Визначення структури інформаційної системи

Основу системної побудови інформаційної системи становить її структура, яка має бути досить повною. Засобами структуризації є процедури декомпозиції (аналізу) і композиції (синтезу) системи. Тому важливим етапом проектування інформаційної системи є структуризація системи – локалізація її меж і виділення структурних складових частин.

Кожний економічний об’єкт не існує повністю автономно, він безпосередньо входить до складу зовнішнього середовища, всього того, що не входить до складу об’єкта, але тією чи іншою мірою впливає на його існування.

Також практично всі традиційні системи побудовані за ієрархічною схемою, але завжди в екстремальних ситуаціях керівник вищого рівня може в певній ситуації взяти керівництво на себе, тобто на час ситуації змінити кількість рівнів ієрархії, тоді як у інших випадках усе може залишатися без змін.

Автоматизація інформаційної системи робить структуру управління жорсткою, особливо в умовах використання середніх і великих ЕОМ. Нині застосування персоналізації з установленням персональної ЕОМ чи АРМ у мережах може призвести до змінної структури, яка має властивості гнучкості традиційних систем.

Так, можна погодитися з висновками і пропозиціями Г. В. Лавин­ського (Построение и функционирование сложных систем управления. – К.: Выща шк., 1989. – 336 с.).

1. З позиції ресурсної моделі багаторівнева структура системи управ­ління має переваги над однорівневою, оскільки дозволяє зменшити ресурси забезпечення неперервного управління.

2. За складністю побудови і реалізації алгоритмів управління багаторівнева система має переваги перед однорівневою і не лише спрощує систему управління, а й зменшує інформаційне навантаження на елементи системи; на практиці для економічних об’єктів (підприємств) найкращою виявляється дво-трирівнева система.

3. Багаторівнева структура системи керує роботою каналів зв’язку в системі управління і полегшує її, зменшуючи при цьому надмірність інформації і забезпечуючи вибіркове інформаційне обслуговування осіб, які приймають рішення.

4. У ході реалізації системи управління ієрархічність її моделі не висуває додаткових жорстких вимог до технічних засобів системи і каналів зв’язку.

Тому багаторівнева система є все ж досить гнучкою і допускає створення різної кількості рівнів для різних управлінських задач. Для цього потрібно побудувати чи вдосконалити модель управління економічним об’єктом і визначити структуру інформаційної системи. При побудові моделі виявляється:

1) повна множина циклів управління (довгострокове, поточне, оперативне і т.п.);

2) структура управління ( одно-, дво-, трирівнева і т. д.);

3) система економічних показників, що відповідають діючій методології управління і характеризують усе різноманіття станів, які об’єктивно має об’єкт управління.

Визначення структури і поділ системи на складові можна здійснити за чотири етапи.

1. Як зазначалося, за основу поділу системи можна взяти один, чи декілька поділів або їх поєднання: ресурсний, функціональний, адміністра­тивний і т.д.

2. Надалі визначають необхідний перелік задач різного ступеня деталізації. Задача інформаційної системи: функція чи частина функції інформаційної системи, що являє собою формалізовану сукупність автоматичних дій, виконання яких приводить до результату заданого виду (ГОСТ 34.003–90). Різноманітність розв'язуваних у комп'ютерних інформацій­них системах задач потребує їхньої класифікації.

За функціями управління розрізняють планові, облікові, кон­трольні задачі, задачі нормування показників, складання звітності і т.ін.

За характером перетворення інформації задачі поді­ляються на обчислювальні, імітаційні, прийняття рішень.

За роллю в процесі управління розрізнюють інженерно-тех­нічні, економічні та інформаційно-довідкові задачі.

За математичною суттю задачі поділяються на оптимізаційні, прямого розрахунку та інформаційно-пошукові.

Оптимізаційні задачі розв'язуються шляхом пошуку одного рішення із великої кількості можливих варіантів. Вони характери­зуються складною методикою розрахунків (що зумовлює необхід­ність використання різноманітних моделей), а також відносно не­великими розмірами вхідних даних.

В основній своїй масі задачі сучасної комп'ютерної ІС нале­жать до задач прямого розрахунку. Для них характерні великі ро­зміри і складність вхідних даних, проста методика розрахунку і одноваріантність розв'язання-інформаційно-пошукові задачі, тобто задачі типу «запитан­ня — відповідь» характеризуються складною методикою розрахун­ку та значними розмірами вхідної інформації.

За можливістю формалізованого опису задачі ІС поділяються на формалізовні та неформалізовні. Розв'язування перших можна описати у вигляді математичних формул та залежностей, щодо других — цього зробити не можна.

За регулярністю розв'язування задачі ІС поділяються на сис­тематичні, епізодичні та випадкові.

3. На основі моделі функціональної частини визначають необхідність розв’язання тих чи інших прикладних задач ІС різного ступеня деталізації. Кількість задач може бути різною. Визначають можливий перелік задач (надмірний), складають таблицю-специфікацію задач і синтезують їх.

4. Метою аналізу системи прикладних задач є погодження їх за виходами, входами та інформаційними переходами для усунення в системі повторних перетворень інформації, її дублювання в різних задачах.

За такого погодження з’являється можливість вилучити деякі задачі із розробки, об’єднати пари задач чи їх комплекси в один об’єкт проектування чи спростити задачу вилученням із неї обчислювальних процедур, які повторюються в інших задачах, вихідних і вхідних даних, задачу можна усунути тоді, коли вихідні показники деякої сукупності задач збігаються або множина вихідних показників однієї задачі містить множину вихідних показників іншої задачі цієї сукупності.

Об’єднувати задачі можна в тих чи інших випадках, коли:

1) серед вихідних показників двох чи більше задач є як спільні, так і різні показники, причому різних значно менше;

2) у деякій сукупності задач усі вихідні показники чи більшість із них і періодичність розв’язання цих задач збігаються;

3) у двох чи кількох задачах вихідні показники одних задач збігаються з вихідними інших.

Спростити дві задачі чи більше можна в тому випадку, коли вони мають як спільні, так і різні вихідні показники, але різних більше, ніж спільних.

При великій кількості задач здійснити ефективне погодження можна лише за допомогою ЕОМ.

Із викладеного випливає, що ні локальний, ні глобальний підходи не забезпечують тотожності проекту ІС її об’єктивним властивостям. Для забезпечення тотожності в ході системного проектування ІС здійснюють спільно і в органічній єдності впродовж розвитку системи процеси її макро- і мікропроектування з урахуванням системного принципу.

Макропроектування – це моделювання мети, призначення, побудови, функціонування, розвитку та інших несистемних атрибутів ІС і її складових частин. У результаті формування моделі визначають мету, призначення, сфера використання, вимоги до кінцевих проектних рішень. Моделі визначають створення, функціонування і розвиток об’єкта проектування.

Мікропроектування – це перетворення перелічених моделей у кінцеві проектні рішення, що впроваджуються на об’єкті, але спочатку потрібно з’ясувати, які задачі виконувала людина, а які – ЕОМ.