Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій.

Кінець XVIII – початок XIX ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетвореньу Центральній та Східній Європі. Наприкінці XVIII ст. перестала існувати Річ Посполита до складу якої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця XV ст. становило постійну військову загрозу для підсоння українських етнічних земель.

Внаслідок цих змін зникли держави, які традиційно помітно впливали на розвиток подій в Україні у пізнє середньовіччя і ранньомодерну добу. У новітній час українські землі виступили у новій політичній конфігурації: після першого розподілу Польщі (1772) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля; у 1774 р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північночорноморські степи; у 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу (1795) – Берестейщина.

Політичне влаштування українських земель від часу поділів Польщі аж до першої світової війни залишалося майже незмінним (єдині, але дуже незначні зміни були пов’язані з Наполеонівськими війнами). Однак сильним змінам підлягла сама територія розселення українців. Колонізація чорноземних степів та Кубані збільшила українські етнічні території з 450 тис. км2 у середині XVIII ст. до 700 тис. км2 у середині XIX ст. Територіальне розширення супроводжувалося ще більшим зростання населення. Населення підросійської України зросла з 8,7 млн осіб 1811 р. до 22,4 млн осіб у 1897 р. Внаслідок іміграції і високих темпів природного приросту густота населення України протягом XIX ст. збільшилась майже у 40 разів.

Підросійські землі складали близько 80% української ентічної території; тут проживало бл. 85% всього її населення. Найвищою частка українців наприкінці XVIII ст. була на Лівобережжі (95%), Правобережжя (88%) і Слобожанщині (85,9%), дещо меншою – у Степовій (Південній) Україні (71,5%). В австрійській частині українці становили бл. двох третіх усього населення у Галичині і Закарпаття та трьох четвертих – на Буковині. По обидва боки австрійсько-російського кордону українці становили одну із найчисельніших національних груп, поступаючись тільки росіянам у Російській, та німцям, мадярам, чехам та полякам – в Австрійській (з 1867 р. – Австро-Угорській) імперіях.

Українці були не лише дуже чисельним, але сконцентрованим у географічному відношенні народом. Під кінець XIX ст. 73% українського населення Російської імперії проживало у межах українського етнічного підсоння – восьми (Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Херсонській, Харківській, Чернігівській) губерніях на північ від Чорного моря. Ще 17% зосереджувалися у межах сусідніх територій, якістановили українське етнічне пограниччя – Бессарабії, Воронезькій, Донській, Ґродненській, Курській, Люблінській, Мінській, Могильовській, Орловській, Сєдлецькій, Смоленській і Таврійській губерніях. Решту 10% українського населення було розсіяним по просторах Російської імперії, але й там вони проживали концентровано. У 1917 р. українські переселенці становили майже 40% населення Далекого Сходу (на т.зв. Зеленому Клині – в Амурській і Приморській губерніях) і 10% населення Сибіру.

У порівнянні зі статусом українських земель під Російською імперією, які управлялися з одного центру – Петербурґу, західноукраїнські належали до різних адміністративних одиниць Габсбурзької монархії. Підкарпатська Русь (Закарпаття) фактично управлялося з Будапешту. Галичина трактувалася як частина земель габсбурзького спадку, а отже, безпосередньо підлягала Відню. Буковина становила окрему адміністративну частину з 1775 до 1786 р. У 1787 р. вона була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй знову було надано стутусу