Антропологія права[i]: про право як людське явище і людину як юридичну істоту

1.1. Право не існує поза людиною

Розуміючи «людину» як людський рід, з великою ймовірністю можемо стверджувати, що без існування людини на Землі не існувало б права.

Розуміючи «людину» як психічну, розумну, свідому істоту, припускаємо: право не існує поза людською свідомістю. Можна заперечити це, звернувшись до поняття так званого «об’єктивного права», яке начебто існує поза людською свідомістю. Однак у даному випадку йдеться про індивідуальну свідомість певної людини. Обґрунтуємо це. Народжуючись, людина не знає про існування права, воно існує поза її свідомістю. Не маючи жодного уявлення про це, вона, звісно, не опиняється поза дією права: наділяється правовим статусом незалежно від її волі й знання про це. Зростаючи, дитина поступово виходить із стану «незнання» права, «освоюючи» його. Пересвідчитися у цьому ми можемо, або пригадавши власний досвід правопізнання, або розпитавши дитину про право. Це відбувається за допомогою свідомості, оволодіння інструментарієм пізнання, абстрактного і конкретного мислення через пізнання джерел права, а також через досвід і знання: соціалізуючись, вивчаючи мову, право як навчальну дисципліну, потрапляючи в правові ситуації. Отже, про «об’єктивне право» говоримо лише умовно, як про таке, що існує незалежно від індивідуальної людської свідомості, але не людської свідомості загалом. Право існує в свідомості людини, відтак можемо говорити про правосвідомість, і про неї як місце і прояв існування права.

Водночас про «об’єктивне» право можемо говорити як про явище, що трансцедентує, трансцендентне право. Науково це складно обґрунтовувати: як довести, що право існує поза досвідом, передує йому? Разом з тим, пересвідчуємося в існуванні правонаступності, правових традицій, відображених у праві правових цінностей. Говорячи про право як про мистецтво добра і справедливості, пересвідчуємося, що добро і справедливість (хоча й не завжди) існують, торжествують, втілюються. Звісно ж, у даному контексті, про це стверджуємо, говорячи так би мовити історично, без звернення до суб’єкта дії, як про таке, що відбувається саме собою. Проте це не відбувається і без участі людини. Залишається питання: чи здійснюватиметься справедливість, існуватиме право без людини? Ми на нього відповідаємо негативно. Людина — творець права, творець добра і справедливості.

1.2. Правове людинорозуміння: про три претендуючі на універсальність підходи до визначення людини та їх використання в праві та науках про право

Поява людини на Землі, її здатність до свідомої діяльності, самопізнання створили передумови та водночас зумовили потребу визначення людини, пошуку її differentia specifica? Під людиною в праві, як ми вже пересвідчилися, можна розуміти представника людського роду чи індивіда на психічному рівні, особистість тощо. Спираючись на результати досліджень загального людинознавства (теоретичної антропології), відзначимо дескриптивний, атрибутивний та сутнісний підходи[ii], як такі, що претендують на універсальність у визначенні, й прослідкуємо, як вони використовуються у праві та науках про право.

Дескриптивний підхід полягає у виокремленні й описі тих морфологічних, фізіологічних та інших рис, які вирізняють людину поміж представниками інших видів живих організмів, зокрема найближчих у таксономічному ряді. Він використовується у фізичній антропології, уможливлюючи детальний і широкий опис рис людини як Homo sapiens (від форм черепа до морфології зубів і будови нижніх і верхніх кінцівок). Його теж використовують у філософії (зокрема філософській антропології).

Цей підхід використовується і в праві, науках про право. Наприклад, у криміналістиці, кримінології, судовій медицині та судовій антропологій, свідченнями чого є описи людини, її тіла. У тексті кодексу чи закону часто перераховуються ознаки, які слід мати людині, щоб бути наділеною певними правами (бути суб’єктом права, мати певний правовий статус) або за наявності яких на неї покладаються певні обов’язки. Вони стосуються різноманітних людських характеристик: статі, віку, юридичного зв’язку з державою (громадянства), сімейного стану, освітнього рівня, виду професії, рівня матеріального забезпечення, фізичного стану здоров’я тощо (наприклад: пасивне виборче право, яким наділяються дієздатні особи, громадяни певної держави, які досягли на день виборів 18 років). Кваліфікуючі ознаки (характеристики) — це певні риси людини, які мають певне правове значення. Вони, однак не можуть бути підставою для дискримінації (див. напр. ч. 2 ст. 24 Конституції України).

Дескриптивний підхід кульмінує у дескриптивному (описовому) образі людини.

Атрибутивний підхід, уникаючи опису людини, полягає у виокремленні визначальної характеристики (атрибуту) людини, яка відрізняє її від тварин чи інших істот, і, можливо, конечно визначає й решту її характеристик. Найбільш відомий з атрибутів — «розумність», раціональність людини, згідно з яким людина вважається істотою розумною, Homo sapiens. Згідно з іншими атрибутами людина може вважатися істотою діючою — Homo faber, символічною — Homo symbolicum (продуцентом символів, з яких найважливішим є слово), політичною чи соціальною — zoon politicon. Кожен атрибутів водночас може вказувати на певну характеристику природи людини.

Атрибутивний підхід у праві та науках про право кульмінував у трактуванні людини як homo juridicus. Як влучно відзначав Жан Карбон’є, людина єдина з усіх інших живих істот наділена властивістю бути юридичною істотою. Вона здатна виробляти норми і додержуватися їх, тоді як інші живі істоти здатні лише мати звички. Мова йде не про конкретні норми — навіть про найбільш фундаментальні та універсальні, — не про конкретні рішення, а про абстрактну здатність створювати і сприймати юридичне[iii]. Лише людині, зважаючи на «юридичну здатність», вважається, властиве почуття справедливості, здатність вступати у правові відносини, мати права та обов’язки. «Юридична здатність» характеризує людину як унікальну поміж інших істот, водночас уможливлює її подальшу спроможність творити й застосовувати право, вдосконалювати його й себе, оточуючий світ. Юридична здатність людини як homo juridicus відображена і в законодавстві, наприклад у цивільному, де воно деталізується у поняттях «правоздатності» та «дієздатності».

Сутнісний підхід полягає у спробі визначити сутність людини і виробити її універсальну (або загальноприйнятну) концепцію. Філософська думка — це часто такі пошуки, спроби. В дескриптивному та атрибутивному підходах теж віднаходимо елементи таких спроб. Видається, що така концепція повинна поєднати в собі різні виміри людини: її емпіричну даність, ідеальні уявлення про неї, інші аспекти.

Сутнісний підхід складно виявити у «чистому вигляді» в праві чи законодавстві. Причина: передусім абстрактний, концептуальний характер підходу як інструменту. Однак ми можемо прослідкувати його відображення в принципах права. Виявленню цього сприяє зокрема філософії права.

Філософський вимір проблеми людини охоплює проблему людинорозуміння, її образу, сутності. Вона конкретизується у дискусії про форми людинорозуміння (напр. індивід (індивідуум), індивідуальність, особа, особистість тощо), відображеній вказаною термінологією[iv]. При цьому «людина» загалом — це не конкретний індивід, а поняття, яким позначається типовий представник певного середовища, правової системи[v]. Образ людини формується на основі певної концепції (розуміння) людини, й може бути, напр., реалістичним чи ідеалістичним; або загальним (щодо права загалом) чи партикулярним (щодо певної галузі права).

Образ людини яскраво відображений у концепції прав людини. Права людини, притаманні людині від народження, покликані задовольнити універсальні потреби та інтереси людини, й мають на меті забезпечення «само-визначального, значущого та відповідального способу ведення життя» кожній людині («формула» образу людини концепції прав людини, заснована на п’яти рівнозначних елементах: автономність, значущість, відповідальність, повага до життя, спосіб життя) (В. Брюґґер)[vi].

Дискусія про природу людини пов’язана з питаннями про природу права. Право — це людський феномен, що прямо або опосередковано твориться людиною, має відповідно до цього мету і завдання. Правові норми відображають зміст певної концепції людини. Зокрема правом може захищатися свобода людини, людська гідність, людське прагнення до самовдосконалення та щастя. На тлі протистояння особи та держави актуалізується тема захисту та реалізації прав та свобод людини («право прав людини» — сукупність національних та міжнародних правових норм у сфері прав людини). Ідею прав та свобод людини, як набутих від народження, невід’ємних і непорушних можливостей людини, які має гарантувати держава, можемо розглядати як прояв застосування сутнісного підходу до визначення людини в праві.

Підсумовуючи, відзначимо, що застосування кожного з підходів (дескриптивного, атрибутивного та сутнісного) кульмінує у певному образі людини. Дескриптивний підхід представляє багатоманітність, багатовимірність людини, та правове значення цього; атрибутивний підхід виявляє «людину правову» (homo juridicus) з її правоздатністю та праводієздатністю; сутнісний підхід вказує на значення сутності людини як правової істоти та права як людського явища. Підходи уможливлюють представлення різнорівневого, водночас ціліснішого образу людини в праві, правового людинорозуміння.

1.3. Людина як осердя права. Про «людину в праві» та «право(ве) у людині»

Вищезазначене дозволяє стверджувати: право й людина — пов’язані явища (їхні взаємовідношення вивчає антропологія права). Цей, на перший погляд, банальний висновок має фундаментальне значення, й відтак мав би бути відображеним в понятті, визначенні права. Зокрема він дає підстави говорити про антропологію права, розуміння права як людського явища — антропологічне праворозуміння. Така інтерпретація дозволяє урівнювати значення людини і права*, підносити її значення до розумних меж (саме до таких, адже інше може стати крайністю). Право не уявляється чимось важливішим за людину, а людина його служителем. Натомість — людина стає в центрі права, його головним творцем і водночас метою. І навіть держава з її апаратом, що традиційно уявлялася творцем права, у такій інтерпретації, є лише інструментом у руках людини для творення права. Як ми пересвідчимося далі, розглядаючи право як соціологічне явище, держава — не обов’язково може вважатися основним творцем права.

Реалізовується право теж людиною. Воно, і зокрема в такому його прояві як законодавство, не здійснюється саме собою. Для цього необхідні діяння, зазвичай дії, людини. Писані закони, нормативно-правові акти творяться людьми, схвалюються ними (хоч переважно і через спеціальні органи), судові рішення не виконуються автоматично, їх слід комусь виконати. Все це робить людина. Тому зміст, форма права, правореалізація залежать від людини. Людина є осердям права, правовим активістом.

Зв’язок права і людини має два аспекти: «людина в праві» та «право(ве) у людині».

Право існує для людини, що дозволяє нам вести мову про відповідний характер права, його гуманізм. Твердження «право має слугувати людині» хоча й означає, що воно повинно слугувати конкретному індивіду, не обов’язково передбачає пріоритет даного індивіда на задоволення правом його потреб — у порівнянні з іншими індивідами. Тут право нейтральне й рівне для всіх. Узурпація прав призводить до заперечення рівноправності. У «боротьбі за право» люди можуть проявити свої не найкращі якості. Звідси і завдання права — бути стабілізатором, сприяти вирішенню конфліктів та стимулювати прояв кращих людських якостей.

Твердження «право повинно бути гуманним, людяним» (про гуманізм права) означає, що право повинно утверджувати людину як найвищу (соціальну) цінність. Право також підтверджує і утверджує людяність. Олюднення права водночас не можливе без «олюднення людини»[vii]. А це означає моральний розвиток особистості, досконалості якому немає меж (інтерпретація ідеї природного права П. І. Новгородцевим як ідеального морального критерію масштабу прогресу в праві, як «найвищого морального критерію оцінки будь-якого закону»[viii]). Натомість, без права (звісно, і не тільки без нього) людина може перетворитися на звичайну тварину, скотитися до дикого примітивізму.

Водночас людина є самоцінністю, тобто є метою, і не може використовуватися як засіб. Ймовірною підставою для таких тверджень є й прагнення людини (людського роду) до самозбереження, й, по можливості, до поступу в своєму розвитку. Для поступу людині слід приймати «правильне» рішення на «антропологічному перехресті»[ix], зокрема, у праві (тобто зважаючи на реалії та ідеали, враховуючи традиції та мету права). Розвиток права, в ідеалі, — це олюднення права, рух до людського права шляхом вдосконалення людини.

2. Аксіологія права[x]: про право як цінність і цінність як належне, що здійснюється. Передусім з’ясуємо розуміння цінності[xi], зокрема в даному контексті, через її інтерпретацію як «значущого» та «належного».

Цінність права як його значущість

Для кращого розуміння цінності як значущості, розв’яжемо гіпотетичну задачу. Уявіть собі: ви працюєте у складі спеціальної медичної комісії, якій терміново слід вирішити кому одному з групи далі перелічених осіб пересадити одне серце (яке підходить будь-кому з них). У групі: (1) відомий лікар, який єдиний, хто знає як виробити ліки проти СНІДу; (2) відомий молодий хірург-кардіолог, який врятував життя тисячам людей; (3) президент сусідньої держави, з якою встановлено теплі стосунки; (4) вчителька школи, розташованої в передмісті одного з обласних центрів; (5) школяр випускного класу, який мріє стати інженером; (6) рідна мати головного лікаря країни.

Вирішуючи цю задачу, студенти, провівши консультації в невеликих групах, переважно вирішували її, керуючись оцінкою соціальної значимості кожної з вказаних осіб. Більшість віддавала перевагу лікареві через ймовірність, врятувавши його життя, врятувати життя інших. Альтернативи майже завжди було ігноровано; хіба що за винятком: лікаря-кардіолога (нове серце — заслужене спасіння) та школяра, якому дехто «був» готовий віддати серце (аргументація: йому слід надати шанс, бо він, на відміну від інших, ще не мав шансу реалізуватися). Прикметно, що майже ніхто (були, щоправда, одиниці) із студентів не відзначав (і це, слід визнати, було певною мірою зумовлено характером поставленого запитання), що кожен із зазначених, саме тому, що він є людиною, може отримати «шанс на серце», і це мало б вирішуватися інакше (скажімо жеребом). Думається, що зміна задачі не змінила б цього підходу. (Наприклад: рішення слід було приймати не колективно, а індивідуально, а серед людей було б вказано матір того, хто приймає рішення. У такому разі, припускаємо, що обрано було б матір через її значимість для обираючого).

Зазначений ціннісний підхід можна охарактеризувати підходом значимості: він засвідчує розуміння цінності, як чого значущого з певних причин.

Звідси, екстраполюючи, можемо говорити, про цінність права як його значущість загалом та для певного суб’єкта зокрема. Цей підхід конкретизовано, наприклад, у «погребово-мотивувальному» підході, детально розробленому П. М. Рабіновичем, за яким цінність права — «це його позитивна значущість (роль) у задоволенні потреб учасників суспільного життя». Вона може формуватися стосовно кожної людини (особистісна цінність), соціальних спільнот і об’єднань (групова цінність) і, зрештою, суспільства загалом (загальносоціальна цінність)[xii]. Цінність права притаманна як загальносоціальному праву (виникає та існує незалежно від держави, зокрема правам людини, правам нації), так і праву спеціально-соціальному (юридичному праву), що є волевиявленням держави.

Про цінність та право як належне

Поділ на суще (що є) і належне (що повинно бути) доречний для розуміння права. Право, принаймні в певному розумінні, постає як прояв належного. По-перше, йдеться про те, що норми права вказують на те, яким повинен бути певний «стан речей». По-друге, з допомогою правових норм досягається пізнання світу таким, яким йому слід бути, а процес пізнання розкривається за такою схемою: пізнання світу і відображення (ціннісно-нормативне) цього світу в праві -> пізнання права -> і знову пізнання світу (Н. Неновскі). Таким чином право виступає (потенційно) інструментом трансформації сущого в належне.

Доречно також згадати широко відому в правозастосуванні (зокрема суддям) антиномію «факт / судження», що має конструктивний характер. Вона дозволяє не тільки з’ясувати, серед численних представлених «частинок інформації», обставини справи (встановити факти), але й дати оцінку останнім згідно з відповідними нормами законодавства, зокрема, нормами, які відображають цінності даного права, правопорядку.

Однак між нормами права і цінностями є відмінності. «Якщо норми — це тільки належне, обов’язкове, то цінності — це не тільки належне, а ще й бажане. Якщо нормам людина підпорядковується із усвідомлення необхідності, почуття страху чи обов’язку, то до цінностей вона приваблюється вільно, в силу внутрішніх потреб свого духу»[xiii]. Така властивість цінностей в праві бути цілями свідомих зусиль соціальних суб’єктів дозволяє говорити про телеологічність (аксіології) права. А також про конструктивний потенціал норми права за умови правильності їхньогозмісту.

Що є право — реальністю чи ідеалом? Визначення права може включати як уявлення про фактичну дійсність права, так і про бажаність, належність насправді неіснуючого права. Одні правознавці розрізняють право і правознавство (Г. Кельзен), інші ж вказують на значення правознавства у виробленні наукового поняття права, яке б охоплювало як теоретичне конструювання, так і відображення реальності права (Б. О. Кістяківський).

Про «цінності в праві». Антиномія цінностей

Цінність права також може полягати і в його значенні для втілення інших цінностей.

Право має ціннісний характер ще й тому, що утверджує певні цінності («цінності в праві»). Наприклад, свободу, рівність, справедливість, демократію, порядок, безпеку та мир (Н. Неновскі). Так, з допомогою права певні суб’єкти (наприклад, суспільство) утверджує свої цінності. Основними правовими цінностями, для прикладу, західного суспільства вважаються порядок, справедливість і свобода (П. Штайн, Дж. Шенд)[xiv]. Формуючись у суспільстві, цінності утверджуються через право з часом стаючи правовими цінностями. Правовою формою втілення цих цінностей є принципи права (принцип гуманізму), юридичні права та свободи особи, які можна класифікувати за різними критеріями.

Тему цінностей в праві актуалізує розгляд антиномії основоположних цінностей права (свобода, рівність, справедливість, правопевність, доцільність, тощо). Філософія права розробляє підходи до розв’язання таких антиномій, і тому певна її концепція може поставати як аксіологія права («ідея права», «формула» Г. Радбруха[xv]), зважати на ціннісні аспекти права у поєднанні з іншими (онтологічними, гносеологічними).

Низка питань залишаються науково складними: чи має право абсолютну цінність? Чи є цінності абсолютними? Чи наявні універсальні цінності? Яка характеристика конфліктів (правових) цінностей у трансформаційних процесах (наприклад, інтеграції правових систем)?

Загалом аксіологія права засвідчує утвердження певних цінностей, таких як свобода, рівність, справедливість, демократія, порядок, безпека, мир та ін. Вона слугує науковою основою підвищення правової культури і правової освіти населення, професійної відповідальності юристів, здійснення правових ідеалів. В Україні вона сприяє з’ясуванню і втіленню ціннісно-правових засад сучасного українського суспільства, правовим фундаментом якого є Конституція України.

* Автор з 2002 р. в КУП НАН України читає курс, присвячений антропологічним, аксіологічним та соціологічним аспектам права. Ця стаття — стислий, але далеко не повний, виклад деяких тематичних узагальнень, зроблених автором під час роботи над курсом та іншими дослідженнями. Див. дет.: Вступ до антропології права, аксіології права та соціології права / Навчально-методичний комплекс для студентів-правників (Програма навчального курсу та читанка). — К.: Київський університет права, 2003 (зберігається у бібліотеках КУП НАН та Інституту держави і права НАН України). Автор вдячний тим студентам, які надали свої коментарі на проект цієї статті.

* Історія загалом й історія права зокрема відображає розвиток правового положення людини — як реального, так і декларованого. Законодавство може принижувати положення людини й саму людину, її гідність (раби не визнавалися суб’єктами права у Давньому Римі, положення Французької декларації прав людини і громадянина не стосувалися жінок (як французьких, так і інших), чорношкірих та євреїв (за винятком португальських).

[i] Антропологія права (правова (юридична) антропологія, правове людинознавство, антропологічне правознавство) (від грец. anthropos — людина та logos — слово, вчення) — міждисциплінарний напрям вивчення взаємовідношення людини і права. Антропології права властивий предметний плюралізм, зумовлений як розмаїттям проблематики, варіантами тлумачення засадничих термінів (людина, право, антропологія тощо), так і особливістю національних та індивідуальних (авторських) дослідницьких підходів. Відтак антропологія права може розглядатися як філософсько-правова антропологія (напрям філософії права), як етнографія права чи етнологія права, як галузь певної «антропології» (соціальної, культурної, політичної). В українській правовій думці пропонується як розмежовувати юридичну та філософську антропології права, так і розвивати її як багатодисциплінарний напрям у формах філософсько-правової антропології та етноправознавства. Водночас існує консенсус щодо міждисциплінарності, евристичної здатності антропології права.

Див дет.: Рулан Н. Юридическая антропология. — М, 1999 (те саме: М., 2000); Пучков О. А. Теоретико-правовые основания юридической антропологии: Дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.01. — Екатеринбург, 2000; його ж: Пучков О. А. Антропологическое постижение права: монография. — Екатеринбург, 1999; Бачінін В. А., Панов М. І. Філософія права. — К., 2002. (Розділ IV. Філософсько-правова антропологія); Ковлер А. И. Антропология права. — М., 2002; Максимов С. И. Правовая реальность. — Х., 2002; Філософія права / За ред. О. Г. Данільяна. — К., 2002. (Розділ. 6. Правова антропологія); Бігун В. С. Правова антропологія // Часопис Київського університету права. — 2002. — № 1, 2, 4; його ж: Правова антропологія // Юридична енциклопедія. — Т. 4. — 2003. — С. 34—36; Людина в праві: аксіологічний підхід (дисертація). — К., 2003; Див. також щодо загальнотеоретичних та філософських аспектів людини в праві: Орзих М. Ф. Личность и право. — М., 1975 (перевидано: Особистість і право. — Одеса, 2005); Соловьев Э. Ю. Личность и право // Прошлое толкует нас : Очерки по истории философии и культуры. — М., 1991; Петрухин И. Л. Человек как социально-правовая ценность // Государство и право. — 1999. — № 10.; Селіванов В. М. Людина як осердя права // Право і влада суверенної України. Методологічні аспекти. — К. , 2002; Брюґґер Вінфрід. Образ людини у концепції прав людини // Проблеми філософії права. — 2003. — Т. І. — С. 136—146; щодо етнічних аспектів права, окрім зазначених вище праць Рулана та Ковлера, див.: Мэн С. Г. Древний обычай и закон (переклад Maine H. S. Ancient Law (1861)). — М., 1884; Ковалевський М. М. Современный обычай и древний закон. — М., 1886; Синицина И. Е. Обычай и обычное право в современной Африке: История изучения. Кодексы обычного права. — М., 1978; Артемова О. Ю. Личность и социальные нормы в раннепервобьтной общине: по австралийским этнографическим данным. — М., 1987; Малиновский Б. Преступление и обычай в обществе дикарей // Малиновский Б. Избранное: Динамика культуры. — М., 2004. — С. 211—282.

[ii] Человек. Философско-энциклопедический словарь. — М., 2000. — С. 5—12.

[iii] Карбонье Жан. Юридическая социология. — М., 1986. — С. 61.

[iv] Див. дет.: Бігун В. С. До питання про філософію та теорію прав людини. Правове людинорозуміння (деякі концептуальні та термінологічні аспекти) // Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні: Матеріали IX регіональної науково-практичної конференції 13-14 лютого 2002 р. — Львів, 2003. — С. 5—8. (тези доповіді) (Інтернет-версія за лінком: http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=21&d=408).

[v] Див. дет.: Радбрух Ґустав. Людина в праві // Проблеми філософії права. — 2004. — Том ІІ. — C. 71—82.

[vi] Брюґґер Вінфрід. Образ людини у концепції прав людини // Проблеми філософії права. — 2003. — Том І. — С. 136—146. Див. теж у попередній версії перекладу: Відображення людини у концепції прав людини // Людина і політика. — 2003. — № 1. — С. 53—69 (в Інтернеті: див. за лінком: http://www.lp-ua.info/2003/107.php).

[vii] Сливка С. С. Українська національна філософія права: антологічний ракурс. — Л., 2001. — С. 128—132.

[viii] Литвинов О. М. Філософія права Новгородцева П. І.: осмислення права і держави в контексті суспільного ідеалу / рукопис дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. — Луганськ: ЛАВС МВС, 2005. — С. 40, С. 101.

[ix] Див. дет.: Brugger Winfried. Das anthropologische Kreuz der Entscheidung in Politik und Recht. — Baden-Baden, 2005.

[x] Аксіологія права — це науковий напрям у рамках філософії права чи загальної теорії права, який досліджує право як цінність та цінності у праві.Філософію права, ґрунтовану на розрізненні права як «факту» і «цінності», часом ототожнюють з аксіологією права.

Див. дет., напр.: Рабинович П. М. Социалистическое право как ценность. — Львов, 1985; Неновски Н. Право и ценности. — М., 1987; Алексеев С. С. Теория права. 2 изд. — М., 1995 (Розділ. 6.І. Право как ценность); Нерсесянц В. С. Философия права. — М., 1997 (Розділ Правовая аксиология. — С. 53—61); Рабінович П. М. Аксіологія права // Юридична енциклопедія. — Т. 1. — К., 1998. — С. 74; Графский В. Г. Право и мораль в истории: проблемы ценностного подхода // Государство и право.— 1998. — № 8; Філософія права / За ред. О. Г. Данільяна. — К., 2002. (Розділ 7. Правова аксіологія); Радбрух Густав. Философия права. — М., 2004.

[xi] Природа цінності розглядається крізь призму причин оцінювання. Це може робитися зважаючи на бажання, задоволення, інтересу, переваги (преференції), чисто раціональної волі, певного досвіду, відношення до речей як до засобів для досягнення цілі тощо(Dictionary of Philosophy / D.D. Runes. — P. 47—48).

[xii] Див. дет.: Рабинович П. М. Социалистическое право как ценность. — Львов, 1985. Див також його:Трансформація методології вітчизняного праводержавознавства: досягнення і проблеми // Юридична Україна. — 2003. — № 1. — С. 20—25 (Інтернет-версія (Проблеми трансформації методології вітчизняного правознавства), див.: http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=0&d=307); Природні права людини та об’єктивне юридичне право (потребовий підхід) // Філософія права: проблеми та підходи. Навч. посіб. / за заг. ред. П. М. Рабіновича. — Л., 2005. — С. 271—330.

[xiii] Бачинин В. А. Морально-правовая философия. — Х., 2000. — С. 179.

[xiv] Stein P. G., Shand J. Legal values in Western society. — Edinburgh, 1974.

[xv] Див. дет.: Радбрух Густав. Философия права — М., 2004; його ж: П’ять хвилин філософії права, Законне неправо та надзаконне право // Проблеми філософії права. — 2004. — Т. ІІ; Бігун В. С. Ґустав Радбрух — видатний німецький філософ права // Проблеми філософії права. — 2004. — Том ІІ. — C. 33—48.