Уведення

1. Уведення даних людиною:

клавіатура (текстове введення);

планшети, сканери (графічне введення).

2. Автоматизоване збирання інформації:

засоби зчитування документів;

звуковий і рядковий сканери.

3. Позиціювання і вибір:

світлове перо;

сенсорний екран;

маніпулятор «миша», «джойстик» і куля.

При виборі пристроїв враховуються такі фактори:

1) зміст і формат оброблюваних даних;

2) обсяг уведення – виведення;

3) обмеження, висунуті користувачем і робочим середовищем;

4) обмеження, пов’язані з іншими апаратними і програмними засобами.

Клавіатура – це основний пристрій введення даних в ЕОМ при інтерактивному режимі. Вона використовується для введення малих і середніх обсягів символьних даних залежно від досвіду користувача. Для великих обсягів даних слід застосовувати оптичні й магнітні зчитуючі пристрої (зчитувачі кодів, пристрої для зчитування штрихових кодів, кредитні картки, спеціальна клавіатура, сканери тощо).

Класифікуємо основні процеси введення-виведення.

1. Уведення текстового повідомлення:

з використанням стандартних процедур введення;

у режимі посимвольного введення;

з використанням спеціальних символів.

2. Уведення повідомлення типу «ВКАЗАТИ» чи «ВИБРАТИ»:

перегляд запропонованого списку операцій і вибір потрібної;

вибір даних з будь-якого місця екрана.

3. Уведення графічного повідомлення.

4. Виведення текстового повідомлення :

у поточну позицію на пристрій;

у задану позицію на пристрій;

з визначенням конкретного формату відображення.

5. Виведення графічного повідомлення.

Будь-який текст повідомлення можемо описати такими параметрами: ЩО? ДЕ? ЯК?

ЩО потрібно вивести, тобто рядок символів, що містить склад повідомлення.

ДЕ текст має бути розміщений, тобто позиція на пристрої виведення.

ЯК текст повинен бути виведений, тобто список атрибутів, що визначають формат даних, які виводяться, а також додаткові допоміжні параметри (колір, світлова пульсація, підвищена яскравість і т. ін.).

Формат, згідно з яким користувач уводить свої повідомлення, називається граматикою діалогу. Існує кілька варіантів граматики діалогу:

1) коди;

2) ланцюжок ключових слів, які нагадують програму;

3) обмежена українська, російська, англійська та інші мови;

4) природна українська, російська, англійська та інші мови.

Інформацію, що виводиться на екран, можемо поділити на окремі об’єкти з такими характеристиками (словник полів):

1) зміст, що описує об’єкт. Кожний об’єкт повинен мати однозначне визначення, щоб користувач знав, до чого він звертається;

2) область (поле), в межах якого об’єкт відображається на екрані (рядок, стовпець, ширина);

3) множина атрибутів, що описують даний об’єкт (передній план, тло, контрастність і т.п.).

Область екрана, в якій розміщений об’єкт, має бути чітко виділена, а число об’єктів має бути незначним, аби користувач не розгублювався при їх ідентифікації (рис. 9.2).

Рис. 9.2. Об’єкти на екрані

Існують два способи вибору: абсолютний і відносний.

Абсолютний дозволяє користувачеві вказати будь-яке місце на екрані, незалежно від того, розміщений там об’єкт чи ні. Після уведення можна отримати від пристрою введення точні координати. Цей спосіб використовується під час роботи зі спеціальними пристроями введення даних (наприклад, маніпулятор чи сенсорний екран).

При відносному способі вибору межі переміщення по екрану обмежені лише списком символів.

Однак у кожному разі користувач потребує ясного і оперативного підтвердження того, на що він вказує в даний момент. Також потрібно визначити засіб завершення процесу введення. Це або призначення якоїсь клавіші, або процес уведення завершується, коли код цього об’єкта вводиться повністю.

Діалог

Виділяють чотири основні структури типів діалогу: запитання і відповідь; меню; екранних форм; на базі команд.

Придатність структури до діалогу можна оцінювати за такими основними критеріями: природністю; послідовністю; стислістю (короткий); підтримкою користувача; гнучкістю.

Природним діалогом є такий, який не змушує користувача, котрий взаємодіє із системою, суттєво змінювати свої традиційні прийоми роботи. Тому діалог має вестися державною мовою, розмовним стилем, а не письмовим; окрім того, слід уникати як надмірної пишномовності, так і «фамільярності».

Наприклад: коротка підказка у вигляді: ВАРІАНТ? більш інформативна і більш зручна, ніж підробна чемність фрази: МОРОЗ, БУДЬ ЛАСКА, ВИБЕРІТЬ ПОТРІБНИЙ ВАРІАНТ.

Фрази, по можливості, не повинні потребувати додаткових пояснень (краще «ДРУК» «КОПІЮВАННЯ», ніж «PRINT» ^ «COPY»).

Жаргон припустимий лише за умови, що він використовується в середовищі користувача.

Наприклад: не «КОРЕКЦІЯ ІСНУЮЧОГО ФАЙЛА», а «ОБРОБКА ВИМОГ».

Порядок запиту має бути таким, у якому користувач звичайно обробляє інформацію.

Неприродний діалог часто є наслідком того, що розробник нео-знайомлений з тими прийомами, якими користувач звичайно розв’язує задачу без підтримки системи. Тому слід розробити і випробувати дослідний зразок системи. Наприклад, додаткову роботу користувача з підготовки даних перед уведенням–виведенням видно, коли він у процесі роботи за терміналом буде користуватися олівцем і папером.

Діалог, який відрізняється логічною послідовністю, гарантує, що користувач, котрий освоїв одну частину системи, легко розбереться з особливостями іншої частини системи.

1. Послідовність у побудові фраз передбачає, що коди, які вводяться, наприклад ключові слова, завжди трактуються однаково. Наприклад: допомогу від системи користувач отримає, натиснувши клавішу F1, якщо виникне будь-яке інше питання, він також повинен натиснути клавішу F1, тобто ця клавіша не може мати інших функцій, крім виклику довідкової інформації.

2. Послідовність у використанні формату даних означає, що аналогічні поля завжди будуть подані системою в одному і тому самому форматі.

3. Послідовність у розміщенні даних на екрані в різних ситуаціях, схожих за функціями, які реалізуються, є гарантією того, що користувачеві відомо, де шукати на екрані інструкцію, повідомлення про помилку і т. ін.

Стислий діалог потребує від користувача введення лише мінімуму інформації, яка необхідна для роботи системи. І тому:

1) чим меншою буде кількість потрібних натискань на клавішу, тим швидше відбувається діалог із меншою кількістю помилок;

2) у діалозі не слід вимагати інформацію, яку можна сформувати автоматично, наприклад: за кодом назву чи прізвище з бази даних, чи інформацію, яка введена раніше (наприклад, поточну дату);

3) вихідні повідомлення повинні містити лише ту інформацію, яка потрібна користувачеві, у вигляді, прийнятному для сприйняття, із залученням мінімуму засобів для виділення частини інформації.

Підтримка користувача в процесі діалогу – це та допомога, яку користувач отримує від діалогу під час його роботи із системою. Три основні частини підтримки користувача:

кількість і якість наявних інструкцій;

характер повідомлень про помилки, які видаються;

підтвердження яких-небудь дій системи.

Інструкції для користувача виводяться у вигляді підказок чи довід­кової інформації. Характер і кількість інструкцій мають відповідати досвіду роботи користувача із системою і його намірам. Довідкова інформація має з’являтися тоді, коли вона потрібна, і в доступній формі.

Повідомлення про помилки мають точно пояснювати, в чому помилка і які дії потрібно зробити, аби її виправити, а не обмежуватися загальними фразами «синтаксична помилка» чи таємничими кодами типу «ОС1».

Повідомлення, що підтверджують які-небудь дії системи, потрібні для того, щоб користувач міг переконатися в тому, що система виконує, виконала чи виконуватиме необхідну дію. Наприклад: підтвердження дії є необхідним, коли можуть виконатися незворотні дії (видалення запису із файла); коли вводиться код і потрібно підтвердити, вибрано той запис чи ні (табельний номер працівника і підтвердження правильності прізвища).

Гнучкий діалог – це міра того, наскільки добре він відповідає рівню підготовки і продуктивності роботи користувача. Так, гнучкість передбачає, що діалог може змінювати свою структуру чи вхідні дані.

Усі чотири структури діалогу різною мірою відповідають переліченим критеріям і забезпечують різний рівень підтримки користувача.

Структура діалогу типу «запит – відповідь» грунтується на аналогії зі звичайним інтерв’ю:

ЯКА ОПЕРАЦІЯ? ПОСТАВКА

КОМАНДА? ВІДІСЛАТИ

ТИП ОБ’ЄКТА? РАХУНОК

НОМЕР РАХУНКА? 12543

КЛІЄНТ? МП «ПРОГРЕС»

Існують системи, де відповіді дають природною мовою, але більше використовують речення із одного слова з обмеженою граматикою.

Для полегшення сприйняття довжину повідомлення потрібно обмежити приблизно 40 символами, які виводяться в лівій частині екрана, становлячи 2/3 ширини екрана; крім того, запитання системи мають відрізнятися від відповідей користувача (наприклад, зміна регістру, колір відповідей, контрастність, інверсія, розділові знаки).

У цій структурі виділяють три основних кроки: виведення запитання, введення відповіді та контроль вірогідності відповіді.

Структура діалогу типу «меню» відображає точний список варіантів і дає можливість користувачеві вибрати один із них у такий спосіб:

уведенням ідентифікатора з клавіатури;

уведенням мнемонічних кодів;

перегляданням списку на екрані з наступним вибором;

прямою вказівкою на екрані.

Меню може мати вигляд блоку даних, рядка даних: піктограм; спливаючого (додаткового) меню, яке з’являється в процесі переміщення курсора по екрану з меню верхнього рівня (рис. 9.3).

Рис. 9.3. Структура діалогу типу «меню»

Кожне меню може мати необов’язковий заголовок, необов’язковий кінцевий текст, і основний текст меню, який складається зі списку об’єктів вибору і необов’язкового додаткового тексту, що описує якості кожного пункту.

У структурі діалогу типу екранних форм перед користувачем ставиться одразу кілька запитань і відповідь на попереднє не впливає на те, яким буде наступне. Подібні форми широко використовуються при замовленні товарів, білетів, складанні анкет, заповненні форми вхідного повідомлення тощо. Форми заповнюють зліва направо і згори вниз. Можна вибрати послідовність заповнення форми і працювати доти, доки не буде прийнято рішення про вірогідність даних і закінчено її формування. Система може перевіряти кожну відповідь після введення чи виводити список помилок після заповнення всієї форми. Ця структура будується в два етапи:

форма відображується повністю;

питання повторюються доти, доки не закінчиться заповнення форми.

Уведення відповіді на запитання можна завершити двома способами.

1. При явному завершенні користувачеві потрібно ввести для кожного поля відповіді повний символ завершення.

2. При автоматичному завершенні перехід до наступного виконується одразу, тільки-но буде заповненим поле для введення відповіді.

Структура діалогу типу «мови команд» будується на основі мови програмування чи операційної системи. Вона широко використовується так, як і тип меню, але особливо в операційних системах. Відповідальність за достовірність команд, які подаються, покладено на користувача. Вона забезпечує ширші можливості вибору в будь-якому місці діалогу і не потребує ієрархічної організації фонових завдань. Розробник повинен уникати надмірної функціональності, виходячи з бажання створити свій командний рядок для кожної функції.

Усі чотири структури мало різняться, є різновидом структури типу «запитання – відповідь» і застосовуються залежно від специфіки задачі, вимог користувача і можливостей обчислювальної техніки.

Структура типу «запитання – відповідь» — це розумний компроміс для різних рівнів підготовки користувачів. Вона використовується в таких випадках:

діапазон вхідних величин надто великий для структури типу «меню» чи надто складний для структури на основі мови команд;

наступне запитання залежить від відповіді на попереднє, діалог має багато відгалужень і на кожне запитання передбачається багато відповідей.

Часто використовується в експертних системах.

Структура типу «меню» використовується там, де:

1) діапазон можливих відповідей досить невеликий, і всі вони можуть бути явно відображені;

2) користувач повинен бачити всі можливі варіанти відповідей.

Структура типу екранних форм зручна там, де можемо передбачити стандартну послідовність уведення даних.

Структура типу мови команд використовується там, де:

1) кількість значень для введення невелика і їх можна запам’ятати;

2) обмежена кількість відповідей достатня для того, щоб іденти-фікувати як необхідну задачу, так і необхідні дані.

Діалог для всієї системи важко побудувати, використовуючи лише тип діалогу. Для різних частин діалогу залежно від їх конкретних характеристик вибирають найбільш придатний. Так, більшість пакетів використовують мішані структури: WINDOWS, LOTUS 1–2–3, WORD, ТВІР, LEXICON, NORTON COM тощо.