Братства.

Релігійно-національна ситуація в Україні по Люблінській унії 1569, та особливо по Берестейській 1596 року, породили нові братства, першочерговим завданням яких була охорона українського православ'я від латинізації та наступної полонізації українського народу.

Перше відоме нам православне братство заснувалось 1453 року у Львові при храмі Успіння Божої Матері. Воно послужило взірцем для інших братств які постали в Галичі, Рогатині, Стриї, Комарні, Ярославі, Холмі, Луцьку та Києві.

Як приклад можна навести Луцьке Хрестовоздвиженське братств, про створення якого свідчать джерела, які сягають своїм корінням 1617 року. Засновниками братства було духовенство Луцьку через декілька років у братстві уже було вписано багато української шляхти. Першим ктитором братства бачимо ігумена Чернчицького Свято-Преображенського монастиря Герасима Микулича, в схимі Григорія. Через освітню, благодійницьку, місійну церковно-релігійну діяльність братство скріплювало християнську віру і Церкву. На кошти братства вибудувано братський храм Чесного Хреста, а 1624 року засновано при ньому братський спільножитний монастир. Від 1623 року Луцьке Хрестовоздвиженське братство має статут та ставропігію від Константинопольського патріарха.

З 1617 року діяла при братстві школа, побудована на зразок латинського колегіуму. Шкільний статут 1624 року мав дві частини: перша - права й обов'язки учнів греко-латино-словянської школи; друга -порядок функціонування школи, роль вчителя в ній. З останньої дізнаємось про предмети, які викладалися в братській школі: граматика, поезія, риторика, діалектика, арифметика, богословські науки, церковний спів та інші. Власне, це була програма тогочасних середніх освітніх закладів. Щоб активно здійснювати освітній процес, необхідно було мати достатню кількість підручників, книг у братській бібліотеці. Вони надходили з волинських друкарень, з Галичини. Луцьке хрестовоздвиженське братство також заснувало власну друкарню.

Важливою справою Луцького братства стало заснування притулку для немічних, хворих, сиріт і бездомних. Ними опікувались братчики як рідними. Усе це ставало великим прикладом християнської братської любові. Також слід наголосити, що опікуном Луцького Хрестовоздвиженського братства був великий митрополит Київський Петро Могила, а членами братства найвідоміші люди волинська: Гулевичі, Пузини, Кисилі та інші.

Окремою сторінкою діяльності братств в Україні, і зокрема, на Волині, є так звані “молодечі братства”, або як їх названо в грамоті єпископа Львівського Гедеона Балабана від 9 грудня 1606 р. “братство младечеське”. З благословення Київського митрополита Ісаї Копинського молодече братство св. Юрія постало в Луцьку при Чеснохресному братстві 1632 року.

“Наставлення книжне”, тобто освітня діяльність того часу посідала почесне місце в праці об’єднаних у молодечі братства юнаків і дівчат. Слід пам’ятати, що серед членів молодечих братств було багато учнів і випускників братських шкіл, утримуваних старшими братчиками. Молодечі братства на рівні зі старшими опікувались хворими, каліками, убогими, братськими бібліотеками, займались місійною діяльністю

16. Брестська унія.

У XVI ст. ярим поборником об'єднання церков став орден єзуїтів, який активно діяв у Польщі та в Україні. Цього разу релігійна ідея об'єднання християн доповнювалася політичними й економічними інтересами. Польща була зацікавлена в підпорядкуванні української православної церкви Риму, оскільки це ще міцніше пов'язало б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й послабило би вплив на цих землях православної Московії. Тому фанатичним прихильником церковної унії (об'єднання) виступав польський король Сигізмунд III. З іншого боку, прихильники унії існували і серед українського населення Речі Посполитої. Створення єдиної церкви обіцяло для українців отримання рівних прав з поляками у політичній та економічній сферах. Однак ціною цього рівноправ'я була відмова від віри предків, а також неминуча полонізація України. Проте сама ідея виглядала досить привабливо і знайшла своїх впливових прихильників. У 1590 р. львівський єпископ Балабан провів таємну нараду владик у місті Белзі, де були присутні єпископи Луцький, Холмський і Туровський, що схвалили ідею церковної унії. Пізніше до них приєдналися єпископи Володимирський і Перемишльський, а також київський митрополит Рогоза. Владики погоджувалися визнати авторитет і духовне лідерство римського папи, але при збереженні традиційних православних церковних обрядів. Наприкінці 1595 р. два українські єпископи відбули до Риму для переговорів з папою Климентієм VIII, який з готовністю відгукнувся на пропозицію унії. 23 грудня 1595 р. в урочистій обстановці папа Климентій VIII офіційно прийняв українську православну церкву під свою владу. Коли таємне стало явним і в Україні відкрито проголосили церковну унію, обуренню більшості українців не було межі. Населення країни лякала реальна загроза латинізації та полонізації України. На чолі антиуніатських виступів постав найбільший український магнат, князь Костянтин Острозький. Ситуація, що склалася, змусила польського короля Сигізмунда III піти на скликання церковного собору в Бресті з метою остаточного вирішення питання про унію. Восени 1596 р. до Бресту прибули численні представники української шляхти, міщанства і духовенства. З польського боку були присутні деякі католицькі єпископи, представники польської шляхти і короля. З самого початку собор не зміг прийти ні до якої угоди і фактично розпався на два - католицький і православний, причому в католицькому взяли участь митрополит київський Рогоза і 8 православних єпископів. З 8 по 10 лютого обидва собори проводили свою роботу в Бресті та прийшли до кардинально протилежних рішень: католицький затвердив створення нової уніатської церкви (згодом її сталі називати греко-католицькою), а православний засудив унію. Таким чином, в українській церкві стався розкол, який породив непримиренну духовно-політичну боротьбу в Україні. Польський уряд на чолі з королем Сигізмундом III повністю встав на бік уніатів і почав пряме переслідування православних в Україні. Новий митрополит київський Іпатій також повів активну боротьбу за здійснення унії. Він переслідував непокірних священнослужителів, лишаючи їх приходу і сану, відбирав у православних храми і монастирі, школи і друкарні. Підкоряючись владі та сподіваючись набути нових пільг і привілеїв, велика частина української шляхти почала переходити в уніатство. Проте більшість населення України не прийняла унії та зберегла свою прихильність до православ'я.