Німецька антропологія XIX-XX ст.: вихідні ідеї філософської антропології, представники, їх програмні праці.

Іншою течією цього напряму була філософська антропологія, що була заснована М.Шелером (1874-1928) та згодом набула багатьох прихильників, серед яких відомі А.Гелен (1904-1976), Е.Ротхакер (1888-1965), Г.Плеснер (1892-1985). Представники антропології наполягали на тому, що найпершим об’єктом філософського дослідження повинна бути людина, проте людину слід розглядати та вивчати всебічно, в усіх її проявах та характеристиках, залучаючи до її розуміння результати багатьох наук. М.Шелер (основна праця – “Становище людини у космосі”) вважав, що людина постає унікальним явищем світу, оскільки лише вона прилучена до буття як такого. Наслідком такого прилучення постає людська орієнтованість на цінності: людина перш за все є носієм цінностей, а це значить, що її первинним відношенням є відношення позитивне. Воно проявляється у ставленні до інших, найвищим проявом якого постає любов, бо любов – це унікальна зустріч із іншим, рівним тобі буттям, і входження із ним у співзвучність. Але найвищею любов’ю є любов до Бога, оскільки лише в ній знаходить повний прояв унікальність людини, її відношення до буття та ціннісні засади. Проте в реальному житті вищі людські цінності скоріше виявляють себе безсилими, а звідси випливає основне завдання людського життя – поєднати духовне із силою життя. А.Гелен (основна праця – “Людина. Її природа та її становище у світі”) прийшов до висновку, що вихідною особливістю людини постає її недостатність та незавершеність, тобто її непристосованість до виживання на основі біологічних завдатків. Цю недостатність людина компенсує, створюючи культуру: через неї людина надолужує природну обмеженість та досягає відкритості для себе світу. Але історично культура тяжіє до раціоналізації, що веде до втрати людської єдності із світом. Звідси випливає завдання: повернутися до коренів культури, де панують безсвідомо-вітальні сили. Г,Плеснер називав людину найбільшою таємницею буття, бо людина ніде не занходить свого завершення і прагне виходити за всі і всіляки межі. Проте вона є принципово ексцентричною і тому знаходить своє вираження у тілесності – як тілесності створюваних нею речей, так і в культивуванні власної тілесності. Е.Ротхакер, поділяючи багато ідей своїх однодумців, наполягав на тому, що вирішальним чинником буття людини як особи є культуротворення. Він розглядав культуру як відповідь людини на виклик природи. На його думку, культура – це той шар, який людина вичленовує із світу в якості “духовного ландшафту”, бо в основі культури лежать людське переживання свого життя та мова. До безумовних надбань філософської антропології ХХ ст. слід віднести акцентування виключного значення проблеми людини для сучасного суспільства та філософії (в тому числі – переконливе доведення втрати людиною ХХ ст. надійних орієнтирів свого самоздійснення), а також намагання включити у осмислення людини всі її властивості, здатності та прояви.

У німецькій класичній філософії проблема людини перебувала у центрі філософських пошуків. Зокрема, І. Кант вважав питання «що таке людина?» головним питанням філософії, а саму людину — «найголовнішим предметом у світі». Він дотримувався позиції антропологічного дуалізму, але його дуалізм — це не дуалізм душі і тіла, як у Декарта, а морально-природний дуалізм. Людина, за Кантом, з одного боку, належить природній необхідності, а з іншого — моральній свободі та абсолютним цінностям. Як частина чуттєвого світу явищ, вона підпорядкована необхідності, а як носій духовності — людина вільна. Відмітною рисою людини, за Кантом, є самосвідомість, яка й вирізняє її з-поміж інших живих істот. Гегель у своїй антропологічній концепції зосередився на вираженні становища людини як суб'єкта духовної діяльності і носія загальнозначимого духу і розуму. Особа, зазначив він, на відміну від індивіда, починається тільки з усвідомлення себе як істоти «нескінченної, загальної і вільної». Попри те, що представники німецької класичної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як «духовність», «духовна діяльність», ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були пронизані виключно духом раціоналізму.

Філософська антропологія - це напрям, який виник у 20—х роках XX ст., тобто приблизно в той же час, що й екзистенціалізм, і, подібно до останнього, пов'язаний ідейною наступністю з ''філософією життя''. Засновниками і представниками філософської антропології були М.Шелер, Г.Плеснер, А.Гелен, Е.Ротхаккер, М.Ландман, Е.Хенгстенбергтаінші.

Це вчення прагне до цілісного осягнення людини в усій специфіці її буття, її місця в Космосі, поєднуючи при цьому філософський підхід із конкретно-науковим. Проголошена М.Шелером програма цілісного вивчення людини залишалася не реалізованою. З самого початку філософська антропологія розпалася на ряд течій, кожна з яких виділяла яку-небудь одну із специфічних особливостей і властивостей людини - біологічну, психічну, культурну, релігійну і т.д. Так, Шелер, продовжуючи традицію, яка йшла ще від Августина, вважав, що найсуттєвішою рисою людини є надприродний дух, орієнтований на абсолютні цінності. Гелен бачив першопричину специфіки людини в її ''біологічній недосконалості'', відсутності природженої пристосованості до певних умов існування, яка властива тваринам, внаслідок чого людина змушена створювати свій особливий, відмінний від тваринного світ, спосіб життя і є ''відкритою світові'', діяльною істотою. Це продовження думки Ф.Ніцше, що людина — це тварина, яка ще не визначилася, тому й містить у собі необмежені можливості. У Ландмана і Ротхаккера людина — це істота, яка є продуктом певної культури, її ''об'єктивного духу'', яка й сама творить культуру.

Проблема людини, специфіки людського буття є також предметом уваги марксистської філософії. Вона розглядається, зокрема, К.Марксом у ''Економічно-філософських рукописах 1844 р.''. Визначальною основою людського буття марксизм вважає процес матеріального виробництва і ті об'єктивні суспільні відносини, які складаються в цьому процесі. Тому людина розглядається не з точки зору якихось одвічних, постійних (біологічних або технологічних) характеристик, а як конкретно-історична, соціальна, практично-діюча істота. Все багатство духовного життя людини розуміється як таке, що в останньому підсумку розгортається на об'єктивній соціальній основі.

проблема людини у цьому століття набула особливої гостроти на тлі світових воєн, інтенсифікації міжнародних контактів, боротьби за права людини. За словами М.Шелера, одного із засновників філософської антропології, у ХХ ст. людина вперше опинилася в ситуації, коли вона остаточно загубила себе, тобто перестала себе розуміти і бути впевненою хоча б якихось своїх необхідних якостях. Тож у ХХ ст. відбулось своєрідне переосмислення проблеми людини у філософії, або й навіть її перше надзвичайно гостре осмислення саму у плані намагання з’ясувати, що, власне, робить людину людиною. Сталося так, що основні течії антропологічного напряму сформувались у ХХ ст. приблизно у той же самий час; це екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, певною мірою – фрейдизм та неофрейдизм. Іншою течією цього напряму була філософська антропологія, що була заснована М.Шелером та згодом набула багатьох прихильників, серед яких відомі А.Гелен, Е.Ротхакер, Г.Плеснер. Представники антропології наполягали на тому, що найпершим об’єктом філософського дослідження повинна бути людина, проте людину слід розглядати та вивчати всебічно, в усіх її проявах та характеристиках, залучаючи до її розуміння результати багатьох наук. М.Шелер вважав, що людина постає унікальним явищем світу, оскільки лише вона прилучена до буття як такого. Наслідком такого прилучення постає людська орієнтованість на цінності: людина перш за все є носієм цінностей, а це значить, що її первинним відношенням є відношення позитивне. Воно проявляється у ставленні до інших, найвищим проявом якого постає любов, бо любов – це унікальна зустріч із іншим, рівним тобі буттям, і входження із ним у співзвучність. Але найвищею любов’ю є любов до Бога, оскільки лише в ній знаходить повний прояв унікальність людини, її відношення до буття та ціннісні засади. Проте в реальному житті вищі людські цінності скоріше виявляють себе безсилими, а звідси випливає основне завдання людського життя – поєднати духовне із силою життя. А.Гелен (прийшов до висновку, що вихідною особливістю людини постає її недостатність та незавершеність, тобто її непристосованість до виживання на основі біологічних завдатків. Цю недостатність людина компенсує, створюючи культуру: через неї людина надолужує природну обмеженість та досягає відкритості для себе світу. Але історично культура тяжіє до раціоналізації, що веде до втрати людської єдності із світом. Звідси випливає завдання: повернутися до коренів культури, де панують безсвідомо-вітальні сили. Г,Плеснер називав людину найбільшою таємницею буття, бо людина ніде не занходить свого завершення і прагне виходити за всі і всіляки межі. Проте вона є принципово ексцентричною і тому знаходить своє вираження у тілесності – як тілесності створюваних нею речей, так і в культивуванні власної тілесності. Е.Ротхакер, поділяючи багато ідей своїх однодумців, наполягав на тому, що вирішальним чинником буття людини як особи є культуротворення. Він розглядав культуру як відповідь людини на виклик природи. На його думку, культура – це той шар, який людина вичленовує із світу в якості “духовного ландшафту”, бо в основі культури лежать людське переживання свого життя та мова. До безумовних надбань філософської антропології ХХ ст. слід віднести акцентування виключного значення проблеми людини для сучасного суспільства та філософії, а також намагання включити у осмислення людини всі її властивості, здатності та прояви. В цілому ж філософські течії антропологічного напряму досить глибоко і виразно окреслили ту ситуацію, в який людина ХХ ст. себе проявляла та усвідомлювала.

Німецька філософська антропологія у відповідях на ці питання багато в чому спиралася на ідеї своїх попередників і, особливо, на висновки філософії життя (В. Дільтей) і феноменології (Е. Гуссерль). Найбільш визначними представниками німецької філософської антропології були –М. Шелер, А. Гелен, Х. Плеснер, Е. Кассірер. Вони вважали, що філософська антропологія не повинна мати характер умоглядних побудов, звільнитись від спекулятивних гіпотез, прийняти строгий і доказовий вигляд, спираючись на результати досліджень конкретних наук. Одним з родоначальників сучасної німецької філософської антропології був відомий німецький мислитель Макс Шелер (1874-1928 рр). У ряді своїх робіт він констатує кризу розвитку сучасної йому західно-європейської культури і намагається знайти і показати вихід з цієї кризи. Криза суспільства, соціальні протиріччя й інші колізії для Шелера –прояв кризи людини, його особистості. Шелер пише, що людина ніколи не була настільки «проблематичною» як у XX столітті. Основну причину такого положення людини він бачить в існуючому розмежуванні його вивчення різними, майже не зв’язаними один з одним напрямками антропологічної науки. Філософський різновид антропології максимально сконцентрований на самосвідомості людини, а природно-наукова антропологія (всі галузі природознавства і генетична психологія) дають лише уявлення про людину як досить пізній підсумок розвитку Землі, як істоту, що відрізняється від попередніх їй форм у тваринному світі тільки ступенем складності з'єднання енергій і здібностей, що вже зустрічаються в нижчій, порівняно з людською, природі. Тому Шелер вважав за необхідне створення такої наукової системи людинознавства —філософської антропології, –що могла б з'єднати конкретне вивчення різних сфер буття людини з цілісним філософським його збагненням. Завдання філософської антропології, на думку Шелера, полягає в тому, щоб показати як впливають на структури людського буття його мова, наука, совість, держава, міфи, ідеї і багато чого іншого, що характеризує існування людини. В праці «Положення людини в космосі» (1928) Шелер, використовуючи конкретно-науковий матеріал біології та психології для порівняння людини і тварини, стверджує їх принципову протилежність. Він вважає, що людина –це неповноцінна тварина. На думку Шелера, людину людиною робить дух. Дух протистоїть усьому, тому що дух походить від Бога. Інакше кажучи, людина в Шелера –це духовна істота, зв'язана з Богом. Завдяки слову зміст Божественного духу перетворюється в надбання індивідуальної свідомості. Основну особливість людини Шелер бачить у його спрямованості до Бога. Шелер визнає, що всі цінності (релігійні, філософські, естетичні, наукові і т.п.) дані людині стільки, скільки він знаходиться в суспільстві. Він вважає, що ця цінності «нашаровуються» на споконвічне антропологічне ядро індивіда. Характеризуючи внесок Шелера в створення філософської антропології, треба звернути увагу на два найважливіших положення його концепції. По-перше, для Шелера первинним у системі «людина-суспільство» є людина як певний центр, у якому перетинаються його різні зв'язки зі світом. Він намагається знайти і визначити сутність –персонального буття людини, зрозуміти одиничність (унікальність), самовизначеність (волю) і саморегуляцію (цілісність) людини як центр світу. По-друге, антагонізм особистості і суспільства, так само як і саморозірваність особистості визначають уявлення Шелера про людину як істоту, у якій перетинаються дві його сфери –певне вітальне ядро (потяги, афекти людини, тобто усе, що несе із собою природне, органічне в житті) і «дух», як єдність того, що іменують розумом і переживаннями (це доброта, любов, каяття, шанування –все те, що є воля, відчужена від примусу і тиску органічного життя). Таким чином, людина, займаючи центральне місце у філософії Шелера, є духовною істотою. Подібну тезу висував відносно природи людини Арнольд Гелен (1904 –рр.) в своїй книзі “Людина. ЇЇ природа і місце в світі” (1940). Називаючи людину недостатньою істотою, Гелен обґрунтовує це твердження тим, що на відміну від інших тварин людина має менше інстинктів та засобів виживання і не може вести тільки природне існування, людина не закріплена в своїй біологічній організації. Специфічна людська біологія робить людину відкритою світу. Щоб вижити, людина, на думку Гелена, повинна діяти, ущербність є джерелом людської активності, діяльності по створенню культури, що компенсує споконвічну біологічну неповноцінність людини. Вона сама обирає способи пристосування, перетворюючи природу згідно з своїм задумом. Саме культура компенсує, –вважає А. Гелен, –природну недостатність людини. При цьому культура в його розумінні –не є щось внутрішнє, невіддільне від людини, це всього лише тло, щось зовнішнє, ерзац, що існує сам по собі. Так, наприклад, А. Гелен стверджує, що техніка компенсує ущербність людини в її відношенні до природи, техніка –це гігантська машина, що вимагає життя і його руйнує. Найважливішу роль в поведінці людини, на думку Гелена, відіграють біологічні механізми, інстинкти агресивності і взаємності. Оскільки людина в силу своєї «ущербності» є нестабільною істотою, то в природі вона незмінно протидіє іншій людині. Культура (держава й інші соціальні інститути) знімає надлишок спонукань людини, частково нейтралізуючи цю ворожість людини до інших людей. Гелен розвиває думку про те, що людина обтяжена потребою вирватися з-під тиску ззовні (світу культури), ця потреба закладена в ядрі його конституції. Однак світ культури (різного роду соціальні інститути) вирішальним чином протидіє цьому. Важливе місце в антропологічній теорії Гелена приділяється і питанню про те, як виживає людина. З його погляду, життя людських співтовариств регулюється декількома основними інстинктами (він називає їх також соціальними регуляторами). Ці інстинкти є й у тварин, і в людей, і вони піддаються об'єктивному біологічному опису. А. Гелен виділяє три основних регулятори-інстинкти: інстинкт турботи про потомство; інстинкт замилування перед квітучим життям і жаль перед життям що гине; інстинкт безпеки. У результаті впливів цих інстинктів у людини формується три етоси біологічного походження, що визначають солідарність чи конфліктність громадського життя людей. Так, наприклад, з інстинкту турботи про потомство виростає ідеологія гуманізму, а з інстинкту замилування і жалю –етика споживання. З інстинкту безпеки виникає держава, формується етика «закону і порядку». Соціальний стан людини, вважає Гелен, багато в чому визначається видом того чи іншого інстинкту, його розвитком. Так, наприклад, породжена інстинктом замилування, етика споживання спочатку була властива тільки буржуа; тепер же її прийняли практично всі інші соціальні групи, а із синтезу ідеології гуманізму –поглядів інтелектуалів і етики споживання –виникає ідея соціалізму. Таким чином, у філософсько-антропологічній теорії Гелена можна бачити як «біологічна ущербність» людини визначає і його самого і його соціальне життя. Гельмут Плеснер (1892 –рр.) –прагнув зм'якшити дуалістичний підхід до людини, характерний для концепції Шелера, усунувши її апріорні установки. Антропологічна концепція Плеснера, основні принципи якої викладені в його праці “Щаблі органічного і людина” (1928), робить акцент на таку характеристику людини як її ексцентричність. Ексцентричні акти поведінки, з його погляду, визначають відношення людини як до самого себе (і насамперед до свого тіла), так і до навколишнього світу. Життя тварин центричне в тому значенні, що вони цілковито прив’язані до природи і не можуть вийти з неї. Людина, тлумачиться ним як незбагненна таємниця буття, як істота, що у своїй діяльності постійно виходить за межі реально даного, не розриваючи з природою, виходить за її межі в сферу культури. Виступаючи проти метафізичної зневаги біологічною стороною людської істоти, Плеснер разом з тим критикує біологізаторські тенденції біхевіористів, що некритично використовують дані наук про поведінку для пояснення сутності людини. На його думку, для пояснення людини не можуть бути використані і такі поняття, як «біологічно недостатня істота», «розвантаження» (Гелен) і ін. У них він бачить відзвуки расистських біологічних уявлень. Природу людини Плеснер визначає як на основі аналізу біофізичних аспектів його істоти, так і у світлі тих даних, що дають науки про дух і культуру. Зберігаючи вірність картезіанському принципу, відповідно до якого людська сутність реалізує себе в сферах внутрішнього життя, Плеснер як медіум, що виражає людину, розглядає не здобутки культури і не речовинні форми їхнього існування, а саме тіло людини, його поведінку і різні засоби властивої йому виразності. Філософія, вважає Плеснер, покликана постійно вказувати людині на велич і убогість його людяності, доводити до його свідомості ті питання, навколо яких він постійно обертається і які він повинен вирішувати. Свою теоретичну задачу Плеснер бачить у постійному виявленні меж предметного оволодіння світом, об'єктивації людського життя. Ернст Кассірер (1874 –рр.), один з представників так званої соціокультурної антропології в німецькій філософії, стверджував основоположне значення “культурного космосу” для розуміння сутності людини. Основні ідеї свого розуміння людини він виклав в роботах «Філософія символічних форм” (1923-1929 рр.) та “Есе про людину”. На його думку, людина живе не просто в природному універсумі, а в символічному світі, тобто у Всесвіті Культури. Мова, міф, мистецтво, релігія –символічні частини цього Всесвіту. На думку Кассірера, людина настільки пронизана цим світом символів, що не може знати і бачити себе інакше як через підключення цих штучних символічних середовищ. Людина, вважає Кассірер, –це Homo symbolicum, її сутність формується в символічному середовищі. Символ –продукт діяльності людини, символи породжуються фундаментальними структурами чуттєвого досвіду людини. В символах находять своє відображення структури афектів, надій, страхів, ілюзій, розчарувань людини. Таким чином, людина творить світ символів і сама опиняється в його центрі. Завдання філософії, на думку Кассірера, полягає у виявленні єдності всіх символічних форм, що створюються людиною –мови, міфів, релігії, мистецтва, науки, історії.