Люблінська Унія та її наслідки для України.

Процес об'єднання Литви і Польщі розпочався ще в кінці XIV ст. з Кревської унії, але остаточно ці дві держави об'єдналися у Річ Посполиту в 1569 р. за Люблінською унією. У відповідності до нового адміністративно-політичного устрою держава являла собою федерацію. Річ Посполита була шляхетською республікою
–король обирався на сеймі шляхтою та магнатами. Річ Посполита складалася з Королівства Польського і Великого князівства Литовського. її територія поділялася на воєводства. Останні, на чолі з воєводами, ділилися на повіти, які очолювали старости. У кожному повіті діяли гродські (міські) і земські суди. Шляхта вирішувала справи місцевого порядку на власних сеймиках. Комендантами міст-фортець ставали каштеляни.
Результатом унії стало приєднання правобережних українських земель (Київщини, Волині та Брацлавщини) і частини Лівобережжя – до Польщі. Таким чином, більша частина українських земель, населених православними, підпала під владу католицької Польщі. В Україні було утворено 6 воєводств: Волинське, Брацлавське, Київське, Подільське, Руське, Белзьке. До польських магнатів і шляхти перейшли земельні багатства України, тут запанував тяжкий національний, соціальний та релігійний гніт, були знищені будь-які залишки української політичної автономії, що існували з часів Литви. Україна була поневолена і пограбована чужинцями. Селяни швидко перетворилися на кріпаків (за III Литовським Статутом 1588 p.), українська мова, традиції підпали під заборону, православні були позбавлені політичних прав.
Посилення економічного гноблення дістало вияв і в створенні на українських землях польських фільварків – великих феодальних господарств, де використовувалася підневільна праця селян і які працювали на міжнародний ринок збіжжя (українське зерно поляки продавали в Західну Європу, одержуючи від цього великі прибутки).
Після Люблінської унії фактично під заборону підпала українська православна церква, посилилося втручання у церковні справи світської влади. У цих умовах на захист православ'я, а значить українського народу стали братства. Міщани на зібрані кошти будували церкви, відкривали школи, друкували книжки, впливали на обрання священиків. Деякі братства (у Львові, Києві, Луцьку) отримали від константинопольського патріарха право на ставропігію – підпорядкування виключно патріарху, а не своїм єпископам.