Коренізація та національні меншини. Форми та методи здійснення українізації. Опір «українізації».

3 1923 р. в Україні розпочалася політика коренізації, спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чинників при формуванні державного апарату, організації мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей. Коренізація була зумовлена прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення для розширення та зміцнення своєї соціальної бази, намаганням спрямувати національне відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та в інших країнах, подати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

Напрямки українізації:1)підготовка та залучення українських кадрів до партійних та державних органів та установ;2)запровадження в усіх установах та навчальних закладах української мови;3)видання газет, журналів, книжок українською мовою;4)усебічний розвиток української культури та партійне керівництво нею;5)глибоке вивчення національної історії, відродження традицій;6)створення національних районів(болгарських, грецьких, єврейських тощо), шкіл із мовою національних меншин.

Труднощі:1)нестача вчителів, викладачів, підручників;2)ліквідація національних традицій;3)посилення ворожнечі з національними меншинами;4) з 30-х рр. – фальсифікація української історії в підручниках, впровадження обов’язкового вивчення російської мови.

Провідники:М.Скрипник, О.Шумський, В.Затонський.

Противники:1)верхівка КП(б)У;2) російське та зрусифіковане міщанство;3)пролетаріат;4)російська інтелігенція;5)духовенство.

Однак пропорційно до успіхів українізації наростав і опір. Його чинили частина парткерівництва, російська бюрократична верхівка трестів і синдикатів, російське й обрусіле міщанство, пролетаріат, Червона армія, ієрархія Руської православної церкви. У другій половині 20-х років українізація зазнала перших ударів. Це штовхало свідомих українців до опозиції, ідейними виразниками якої в 20-ті роки стали М. Хвильовий , О. Шумський і М. Волобуєв. Наприклад, М. Хвильовий вважав, що для розвитку української культури їй необхідно звільнитися від російського впливу, орієнтуватися на європейські традиції.

Водночас наростав наступ на церкву. У квітні 1929 р. були заборонені всі види діяльності релігійних установ, крім богослужіння. Розпочалося масове винищення матеріальної основи релігійних громад. Серед цих злочинів — знищення Михайлівського золотоверхого собору — пам'ятки архітектури доби розквіту Київської Русі. Приміщення храмів було віддано під сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади тощо. В 1930 р. було поставлено поза законом Українську автокефальну православну церкву.

Результати. Попри суттєві недоліки, українізація привела до ліквідації неписьменності, розгортання мережі освітніх установ, розвитку вищої школи. За переписом 1897 р., в українських губерніях налічувалося тільки 27,9% письменних. Перепис населення 1939 р. засвідчив, що в Україні було 85,3% письменних віком до 50 років. Кількість вузів в Україні зросла із 19 у 1914/1915 навчальному році до 129 у 1938/1939 p., а чисельність студентів у них збільшилася із 27 тис. до 124 тис. На початку 30-х років відчувши силу Сталін ліквідовує політику коренізації, а значить і українізації. Назвавши її буржуазним націоналізмом і призвав до її ліквідації.