Наукові знання 2 страница

Вважаючи релігію основою виховання та навчання, Л.Толстой вказував, що вона не повинна обмежувати свободу дітей.

Єдиний шлях для покращення освіти, на думку Л.М.Толстого, полягає у тому, щоб вчителі і учні мали спільну основу, яка б визначала вибір предметів, що вивчаються в школі. Такою основою, за Л.Толстим, мала бути релігія в дусі істинного християнства. Л.М.Толстой стверджував, що необхідним є моральне виховання на основі релігійної моралі, бо не може бути моралі без релігії. Він пропагував теорію "неопирання злу насильством", доводив важливість таких якостей характеру особистості, як незлобливість, смиренність, любов до ближніх.

У своїх творах педагог, проте, обійшов таке питання, як виховання у дітей сильної волі та твердого характеру.

6. ТЕОРІЯ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ П.ЛЕСГАФТА

Видатний представник російської педагогіки кінця XIX - поч. XX століття Петро Францович Лесгафт народився в Петербурзі у родині ювеліра в 1837 році. У 1861 році він закінчив медико-хірургічну академію і в 1865 році захистив дисертацію на ступінь доктора медицини, .а через три роки захистив другу дисертацію на ступінь доктора хірургії.

З 1868 року П.Ф. Лесгафт завідував кафедрою фізіологічної анатомії в Казанському університеті. За лист "Що діється в Казанському у ніверситетГ{\%1\), де він критикував дії реакційно настроєних професорів, вимагав дотримання колегіальності при прийомі на посаду викладачів, розподілення коштів на потреби учбового процесу, правильної організації іспитів, П.Ф. Лесгафт був звільнений з університету без права займатися педагогічною діяльністю.

У 1872 році П.Ф. Лесгафт почав працювати лікарем у приватному гімнастичному закладі, де активно займався питаннями фізичного виховання. У 1874 році виходить його праця "Основи природної гімнастики", в якій П.Ф Лесгафт узагальнив практичний досвід гімнастичних занять. У цьому ж році йому було дозволено займатися педагогічною діяльністю. П.Ф. Лесгафт працював консультантом з питань правильної постановки фізичної підготовки у військово-навчальних закладах і в армії. На цій посаді П.Ф Лесгафт перебував протягом дванадцяти років.

Протягом цього часу він, застосовуючи дослідно-експериментальні методи, займався дослідженням фізичного стану вихованців. Результатом цієї роботи стали праці "Матеріали для вивчення шкільного віку" та "Фізичний розвиток у школах", які були опубліковані у 1880 році.

Влітку 1875 року П.Ф. Лесгафт відвідав багато країн Західної Європи, де вивчав досвід підготовки вчителів гімнастики. У працях "Про відношення анатомії до фізичного виховання" (1876) та "Підготовка вчителів гімнастики в країнах Західної Європи" {1877-1880) він детально розглянув усі існуючі в країнах Західної Європи системи гімнастики та дав їм наукову оцінку. Багато уваги приділяв П.Ф. Лесгафт загальним питанням виховання. Цій темі присвячені його праці "Про ігри та фізичне виховання в школГ (1883), "Про покарання в сім'Г та ін.

За сприяння П.Ф. Лесгафта у 1896 році були відкриті курси виховательок та керівниць з фізичної освіти. Це був приватний, перший в Росії та в світі вищий жіночий навчальний заклад, який готував спеціалістів по фізичному вихованню. Помер П.Ф. Лесгафт у 1909 році в Єгипті, похований на Волковому кладовищі в Петербурзі.

Стрижнем педагогічної концепції П.Ф. Лесгафта є його вчення про фізичну освіту та виховання. Розроблена ним система фізичного виховання відома під назвою російської (лесгафтовської) системи виховання. Демократизм, зв'язок з наукою та педагогічною практикою, прогресивний характер - такі головні риси цієї системи. Вона побудована на анатомо-фізіологічних, гігієнічних 236

та психологічних основах, з урахуванням вікових, статевих та індивідуальних особливостей і можливостей учнів.

У системі фізичної освіти та виховання П.Ф. Лесгафт головну роль відводив фізичним вправам. Хода, біг, стрибки, кидання, подолання перешкод, прогулянки, катання на ковзанах і лижах, плавання - все це з урахуванням віку, пори року, конкретних умов повинно використовуватись як у сім'ї, так і в навчальних закладах.

Вперше в історії фізичного виховання П.Ф. Лесгафт систематизував фізичні вправи на основі педагогічних завдань: прості вправи; складні вправи зі збільшенням навантаження; вивчення просторових відношень і розподілення вправ у часі; систематичні вправи у вигляді складних дій; епізодичні необов'язкові заняття ручною працею.

Головними ланками в системі фізичної освіти та виховання, на думку П.Ф. Лесгафта, є сімейне виховання дітей дошкільного віку; шкільний період виховання (молодшого, середнього та старшого шкільного віку); період фізичного виховання дорослих, у якому особливо виділялась підготовка до військової служби; лікарська (коригуюча) гімнастика.

Щодо вікової періодизації, П.Ф. Лесгафт розділив фізичну освіту в школі на три періоди: 1) елементарний (для дітей 7-12 років); 2) середній (для дітей 12-15 років); 3) старший (для дітей 15-18 років). Для кожної вікової групи він визначив зміст фізичної освіти.

У систему фізичного виховання П.Ф. Лесгафт включав рухливі ігри. У процесі гри дитина наслідує мову, звички, поведінку дорослих. У дитячій грі відбиваються звичаї різних народів і країн. Гра є своєрідною формою діяльності, завдяки якій дитина засвоює соціальний досвід.

П.Ф. Лесгафт як вчений-медик зауважував, що нікотин, алкоголь, фармакологічні засоби, підвищена радіація, хвороби та психічні розлади матері - все це рано чи пізно позначається на психічному та фізичному розвитку дитини.

П.Ф. Лесгафт зазначав, що сім'я є одним з найголовніших факторів у вихованні дитини. У праці "Сімейне виховання дитини та його значення" він узагальнив багаторічний досвід своєї лікарської та педагогічної діяльності, виділивши шість типів поведінки дітей: лицемірний, честолюбний, добродушний, затурка-

ний-м'який, затурканий-злісний та пригнічений; дав кожному з них детальну характеристику. Тип дитини залежить від впливу на неї середовища, де вона росте.

Великим внеском П.Ф. Лесгафта в педагогічну науку є розроблена ним теорія та методика фізичної освіти і виховання, наукове обґрунтування її необхідності як органічної частини гармонійного розвитку особистості. Його праця "Сімейне виховання та його значення" є дуже актуальною в наш час, коли сімейне середовище визнане одним з найголовніших факторів формування особистості дитини.

Творчі завдання і реферати

1. Навчальні книги Ушинського і Толстого.

2. "Вільне виховання" Руссо і Толстого (порівняльний аналіз).

3. Природа як засіб виховання у Руссо, Ушинського, Толсто

го: порівняльний аналіз.

4. Ідея загальнолюдського виховання М. Пирогова.

Питання для роздумів і проблемні запитання

сті?

1. Яке значення малокомплектних шкіл М. Корфа для сучасно-

2. Обґрунтуйте, за Лесгафтом, 3 періоди фізичної освіти у шко-

лі.

3. Що є основою фізичного виховання дітей (за Лесгафтом)?

4. Що є стрижневою основою освіченої особистості (за Пиро

говим)?

Тест

1. Який тип виховання обстоював Пирогов: а) національне; б)

загальнолюдське; в) прагматичне.

2. Домінуючий метод навчання молодших школярів у Пирого

ва: а) гра; б) бесіда; в) дискусія; д) психодрама.

3. Тип початкової школи, який обґрунтував та відкрив М.

Корф: а) школа-дитячий садок; б) школа для найменшеньких; в)

малокомплектна школа.

5. Вид діяльності школярів, який Толстой вважав визначальним:

а) екскурсії; б) творчі вправи; в) читання.

ТЕМА XV

ІДЕЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ Й ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIX СТОЛІТТЯ).

А Ідея національної школи М. Драгоманова.

2. Наукова й освітня діяльність Наукового товариства імені

Тараса Шевченка.

3. Ідея національного шкільництва М. Грушевського.

4. Загальна характеристика освіти на західноукраїнських

землях.

5. Педагогічні погляди Ю.Федьковича.

Література

1. Винар Л. Галицька доба життя М.Грушевського (1894-1914)

// Український історик. - 1967. - № 2-3.

2. Грушевський М. Про українську мову і українську школу. -

К.: Веселка, і 991.

3. Крип'якевич І.П. Історія України. - Львів: Світ, 1990.

4. Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки: Курс лек

цій. -Тернопіль, 1994.

5. Історія педагогіки /за ред. М. В. Левківскього, О. А. Дуба-

сенюк/. - Житомир, 1999.

6. Любар О. О. та ін. Історія української педагогіки /за ред.

М. Г. Стельмаховича. - К.: ІЗМН, 2000.

7. Сбруєва А. А., Рисіна М. Ю. Історія педагогіки у схемах,

картах, діаграмах: Навчальний посібник. - Суми: СумДПУ, 2000.

Ключові СЛОВА ТА ТЕРМІНИ

"Емський указ", Наукове товариство ім.Т.Г.Шевченка, Українське наукове товариство, "Киевская Старина", Український соціологічний інститут, "Руська трійця", товариство "Просвіта", Українська Академія Наук.

1. ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ШКОЛИ М. ДРАГОМАНОВА

Михайло Петрович Драгомапов (1841-1895) належить до тих діячів, що увійшли в нашу історію як духовні натхненники українського національного, соціально-політичного та культур-

ного відродження. Чільне місце в його спадщині займають праці, в яких безпосередньо або певною мірою розглядається розвиток української освіти, школи, культури та їх взаємодія на різних етапах національно-політичного життя народу.

М. П. Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в м. Гадячі на Полтавщині. Раннім і різнобічним розвитком він передовсім зобов'язаний своїм батькам, оточенню. З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, пізніше - в Полтавській гімназії. Восени 1859 року Драгоманов стає студентом істо-рико-філологічного факультету Київського університету, де вдосконалює свою загальну й професійну освіту, дістає перший справжній громадянський гарт, витримує перші серйозні випробування. Аргументовано, спираючись на історичні факти, Драгоманов переконував у споконвічному прагненні українців до освіти й культури, до вченості та знань.

У наступні роки помітним політичним явищем у соціальному житті України та Росії стали публічні виступи Драгоманова в різних газетах із закликом до освіченої української та російської громадськості об'єднатися задля проведення радикальних реформ у галузі освіти: створення елементарної, спеціальної та вищої шкіл. Він наполягав на поверненні прав українській мові, насамперед в галузі народної освіти.

Займаючись просвітницькою діяльністю, Драгоманов мріяв про той час, коли етичне та естетичне виховання в українських школах звернеться до джерел педагогічного впливу кращих народних традицій, а діти будуть виховуватись прекрасними українськими піснями; він прагнув створити українську енциклопедію (розробив план до неї). Не раз піднімав Драгоманов проблеми вчительства. Особливо його хвилювало становище сільських учителів. Драгоманов вважав, що вчителі повинні чітко усвідомлювати мету педагогічної діяльності - виховання гуманної, національно свідомої людини. Це завдання ставили перед собою різні педагоги; якою вона має бути, розуміли по-різному, залежно від соціально-політичних ідеалів, що сповідували їх творці. У Драгоманова цей ідеал спирався на демократичну, гуманістичну й патріотичну основу національної свідомості, котра поєднувалась з толерантністю у взаєминах між людьми, з правдою і справедливістю.

Великого значення надавав Драгоманов вихованню дитини в сім'ї, тобто саме батьківському вихованню. Дбаючи про вихо-240

вання тогочасної української молоді, Драгоманов орієнтує її на найвищі людські взірці духу і праці, нагадуючи ще й про неодмінну високу моральну якість самовіддано служити рідному народу, а не бути його "провінційним родичем, прихвоснем чужого".

Отже, можна простежити думку про те, що основними напрямками концепції національного виховання Драгоманова є етичне, естетичне, патріотичне, моральне виховання дітей, яке включає формування у дітей любові до батьківщини, рідної мови. Значне місце надається у працях Драгоманова батьківському вихованню, а також підготовці кваліфікованих кадрів для здійснення процесу виховання в умовах освітньої діяльності.

2. НАУКОВА Й ОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Доказом національного пробудження галицьких українців та пожвавлення українського народного життя стала поява в кінці XIX ст. на теренах Західної України цілої низки культурно-освітницьких гуртків, товариств, часописів. Неквапно відроджуючись, Галичина зміцнювала свої взаємини з Україною. Цензурні утиски в Україні все зростали й наддніпрянці стали думати про працю у західних землях. 1873 р. з ініціативи чернігівця Олександра Кониського у Львові виникло Товариство ім.Т.Шевченка. За його ж пропозицією 1892 р. це товариство було перейменовано на Наукове товариство Ш.Т.Шевченка. З 1894 р. головою НТШ обрано Михайла Грушевського.

НТШ стало провідним українським центром на зразок європейських Академій наук. В його рамках діяло три наукових секції: іс-торико-філософська, філологічна, математично-природничо-лікарська, а також цілий ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. В НТШ працювали М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк, І.Горбачевський, І.Пулюй, І.Раковський. Товариство заснувало власне видавництво, силами якого науковці І.Франко, К.Студинський, О.Колесса, Ф.Вовк, В.Гнатюк, І.Верхратський та інші започаткували кілька серійних видань, таких як "Записки НТШ' (120 томів), "Пам'ятки українсько-руської мови", "Етнографічний збірник\ЗН томів), "Матеріали до української етнології' (26 томів), "Збірник філоло-

гічної секці'Г{2?> томи), "Українсько-руський архів". Ці видання збагатили українську науку вагомими працями переважно в галузі українознавства, стали потужним засобом піднесення рівня національної культури.

Зі створенням Наукового товариства ім.Шевченка Львів вважається духовним центром усього українського життя й прогресивної української думки. А коли невдовзі (17 травня 1876 р.) з'являється нечуваний за своєю дикістю Емський указ про заборону в Російській імперії українського слова й українського письменства, погляди всієї Східної України звертаються до Львова як до можливого загального осередку культурної української праці.

Під впливом Товариства в Галичині стали виходити різні літературні часописи. Слідом за "Правдою" з'явився літературний часопис "Зоря"(1880), потім "Життя і слово" (1894), а з 1898 р. -"Літературно-науковий вісник". Двотижневий часопис "Зоря" (редактор О.Партицький, а потім В.Лукач та О.Барковський) виходив у Львові з 1880 р. до 1897 р. З 1895 р. він перейшов у власність НТШ і практично зробився всеукраїнським органом, об'єднавши співробітників і передплатників з усіх українських земель.

Тут широко вміщувалися життєписи, спомини, листування визначних людей. За сприяння редакції "ЗорГ відбулися також перші українські літературні конкурси, що мали неабияке значення для розвитку українського письменства. Саме в цьому часописі друкували свої твори молоді тоді українські письменники Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Осип Маковій, Богдан Лепкий та інші. Завдяки заходам В.Левицького (В. Лукача) цей часопис незабаром перетворився з видання для українських родин у репрезентативний всеукраїнський літературно-науковий орган, що виходив аж до кінця XIX ст., коли його заступив "Літературно-Науковий Вісник", сторінки якого в часи редагування М.Грушевським та І.Франком збагатилися цілою низкою перлин красного письменства.

Заходами діячів Товариства головний на Західній Україні Львівський університет, хоча і поволі, через перепони з боку поляків, поступово робив кроки на шляху до українізації: збільшувалася кількість українських кафедр, української професури (на кінець XIX ст. тут було вже 9 професорі в-українців: М.Грушевський, О.Колесса, К.Студинський, С.Дністрянський, П.Стебельський, В.Вергановський, С.Рудницький, С.Томашівський, І.Свенцицький).

Більш активними й масовими (за участю студентів) стали виступи щодо відкриття самостійного українського університету. Ці вимоги набули такого розголосу, що австрійський цісар навіть погодився на відкриття університету в 1916 році, проте на заваді стала перша світова війна.

Товариство активно здійснювало опіку над студентською молоддю. Воно мало кілька фондів, з яких давало стипендії студентам. Товариство дбало також і про українські середні школи, вимагало від уряду поширення мережі українських гімназій, які, хоча й повільно, постійно зростали. Варто відзначити тісний зв'язок Товариства з наддніпрянськими вченими і культурно-освітніми діячами. НТШ всіляко допомагало їм в їх тяжкій боротьбі проти царського уряду і великодержавницької шовіністичної російської громадськості за права української нації.

3. ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ШКІЛЬНИЦТВА М.ГРУШЕВСЬКОГО

Після Т.Г.Шевченка та І.Я.Франка постать Михайла Сергійовича Грушевського є

найвидатнішою в українській культурі. У 1894 р. він, за порадою свого вчителя, Володимира Антоновича, видатного українського історика, переїздить до Львова й обіймає посаду професора історії України у Львівському університеті, на якій перебуває до 1914 р. Одним із головних завдань громадсько-наукової, літературної та освітньої діяльності Грушевського у цей

період було, за його словами, "обстоювання українства як на російському, так і на галицькому грунтГ.Рельєфно виступає велич його особистості у довготривалому (1897-1913) керівництві Науковим товариством ім.Т.Г.Шевченка. З його керівництва починається новий період у праці та розвитку цього Товариства, в якому

він виявив себе неперевершеним організатором наукового й літературного життя. Саме він перетворив Товариство з суто літературного в науково-літературне і прагнув того, щоб на його ґрунті заснувати в Україні Академію Наук, та світова війна завадила йому цього досягти. Часи головування М.Грушевського в НТШ - це золота доба наукового розвитку українознавства і впровадження українознавчих дисциплін у світову науку. В його планах було зробити Товариство свого роду трампліном, з котрого українське національне життя мало піднятися на висоти повної культурної незалежності й знайти визнання свого академічного характеру в світових наукових колах.

Товариство під керівництвом Грушевського з успіхом виконувало функцію найвищої української наукової установи в Галичині, яка мала сильний вплив серед українських науковців на Наддніпрянській Україні. Грушевський в той час був не лише найвидатні-шим українським істориком, але й винятково здібним організатором. Проте він добре розумів, що головний центр українського наукового життя повинен бути в столиці України - Києві, але до 1905 року не було змоги заснувати наукового товариства з українським національним спрямуванням з причини насильної русифікації української культури на Наддніпрянщині.

Коли у 1905 році було скасовано заборону українства, проголошену 1876 року, київські науковці, які гуртувалися в ""Старій Київській Громаді" та її органі "Киевская Старина", вирішили приступити до організації Українського Наукового Товариства. 29 квітня 1907 року на загальних зборах УНТ Грушевський був обраний його головою. За свою організаційну модель УНТ взяло Наукове Товариство ім.Т.Г.Шевченка. Грушевський, як голова НТШ у Львові та УНТ у Києві, спричинився до об'єднання наукових сил із різних українських земель і до створення ще до 1918 року, як він писав згодом, безтитульної академії наук.

Дещо пізніше, у резолюціях, винесених на Всеукраїнському вчительському з'їзді, що відбувався 5-6 квітня 1914 року в Києві, секція вищої школи ухвалила звернутися до Української Центральної Ради із заявою про організацію на основі УНТ Української Академії Наук як неминуче потрібного органу розвитку українознавства і взагалі науки українською мовою. У кінцевому результаті в 1920-1921 роках УНТ прилучилося і злилося з новонародженою Академією Наук. Давня мрія Грушевського, його попере-244

дників і співробітників створити всеукраїнське наукове вогнище до певної міри була здійснена.

Проте Грушевський не обмежувався тільки науковою діяльністю. Поруч з нею він виконував велику культурно-освітню роботу: виступав із публічними доповідями, співробітничав у львівській пресі, заснував загальноукраїнський літературний і науковий місячник "Літературно-Науковий Вісник"{\ЮІ), плідна діяльність якого високо оцінена в історії української літератури, культури й освіти. Роком пізніше за його ініціативи з'явилася "Українська Видавнича Спілка" - перше на всю Україну книжкове видавництво. Крім того, він співробітничав у київському щомісячному істо-рико-етнографічному та літературному часописі "Киевская Старина", що відіграв велику роль у розвитку української культури в умовах Російської імперії.

Грушевський на власні кошти заснував у Києві школу імені свого батька. Намагаючись забезпечити нормальний розвиток українського національного шкільництва в Галичині, він очолював львівську Крайову Шкільну Раду.

Особливо слід відзначити заслуги Грушевського у відстоюванні права українського народу на навчання дітей рідною мовою. У боротьбі за українську мову він дуже ґрунтовно обговорює справу заснування українських кафедр при університетах (у Львівському університеті йому вдається це зробити), енергійно піднімає голос за те, щоб створити приватні українські гімназії (у Львові вони таки були створені).

Грушевський прагне розвинути національну самосвідомість українського народу, роз'яснити йому, хто він такий і звідки з'явився, де його витоки, як йому треба відноситись до своєї материнської мови і навчання своєю мовою. Видатний вчений пише й публікує цілу низку відповідних статей, об'єднує їх у збірки "Хто такі українці і чого вони хочуть", "На порозі Нової України", "Вільна Україна".

На теренах шкільництва Грушевський підкреслює, що першим принципом організації народної освіти й національного виховання має бути навчання рідною мовою. Для втілення цього принципу він видає "Історію українського народу", "Коротку історію України", "Ілюстровану історію України" та інші навчальні посібники та науково-методичні статті.

Грушевський вважав, що серед усіх потреб розвою національного виховання потреба рідної школи є найголовнішою, бо народ, який не має своєї школи, ніколи не виб'ється на самостійну дорогу існування; він може бути лише пасинком чужих народів. Отже, Грушевський, відстоюючи право українського народу мати свою народну мову і навчати своє підростаюче покоління цією мовою, зробив великий внесок у розбудову національної системи освіти в Україні.

4. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСВІТИ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Стан західноукраїнських земель, які з 1340-го року в результаті приєднання до Польщі майже на 500 літ відірвалися від Східної України й попали під польський вплив, на кінець ХУШ ст. був дуже невідрадний. У той час, коли над Дніпром зростала вільна козацька держава, західні землі не зазнали таких потужних народних визвольних рухів, як на Правобережжі та Лівобережжі. Вони потерпали від такого кріпацтва й національного пригнічення, якого не знали селяни на Великій Україні.

Щойно, коли 1772 року Галичина (а згодом і Буковина) перейшла під юрисдикцію Австрії, український народ, що населяв ті землі, відчув деяке полегшення. На західноукраїнських землях не було ні національних шкіл, ні освіти. Народ репрезентувало головним чином селянство, яке коротало свій вік у кріпаччині й безпросвітній темряві, та духовенство, яке своїм щоденним життям, освітою й духовними інтересами відрізнялося від селянства. Австрійський уряд, маючи на меті полегшити собі управління захопленою територією, зробив деякі кроки, щоб трохи послабити польський вплив і посилити свої позиції на західноукраїнських землях. Так, у 1782 році кріпацтво було скасоване й замінене на панщину. Одночасно відбулися певні зрушення у справі шкільництва: у 1774-му й 1790-му роках міністерством освіти були видані закони, відповідно до яких на кінець XVIII - початок XIX сторіччя в Галичині починають з'являтися перші народні школи.

З метою піднесення освіти серед українського духовенства Йосип II, австрійський цісар, започаткував у Львові в 1783 р. духовну семінарію. У Львові й Перемишлі діяли університети з 4 відділами: філософським, юридичним, медичним і богословським.

Про стан справ з викладанням у школах та інших навчальних закладах українською мовою яскраво свідчить той факт, що до існуючих курсів для підготовки вчителів українці доступу не мали. Існувало тільки декілька середніх навчальних закладів. Загалом варто зазначити, що невеликі зрушення, які намітилися в тій порі на західноукраїнських землях, були ще занадто малосильними, щоб домінувати на освітній ниві. Мережа шкіл залишалася занадто слабкою для охоплення всіх дітей шкільного віку навчанням: поза школою залишалося 60% дітей в Галичині, біля 80% на Закарпатті, понад 80% на Буковині. Ще менше молоді було охоплено середньою і вищою освітою.

Нове сторіччя розпочалося для Західної України з добрими ознаками. Важливою подією, яка ознаменувала, з одного боку, початок нового віку, а з другого - зародження сталої національної системи освіти, виявилося прийняття у 1805 році шкільного закону, який визначив мету та зміст навчання, типи навчальних закладів, порядок їх створення та функціонування, їх взаємозв'язок та взаємозалежність.

У відповідь на численні меморіали, що їх слав Іван Могил ьни-цький разом з митрополитом Михайлом Левицьким, цісарським наказом від 1818 р. в суто українських школах дозволено було навчати всім предметам українською мовою, а у змішаних школах було введено українську мову як обов'язковий предмет для української молоді.

Справу української мови, літератури у школах, видання книг рідною мовою продовжили в 30-х роках М.Шашкевич, І.Вагилевич та Я.Головацький. Ці високоосвічені, активні представники української інтелігенції, що тоді народжувалася, створили у 1832 р. гурток, відомий в історії під назвою "Руська трійця", який став провісником національно-культурного відродження на західноукраїнських землях. Вони склали літературно-етнографічний альманах "Русалка Дністрова", вперше написаний живою народною мовою і фонетичним правописом.

Окрім трьох названих засновників гуртка, до нього входили також М.Ьіькович та М.Кульчицький. Позиції гуртка розділяли М.Устиянович та А.Могильницький. Вони відстоювали рідномов-не навчання, право на існування української літературної мови, збирали та вивчали набутки народної творчості, поширювали освіту серед народу.

Започаткований у Франції, революційний рух 1848-го року швидко охопив Італію, Німеччину та Австрію і знайшов широкий відгук у Галичині, Буковині й Закарпатті. Цього разу Австрія більш рішуче переглянула свою пропольську національну політику й почала виразніше підтримувати своїх "русинів" супроти поляків.

Революційні події в Австрії відчутно окрилили західних українців. У травні 1848р. у Львові було створене політичне товариство "Головна Руська Рада", яке зайняло позицію відокремленості української мови й українського народу. Відображенням думок і поглядів товариства став тижневик "Зоря Галицька", перший номер якого вийшов 15 травня 1848 року.

"Головна Руська Рада" зайнялася народною освітою. На полі народного шкільництва українцям вдалося вибороти певні пільги, у тому числі відкрити кафедру руської мови й літератури при Львівському університеті, на чолі якої стояв Я.Головацький. Під егідою "Ради" львівські українці 16-го червня 1848 р. заснували культурно-освітнє товариство "Галицько-Руська Матиця", призначене дбати про освіту широких верств суспільства, друкуючи й розповсюджуючи популярні книжки та навчально-методичну літературу.

Новий етап в освітній галузі пов'язаний з проголошенням нової конституції 1867-го року, яка надавала всім народам Австро-Угорщини право на розвиток національної культури, мови, школи. У 1868р. видається шкільний закон, у якому проголошуються принципи організації та діяльності початкових шкіл і учительських семінарій. Ним передбачався перехід шкіл з підлеглості церковним властям до світських шкільних органів. Для керівництва початковими, середніми й професійними школами була створена Крайова Шкільна Рада, а пізніше - повітові та місцеві шкільні ради. Закон проголосив обов'язкову й безкоштовну початкову 6-річну освіту, право навчатися рідною мовою. Істотно змінювалися існуючі типи шкіл: замість парафіяльних, тривіальних і головних шкіл установлювалися одно-, дво-, три- і багатокласні школи світського характеру, єдині для сіл і міст.

Починаючи з 60-х років, на західноукраїнських землях помітно розвивається середня освіта - гімназії й реальні училища. Термін навчання в гімназіях становив 8 років, а в реальних училищах -7років. Закінчення гімназії давало право вступу в університет, а реального училища - у вищі спеціальні навчальні заклади. Навчання було платним. Висока плата за навчання, витрати на учнівську форму й утримання - все це було під силу тільки заможним людям. До цього часу навчання проводилося німецькою мовою, а з 1867 р. урядовим законом в Галичині вводилася польська мова викладання, на Закарпатті - угорська (мадярська). На Буковині мовою викладання залишилася німецька.