Український національний комунізм. Погляди О. Шумського, М. Скрипника, М. Волобуєва, М. Хвильового.

Націонал-комунізм — національно орієнтований напрям у комуністичному русі, що виник 1917—20 в Україні. Його прибічники вважали, що створення комуністичної економіки приведе до знищення як соціального, так і національного гноблення. Водночас вони вважали, що комунізм потрібно не уніфікувати за російським зразком, а пристосовувати до специфічних національних умов. оєнно-комуністичний курс більшовиків на Україні, ігнорування ними національних запитів українського народу викликали обурення серед широких народних мас. У складі КП(б)У завжди були елементи, які прагнули надати радянській владі в Україні національний характер, перетворити Україну в незалежну радянську республіку. До українських націонал-комуністів історики традиційно зараховують вихідців з національних українських партій комуністичного ґатунку (Українська комуністична партія (боротьбистів) та Українська комуністична партія; УКП) і тих представників більшовицької партії, що, зберігаючи вірність ленінізму, відстоювали українську національну специфіку. У роки української революції 1917–1921 для українських націонал-комуністів характерним було висунення вимоги створення незалежної української радянської республіки з окремою червоною армією і під керівництвом організаційно самостійної комуністичної партії. Ці ідеї були розповсюджені не лише серед укапістів та боротьбистів, а й у частини більшовиків, найбільш відомі з яких — Г.Лапчинський, М.Скрипник, С.Мазлах, В.Шахрай. Останнім двом належить видана на поч. 1919 в Саратові праця «До хвилі: Що діється на Україні та з Україною», що теоретично оформила вищеназвану доктрину укр. Н.-к. Національна політика більшовиків в Україні піддавалася критиці в книзі членів КП(б)У С. Мазлаха і В. Шахрая «До хвилі: Що діяється в Україні й з Україною». Вона побачила світ на початку 1919 року в Саратові, де перебували автори після відступу з України навесні 1918 року. Свої погляди вони звели до формули: 1) якщо Україна незалежна — тоді повинен бути власний уряд і своя партія 2) або Україна — це Південна Росія. У червні 1919 року С. Мазлах і В. Шахрай були виключені з партії більшовиків. А їхня книга стала доктриною націонал-соціалізму для тих, хто намагався об'єднати соціалізм із національно — державним відродженням України.

«Хвильовизм». Найбільш відкрито і пристрасно закликав відкинути «російський шлях» Микола Хвильовий. Переконаний інтернаціоналіст, він під час громадянської війни приєднується до більшовиків, прагнучи взяти участь у будівництві всезагального й справедливого комуністичного суспільства. Після війни Хвильовий стає одним із найпопулярніших радянських українських письменників, засновником авангардної літературної організації «Вапліте», а також дослідником питань українсько-російських взаємин, особливо у царині культури. Сповнений ідеалістичних сподівань, комуніст Хвильовий гірко переконується у кричущій невідповідності між теорією й практикою більшовиків у національному питанні та у російському шовінізмі партбюрократів, які, за його висловом, ховали свою упередженість «у Марксовій бороді». Щоб урятувати революцію від згубного впливу і російського націоналізму, Хвильовий вирішує викрити його. Він доводить, що «пасивно-песимістична російська література сягнула своєї межі й зупинилася на роздоріжжі», та радить українцям відмежуватися від неї. Пристрасний заклик Хвильового до українців іти власним шляхом був висловлений у знаменитому його гаслі «Геть від Москви!» Хоча Хвильовий звертався насамперед до молодих авторів, які шукали для себе взірці літературної творчості, його позиція, без усякого сумніву, мала політичні мотивації. Однак слід наголосити, що його антиросійськість грунтувалася не стільки на українському націоналізмі, скільки на революційному інтернаціоналізмі. Хвильовий був переконаний у тому, що світова революція доти не переможе, доки один народ, уданому випадку російський, намагатиметься монополізувати її.

«Шумськізм». Небезпека, що її являли погляди Хвильового для радянського режиму, посилювалася тим, що вони знайшли підтримку не лише в українських літературних колах, а й у самій Комуністичній партії України, особливо серед колишніх боротьбистів, їхнім лідером був комісар освіти Олександр Шумський, який відкинув вимоги московських ортодоксів засудити Хвильового й виступив із власною критикою Москви. Колишні боротьбисти мали свої підстави вважати лицемірною політику цартії в національному питанні. Щоб надати радянському урядові «українського присмаку», Шумського та його товаришів, які перейшли до більшовиків, було призначено на високі урядові пости. Але одразу ж після перемоги більшовиків майже всіх їх понизили в посаді або виключили з партії. З початком українізації, щоб створити враження, ніби Україною правлять українці, декого з тих, хто лишився в партії, зокрема Шумського, за велінням Москви знову призначили на високі посади. Однак цього разу комісар освіти вирішиб викрити махінації Москви. Як і Хвильовий, Шумський, засуджуючи російський шовінізм, ставить за головну мету виступити проти священного для більшовиків принципу централізму. В написаному на початку 1926 р. листі до Сталіна він вказує на поглиблення процесів українського національного відродження, переконуючи його в тому, що для блага партії цей динамічний і масовий рух слід контролювати українським комуністам, а не представникам неукраїнських народів. Інакше українці, національна свідомість яких невпинно зростає і які ніколи не ставилися з особливою симпатією до більшовиків, можуть повстати й скинути владу, на яку вони дивляться як на чужоземну. Щоб уникнути цього, Шумський пропонував призначити на керівні посади в українському радянському уряді та Комуністичній партії України таких українських комуністів, як Григорій Гринько і Влас Чубар, відкликавши таких призначенців, як німець Еммануїл Квірінг і зрусифікований єврей Лазар Кагаїювич. Ця пропозиція, що зображалася засобом поширення комунізму, була не чим іншим, як закликом обирати політичних керівників України не в Москві, а на Україні. Шумський також засуджував українців, які під вигідною личиною вірного служіння партії потурали централізмові Москви. У травні 1927 р. на засіданні керівництва українських комуністів він заявив, що «російський комуніст править в партії з підозрою і недружелюбністю. Він править при підтримці нікчемних малоросів, які в усі епохи за своєю суттю були лицемірними, по-рабському нечесними і зрадливими. Тепер він співає про свій фальшивий інтернаціоналізм, відкидає з байдужим виглядом все українське і завжди готовий наплювати на нього (часом по-українськи), якщо це дасть йому можливість зайняти кращу посаду».

«Волобуєвщина». На початку 1928 р. серед українських комуністів з'явився новий ухил. Його виразником став молодий український економіст російського походження Михайло Волобуєв. Аналогічно Хвильовому в літературі та Шумському в політиці Волобуєв хотів викрити невідповідність між теорією й практикою більшовиків у царині економіки. У двох статтях, опублікованих в офіційному теоретичному часописі «Більшовик України», Волобуєв доводив, що за радянської влади Україна, як і за царя, лишається економічною колонією Росії. Для підтвердження цього він провів ретельний аналіз, що свідчив про те, як, нехтуючи потребами української периферії, уряд і далі розбудовував важку промисловість у російському центрі. Крім того, Волобуєв стверджував, що економіка СРСР становить не єдине й однорідне ціле, а комплекс економічних компонентів, одним із яких є Україна. І кожен із цих компонентів може не тільки самостійно функціонувати, а й безсумнівно бути частиною світового господарства, спираючись на власний потенціал, без посередництва російської економіки.

М. Скрипник вважав, що Україна як держава повинна і спроможна мати власну мову, літературу, мистецтво, які є не гіршими від мов, літератури й мистецтва інших народів. Він активно підтримував, захищав діячів, які працювали на користь національного відродження України , пропонував запросити 1500 вчителів із Західної України для поліпшення викладання української мови і літератури в школі. Багато уваги він приділив підготовці та впровадженню нового українського правопису, був головою комісії Раднаркому України з цього питання, і його зусиллями новий правопис було затверджено у вересні 1928 р. Цей правопис діяв до 1933 р. Як нарком освіти УСРР Скрипник займався і питаннями культурного життя українців за межами України, чим викликав роздратування московського центру. Його стараннями на території Російської Федерації було створено до 500 українських шкіл, 2 технічні вузи. Скрипник навіть порушив питання про приєднання до України територій, населених українцями. Виступав він проти того, щоб конституції союзних республік затверджувались з'їздом Рад СРСР, назвавши це "своєрідним державним переворотом". Під час голодомору 1932— 1933 pp. виступив проти застосування надзвичайних заходів, "методів адміністрування й окрику".

58. Згортання НЕП. Перехід до форсованої індустріалізації та командної економіки. Перші п*ятирічні плани. Система жорсткої централізації управління економікою.

Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. Наприкінці 20-х років резер­ви "відбудовчого ефекту" було вичерпано, країна опинилась на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. У 1926 р. виявилась нестача ме­талу, а потім й інших матеріалів і сировини. Вона була зумовле­на розгортанням нового будівництва, напруженими планами випуску продукції на діючих підприємствах. Для регулювання постачання створили Комітет державних замовлень. Товарний голод охопив і споживчий ринок.

Основними причинами цього були:

1) зрив хлібозаготівлі (внаслідок незадоволення селян дер­жавними заготівельними цінами) і невиконання експортних зо­бов´язань, що зменшило валютні надходження і спричинило відпо­відно скорочення промислового виробництва та капітального бу­дівництва;

2) значно швидше зростання попиту на внутрішньому ринку порівняно з пропозицією (зростання кількості робітників у про­мисловості й будівництві; зниження на 10 % у 1927 р. цін з одночасним зростанням номінальної заробітної плати робітників збільшило платоспроможний попит);

3)політика активного витіснення з 1926 р. приватного капі­талу: підвищення тарифів на перевезення приватних вантажів; призупинення державного кредитування приватних підприємств; введення у 1927 р. податку з надприбутку; заборона надання приватним особам в оренду державних підприємств і поновлен­ня старих договорів; зменшення кількості іноземних концесій (до 1930 р. ліквідовано більшість концесій; у 1931 р. ліквідова­на і приватна промисловість);

4) одержавлення розподілу: в 1929 р. здійснено перехід на карткову систему постачання; у лютому 1930 р. ліквідовано то­варні біржі та ярмарки.

Індустріалізація-система заходів спрямованих на прискорений розвиток важкої промисловості. Затверджений у грудні 1925 р. на 14 з’їзді РКП(б).

Мета: а)забезпечення економічної самостійності СРСР;б)зміцнення обороноздатності СРСР;в)створення МТБ для модернізації промисловості і с\г;г)стимулювання зростання продуктивності праці; д)підвищення життєвого рівня громадян.

Особливості Індустріалізації в Україні.

1.Почалась вона з важкої, а не як в інших країнах з легкої промисловості.

2.Мала дуже високі темпи.

3.Спиралась лише на внутрішні джерела. 4.Здійснювались за планом.

Етапи:

1 етап.1926 р.-по жовтень 1928 р.-початок індустріалізації, підготовка форсованої індустріалізації з метою перетворити країну в таку, яка виробляє сама машини, а не ввозить їх з закордону.

2 етап. жовтень 1928-32 рр. -перша п’ятирічна, що характеризувалась форсованим розвитком важкої індустрії. В ході 1 п’ятирічки в Україні було створено:а)с\г машинобудування (ХАТЗ випускає перші трактори, Харківський завод »Серп і молот» - складні молотили, Запорізький завод «Комунар» - зернові комбайни;б)оновлена і розширена металургійна база(побудовані заводи Запоріжсталь, Азовсталь, Криворіжсталь);в)енергетична база(Дніпрогес і десятки менш потужних ГЕС).

3 етап. 1933-37 рр.-друга п’ятирічка. Повинна була значною мірою виправити прорахунки першого п’ятирічного плану. План другої п’ятирічки був більш збалансований, темпи приросту були знижені до 16.5 %. Вона була оголошена «достроково виконана» за 4 роки і 3 місяці.

4 етап. 1938-42 рр.третя п’ятирічка. За планом були збільшені асигнування на оборону. Посилювалась трудова дисципліна. Порушення її прирівнювались до кримінального злочину і карались ув’язненям. Виконання плану 3 п’ятирічки перервала війна.

Централізовано-планова економіка

Ця система функціонувала раніше в СРСР, країнах Східної Європи, в деяких азіатських державах. Характерними рисами централізовано-планової економіки є:

- суспільна (а в реальності державна) власність на всі засоби виробництва і економічні ресурси;

- жорстка централізація в розподілі ресурсів і результатах виробничої діяльності;

- суттєве обмеження або навіть недопущення приватного підприємництва;

- директивне планування, затратне ціноутворення, цільові капіталовкладення тощо.

Реалізація економічних процесів здійснювалася на основі монополії державної власності на засоби виробництва і абсолютизації державної влади. Централізований розподіл матеріальних благ, трудових і фінансових ресурсів проводився без участі безпосередніх виробників і споживачів, у відповідності із заздалегідь вибраними критеріями на основі централізованого планування. Значна частина ресурсів під впливом пануючих ідеологічних і політичних установок направлялася на розвиток військово-промислового комплексу. Нежиттєздатність цієї системи, її несприйнятливість до нових умов життя зробили неможливим подальші соціально-економічні перетворення у всіх колишніх соціалістичних країнах. Стратегія нових економічних реформ у цих країнах нині визначається законами демократизації та ринкових перетворень в економіці.

Причини і методи впровадження тотальної колективізації (масові репресії щодо середнього селянства, криза сільськогосподарського виробництва). Голод 1932-33 рр., його причини і наслідки.

Суспільна колективізація-примусова система заходів, спрямована на перетворення одноосібних селянських господарств на великі колективні і радянські господарства(колгоспи, радгоспи). Колективізація була затверджена на 15 з’їзді ВКП(б) у 1927 році.

Термін реалізації:1929-1937 рр.

Мета:1)налагодження каналу перекачування коштів із села до міста на потреби індустріалізації;2)забезпечення населення країни дешевими продуктами харчування і сировиною;3)перетворення неконтрольованих державою індивідуальних селянських господарств на повністю підконтрольне велике виробництво;4)ліквідація дрібнотоварного селянського укладу, як джерела капіталізму на селі, ліквідація куркульства як класу.

Методи:а)залякування;б)обмеження свободи пересування селянства;в)розкуркулення-ліквідація класу заможних господарів, яких називали куркулями.

Результати і наслідки:1.дерградація с\г виробництва, знищення 200 тис. на більш працездатних селянських господарств; 2.здійснення індустріального стрибка;3.знищення почуття індивідуалізму українського селянина;4.утвердження командної економіки на селі при повному підпорядкуванні колгоспів державній владі;5.голодомор 1932-33 рр.

Голодомор 1932-33 рр.

Причини:1)прискорена насильницька колективізація; 2)нереальний план хлібозаготівель для України на 1932 р. 3)експорт продовольства на потреби індустріалізації; 4)відсутність допомоги союзного центру; 5)придушення опору українського селянства колгоспній системі.

Наслідки: 1)величезні людські втрати (7 млн.); 2)перетворення сільської місцевості на резервацію закріпачених селян;3)переселення селян із України до Росії; 4)знищення українського села з його багатими народними традиціями; 5)знищення опору колективізацій-перемога колгоспного ладу на селі. Отже, голодомор 32-33 рр. був спровокований державою аби ліквідувати опір українського селянства колгоспній системі.