Вихідні ідеї екзистенціалізму та специфіка екзистенційної психології.

Найбільшого розвитку та поширення ідей екзистенціалізму здобули у Німеччині, Франції, Італії, частково – Японії. Засновником філософії екзистенціалізму вважають німецького філософа, колишнього асистента Е.Гуссерля, М.Хайдеггера (1889-1976), хоча сам він так не вважав і навіть називав свою філософію інакше – “фундаментальна онтологія”. Проте у центрі його роздумів, безумовно, знаходилась людини. Присутній був у М.Хайдеггера і інший, принипово важливий для екзистенціалізму момент: розглядати людину не ззовні, не як об’єкт спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу. За М.Хайдеггером, існує принципова відмінність між людиною та іншими речами і явищами: коли ми питаємо про якусь річ, нам вказують на деяку іншу. Але коли ми питаємо про людину, то у якому б відношенні вона не перебувала, вона ніколи не виходить із самого цього відношення, перебуваючи у його центрі, тобто всі людські відношення замикаються на неї. Звідси випливає два наслідки:

1) людина є буттям, у самому становищі якого завжди стоїть питання про її буття, або ж її буття завжди постає під знаком запитання;

2) людина є отвором у бутті у тому сенсі, що лише їй відкрите буття як таке, лише вона може ставити питання про буття та небуття. Всі людські відношення передбачають буття, бо все, що б не постало перед нами, фіксується перш за все як те, що є. Проте саме буття не стоїть перед людиною у вигляді якогось окремого об’єкта, воно лише присутнє у будь-якому відношенні до будь-якого об’єкта, як модус цього відношення або як нескінченний та недосяжний горизонт людської предметності: коли ми рухаємося, ми бачимо, що горизонт є ось там, де ота вежа, але коли наближаємося до вежі, горизонт знову опиняється попереду. Таким чином, буття постає перед нами як рух в часі. Хайдеггер стверджує, що забігаючи наперед та плануючи свої дії, людина врешті бачить попереду одну свою неминучу можливість – смерть. Смерть – природне та логічне завершення буття, лише вона надає людському життєвому блуканню завершення, а, отже, і сенсу. Проте людей вона лякає, бо за відсутністю нових можливостей вони бачать лише порожнечу. Під тиском страху смерті людина починає гарячково завантажувати себе різними повсякденними справами, входить у “стурбоване” ставлення до всього і перетворюється на “Воно” – дещо середнє та посереднє, бо прагне “жити як всі”. Фактично, людина є “вартовим буття”, “при-бутті-перебуванням”, тобто унікальною демонстрацією можливих виявлень буття, але страх смерті веде її до зради своїй унікальності. Що можна протиставити такому тиску повсякденності та видобутку життєвого простору? – На думку М.Хайдеггера, - тільки гідне мислення, мислення на межі буття та небуття.

На відміну від М.Хайдеггера, який розглядав людину у фундаментальній єдності із буттям, французький екзистенціалізм Ж.-П.Сартр зосередився виключно на людині, її внутрішньому самовідчутті та переживанні свого буття. Сартр також виходив із ідеї феномена, із факту початкової наданості нам того, що врешті ми називаємо світом. Проте цей початковий феномен миттєво починає трансформуватися нашою свідомістю, бо саме вона його членує, визначає, ставить у певні відношення, тобто піддає певним запереченням. За Сартром, людина є таким буттям, через посередництво якого у світ приходить ніщо; поза людиною, в природі, одне буття завжди переходить в інше, а для людині існує як буття, так і небуття. Це значить, що людина не живе лише наявним та наданим, а це, у свою чергу, значить, що вихідною властивістю людини є свобода. Саму себе, як реальність, людина також віднаходить у цьому світі, тому існування передує сутності, а ось останню, власну сутність, людина створює через свободу та вибір. За Сартром, не існує сили, яка б змусила людину діяти (чи жити) тільки певним чином; у кінцевому підсумку, щоб не відбувалося, людина сама обирає, що прийняти, що відкинути, куди далі рушити у житті. Смерть Ж.-П.Сартр оцінює негативно, як припинення вибору та свободи. Але він також вважає її суттєвим чинником життя. Чому люди не реалізують своєї свободи? Є дві цьому причини: 1) страх смерті змушує людину ховатися від неї, живучи “як всі”; 2) свобода вимагає відповідальності, бо коли ти дієш від себе, а не за вказівкою чи не так, як всі, треба мати сміливість взяти на себе відповідальність за всі можливі наслідки таких дій.

Інший французький філософ-екзистенціаліст і також знаменитий письменник А.Камю (1913-1960) створив свій варіант філософського осмислення переживання людиною свого буття; його філософія змальовувала буття людини як “буття в абсурді”, причиною якого поставала уся ситуація самовідчуття людини сучасної цивілізації. Ця людина зреклася абсолютів, але якщо б і хотіла в них вірити, все одно ніде їх не знаходить. А.Камю ностальгічно пише про те, що відкриття серед всіх мінливостей сущого якогось єдиного закону, який би пояснив як дійсність, так і людське мислення, привело би людство до такого блаженства, якого воно ще не відало. Але такого закону немає, а у відносному світі будь-які принципи стають також відносними: все втрачає виправдану міру, а, отже, панує абсурд. Але в ситуації абсурду є все ж дещо відносно стале – це сама людина. Людині в цьому світі немає на що сподіватися, окрім себе самої, - так філософія А.Камю із песимістичного абсурдизму переходить у трагічний оптимізм. Так, людині немає на що сподіватися, проте в самій собі вона може знайти силу протистояти абсурду, відносності, безнадії. Тому в своєму есе про Сізіфа філософ пише, що єдиним найпершим питанням філософії може бути лише питання про самогубство, яке він формулює так: чи варте життя того, щоби бути живим? – Це питання кожна людина може вирішити лише сама наодинці із собою. В знаменитому романі “Чума” А.Камю описує цілу низку героїв, які, не знаючи, звідки та чому нагодилась на місто чума, не знаючи, чи зможуть вони її перебороти та вижити, діють усупереч безнадії, покладаючись виключно на своє внутрішнє відчуття життя.

Треба сказати, що окреслені ідеї основних представників екзистенціалізму мали великий вплив на громадську думку середини та другої половини ХХ ст., на мистецтво, навіть політику. Ця філософія справді поставили людину обличчям до найперших питань життя, зробивши внутрішній світ людини єдиним вихідним пунктом для розуміння всіх аспектів життя. В кінцевому підсумку ця філософія закликала людину бути гідною своїх власних якостей, боротися за свою гідність та збереження своєї індивідуальності. Тому й не дивно, що ідеї екзистенціалізму надихали багатьох людей в роки другої світової війни.

************** ************************** ********************* *************

Екзистенціалі́зм або філософія існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування) — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції єсвобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XIX —XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ Серен К'єркегор та німецький філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Характерні риси екзистенціалізму[ред. • ред. код]

Визначальні риси екзистенціалізму:

• на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;
• особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;
• поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;
• вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;
• існування людини тлумачиться як драма свободи;
• найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

Екзистенціалізм також розглядають і в ширшому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи Андре Жид, Альбер Камю, Андре Мальро, Жан Ануй, Жан-Поль Сартр, Борис Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок,Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, Альфред Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець Мігель де Унамуно, італієць Діно Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.

Проблеми сенсу життя традиційно вважаються предметом філософії. Філософи вирішують питання про те, що є сенс людського життя, яким він має бути і т.п. Філософія звертає свою увагу на зміст сенсу. Однак поза її увагою залишаються інші аспекти: як і за яких умов, відбувається набуття, зміну і втрата сенсу життя, які функції він виконує, і яке місце він займає в структурі особистості. Іншими словами, філософія не займається розглядом сенсу у відриві від його змісту. Ця частина є предметом психології.

У рамках готівкової системи психологічних наук поки немає чітко окресленої спеціальної дисципліни, яка орієнтувалася б на строго життєво-смислові проблеми (частина таких бере на себе теорія мотивації, яка розглядає всю ієрархію мотивів - від біологічних до ідеологічних). Тому проблемою сенсу життя займається окрема школа - екзистенційна психологія. [8]

Саме поняття "екзистенція" у дослівному перекладі означає "виникнення", "поява", "становлення". Це точно відбиває суть всього екзистенціалізму - не тільки в психології та психотерапії, а й у філософії, мистецтві, літературі і т.д. У ньому головним є не людина як статичний набір характерологічних та особистісних якостей, форм поведінки, психодинамічних механізмів, а як істота, постійно виникає, стає, тобто існуюче.

Екзистенційний напрям в психології виникло в Європі в першій половині ХХ століття на стику двох тенденцій: з одного боку це незадоволеність багатьох психологів і терапевтів панували тоді детерміністськими поглядами і установкою на об'єктивний, науковий аналіз людини, з іншого боку це потужний розвиток екзистенціальної філософії, яка виявляла великий інтерес до психології і психіатрії. У результаті в психології з'явилося нова течія - екзистенціальне, представлене такими іменами як Карл Ясперс, Людвіг Бинсвангер, Медард Бос, Віктор Франкл і ін Вплив екзистенціалізму на психологію не обмежилося появою власне екзистенціального напрямку - дуже багато психологічних школи в тій чи іншій мірі асимілювали ці ідеї. Особливо сильні екзистенційні мотиви у Е. Фромма, Ф. Перлса, К. Хорні, С. Л. Рубінштейна та ін [4]. Такі поняття як «Я», життєвий шлях, доля, цінності, сенс (в тому числі сенс життя), світогляд не монополізовані екзистенціальним напрямком, а отримують досить розгорнуту трактування і концептуальне наповнення в інших підходах, з інших теоретичних позицій.

Отже, екзистенціальна психологія вивчає:

1) проблеми часу, життя і смерті;

2) проблеми свободи відповідальності і вибору;

3) проблеми спілкування, любові і самотності;

4) проблеми пошуку сенсу існування.

Головний предмет екзистенціальної психології - сенс людського життя, умови його набуття, зміни та втрати. [8].

Вершинами екзистенціальної психології на сьогоднішній день є общепсихологические теорії та методологічні основи психологічної практики, розроблені на основі філософії екзистенціалізму такими авторами як Віктор Франкл, Ролло Мей, Джеймс Бьюджентал (James Bugental) [5].

Розглянемо основні положення і підходи екзистенціального напряму в роботах В. Франкла та Джеймса Бьюджентала.

В. Франкл. Теорія логотерапии і екзистенціального аналізу

Створена В. Франклом теорія логотерапії і екзистенційного аналізу являє собою складну систему філософських, психологічних і медичних поглядів на природу людини, механізми розвитку особистості в нормі і патології, шляхи та способи корекції аномалій у розвитку особистості. Теорія Франкла включає три основні частини: вчення про прагнення до ЗМІСТУ, вчення про сенс ЖІХНІ І ВЧЕННЯ ПРО СВОБОДУ ВОЛІ.

ПРАГНЕННЯ ДО ЗМІСТУ та реалізації людиною сенсу свого життя Франкл розглядає як вроджену мотиваційну тенденцію, властиву всім людям і є основним двигуном поведінки і розвитку особистості. З життєвих спостережень, клінічної практики та емпіричних даних Франкл укладає, що для того, щоб жити й активно діяти, людина повинна вірити в сенс, яким володіють його вчинки. Відсутність сенсу породжує у людини стан, який Франкл називає екзистенціальним вакуумом. Саме екзистенційний вакуум, відповідно до спостережень Франкла, згідно з клінічними спостереженнями Франкла, є причиною, що породжує специфічний «ноогенного невроз». Необхідною умовою психічного здоров'я є певний рівень напруги, вознікаюшего між людиною, з одного боку, і локалізованим у зовнішньому світі об'єктивним змістом, який йому належить здійснити, з іншого. «Люди, позбавлені напруги, схильні до того, щоб його створювати, і це може приймати або здорові, або нездорові форми» [1, стор.65]. Можна сформулювати основну тезу вчення про прагнення до сенсу: людина прагне знайти сенс і відчуває вакуум, якщо це залишається нереалізованим.

Сенсом не може бути насолода, тому що воно лише внутрішній стан людини, за тією ж логікою особистість не може прагнути до щастя, вона може лише шукати причини для щастя. «Під екзистенційно-аналітичним кутом зору, - на відміну від психоаналітичного - вона прагне не до насолоди, а до цінностей» [2]. Франкл вводить уявлення про цінності, кристалізуватися в результаті узагальнення типових ситуаціях, з якими людству довелося стикатися в історії. Це дозволяє узагальнити можливі шляхи, за допомогою яких людина може зробити своє життя осмисленим: по-перше, за допомогою того, що ми даємо життя (в сенсі нашої творчої роботи), по-друге, за допомогою того, що ми беремо від світу (в сенсі переживання цінностей), по-третє, за допомогою позиції, яку ми займаємо по відношенню до долі, яку не в змозі змінити. Відповідно виделются три групи цінностей: 1) цінності творчості, 2) цінності переживання, 3) цінності відносини.

1) Основним шляхом реалізації творчості є праця. Сенс праці людини полягає насамперед у тому, що людина робить понад свої приписаних службових обов'язків, що він привносить як особистість у свою роботу. 2) З числа цінностей переживання Франкл детально зупиняється на любові, яка володіє величезним ціннісним потенціалом. Любов-це взаємини на рівні духовного, смислового виміру, переживання іншої людини в його неповторності і унікальності, пізнання його глибиною сутності. Однак і любов не є необхідною умовою або найкращим варіантом осмислення життя. Індивід, який ніколи не любив і не був любимим, тим не менш може сформувати своє життя дуже осмисленим чином [1, стр.253]. 3) До цінностей відносини людині доводиться вдаватися, коли він виявляється у владі обставин, які він не в змозі змінити. Але за будь-яких обставин людина вільна зайняти осмислену позицію по відношенню до них і надати своєму стражданню глибокий життєвий сенс.

ВЧЕННЯ про сенс життя. У своїх роботах Франкл наголошує, що важливий не питання про сенс життя взагалі, а питання про конкретний сенс життя даної особистості в даний момент. Питання про те, як людина знаходить свій сенс, є ключовим для практики логотерапии. Смисли не дані нам, ми не можемо вибрати собі смисли, ми можемо вибрати лише покликання, в якому ми знайдемо сенс. Однак знайти зміст-це півсправи; необхідно ще здійснити його. Людина несе відповідальність за здійс-ння унікального сенсу свого життя.

Отже, основна теза вчення Франкла: життя людини не може позбутися сенсу ні за яких обставин; сенс життя завжди може бути знайдений.

Основна теза третя вчення Франкла - ВЧЕННЯ ПРО СВОБОДУ ВОЛІ - свідчить, що людина вільна знайти і реалізувати сенс життя, навіть якщо його свобода помітна обмежена об'єктивними обставинами. Франкл говорить про свободу людини по відношенню до своїх потягів, до спадковості і обставинам зовнішнього середовища.

Свобода по відношенню до потягів проявляється до можливості сказати «ні», прийняти або відкинути їх. Важливим питанням вчення про свободу волі є питання, для чого людина володіє свободою-це свобода взяти відповідальність за свою долю, свобода слухати свою совість і приймати рішення про свою долю.