Часть 1, том 1) 2 страница

Так, зірвавши з грядки свіжий огірок, людина бачить його, відчуває його характерний запах, масу, визначає на дотик специ­фічний характер його поверхні, а відкусивши огірок, відчуває його смак. Проте всі ці відчуття не ізольовані одне від одного. Завдя­ки процесам, які відбуваються в корі великого мозку, людина сприймає весь предмет в цілому.

Будова органа зору. Орган зору складається з очного яблука і допоміжного апарату. В очному яблуці міститься периферичний відділ зорового аналізатора (кольор. табл. V).

Зовнішню оболонку ока називають білковою, або склерою. На передній поверхні яблука склера переходить у прозору рогівку. За білковою оболонкою йде судинна, вся пронизана кровоносними судинами, що живлять око. На передній поверхні вона переходить у райдужну оболонку, що містить пігменти, від яких залежить ко­лір очей. Посередині райдужної оболонки є отвір — зіниця, крізь яку промені світла проникають всередину ока.

Внутрішня оболонка очного яблука називається сітківкою. Во­на має складну шарувату будову — з нервових клітин та їхніх волокон. Розрізняють десять шарів сітківки. До зовнішнього піг­ментного шару сітківки підходять палички і колбочки, які є видо­зміненими відростками світлочутливих зорових клітин. Від нер­вових клітин сітківки йде зоровий нерв —початок провідникової частини зорового аналізатора.

За зіницею міститься прозоре щільне сочевицеподібне тільце — кришталик. Він лежить у прозорій сумці, від країв якої відходять пружні волокна, що сполучають його з війковим м’язом.

Між рогівкою, райдужною оболонкою й кришталиком є про­стір, заповнений прозорою водянистою вологою. Весь внутрішній простір ока за райдужною оболонкою і кришталиком заповнений драглистим дуже прозорим склистим тілом. У верхньобоковому ку­ті очної ямки міститься слізна залоза, що виділяє слізну рідину (сльозу), яка зволожує поверхню очного яблука, запобігає її під­сиханню та переохолодженню. Сльоза, зволоживши поверхню ока, стікає слізним каналом до носової порожнини. Повіки і вії захи­щають очне яблуко від того, щоб всередину ока не потрапляли сто­ронні часточки, брови відводять убік піт, який стікає з лоба, а це також має захисне значення.

Розміри і маса ока у дітей молодшого шкільного віку майже такі самі, як у дорослої людини.

Сприйняття зорових подразників. Світлові промені, що є специ* фічними подразниками для зорових рецепторів, проходять всереди­ні очного яблука крізь кілька середовищ, а саме: крізь рогівку, водя­нисту вологу, кришталик і склисте тіло. Разом вони утворюють оптичну систему ока, яка заломлює промені і збирає їх на сітківці.

Всі середовища ока, крім кришталика, зберігають сталою вели­чину заломлення променів. Проте заломлююча сила ока може збільшуватись або зменшуватись. Буває це тому, що кришталик завдяки скороченню або розслабленню війкового м’яза може змі­нювати свою опуклість. З її збільшенням заломлення променів в оці посилюється, а із зменшенням — послаблюється. Тому, для того щоб зручніше було вивчати заломлюючу здатність ока, часто бе­руть до уваги тільки заломлення променів кришталиком.

Розглянемо, як виникає зображення предметів на сітківці (рис. 13). Промені, що йдуть від верхньої точки предмета А, за­ломлюються і збираються в точці сітківки а, що розташована ниж­че від головної оптичної осі ока. Промені від нижньої точки пред­мета Б також заломлюються, але збираються на сітківці в точці б, вище від головної оптичної осі ока. Промінь, що виходить з точки В і йде по головній оптичній осі, не заломлюється і потрапляє в точ­ку в, що лежить на сітківці. Внаслідок цього на ній виникає обер­нене зменшене і дійсне зображення видимого предмета.

Світлочутливі клітини в районі цього зображення подразню­ються. Як же цс відбувається? Паличкоподібні зорові клітини містять особливу речовину — зоровий пурпур. Під дією світла зо­ровий пурпур розпадається, і в цих клітинах виникає збудження.

Рис. 14. Жовта (/) і сліпа (2) пляма.

Останнім часом з’ясовано, що і в колбочкоподібних зорових клі­тинах також є речовини, які хімічно змінюються дією світла.

Поряд з хімічними змінами в зорових рецепторах відбувають­ся ще й фізичні, зокрема виникнення струмів дії.

Паличкоподібні зорові клітини — це найчутливіші щодо світла зорові рецептори. Вони подразнюються навіть слабким присмер­ковим світлом, проте не сприймають забарвлення предметів. Ось чому вночі, коли люди бачать лише за допомогою паличкоподіб­них зорових клітин, вони не в змозі розрізняти кольори. Колбочко- подібні клітини значно менш чутливі до світла, ніж паличкоподіб­ні. За допомогою колбочкоподібних зорових клітин утворюється денний зір. Це рецептори, що сприймають не тільки світло, а й колір. Скупчення колбочкоподібних клітин міститься на сітківці саме навпроти зіниці. І коли зображення предмета виникає на цьому місці, ми бачимо предмет яскраво. Цю ділянку сітківки на­зивають жовтою плямою. В місці виходу волокон зорового нерва з сітківки зорових рецепторів немає. Тому промені, які потрапляють на цю ділянку сітківки, що називається сліпою плямою, взагалі не викликають зорових подразнень (рис. 14).

Від сітківки збудження йде по волокнах зорового нерва і про­відних шляхах головного мозку в покришку середнього мозку і в зорові горби, а від них до зорової зони кори великого мозку. Тут відбувається остаточний аналіз зорових подразнень.

Здатність до розрізнення кольорів у дитини зростає з ві­ком.

Адаптація. Вироблення здатності ока бачити при різній освіт­леності називають адаптацією. Якщо увечері в кімнаті погасити світло, то напочатку людина зовсім не розрізняє навколишніх предметів. Проте вже через 1—2 хв вона починає схоплювати кон­тури предметів, а ще через кілька хвилин бачить предмети досить чітко. Це відбувається завдяки зміні чутливості сітківки в темря­ві. Перебування в темряві протягом 1 год підвищує чутливість ока майже в 200 разів. Та особливо швидко зростає чутливість у перші хвилини.

Це явище пояснюється тим, що при яскравому світлі зоровий пурпур паличкоподібних зорових клітин руйнується повністю. В темряві він швидко відновлюється, і паличкоподібні клітини, ду­же чутливі до світла, починають виконувати свої функції, тим- часом як колбочкоподібні, малочутливі до світла, нездатні спри­ймати зорові подразнення. Ось чому людина в темряві не розріз­няє кольорів.

Проте коли в темному приміщенні включити світло, воно мов­би осліплює людину. Вона майже не розрізняє навколишніх пред­метів, та через 1—2 хв її очі починають бачити нормально. Це по­яснюється тим, що зоровий пурпур у паличкоподібних клітинах зруйнувався, чутливість до світла різко знизилась і зорові подраз­нення тепер сприймаються тільки колбочкоподібними зоровими клітинами.

Акомодація. Здатність ока бачити предмети на різній відстані називають акомодацією. Предмет добре видно тоді, коли промені відбиті від нього, збираються на сітківці. Це досягається зміною опуклості кришталика. Зміна ж настає рефлекторно — під час розглядання предметів, які знаходяться на різній відстані від ока. Коли ми дивимось на розташовані близько предмети, опуклість кришталика збільшується. Заломлення променів в оці стає біль­шим, внаслідок чого на сітківці виникає зображення. Коли ми дивимося вдалину, кришталик сплющується.

З віком кришталик стає менш еластичним. Здатність до ако­модації починає спадати вже з десятирічного віку, проте на зорові це починає позначатися тільки в похилому віці (стареча далеко­зорість) .

Короткозорість і далекозорість. У короткозорих людей зобра­ження предметів утворюється не на сітківці, а спереду від неї, то­му воно розпливчасте, нечітке. Це відбувається тому, що очне яб­луко в них видовжене (рис. 15). Внаслідок цього короткозорі люди можуть чітко бачити тільки ті предмети, які розташовані близько до очей. Для коригування короткозорості користуються окулярами з двовгнутою лінзою. Короткозорість може розвинутися внаслідок ослаблення війкового м’яза, що призводить до збільшення кривизни кришталика.

У далекозорих людей очне яблуко вкорочене, внаслідок чого зображення предмета виникає за сітківкою, що також призводить

А Б Рис. 15. Схема акомодації короткозорого (А) і далекозорого (Б) ока: 1 — без акомодації (паралельні промені перетинаються попереду сітківки); 2 — найдальша точка ясного бачення (без акомодації); 3 — найближча точка ясного бачення при макси­мальній акомодації; 4 — виправлення дефекту зору за допомогою вгнутих скелець; 5 — без акомодації (паралельні промені перетинаються позаду сітківки); 6 — часткова акомодація під .час погляду вдалину; 7 — хід променів від близького предмета при максимальній акомо­дації; « — виправлення дефекту зору за допомогою опуклих скелець.

до нечіткого бачення (рис. 15). Далекозорі люди носять окуляри з двоопуклими лінзами.

Найбільш поширена форма порушення зору в дітей шкільного віку — це посилення короткозорості від першого до старших кла­сів. З’ясовано, що серед першокласників кількість короткозорих дітей коливається від 2 до 5%, а в сьомому класі вже дося­гає 16%.

Основні заходи запобігання короткозорості школярів — це до­бір столів відповідно до зросту, що дає змогу зберегти відстань між очима і книжкою або зошитом — в середньому 35 см, і до­статнє освітлення робочого місця. Вчителеві початкових класів слід пам’ятати, що діти не повинні довго напружувати зір під час читання або писання, і періодично пропонувати їм дивитися вда­лину, наприклад на настінні таблиці, на класну дошку. Дуже важ­ливо також стежити за тим, щоб учні, в яких під час медогляду виявлено короткозорість або далекозорість, носили приписані їм окуляри.

Гігієнічні вимоги щодо освітлення. Недостатнє або надмірне освітлення класних приміщень не тільки шкодить зору дітей, а й знижує їхню працездатність. Шкідливе також пряме сонячне про­міння. Воно пригнічує зорові функції, а тим самим знижує ефек­тивність уроку. Напруження зору при недостатньому освітленні призводить до розвитку в дітей короткозорості, а разом з тим спричинює гальмування в центральній нервовій системі, що також відбивається на сприйнятті навчального матеріалу.

Найбільш сприятливим для зору і для зосередження уваги учнів є розсіяне світло. Джерело світла має бути обладнане спе­ціальною світлорозсіювальною арматурою. Для люмінесцентних ламп — це металеві пластини, пофарбовані білим, а для ламп роз­жарювання — плафони з молочного скла або кільцеві металеві сві­тильники.

Велике значення в освітленості класних приміщень має колір стін, учнівських столів та класної дошки. Щодо стін найбільш прийнятні світло-жовті відтінки — вони відбивають близько 60% світла, що падає на них. Столи учнів найкраще фарбувати світло- зеленим, а класні дошки темно-зеленим. Такий колір дошки погли­нає значну кількість світла, контрастно відтіняючи записи і . ма­люнки, зроблені на ній крейдою.

§ 8. СЛУХОВИЙ АНАЛІЗАТОР І ВЕСТИБУЛЯРНИЙ АПАРАТ

Будова органа слуху. Орган слуху утворений трьома відділами: зовнішнім, середнім і внутрішнім вухом (кольор. табл. V). Якщо два передні відділи виконують допоміжні функції, то сприйняття звукових подразнень відбувається в частині внутрішнього вуха, що називається завиткою.

Функція зовнішнього вуха, утворена вушною раковиною і зов­нішнім слуховим ходом, полягає у вловлюванні й проведенні зву­кових хвиль до барабанної перетинки, яка починає коливатись синхронно з ними. У середньому вусі є передавальний механізм — три слухові кісточки — молоточок, коваделко і стременце, послі­довно з’єднані між собою (рис. 16). їхня роль — зменшувати роз­мах і збільшувати силу коливань.

Завдяки слуховій трубі, яка сполучає середнє вухо з носоглот­кою, тиск повітря в цьому відділі органа слуху в будь-яку мить точно дорівнює атмосферному. Це дає змогу барабанній перетинці вільно коливатись.

Стременце впирається в перетинку, якою затягнено овальне вікно внутрішнього вуха. Внутрішнє вухо утворене кістковим лабі­ринтом, що міститься в товщі вискової кістки, де, як у футлярі, зависає сполучнотканинний перетинчастий лабіринт. Він в основ­ному повторює обриси кісткового лабіринту і заповнений ендо- лімфою.

Перетинчастий лабіринт утворюється двома мішечками перед- двєр’я. Від одного мішечка відходить три взаємно перпендикуляр­них півколових канали, від другого — завитка (рис. 16). Півколові

зо

канали утворюють вестибулярний апарат, що з функцією слуху не пов’язаний.

У завитці є слухові рецептори (рис. 17). Від кісткового стерж­ня завитка відходить кісткова спіральна пластинка, до її краю кріпиться спіральна мембрана, на якій розміщений спіральний ор­ган. Він утворений еластичними волокнинками, серед яких є волос­кові клітини. Під дією тонів різної висоти коливаються ті чи інші волокнинки, подразнюючи певні волоскові клітини, які й є слухо­вими рецепторами. До цих клітин підходять волокна слухового нерва, який передає імпульси до головного мозку. Далі імпуль­си надходять до слухової зони кори, що знаходиться у висковій частці півкуль. Це кірковий відділ слухового аналізатора. Тут завершується аналіз слухових подразнень. Орган слуху в людини

Рис. 17. Схема будови внутрішнього вуха: л — поперечний розріз завитки; Б — спіральний орган; / — спіральна пластинка; 2 — спіраль­ний орган; 3 — волоскові клітини (слухові рецептори).

сприймає звукові коливання повітря частотою від 16 до 30 000 ко­ливань на 1 с.

Анатомічна будова органа слуху в дітей молодшого шкільно­го віку така сама, як і в дорослих. Навіть розміри його відділів з віком змінюються мало. Спостерігається тільки деяке збільшення вушної раковини та подовження слухового хода.

Проте гострота слуху в дітей нижча, ніж у дорослих. Вона по­ступово підвищується аж до 14... 19 років. Помітно змінюється й поріг чутності мови. У дітей молодшого шкільного віку він вище, ніж у дорослих. Здатність розрізняти висоту тонів залежить від різних причин, в тому числі й від природжених задатків і особли­востей, і музично обдаровані діти вже в ранньому віці здатні не тільки розрізняти висоту тонів, а й безпомилково визначати кожен із них. Такий музичний слух називають абсолютним. На уроках співів треба тренувати музичний слух дітей. Це одна з важливих умов гармонійного розвитку особи.

Розлади слуху. Слух дитини може бути зниженим через при­роджену приглухуватість, а також внаслідок перенесених захворю­вань і травм. Однією з форм цього дефекту може бути зарощен- ня зовнішнього слухового ходу внаслідок потрапляння інфекції іззовні (під час колупання у вусі брудними руками або предме­тами, при тривалому подразненні шкіри зовнішнього слухового хо­ду гноєм, що тече з середнього вуха) або після травми (забиття, опіку стінок зовнішнього слухового ходу). Помітно може знизи­тися слух в результаті запальних процесів у носоглотці, які бува­ють під час грипу, ангіни, нежитю і можуть поширюватись на слу­ховий хід, спричинюючи його заростання. Це призводить до припи­нення доступу повітря в середнє вухо, а тим самим до зниження рухомості барабанної перетинки. Таке захворювання називається катаром середнього вуха і особливо поширене серед дітей дошкіль­ного і молодшого шкільного віку.

Гострі інфекційні хвороби (грип, ангіна, кір, скарлатина та ін.) можуть спричинювати гостре запалення оболонки середнього вуха — отит. Ознакою такого захворювання є різкий біль у вусі, підвищення температури. В середньому вусі внаслідок запалення збирається гній, який тисне на барабанну перетинку і може розі­рвати її, а це, в свою чергу, призводить до значного зниження слу­ху, а іноді й до глухоти. Гострий отит у дітей буває частіше, ніж у дорослих. Це небезпечна для життя хвороба. Тому дітей, що скаржаться на біль у вусі, негайно слід направити до лікаря-фа- хівця.

Несприятливо позначається на слуховому апараті дія постій­них шумів. Тривалий шум навіть невеликої сили відбивається на нервовій системі дитини, знижуючи працездатність і успішність. Тож дуже важливо всіляко оберігати школу від надмірного шу­му, не допускати навіть під час перерв крику та інших різких звуків.

Дітей з низьким слухом треба садовити в класі за перші сто­ли, а тих, які через стан свого слуху не можуть взагалі стежи”'

за ходом розповіді вчителя, направляти до спеціальних шкіл для туговухих.

Особливості будови і функції вестибулярного апарату. Основ­ним механізмом, який забезпечує орієнтування в просторі і рів­новагу, є вестибулярний апарат — орган рівноваги. Анатомічно він пов’язаний з органом слуху і утворений переддвер’ям та трьома півколовими каналами (рис. 16). Вестибулярний апарат заповне­ний ендолімфою.

У переддвер’ї міститься рецепторний апарат, до складу якого входять волоскові клітини. Вільні кінці цих клітин занурені в драглисту масу з вапнистими отолітами. Із зміною положення го­лови або швидкості руху тіла змінюється й положення отолітів, що спричинює подразнення волоскових клітин. У них виникає збуджен­ня, при якому рефлекторно змінюється тонус певних м’язів.

У розширеному кінці кожного півколового канала також є ре­цепторний апарат, подібний до описаного. З кожною зміною по­ложення тіла напрям тиску ендолімфи стає іншим.

Отже, обидва види рецепторів вестибулярного апарату посила­ють сигнали про зміну положення тіла. Ці сигнали зумовлюють рефлекторне скорочення відповідних груп м’язів.

З порушенням діяльності вестибулярного апарату людина втра­чає здатність зберігати рівновагу. Вестибулярний апарат важливо тренувати. Велику роль у цьому тренуванні відіграють заняття спортом.

§ 9. М'ЯЗОВО-СУГЛОБОВІШ, СМАКОВИЙ, НЮХОВИЙ

ТА ШКІРНИЙ аналізатори

М’ язово-суглобовий аналізатор. У м’язах, в їхніх сполучнотка­нинних оболонках, в сухожиллях і суглобових сумках є пропріо- рецетори. Одні з них подразнюються скороченням м’язів, натя­гом. їхніх сполучнотканинних оболонок, сухожиль, суглобових су­мок, а інші — розслабленням м’язів та зменшенням натягу всіх цих елементів.

Імпульси, що передаються від пропріорецепторів, дають змогу людині, не дивлячись, відчувати положення свого тіла і його час­тин. Це відіграє велику роль у просторовому орієнтуванні орга­нізму. В разі порушення пропріорецептивної діяльності людина втрачає змогу визначати без допомоги зору положення свого тіла.

Смаковий аналізатор. Смакові рецептори розміщені на язиці, а також на певних ділянках м’якого піднебіння і задньої стінки глотки. Ці рецептори називають смаковими сосочками (рис. 18). Вони подразнюються речовинами, що перебувають у розчиненому стані. Одні смакові рецептори сприймають солодке, другі — гірке, треті—--кисле, четверті — солоне (рис. 19). Крім того, у визначен­ні того, що в побуті називають .смаком їжі, беруть участь нюхові подразнення, що їх сприймають рецептори носової порожнини.

Нюховий аналізатор. Нюхові рецептори — це клітини, розміщені в слизовій оболонці носової порожнини (рис. 19). Вони розміщені
на площі 5 см², проте кількість їх до­сягає 60 000 000. Подразниками нюхо­вих рецепторів є речовини в газопо­дібному стані, що потрапляють на ці клітини разом з повітрям, яке ми вди­хаємо.

Рис. 18. Смаковий рецептор: А — смакові сосочки на язиці; Б — смаковий сосочок (збільшений).

Нюхові рецептори мають надзви­чайно високу чутливість. Так, лю­дина відчуває запах сірководню вже тоді, коли в 1 л повітря є лише 1/1 000 000 000 г цього газу.

Шкірний аналізатор. Рецептори шкіри сприймають кілька видів -від­чуття. Це біль, тепло, холод, дотик і

тиск. Кожне з цих відчуттів спри­

ймається відповідними рецепторами (рис. 20). Рецептори дотику і тиску називаються тактильними. Ближче до поверхні шкіри залягають больові й дотикові рецептори, температурні — глибше. Шкірна чутливість має захис­не значення, оберігаючи організм від дії на покриви тіла різних шкідливих чинників навколишнього середовища — поранення гострими предметами, опіків, обмороження тощо. Від­чуття тиску відіграє певну роль в орієнтуванні людини у просторі.

Рис. 19. Нюховий (Л) і смаковий (Б, В) рецептори: А — рецепторні нюхові клітини з нюховими нервами; Б — зони розміщення смакових рецеп­торів на язиці, що сприймають різноманітні смакові подразнення (/ — солодку, 2 — гірку, З — кислу, 4 — солону їжу); В — смакова цибулинка в розрізі.

Так, під час стояння тиск відчувається шкірними рецепторами ступні, під час лежання — спини і т. ін.

Рис. 20. Схематичний розріз шкіри з шкірними рецепторами: 1 — рецептори, що сприймають відчуття холоду; 2 — теплові рецептори; 3, 4 — дотикові рецептори; 5 — рецептори, що сприймають відчуття тиску; 6 — больо­ві рецептори.

В людини тактильна чутливість відіграє велику роль у проце­сах праці. Цьому сприяє густе розміщення тактильних рецепторів на кінцях пальців. Про густоту тактильних рецепторів можна су­дити за так званими просторовими порогами, тобто за найбіль­шою відстанню між двома точками шкіри, одночасний дотик до яких сприймається як один (табл. 3). Вивчити просторові пороги можна або за допомогою звичайного циркуля-вимірювача, або спе­ціального естезіометра Вебера (циркуля з градуйованою шкалою). / Отже, тактильні рецептори найгустіше розміщені на кінчику /язика, а найрідше — на потилиці і посередині спини.

Тактильна чутливість у дітей особливо швидко зростає у 8... ІО-річному віці, а потім значно повільніше. Встановлено, що так­тильна чутливість у підлітків тонша, ніж у дорослих.

У школярів чутливість до холоду восени вища, ніж навесні, а до тепла весною більша, ніж восени. Проте слід пам’ятати, що чут­ливість дитини до температурних впливів середовища залежить від ступеня загартованості її організму.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

1. Що називають аналізатором? 2. Яка будова органа зору? 3. Як спри­ймаються зорові подразнення? 4. Що таке адаптація і який її механізм?. 5. Що таке акомодація і яке її призначення? 6. Які найпоширеніші дефекти зору в ді­тей і як їх коригують? 7. Які основні правила гігієни органа слуху в школярів? 8. Що таке вестибулярний апарат? 9. Як здійснюється тренування вестибуляр­ного апарату? 10. Яке значення м’язово-суглобового аналізатора? 11. Яку роль в організмі відіграють смаковий і нюховий аналізатори? 12. Яке значення має шкірна чутливість і які рецептори містяться в шкірі?

Розділ IV

ВИЩА НЕРВОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

§ 10. УМОВНІ РЕФЛЕКСИ — ОСНОВА ВИЩОЇ НЕРВОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Розвиток вчення про вищу нервову діяльність. На відміну від нижчої нервової діяльності, у процесі якої узгоджуються функції систем, органів і тканин, вища нервова діяльність забезпечує точ­не й досконале пристосування організму до змінних умов зовніш­нього середовища та визначає поведінку людини.

Питання, що лежить в основі психічної діяльності людини, ці­кавило вчених з давніх давен. У 1863 р. І. М. Сєченов, як уже згадувалось/відкрив дуже важливе для фізіології явище — галь­мування.

Невдовзі після цього відкриття І. М. Сєченов написав трактат

«Рефлекси головного мозку», в якому доводив, що свідомість є функцією мозку і її можна вивчати, як будь-яку іншу функцію організму, оскільки «всі акти свідомого і несвідомого життя за спо­собом походження суть рефлекси». Він був першим фізіологом, який розпочав вивчення «душевної» діяльності тими самими спо­собами, що й діяльності «тілесної».

Уявлення 1. М. Сєченова про психічну діяльність людини були такі незвичні і так суперечили релігійно-ідеалістичним поглядам, які панували в тогочасному суспільстві, що спричинили нападки всіх прихильників ідеалізму. Книга І. М. Сєченова, за висловом І. П. Павлова, була «геніальним злетом людської думки».

Розроблення вчення про вищу нервову діяльність продовжив

І. П.. Павлов. Величезним досягненням І. П. Павлова було ство­рення об’єктивного фізіологічного методу вивчення складних пси­хічних явищ — методу умовних рефлексів, що дав змогу «проник­нути» у півкулі великого мозку, розкрити закономірності їхньої

діяльності, довести єдність тілесних І ПСИХІЧНИХ ЯВИЩ, і лов розвинув Ідеї І. М. Сєченова про рефлекторний меха яльностіголовного мозку.

В основу вчення про вищу нервову діяльність І. П. Павлі клав три основних принципи. Перший із них — це принцип дь мінізму, тобто причинної зумовленості будь-якого рефлекторного акту. Суть другого принципу — принципу аналізу й синтезу — по­лягає в тому, що в корі півкуль інформація розчленовується на складові елементи, які відразу ж об’єднуються (синтезуються). Третій принцип — принцип структурності — грунтується на тому, що всі рефлекси кори великого мозку матеріальні, тобто пов’язані з певними структурами нервової системи. Це вчення І. П. Павлов створював протягом тридцяти років. Ц)оно'є неоціненним досягнен­ням вітчизняної науки. \

В останні роки, завдяки співдружності багатьох наук — фізи­ки, хімії, математики, електроніки тощо,— виникла можливість вивчати процеси, що відбуваються в мозку, в окремих його кліти­нах. Така можливість відкриває широкі перспективи для науки майбутнього.

Вчення І. П. Павлова про вищу нервову діяльність підтвер­джує матеріальність психічних процесів, докорінно підриває ідеа­лізм, підкреслюючи справедливість марксистсько-ленінської мате­ріалістичної філософії.

Безумовні та умовні рефлекси. Всі рефлекси на різні подразнен­ня І. П. Павлов поділив на дві групи: безумовні й умовні. Без­умовні рефлекси — це природжені реакції організму на подразнен­ня. Вони передаються спадково, не змінюючись від покоління до покоління. Безумовні рефлекси є видовими,. Наприклад, ссальний рефлекс-є у всіх ссавців, проте його неміє в інших хребетних. Крім того, безумовні рефлекси можна викликати тільки специфіч­ними для певного рецептора подразниками. У здійсненні безумов­ного рефлексу беруть участь спинний мозок, стовбур головного мозку, підкіркові центри, мозочок, частково кора великого мозку. Безумовні рефлекси можуть діяти і після видалення кори велико­го мозку.

Безумовні рефлекси забезпечують збереження життя особин. Прикладом безумовних рефлексів можуть бути рухові реакції, такі як віддалення від больових подразників, розширення зіниць у при­смерку і звуження при яскравому освітленні, посилене потовиді­лення з підвищенням температури навколишнього середовища.

Безумовні рефлекси за характером реакції-відповіді поділяю­ться на рухові, секреторні й трофічні, а за біологічною спрямова­ністю— на оборонні (відсмикування руки, чхання, кліпання), хар­чові (випльовування, блювання, слиновиділення, соковиділення і т.¹ ін.), статеві (пов’язані з розмноженням, турботою про потом- ство), орієнтовні (прислуховування, принижування тощо). Орієн­товні безумовні рефлекси І. П. Павлов назвав рефлексом «що та­ке?». Всі ці рефлекси виявляються в результаті дії відповідних подразників.

При всій значущості безумовних рефлексів самі собою вони не змогли б забезпечити нормального існування організму, через те що умови навколишнього середовища безперервно змінюються. Наслідком пристосування організму до умов навколишнього се­редовища е утворення рефлексів іншого виду — умовних.

Умовні рефлекси відрізняються від безумовних тим, що вони індивідуальні і не однакові навіть у двох споріднених особин. Зав­дяки працям І. П. Павлова та його учнів нині відомі основні влас­тивості умовних рефлексів.