Трудомісткість - це показник, зворотний продуктивності праці, який відображає кількість затраченої живої праці на виробництво одиниці продукції. (4).

По данным ВОЗ, в индустриально развитых странах мира 40—50% взрослого населения имеет избыточную массу тела. В России и странах СНГ ожирением различных степеней страдает примерно каждый третий взрос­лый житель. Приблизительно у 5% людей ожирение достигает крайних сте­пеней, т. е. фактическая масса тела превышает идеальную на 45 кг и более.

В этих случаях применяют термин "морбидное" (от англ. morbid — болез­ненный, вызывающий болезнь), или "болезненное", ожирение. Происхож­дение термина связано с тем, что у лиц с ожирением возникают сопутствую­щие заболевания важнейших органов и систем организма, вызывающие значительные ограничения физического, социального и психологического статуса человека. Средства, идущие на лечение сопутствующих ожирению заболеваний внутренних органов, исчисляются сотнями миллионов долла­ров. Если учесть, что избыточной массой тела страдают люди преимущест­венно молодого и зрелого возраста, то проблема ожирения имеет не только важную медицинскую, но и социальную значимость как дополнительный расход государственных средств. Большинство пациентов с чрезмерной мас­сой тела вынуждены менять работу, а многие из них становятся инвалидами в связи с возникновением сопутствующих заболеваний. Риск развития ише-мической болезни сердца у тучных людей возрастает в 2—4 раза. Рак тол­стой кишки и эндометрия у этой категории больных наблюдается примерно в 2—5 раз чаще. Риск смерти у больных с крайними степенями ожирения в молодом и зрелом возрасте более чем в 6 раз превышает таковой у лиц ана­логичного пола и возраста, имеющих нормальную массу тела. Основными причинами смертности являются осложнения атеросклероза — инфаркт миокарда и мозговой инсульт.

В патогенезе ожирения принимают участие множество факторов, из ко­торых наиболее хорошо известны гормональные: первичная опухоль гипо­физа, выделяющая АКТГ, гормонально-активные опухоли и микроангиома-тоз надпочечников, а также некоторые другие (новообразования яичников, длительная терапия кортикостероидами). Однако на практике врачу значи­тельно чаще приходится иметь дело с так называемым экзогенным, или али­ментарно-конституциональным, ожирением, обычно не сопровождающим­ся нарушениями гормонального профиля.

Этиология и патогенез данного страдания достаточно сложны и до конца еще не изучены. Примерно у половины больных отчетливо прослеживается генетическая предрасположенность к полноте. Более того, в 90-х годах XX столетия был открыт "ген ожирения". Основным звеном алиментарно-кон­ституционального ожирения является энергетический дисбаланс, обуслов­ленный значительным объемом принимаемой высококалорийной пищи в сочетании с гиподинамией. Со временем у этих больных нарушается пище­вое поведение, появляется привычка к быстрому потреблению пищи, в ре­зультате чего утрачивается физиологическое чувство насыщения. У некото­рых больных возникает потребность в приеме большого объема пищи в свя­зи с психологическим стрессом, когда они перестают замечать, сколько пи­щи они съели. В последующем нарушенное пищевое поведение достигает крайней степени. Появляется своего рода "пищевая зависимость", аналогич­ная алкогольной, наркотической или никотиновой. Значительно нарушает­ся психика человека, он перестает контролировать себя при приеме пищи и, несмотря на стремительно возрастающую массу тела, косметические и физиологические неудобства, продолжает переедать. При крайних степенях ожирения больные значительно утрачивают двигательную активность, что также способствует увеличению массы тела. Возникают значительные труд­ности в гигиеническом уходе за телом, которые особенно усугубляются при формировании кожно-жировых "фартуков" на передней брюшной стенке, бедрах, ягодицах, руках, где образуются зоны массивной мацерации. Нако­нец, полностью теряется трудоспособность.

При крайних степенях ожирения практически всегда присоединяются различные заболевания внутренних органов — сахарный диабет II типа, ишемическая болезнь сердца, гипертоническая болезнь, деформирующий артрит суставов ног, желчнокаменная болезнь и многие другие, подчас яв­ляющиеся основной причиной инвалидизации. Довольно частым осложне­нием при выраженном ожирении является синдром Пиквика. Больные жа­луются на дневную сонливость, засыпая в самой неподходящей обстановке — в транспорте, на работе и в других общественных местах. Нередко отмеча­ется симптом апноэ во время сна, когда дыхательные движения во сне могут отсутствовать в течение 1 мин и более. При этом существенно возрастает риск внезапной остановки сердца.

Классификация ожирения. В нашей стране довольно широкое распро­странение получила классификация степеней ожирения М. Н. Егорова и Л. М. Левитского.

I степень — избыток фактической массы тела превышает идеальные по­
казатели на 20—29%;

II степень - 30-49%;

III степень - 50-99%;

IV степень — более 100%.

Некоторые авторы выделяют еще одну степень ожирения — так называе­мое сверхожирение, при котором масса тела превышает идеальную на 125% и более. Именно у этой категории больных чаще встречаются сопутствую­щие заболевания и выраженные кожно-жировые "фартуки" на различных частях тела. Эти больные, как правило, являются инвалидами I группы.

Избыток массы тела (ИМТ) рассчитывают по формуле Брока:

Фактическая масса тела (%) = Масса тела (кг) . _т

Рост (см) - 1 0 0

По этой формуле идеальная масса тела принимается за 100%, а избыток массы тела (ИМТ) рассчитывается по формуле:

ИМТ = фактическая масса тела (%) — 1 0 0%.

По предложению Международной группы по изучению ожирения (IOTF) принято определять степень избыточной массы тела по индексу массы тела — BMI (Body Mass Index), являющемуся отношением фактической массы тела к площади поверхности тела. При этом рост человека выражается в метрах. На­пример, при росте в 1 7 5 см в формуле используется величина 1 , 7 5 м.

Рост (м²)

I степень избытка массы тела — BMI от 25 кг/м² до 29,9 кг/м².

II степень (ожирение) — от 30 кг/м² до 35,9 кг/м².

IIIстепень (резко выраженное ожирение) — от 35 кг/м² до 39,9 кг/м².

IV степень (морбидное ожирение) — BMI > 40 кг/м².

Клиническая картина и диагностика ожирения. Диагноз ставится уже на основании осмотра пациента. Основная задача врача состоит в выявлении заболеваний внутренних органов, сопутствующих ожирению. Прежде всего следует обратить внимание на состояние сердечно-сосудистой и дыхатель­ной систем. Довольно часто у больных с тяжелыми формами ожирения на­блюдается, как уже было сказано ранее, хронический обструктивный брон­хит, ишемическая болезнь сердца, гипертоническая болезнь, сахарный диа­бет II типа и ряд других заболеваний, требующих длительного предопераци­онного лечения.

Лечение. В настоящее время существуют десятки различных диет и медикаментозных средств, используемых для сни­жения массы тела: широко рек­ламируемые в средствах массо­вой информации Гербалайф, Суперсистема 6 и многие дру­гие. К сожалению, в последние годы широко применяются раз­личные препараты — "сжигате-ли" жира и ряд лекарств на рас­тительной основе, которые по своей сути являются не медика­ментами, а лишь пищевыми до­бавками. Именно под таким названием они и зарегистриро­ваны в производящих их фар­мацевтических фирмах. Боль­шинство этих средств лишь в умеренной степени снижает ап­петит и способствует катабо­лизму. Они могут быть успешно использованы при начальных формах ожирения, когда сни­жение массы тела на несколько килограммов приводит к вполне удовлетворительному косметическому ре­зультату и улучшению тонуса пациентов.

Как показывает клинический опыт, большинство средств, используемых для похудания у лиц с морбидным ожирением, обычно малоэффективно. Более того, после прекращения курса лечения практически у всех больных масса тела возвращается к исходному уровню, а иногда и превышает исход­ные показатели. Это обусловлено прежде всего психологическими наруше­ниями пищевого поведения. Вот почему в большинстве клинических цен­тров, занимающихся проблемой терапевтического и хирургического лече­ния ожирения, в бригаду врачей входят не только хирург и терапевт, а также и психиатр, роль которого особенно велика при отборе больных для опера­тивного лечения — важно выявить пациентов с психическими заболевания­ми (шизофрения, маниакально-депрессивный психоз и др.). Оперативное лечение этим больным не показано, так как впоследствии возникают боль­шие трудности при соблюдении режима питания. В послеоперационном пе­риоде психиатр формирует "пищевое поведение" больного, адаптированное к новым условиям приема пищи после операции.

Показаниями к операции при ожирении являются избыточная масса тела, превышающая идеальные значения на 45 кг и более, или индекс массы тела (BMI) более 40 кг/м², а также неэффективность ранее проводи­мого комплексного терапевтического лечения.

Известны 2 группы оперативных вмешательств, направленных на сниже­ние массы тела пациента:

— операции, уменьшающие площадь всасываемой поверхности тонкой кишки (различные виды интестинального шунтирования);

— гастрорестриктивные вмешательства (оперативные вмешательства на желудке), предусматривающие ограничение объема принимаемой пищи.

Первым хирургическим вме­шательством, выполненным по поводу ожирения в 1952 г. (A. Henriksson), была операция обширной резекции тонкой кишки. Однако травматичность, а также развитие тяжелых мета­болических нарушений заста­вили отказаться от нее. В 1954 г. В. Krenken и Н. Linner впервые выполнили операцию еюноилеального шунтирова­ния. Смысл этой операции за­ключается в уменьшении пло­щади всасываемой поверхности тонкой кишки путем формиро­вания анастамоза между на­чальным отделом тощей кишки и терминальным фрагментом подвздошной (рис. 29.1). Длина тощей кишки от дуоденального перехода до межкишечного анастомоза составляет В сред- _Р нем около 25 см, длина участ­вующей в процессе пищеваре­ния подвздошной кишки (от еюноилеального анастомоза до илеоцекального перехода) — 20—25 см. В последующем в связи с мальабсорбцией пищевых ингредиентов масса те­ла довольно быстро снижается вплоть до идеальных значений. В среднем степень снижения избытка массы тела (ИМТ) составляет около 60—65%. Основным недостатком еюноилеального шунтирования в отдаленные сроки после операции является возникновение у значительной части больных тя­желой диареи, плохо поддающейся медикаментозному лечению. Довольно часто поэтому у оперированных наблюдается гипопротеинемия, выражен­ные расстройства водно-электролитного баланса в виде обезвоживания, ги-покалиемии, гипокальциемии, гипомагниемии; нередко наблюдают метабо­лический ацидоз. Примерно у 30% больных развивается оксалатный уроли-тиаз, что служит причиной повторных оперативных вмешательств, направ­ленных на восстановление нормального пассажа пищевого химуса по пище­варительному тракту. В ряде случаев отмечаются тяжелые формы пораже­ния гепатоцитов, вплоть до развития цирроза печени и печеночной недос­таточности. После еюноилеального шунтирования 10—15%больных при­ходится выполнять восстановительные операции. Из-за осложнений, разви­вающихся в отдаленные сроки после операции у значительной части боль­ных, с начала 80-х годов XX столетия данный тип вмешательства был оста­новлен.

В начале 70-х годов итальянским хирургом N. Scopinaro был предложен принципиально новый вид шунтирующей тонкую кишку операции — билиопанкреатическое шунтирование (рис. 29.2). Техника данной операции заключается в следующем. Вначале выполняют субтотальную дис-тальную резекцию желудка. Затем пересекают тонкую кишку на расстоянии 250 см от илеоцекального угла, аборальный отдел пересеченной кишки ана-стомозируют с культей желудка. Оральный отдел кишки анастомозируют с подвдошной кишкой по типу конец в бок на расстоянии 50 см от баугиниевой за­слонки. В результате пищевой химус дос­таточно поздно подвергается воздействию желчи и панкреатического сока. Таким образом значительно снижается перевари-ваемость и всасываемость энергетически ценных ингредиентов пищи. В отличие от последствий еюноилеального шунтирова­ния после операции билиопанкреатиче-ского шунтирования обычно не развива­ются нарушения водно-электролитного баланса, а частота умеренной гипопротеи-немии не превышает 10%. В отдаленные сроки после операции билиопанкреатиче-ского шунтирования наблюдается сниже­ние избытка массы тела больных в сред­нем на 80%. По мнению большинства хи­рургов, занимающихся проблемой опера­тивного лечения ожирения, данный тип операции является наиболее эффектив­ным. Однако в связи с определенной технической сложностью операция производится в ограниченном числе лечебных учреждений. Однако в Ита­лии, например, операция билиопанкреатического шунтирования является одной из самых распространенных в лечении морбидного ожирения. Одним из дополнительных показаний к выполнению этой операции является не­возможность соблюдения режима питания и диеты, необходимых после гастрорестриктивных вмешательств.

Среди гастрорестриктивных операций при ожирении наибольшее рас­пространение получили вертикальная гастропластика, горизонтальная гастропластика с помощью синтетической ленты (Gastric banding), а также мо­дификация, при которой указанная выше операция выполняется с помо­щью "управляемого" бандажа по методике L. Kuzmak.

Вертикальная гастропластика была предложена Е. Masson в 1980 г. (рис. 29.3). При выполнении данной операции вначале с помощью циркулярного сшивающего аппарата формируют сквозное отверстие в же­лудке диаметром около 2 см, сшивая между собой металлическими скобка­ми переднюю и заднюю стенки желудка. Затем с помощью линейного сши­вающего аппарата, начиная от отверстия в стенках желудка по направлению к углу Гиса, накладывают четырехрядный скрепочный шов, формируя та­ким образом в проксимальной части желудка "малый желудок" объемом 20—40 мл. После этого через отверстие в желудке по направлению к малой кривизне накладывают синтетическую ленту длиной 4,5—5 см и сшивают ее концы между собой. Так формируется соустье между "малым желудком" и его дистальным отделом диаметром 10—11 мм. После операции у больного наступает чувство насыщения при приеме небольшого количества пищи, пациент вырабатывает привычку есть малыми порциями, тщательно пере­жевывая пищу.

В отдаленные сроки после операции степень снижения избытка массы тела достигает в среднем 60—70%. Существенных нарушений водно-элек­тролитного баланса и белкового обмена не наблюдается. В 80-х—начале 90-х годов XX столетия горизонтальная гастропластика была наиболее часто ис­пользуемым оперативным вмешательством во всем мире. Однако при дальнейшем наблюдении у 5—10% больных наблюдалось прорезывание части скре­почного шва, что приводило к значи­тельному увеличению соустья между "малым" желудком и просветом осталь­ной части органа. Вследствие этого па­циенты переставали ощущать чувство насыщения после приема небольшого количества пищи и начинали вновь на­бирать массу тела. Обычно прорезыва­ние скрепочных швов отмечается у лиц, не соблюдающих рекомендаций врача и продолжающих принимать объем пищи и после оперативного вмешательства.

Другим достаточно популярным ме­тодом гастропластики в лечении тяже­лых форм ожирения в конце прошлого века являлась горизонтальная ленточная гастропластика

[Wilkinson J., Kolle S., 1982]. Эта опера­ция технически значительно легче, чем вертикальная гастропластика, и пресле­дует ту же цель — ограничение приема больным избыточного количества пищи. Для этого в верхней части желудка через небольшие отверстия в малом сальнике и желудочно-селезеночной связке во­круг его кардиальной части накладыва­ют синтетическую ленту, сужая просвет желудка до 10—11 мм. Свободные кон­цы ленты сшивают между собой, укры­вая ее серозно-мышечными швами. Объем верхней части сформированного таким образом "малого" желудка составляет около 30—40 мл (рис. 29.4). Средние показатели степени снижения избытка массы тела после горизон­тальной ленточной гастропластики примерно такие же, как после операции вертикальной гастропластики. У 5—10% больных, склонных к перееданию, наблюдается пенетрация ленты в просвет желудка. При этом происходит значительное увеличение просвета желудка в его ранее суженной части_; и больные вновь набирают вес. Синтетическая лента может отойти естествен­ным путем или ее удаляют с помощью гастроскопа.

"Управляемая" горизонтальная гастропластика в из­вестной мере является модификацией горизонтальной гастропластики по методике L. Kuzmak, предусматривающей регулирование диаметра сужен­ного просвета желудка с помощью лигатур, расположенных в просвете си­ликоновой трубки, проведенной вокруг желудка. С начала 90-х годов дан­ную операцию выполняют с помощью специального устройства, состояще­го из прочной силиконовой основы и тонкой силиконовой мембраны, рас­положенной на ее внутренней поверхности. Пространство между мембра­ной и основой устройства ("протеза") соединено с тонкой пластмассовой трубкой, заканчивающейся герметичным миниатюрным металлическим ре­зервуаром ("портом"), одна из поверхностей которой покрыта эластичной мембраной (рис. 29.5). Как и при операции горизонтальной ленточной гастропластики, "протез" размещают в кардиальной части желудка и, защелкивая его, образуют кольцо (рис. 29.6). С помощью интра-гастрального зонда с раздувае­мым баллоном на конце фор­мируют "малый" желудок объе­мом около 20 мл. При этом просвет желудка в области на­ложенного "протеза" составляет 2 см. Далее устройство укрыва­ют серозно-мышечными шва­ми. Металлический порт, соединенный с устройством, раз­мещают в подкожной клетчатке на переднем листке влагалища прямой мышцы живота. Через 3 нед после операции под контролем рентгеновского экрана производят чрескожную пунк­цию порта и вводят в его про­свет изотонический раствор, при этом раздувается внутрен­няя манжета и просвет желудка в этой зоне суживается. Степень сужения желудка контролируется эндоскопически. Оптимальным является сужение желудка до диаметра 10—11 мм. В дальнейшем по мере надобности можно с помощью повторных пункций увеличивать или уменьшать диаметр соус­тья. Еще одним важным преимуществом данной операции является воз­можность ее выполнения видеолапароскопическим путем.

"Управляемая" горизонтальная гастропластика в настоящее время стала в Европе наиболее распространенным типом операции при ожирении. Толь­ко за последние 6 лет XX столетия было выполнено свыше 30 000 подобных операций. Степень снижения избытка массы тела в отдаленные сроки после вмешательства составляет 70% и более. Специфическим осложнением яв­ляется увеличение объема "малого" желудка за счет выскальзывания ("Slip­page") дистальной части желудка под "протезом" в проксимальном направ­лении. Обычно это наблюдается при недостаточном укрытии устройства се-розно-мышечными швами. Данное осложнение может быть устранено с по­мощью повторной лапароскопической корригирующей операции.

В отдаленные сроки после различных операций, особенно часто у боль­ных со "сверхожирением", вследствие значительного снижения массы тела, формируются массивные кожно-жировые "фартуки" на животе, бедрах, ру­ках. Для косметической коррекции фигуры их удаляют с помощью опера­ции дерматолипэктомии. При небольших локальных жировых отложениях выполняют подкожную аспирацию жировой клетчатки из маленьких разре­зов с помощью специальных металлических канюль. Эта операция получила название липосакции.

В заключение необходимо подчеркнуть, что оперативное вмешательство при крайних степенях алиментарно-конституционального ожирения явля­ется вынужденной мерой хирургического лечения. Это обусловлено, с од­ной стороны, малой эффективностью современных средств медикаментоз­ного воздействия, с другой — прогрессированием сопутствующих ожире­нию тяжелых заболеваний внутренних органов. Операция является не кос­метической, а лечебной, направленной на улучшение качества жизни паци­ентов. При значительном и стойком снижении массы тела оперированных больных в отдаленные сроки после операции частота и степень выражен­ности сопутствующих заболеваний существенно снижаются. Многие паци­енты возвращаются к нормальной социальной и трудовой деятельности.

В подготовке третьего издания приняли участие академик РАМН, профессор М. И. КУЗИН, профессор П. С. ВЕТШЕВ, профессор Н. М. КУЗИН, про­фессор Н. Н. КРЫЛОВ, доцент М. А. ЧИСТОВА, профессор Л. В. УСПЕН­СКИЙ, д. м. н. А. М. КУЛАКОВА, профессор Л. В. ЧИСТОВ, профессор О. С. ШКРОБ, д. м. н. Е. Г. АРТЮХИНА.

Электронная версия и компьютерная верстка – С.А.МИКРЮКОВА.

Табл. 1 Одиничні показники якості продукції

Найбільш складні за кількістю система показників застосовується для оцінки якості (технічного рівня) знарядь праці. Вона охоплює більшість груп одиничних показників і майже всі комплексні вимірники якості. Поряд із специфічними показниками, властивими лише певному виду виробів, якість (технічний рівень) знарядь праці характеризується також рядом загальних показників. До них в першу чергу відносять надійність, довговічність, ремонтопридатність, продуктивність, патентну чистоту тощо.
Під надійністю розуміють властивість виробу виконувати свої функції при збереженні експлуатаційних показників у встановлених межах протягом того або іншого проміжку часу. Кількісно вона характеризується тривалістю безвідмовної роботи, тобто середнім часом роботи між двома несправностями. Довговічність – це властивість виробу тривалий час зберігати свою працездатність у певних умовах експлуатації. Їх оцінюють двома головними показниками – строком служби (календарною тривалістю експлуатації до певного граничного стану) і технічним ресурсом (можливим напрацюванням у годинах). Ремонтопридатність техніки характеризує її спроможність до швидкого виявлення і усунення несправностей. Показник патентної чистоти виробу відображає використання при його розробці запатентованих винаходів і можливість безперешкодного продажу на світовому ринку.
До комплексних показників якості (технічного рівня) знарядь праці відносяться, наприклад: коефіцієнт готовності обладнання, що характеризує одночасно його безвідмовність і ремонтопридатність; питомі витрати на один кілометр пробігу автомобіля тощо.
Якість предметів праці оцінюють за допомогою переважно показників технологічності їх обробки і переробки. Більшість з них відображають фізико-механічні властивості та хімічний склад предметів праці. Показники для оцінки якості споживчих товарів диференціюють залежно від їх конкретного призначення.
Зокрема якість продуктів харчування характеризують показники калорійності, консистенції, смаку запаху, терміну зберігання придатними для споживання тощо, а одягу та взуття – міцність, зовнішній вигляд, колористика, силует тощо.
У практиці господарювання важливо знати не лише якість окремих виробів, але й загальний рівень якості усієї сукупності виготовлюваної підприємством продукції. З цією метою застосовують певну систему загальних показників.
Основними з них є:
- частка принципово нових (прогресивних) виробів у загальному їх обсязі;
- коефіцієнт оновлення асортименту продукції;
- частка виготовлюваної продукції, на яку одержані сертифікати;
- частка продукції для експорту у загальному її обсязі на підприємстві;
- частка виробничого браку (бракованих виробів);
- відносний обсяг сезонних товарів, реалізованих за зниженими цінами.

1.3 Управління якістю продукції, створення систем управління

Принципи забезпечення якості та управління якістю продукції .

Управління якістю продукції - це встановлення, забезпечення і підтримку необхідного рівня якості продукції при її розробка, виробництві і експлуатації або споживанні, що здійснюється шляхом систематичного контролю та цілеспрямованого впливу на умови і фактори, що впливають на якість продукції.

Теорія і практика управління якістю продукції почали активно розвиватися у нас в країні і за кордоном після другої світової війни. Об'єктивною основою тому послужили зростаючі вимоги до якості продукції. Якщо до другої світової війни основним чинником забезпечення конкурентоспроможності продукції виступала її дешевизна, то після війни на перший план починає висуватися якість продукції.

Одночасно бурхливий розвиток науково-технічного прогресу призводить до появи все більш складних виробів, функціональні властивості та надійність яких залежать від якості безлічі входять у ці вироби компонентів. З поглибленням спеціалізації і розвитком кооперації у створення кінцевого продукту залучаються сотні і тисячі спеціалістів різних підприємств і організацій. Досягнення необхідного рівня якості виробу при цьому вимагає скоординованого і збалансованого взаємодії всіх учасників створення цього виробу.

Всі ці явища призвели до виникнення концепції переходу від окремих розрізнених заходів із забезпечення якості продукції до системного підходу, до необхідності управляти якістю продукції.

Відправним моментом у пошуках найбільш задовільних методів підвищення якості стало недосконалість традиційних служб (відділів) технічного контролю (ВТК). Як відомо, ВТК виникли із зародженням масового виробництва в промисловості. Ці відділи виконували як би роль «фільтра», пропускаючи продукцію, відповідну заданим характеристикам і технічним умовам. В іншому випадку виріб бракувалося і відправлялося на доопрацювання або у відходи.

Підвищення складності виробів, що випускаються, збільшення їх асортименту та кількості супроводжувалося відповідним вдосконаленням діяльності ВТК: з'явилися нові способи та методики контролю, засновані на новітніх досягненнях науки і техніки. Розширювалася і сфера контролю: крім вихідного контролю готових виробів з'явилися вхідний контроль надходять матеріалів і напівфабрикатів, контроль технологічних процесів і т.д. однак по суті контроль є пасивним способом забезпечення якості продукції, здатним виявити лише факт наявності шлюбу, але усунення причин браку виходить за рамки функціональних обов'язків ВТК. Необхідний був якийсь інший механізм, за допомогою якого можна було б впливати на причини браку і, отже, на якість продукції.

Поступово процес управління якістю набув системного характеру.

Розглядаючи розвиток системного підходу до управління якістю слід виділити основні його принципи. Розглянемо їх.

1. Системне управління якістю дозволяє встановити прямий зв'язок між технологією забезпечення якості та вимогами, що пред'являються до якості продукції. З одного боку, воно забезпечує «випереджальну» основу для визначення загальних вимог до якості виробленої продукції, дотримання яких дозволить економічно і повною мірою задовольнити вимоги споживача до продукції високої якості, а з іншого - забезпечує основу для визначення технології забезпечення якості, що відповідає вимогам, що пред'являються . Технологія забезпечення якості включає технічне, технологічне та інформаційне забезпечення якості. Вона також включає методи планування і контролю, пов'язані з технічним і технологічним забезпеченням при дослідженнях в області якості, перегляд конструкції, проведенні аналізу технологічного процесу, навчання працівників і так далі.

2. Системне управління якістю встановлює зв'язок між технологією забезпечення якості та вимогами, що пред'являються до якості за допомогою чітко сформульованих процедур та органів управління. Крім тог, системне управління, що враховує постійні зміни вимог до технології якості, забезпечує основу для врівноваження вимог до технології за допомогою практичного врегулювання процесу і вдосконалення самої системи.

3. Системне управління якістю дозволяє врахувати весь комплекс взаємозв'язаної діяльності за схемою «людина-машина-інформація». Воно враховує і взаємопов'язувати вплив на якість широкого кола факторів: людських, матеріальних, технологічних, виробничих, інформаційних і фінансових. Таке багатопланове управління діаметрально протилежно управління, що враховує вплив якого-небудь одного чинника при вирішенні проблем якості, коли, наприклад, увага звертається лише на підготовку необхідної документації або проектування вироби.

4. Системне управління якістю встановлює дію «зворотного зв'язку», на базі якої оцінюється ефективність функціонування системи якості.

Системне управління дозволяє однозначно визначити групу загальних показників ефективності та економічності, які можуть бути використані при аналізі роботи.

5. Системне управління об'єктивно зумовлює структуру необхідної системи якості.

6. Системне управління забезпечує постійний контроль системи якості.

Таким чином, характерною особливістю системного процесу управління є суворе впорядкування різних видів діяльності.

Створення систем управління якістю на підприємствах.
Розглянемо функціонування системи управління якістю на прикладі РУП «Мінський ресорний завод». На розглянутому підприємстві приділяється велика увага якості продукції, що випускається. Підтримці якості на належному рівні служить система забезпечення якості (СОК), що охоплює всі види діяльності підприємства.

Забезпечення якості - це заплановані систематичні процедури, що реалізуються в системі якості з метою забезпечення адекватної впевненості, що об'єкт буде виконувати вимоги до якості.

Система забезпечення якості РУП «Мінський ресорний завод» базується на наступних принципах:

- Випуск конкурентоспроможної продукції при постійному зниженні витрат матеріальних, енергетичних і трудових ресурсів;

- Облік і повну компенсацію споживачеві всіх витрат, пов'язаних з виникненням випадкових дефектів вироби;

- Постійний зв'язок з постачальниками матеріалів і комплектуючих виробів з метою підвищення якості продукції постачальників;

- Постійний зв'язок із споживачами з метою виявлення дефектності та пропозицій щодо підвищення споживчих властивостей;

- Реалізацію принципу персональної відповідальності за якість праці і визнання заслуг виконавця;

- Цілеспрямоване, постійне підвищення кваліфікації спеціалістів і робітників;

Проаналізуємо перераховані вище принципи. Вони однозначно визначають мету системи управління - випуск конкурентоспроможної продукції високої якості, визначають відповідальність підприємства в цілому перед споживачем за якість випущеної продукції і відповідальність кожного працівника підприємства за результати своєї праці в окремо.

Крім того, дані принципи визначають наявність двох механізмів зворотного зв'язку: між постачальниками матеріалів і підприємством і між підприємством та споживачами його продукції. Наявність даних механізмів надзвичайно важливо для оцінки ефективності функціонування СОК. Керівництво підприємства зобов'язане забезпечити розуміння політики у сфері якості кожним працівником підприємства. На це спрямовано ознайомлення кожного, яке надходить на роботу, з політикою підприємства в області якості.

Тільки системний підхід, що й становить собою СОК, дозволяє здійснити етапи реалізації політики у сфері якості:

- Забезпечення якості;

- Управління якістю;

- Поліпшення якості.

Відповідальність за розробку і контроль за функціонуванням СОК на підприємстві несе інженер з якості.

СОК ВАТ «Мінський ресорний завод» розроблена відповідно до рекомендацій міжнародних стандартів ISO серії 9000, ІСО 8402.

Система забезпечення якості - сукупність організаційної структури, відповідальності, процедур, процесів і ресурсів, що забезпечує здійснення політики, що проводиться якості, призначена для забезпечення впевненості у виробника і споживача продукції в задоволенні їхніх вимог, для попередження проблем, а не виявлення їх після виникнення.

Організаційно-методичної, нормативної, інформаційною основою СОК є комплект документів, який складається з:

- Настанови з якості;

- Стандартів підприємства (СТП);

- Інструкцій і методик щодо забезпечення якості;

- Конструкторської та технологічної документації;

- Положень про структурні підрозділи підприємства;

- Планів та заходів за якістю.

Ці документи встановлюють єдиний порядок і правила роботи СОК підприємства відповідно до вимог міжнародних стандартів і забезпечують єдине розуміння політики в області якості і методи її реалізації всіма працівниками підприємства, чітке визначення і закріплення конкретних обов'язків, прав і відповідальності за кожною службою, підрозділом і працівником підприємства .

Комплекс стандартів СОК підприємства охоплює всі сфери діяльності на підприємстві. У найзагальнішому вигляді дані стандарти можна підрозділити на дві групи - що забезпечують якість праці і забезпечують якість продукції.

Інформаційні потоки системи забезпечення якості підприємства дозволяють щомісяця аналізувати якість продукції та ухвалювати рішення про вироблення коригувальних впливів.

1.4 Методи визначення рівня якості продукції
Для визначення рівня якості виготовлюваних або освоюваних виробництвом нових виробів застосовують ряд методів: об'єктивний, органолептичний методи використову­ють для визначення абсолютного рівня якості, а диференційований і комплексний — відносного рівня якості окремих видів продукції.

Об'єктивний метод означає оцінку рівня якості продукції за допомогою стендових випробувань та приборних вимірювань, лабораторного аналізу. Такий метод є найбільш вірогідним і застосовується для вимірювання абсолютного рівня якості засобів виробництва та деяких властивостей споживчих товарів. Зокрема його використовують для визначення більшості техніко-експлуатаційних показників: засобів праці — продуктивність, потужність, точність обробки матеріалів; предметів праці — вміст металу у руді, міцність фарбування тканини; споживчих товарів — еластичність та вологостійкість взуття, вміст цукру або жиру у харчових продуктах тощо.

Органолептичнийметод ґрунтується на наслідках аналізу сприймання органами почуттів людини (зором, слухом, смаком, нюхом, дотиком) без застосування технічних вимірювальних та реєстраційних засобів. При цьому методі застосовують балову систему оцінки показників якості, виходячи з визначеного переліку ознак (властивостей), які найповніше охоплюють основні якісні характеристики виробу. Кожній оцінці ("відмінно", "добре", "задовільно", "погано") надають певну кількість балів (наприклад, відповідно 5, 4, 3 і 0).

Диференційований метод оцінки рівня якості передбачає порівняння одиничних виробів з відповідними показниками виробів-еталонів або ж базовими показниками стандартів (технічних умов). Оцінка рівня якості цим методом зводиться до обчислення значень відносних показників, які за абсолютною величиною менше одиниці (при зіставленні з еталонними показниками), повинні бути більшими або дорівнювати одиниці (при порівнянні з вимогами стандартів чи технічних умов).

Комплексний метод полягає у визначенні узагальнюючого показника рівня якості оцінюваного виробу. Одним із варіантів комплексної оцінки якості може слугувати інтегральний показник, який обчислюється шляхом зіставлення корисного ефекту від споживання (експлуатації) певного виробу і загальної величини витрат на його створення і використання. В окремих випадках для комплексної оцінки якості застосовують середньозважену арифметичну величину з використанням при її обчисленні коефіцієнтів вагомості усіх розрахункових показників.

Сучасні умови господарювання вимагають від кожного підприємства запровадження і дотримання належного (дійового) комплексного механізму управління якістю продукції. Визначальними елементами цього специфічного менеджменту, що справляють найбільш істотний вплив на процес постійного забезпечення виробництва і постачання на ринок конкурентоспроможної продукції, є: стандартизація і сертифікація виробів; внутрішніх систем якості; державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил і відповідальність за їх порушення; внутрішньовиробничий технічний контроль якості.

1.5 Стандартизація і сертифікація продукції

Сучасні умови господарювання вимагають від кожного підприємства запровадження і дотримання належного (дійового) комплексного механізму управляння якістю продукції. Визначальними елементами цього специфічного менеджменту, що справляють найбільш істотний вплив на процес постійного забезпечення виробництва і постачання на ринок конкурентоспроможної продукції, є: стандартизація і сертифікація виробів; внутрішніх систем якості; державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил і відповідальність за їх порушення; внутрішньовиробничий технічний контроль якості.
Під стандартизацією розуміють визначення і застосування єдиних правил з метою упорядкування діяльності у певній галузі. Стосовно продукції стандартизаціяохоплює :
- установлення вимог до якості готової продукції, а також сировини, матеріалів, напівфабрикатів, і комплектуючих виробів;
- розвиток уніфікації і агрегатування продукції як важливої умови спеціалізації і автоматизації виробництва;
- визначення норм, вимог і методів у галузі проектування ти виготовлення продукції з метою забезпечення належної якості і недопущення невиправданої різноманітності видів і типорозмірів виробів однаково функціонального призначення;
- формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю; забезпечення спільності термінів вимірювань і позначень;
- створення єдиних систем класифікації і кодування продукції, носіїв інформації, форм і методів організації виробництва.

Стандартизація продукції здійснюється за певними принципами, основними з яких є:
- урахування рівня розвитку науки і техніки, екологічних вимог, економічної доцільності та ефективності виробництва для виготовлювача, користі та безпеки для споживачів і держави в цілому;
- гармонізація з міжнародними, регіональними, а у необхідних випадках – з національними стандартами інших країн;
- взаємозв’язок і узгодженість нормативних документів усіх рівнів; придатність останніх для сертифікації продукції;
- участь в розробці нормативних документів усіх зацікавлених сторін-розробників, виготовлювачів, споживачів, органів державної виконавчої влади;
- відкритість інформації щодо діючих стандартів та програм робіт по стандартизації з урахуванням чинного законодавства.
Результати стандартизації знаходять відображення у спеціальній нормативно-технічній документації. Основними її видами є стандарти і технічні умови – документи, що містять обов’язкові для продуцентів норми якості виробу і засоби їх досягнення (набір показників якості, рівень кожного з них, методи і засоби вимірювання, випробувань, маркировки, упаковки, транспортування і зберігання продукції). Застосовувана на підприємствах нормативно-технічна документація охоплює певні категорії стандартів, які відрізняються ступенем жорстокості вимог до виробів і сукупністю об’єктів стандартизації (рис. 2)
Найбільш жорстокі вимоги щодо якості містяться у міжнародних стандартах, які розроблюються Міжнародною організацією стандартизації – ІСО і використовуються для сертифікації виробів, що експортуються у інша країни на світовому ринку. Нині існують міжнародні стандарти ІСО серії 9000 (рис. 3).

Рис.3 Комплекс чинних міжнародних стандартів ІСО серії 9000
Стандарти є тим зразком, еталоном якості, до якого повинні прагнути виробники. Водночас вони встановлюють межу якості, нижче якої продукція (роботи, послуги) вважається некондиційною, тобто нестандартною. Стандарти передбачають також диференціацію продукції за якістю: категорії, класи, сорти, відповідно до яких здійснюється матеріальне стимулювання виробників/Кодекс усталеної практики1 (звід правил) — це документ, що містить практичні правила чи процедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації обладнання, конструкції чи виробів. Як бачимо, кодекс усталеної практики не стосується безпосередньо продукції, а регламентує процес її виготовлення. Він може бути самостійним стандартом, або його частиною, або окремим документом. Технічні умови — це нормативний документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція , послуги чи процеси. Як і кодекс усталеної практики, він також може бути стандартом, його частиною або окремим документом Технічний регламент або інший нормативно-правовий акт приймається органом державної влади. В ньому встановлюються технічні вимоги до продукції, процесів чи послуг безпосередньо або через посилання на стандарти. Обов’язковими вимогами, що встановлюються технічним регламентом та іншими нормативно-правовими актами, є: захист життя, здоров’я та майна людини, захист тварин і рослин, охорона довкілля, безпека продукції, процесів і послуг, усунення загрози для національної безпеки країни тощо. Стандарти також обов’язкові для учасників угоди щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній є посилання на певні стандарти. Вони можуть бути обов’язковими і для виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні, а також у разі отримання ними сертифіката щодо дотримання вимог стандартів.
Розділ 2 Сертифікація продукції

2.1 Поняття

Сертифікат (лат. certum - вірно + facere - робити) означає «зроблено вірно». Сертифікація — це процедура , за допомогою якої визнаний у встановленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам. Вона є важливою ланкою управління якістю продукції. В Україні питання сертифікації продукції регулюється Законом України «Про підтвердження відповідності» (травень 2001 р.). Підтвердження відповідності — це діяльність, наслідком якої є гарантування того, що продукція, системи якості, системи управління якістю, системи управління довкіллям відповідають встановленим законодавством вимогам. Існують істотні відмінності підтвердження відповідності в законодавчо регульованій сфері (сфера, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг регламентуються законодавством) та в законодавчо нерегульованій сфері. В першій з них підтвердження відповідності є обов’язковим для виробника і постачальника, в другій — на добровільних засадах. Відповідність продукції вимогам законодавства засвідчується декларацією про відповідність або сертифікатом відповідності. Декларацію про відповідність продукції складає виробник, якщо це передбачено технічним регламентом з підтвердження відповідності на цей вид продукції. При цьому виробник повинен надати органам, що здійснюють державний нагляд у сфері підтвердження відповідності, необхідну документацію, яка підтверджує об’єктивність декларування. Сертифікація в законодавчо регульованій сфері проводиться по тих видах продукції і згідно з вимог, які передбачені технічним регламентом з підтвердження відповідності. Сертифікацію здійснюють акредитовані спеціально уповноважені органи із сертифікації. В разі позитивного рішення цей орган видає виробникам сертифікат відповідності — документ, який підтверджує, що продукція, системи управління якістю, системи якості, системи управління довкіллям, персонал відповідають встановленим вимогам конкретного стандарту чи іншого нормативного документа, визначеного законодавством. Виробник чи постачальник зобов’язаний наносити на продукцію національний знак відповідності в законодавчо регульованій сфері і тим самим засвідчувати відповідність позначеної ними продукції вимогам технічних регламентів. У разі підтвердження відповідності уповноваженим органом із сертифікації до національного знака відповідності додається ідентифікаційний номер цього органу. В законодавчо нерегульованій сфері виробник може складати декларацію про відповідність за власною ініціативою. Це ж стосується сертифікації продукції. Вона здійснюється на договірних засадах між виробником чи постачальником і органом із сертифікації.

2.2 Обов’язкова та добровільна сертифікація

Сертифікація може мати обов'язковий і добровільний характер. Останнім часом обов'язкова сертифікація часто називається сертифікацією в законодавчо регульованій сфері, а добровільна сертифікація - в законодавчо нерегульованій сфері (табл. 2)

Табл. 2 Відмінні ознаки обов'язкової та добровільної сертифікації

Переваги підприємств у результаті сертифікації
- покращання менеджменту управління;
- поглиблення знань щодо процедурних питань, що сприяє прискоренню усунення процедурних проблем;
- підвищення ступеня задоволення потреб споживачів;
- додаткові конкурентні переваги продукції порівняно з не сертифікованими товарами-конкурентами;
- розширення частки ринку.
Обов'язкову сертифікацію проводять на відповідність щодо вимог чинних національних законодавчих актів та обов'язкових вимог нормативних документів, міжнародних і національних стандартів інших держав.
Добровільну сертифікацію проводять на відповідність до вимог, які не віднесені до обов'язкових, тобто в тих випадках, коли суворе дотримання вимог стандартів або іншої нормативної документації на продукцію, процеси або послуги державою не передбачено, тобто коли стандарти або норми не стосуються вимог безпеки і мають добровільний характер для товаровиробника. Якщо для зазначеної продукції встановлені обов'язкові вимоги, то їх завжди включають до вимог добровільної сертифікації. Добровільну сертифікацію мають право проводити підприємства, організації, інші юридичні особи, що взяли на себе функції органу з добровільної сертифікації, а також органи, що акредитовані в державній системі сертифікації. Сертифікація в законодавчо нерегульованій сфері проводиться на добровільних засадах у порядку, визначеному договором між замовником (виробником, постачальником) та органом із сертифікації в системах добровільної сертифікації. Допускається проведення добровільної сертифікації в системах обов'язкової сертифікації органами з обов'язкової сертифікації. Нормативний документ, на відповідність якому проводяться випробування при добровільній сертифікації, вибирається заявником. Заявником може бути виробник, постачальник, продавець, споживач продукції. На відміну від обов'язкової сертифікації, об'єкти якої і підтвердження їх відповідності пов'язані з законодавством, добровільна сертифікація стосується видів продукції (процесів, робіт, послуг), що не увійшли до обов'язкового переліку і визначаються замовником. Добровільна сертифікація обмежує доступ на ринок неякісних товарів за рахунок перевірки таких показників, як надійність, естетичність, економічність тощо. Рішення про добровільну сертифікацію пов'язане з проблемами конкурентоспроможності товару, просуванням товарів на ринок (особливо зарубіжний), перевагами покупців, які все більше орієнтуються у своєму виборі на сертифіковані товари.Серед причини, що спонукають підприємства здійснювати добровільну сертифікацію, важливо відзначити:

- забезпечення задоволення потреб та надання гарантій споживачам;
- тиск з боку споживача;
- забезпечення конкурентоспроможності товарів;
- необхідність збільшення своєї частки ринку;
- полегшення просування товарів на ринки збуту;
- застосування новітніх технологій, що формують безпеку та якість продукції;
- підвищення якості продукції;
- підвищення ефективності виробництва;
- зниження витрат виробництва

Сертифікація, зазвичай, проводиться за встановленими в системі сертифікації схемам стосовно до конкретної продукції, технологічного процесу чи послуги, на який поширюються ті ж самі стандарти і правила. Схеми (моделі), що використовуються під час обов'язкової сертифікації продукції, визначає орган з сертифікації. Виробник чи постачальник зобов’язаний наносити на продукцію національний знак відповідності в законодавчо регульованій сфері і тим самим засвідчувати відповідність позначеної ними продукції вимогам технічних регламентів. У разі підтвердження відповідності уповноваженим органом із сертифікації до національного знака відповідності додається ідентифікаційний номер цього органу.

4 Розділ 3 Ефективність і шляхи її підвищення

Сучасна економічна теорія і світова практика господарювання оцінюють результати функціонування економіки країн двома способами: економічним зростанням і ефективністю суспільного виробництва. Ці поняття близькі та взаємопов'язані одне з одним, проте не тотожні.
Економічне зростання - це розвиток національної економіки протягом певного періоду, що вимірюється абсолютним приростом обсягів валового внутрішнього продукту (ВВП), валового національного продукту (ВНП) та національного доходу (НД).
Ефективність виробництва - категорія, яка характеризує віддачу, результативність виробництва. Вона свідчить не лише про приріст обсягів виробництва, а й про те, якою ціною, якими витратами ресурсів досягається цей приріст, тобто свідчить про якість економічного зростання. Ефективність виробництва сьогодні є однією з головних характеристик господарської діяльності людини. Вона має багатоаспектний та багаторівневий характер.
Розрізняють ефективність процесу відтворення в цілому та окремих його фаз: виробництва, розподілу, обміну та споживання. Виокремлюють ефективність всього народного господарства, окремих його галузей, підприємств та ефективність господарської діяльності окремого працівника. Беручи до уваги інтенсивний розвиток міжнародних інтеграційних процесів, визначають ефективність зовнішньоекономічних зв'язків та світового господарства.
Все це дає змогу зробити висновок про те, що ефективність-це не випадкове явище, а закономірний, стійкий, об'єктивний процес функціонування економіки, що набув рис економічного закону. Він може бути сформульований як закон підвищення ефективності суспільного виробництва. Найбільший простір для дії цей закон отримує в умовах інтенсивного типу економічного зростання, який є характерним для економіки розвинутих країн.

В економічній теорії та практиці розрізняють економічну і соціальну ефективність виробництва (рис. 4).

Рис. 4 Види ефективності виробництва

Рівень ефективності суспільного виробництва визначається за допомогою системи показників. У найзагальнішій методологічній формі економічна ефективність суспільного виробництва визначається як співвідношення "результати - витрати" (1).

(1)

Однак цей показник дуже узагальнений, оскільки характеризує ефективність усіх сукупних витрат, які припадають на випуск одиниці продукції. Тому для визначення ефективного використання кожного фактора виробництва окремо, застосовується система конкретних показників: продуктивність праці; трудомісткість; фондовіддача; фондомісткість; матеріало-віддача; матеріаломісткість; капіталомісткість; еколого-ефективність. З метою визначення рівня і динаміки продуктивності праці її оцінюють різними показниками.

Продуктивність праці на мікрорівні визначається як відношення обсягу виробленої продукції до кількості робітників, зайнятих у її виробництві, або до кількості відпрацьованих людино-годин за певний проміжок часу (2).

(2)

Рис. 5 Показники економічної ефективності

Продуктивність праці на макрорівні визначають як відношення національного доходу до середньої чисельності працівників, зайнятих у його створенні (3).

(3)

Трудомісткість - це показник, зворотний продуктивності праці, який відображає кількість затраченої живої праці на виробництво одиниці продукції. (4).

(4)

Фондовіддача - це показник, який характеризує ефективність використання засобів праці, тобто кількість продукції, виробленої з одиниці основних виробничих фондів. Він розраховується як відношення вартості виробленої продукції до вартості основних виробничих фондів (5).

(5)

Фондомісткість - це зворотний показник фондовіддачі, який показує вартість витрат виробничих фондів на одиницю виробленої продукції (6).

(6)

Матеріаловіддача характеризує ефективність використаних предметів праці, тобто показує, скільки вироблено продукції з одиниці витрачених матеріальних ресурсів (сировини, матеріалів, палива, електроенергії та ін.). Розраховується як відношення вартості виробленої продукції до вартості витрачених матеріальних ресурсів (7).

(7)