола кровообігу підійшов Мігель Сервет, спалений на вогнищі Кальвіном.

У 1606 році Ієронім Фабрицій відкрив венозні клапани і показав, що з їхньою допомогою кров рухається в напрямі до серця.

У 1628 році Вільям Гарвей відкрив велике коло кровообігу, чим остаточно поклав початок науковій фізіології.

Джіролам Фракасторо (1483-1553) – фізик, астроном, поет і лікар. У 1546 році написав працю “Про пошесні хвороби” (“De morbis contagiosis”) в якій описав різні епідемічні захворювання і розвинув припущення Лукреція Кара про те, що причиною заразних хворою є невидимі для нашого ока живі істоти – seminaria contagiorum, причому для кожної хвороби окремі, з винятковою здатністю до розмноження. Передача заразних хвороб здійснюється різними шляхами – через дотик, одяг повітря. Фракасторо перший описав венеричну хворобу, якій дав назву “сифіліс”; лікувати сифіліс рекомендував ртуттю.