Історичні етапи розвитку КПУ

Конституція — це основний закон держави, прийнятий в особливому порядку на основі компромісу різних політичних сил суспільства, який визначає межі здійснення державної влади та основних прав і свобод особи і, який в юридичному плані представляє собою звід правових принципів і норм, що регламентують найважливіші сфери суспільного життя.

Глибоке і всебічне розкриття сучасного розуміння поняття конституції неможливе без розгляду світового конституційного процесу, який же, звичайно, зумовлюється еволюцією суспільства і держави у новий та новітній часи. В цьому розвиткові виділяються чотири основні етапи. Перший охоплює період з кінця ХVІІІ ст. до закінчення Першої світової війни; другий — період між двома світовими війнами; третій — період від закінчення Другої світової війни до кінця 80-х років; четвертий — сучасний етап, який розпочався на зламі 80-х—90-х рр. ХХ ст.[17].

Перший, або початковий етап конституційного розвитку – це період становлення та утвердження буржуазного суспільства у передових державах Європи і Америки. Саме тут з’являються перші писані конституції США (1787 р.), Франції (1791 р.), які справили величезний вплив на світовий конституційний розвиток. Якщо американська конституційна модель слугувала зразком для конституцій країн Латинської Америки (перша з них прийнята у Венесуелі 1811 р., в Мексиці у 1824 р., Уругваї — в 1830 р., в Аргентині — в 1853 р.); то французька — для конституцій європейських країн. Крім того, значний вплив справила неписана конституція Великобританії на конституції перших домініонів: Канади 1867 р., Австралії 1900 р., Південно-Африканського Союзу 1909 р. Тільки в кінці періоду з’являються перші конституції у країнах Азії (Японії 1889 р., Китаю 1912 р., Ірану 1906 р.) на Африканському континенті, крім ПАС, тільки Ліберія мала конституцію, прийняту в 1847 р. та скопійовану з Конституції США. Конституції, прийняті в цей період, відносять до т.зв. старих конституцій, більшість з них вже не діє. Чинними залишаються конституції США, Норвегії (1814 р.), Нідерландів (1815 р.), Бельгії (1831 р.), Люксембургу (1868 р.), Швейцарії (1874 р.), Австралії (1900 р.) та деякі інші.

В цілому конституціям цього періоду були притаманні певні загальні риси, які дозволяють скласти уявлення про існуючу конституційну модель. В її основу покладена ліберальна концепція конституції як законодавчого акта, покликаного максимально обмежити втручання держави в життя громадянського суспільства і окремого індивіда. Правовий зміст конституції зводився до норм, які регулюють організацію державної влади на основі класичного принципу розподілу влад, а також правове становище особи, що включало її політичні та громадянські права.

Другий етап конституційного розвитку у літературі характеризується такими основними рисами. По-перше, високим ступенем активності конституційної правотворчості: були прийняті десятки нових конституцій, модернізовані деякі старі. Зокрема, прийняті конституції в деяких країнах, які не мали раніше основних законів (Єгипет, Ефіопія, Таїланд та ін.). У старих конституційних державах (Австрія, Іспанія, Мексика, Німеччина та ін.) конституції фіксували зміну форми держави. На сьогодні з них чинними залишаються лише конституції Фінляндії (1919 р.), (Австрії (1920 р.), Латвії (1922 р.), Ірландії (1937 р.), Мексики (1917 р.).

По-друге, зміст конституцій цього періоду, що характеризуються як нові, не зазнали суттєвих змін. У їх підвалинах залишилась та ж ліберальна концепція. Однак розроблені в них принципи, які визначають демократичну організацію державної влади і правове становище особи, набувають на цьому етапі нову якість завдяки фіксації загальнолюдських цінностей, що мають універсальний характер.

По-третє, починають формуватися нові тенденції конституційного розвитку, до яких відносяться: введення до предмета конституційного регулювання нового комплексу суспільних відносин (насамперед, економічних і соціальних); розширення меж втручання держави в життя суспільства та індивідів (визнання її економічної та соціальної ролі); надання конституційного статусу новим інститутам (політичним партіям і профспілкам); поява нової категорії прав і свобод людини (соціально-економічних); запровадження інституту конституційної юстиції тощо.

По-четверте, на основі концепції, що виходила з постулатів марксистської теорії про закономірності розвитку суспільства і держави, була створена принципово нова "соціалістична" конституційна модель, яка знайшла своє відображення у Конституції РРФСР 1918 р., конституціях Угорщини 1919 р., Монголії 1940 р. У цій моделі принцип народного суверенітету був замінений принципом належності державної влади тільки трудящим на чолі з робітничим класом; принцип політичного, економічного та ідеологічного плюралізму — принципом монізму як основи політичної, економічної організації суспільства та його духовного життя (однопартійність, всевладність Рад, безроздільне панування соціалістичної власності та марксистсько-ленінської ідеології): принцип свободи й автономності особи, яка користується широкими правами і свободами — її підлеглості суспільству і державі, наділення її правами і свободами в інтересах соціалістичного будівництва. Новою тенденцією стало закріплення системи соціальних і економічних прав.

Третій етап призвів до глобалізації конституційного процесу: до нього прилучилися понад 130 нових держав. Цьому етапові притаманна така характерна риса як багатоманітність конституційних моделей та їх різновидів. Основними були: західна конституційна модель, яка склалася на попередніх етапах; соціалістична, представлена радянськими конституціями і конституціями інших соціалістичних країн (Албанія, Болгарія, В’єтнам, КНДР, КНР, Куба, Монголія, НДР, Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина, Югославія); нова конституційна модель країн, що розвиваються. Кожна із названих моделей мала свої різновиди, свої тенденції розвитку.

Зокрема, розвиток західної конституційної моделі характеризується наявністю двох різновидів, які у державознавстві позначаються як конституції "другої хвилі" (або "нового покоління" та "старі" конституції. До першої групи відносяться конституції, прийняті у розвинутих країнах, де після Другої світової війни ліквідовані тоталітарні режими (ФРН, Греція, Італія, Іспанія, Португалія, Японія), а також конституції Франції 1946 і 1958 рр. До другої групи відносяться конституції інших розвинутих країн (наприклад, закон про Форму правління 1974 р. у Швеції, Конституційний акт 1982 р. в Канаді, конституція Південно-Африканської Республіки 1983 р.). Новацією цих конституцій було введення до предмета конституційного регулювання нового блоку суспільних відносин — економічних і соціальних. У результаті конституція набуває нову якість — стає основним законом не тільки держави, але в певній мірі і суспільства. Нові конституції значно розширили межі втручання держави в економічну, соціальну та духовну сфери життя суспільства, водночас покладаючи на неї відповідні обов’язки перед суспільством у цілому та його членами. В західній науці конституційного права таке явище знайшло своє відображення у новому понятті соціальної конституції. Так, Ф.Ардан пише:: соціальна конституція — це принципи економмічної та соціальної організації, введення яких до тексту основного закону стало "звичайним явищем новітнього часу"[18].

Стосовно другого різновиду західної конституційної моделі, то він представлений "старими конституціями", які не зазнали якісних змін (саме в цьому розумінні вони є "старими"). Модернізацію ж, якої вони зазнали, стосувалася в основному двох об’єктів конституційного регулювання: прав і свобод людини, а також зовнішньополітичної діяльності держави. Але головна відмінність цих конституцій від конституцій "другої хвилі" полягала в тому, що "старі" конституції, як і раніше, залишили поза увагою питання економічної та соціальної організації суспільства.

Друга конституційна модель цього етапу була представлена соціалістичними конституціями. Основу цієї моделі склали радянські конституції та у першу чергу Конституція СРСР 1936 р., принципові положення якої відтворювалися основними законами соціалістичних держав, які виникли після Другої світової війни. До них відносилися, зокрема такі: суттєве розширення рамок конституційного регулювання; тотальна етатізація суспільства — підпорядкування державі усіх сфер його діяльності; розгорнута інституалізація марксистсько-ленінської партії як єдиної керівної сили суспільства і держави; посилення і реалізації основного закону. Водночас у 80-і рр. у конституційному розвитку деяких країн (СРСР, Польща, Угорщина, Югославія) накреслились тенденції до певної демократизації. Так, декларувалися деякі нові політичні та громадянські права; уперше запроваджуються їх юридичні гарантії. Однак ці новели не зачіпали у цілому підвалини самої моделі, часто не мали ніякого практичного значення.

Важливою особливістю третього етапу було виникнення нової конституційної моделі у країнах, що розвиваються, яка мала два різновиди: "прорадянський" і "прозахідний"[19]. Прозахідна модель була представлена в основному конституціями колишніх метрополій. За підрахунками У.Дейла (Великобританія), тільки чиновники міністерства колоній цієї країни розробили конституції для 33 країн британської Співдружності[20]. Але вже з середини 60-х рр. посилився вплив "соціалістичної" конституційної моделі. Найбільший вплив ця модель справила на конституції країн т.зв. "соціалістичної орієнтації" (Алжир, Бенін, Конго, Ефіопія та ін.). Конституції в цих країнах складалися вже за участю радників із соціалістичних країн, і, цілком зрозуміло, сприйняли ідеї, принципи та інститути "соціалістичного" конституціоналізму.

Водночас у цей період з’явився і новий фактор — взаємовплив конституції самих молодих держав. Прикладом можуть служити конституції Індії 1950 р. і Танзанії 1975 р., положення яких відтворювалися в основних законах багатьох країн, що розвиваються.

На четвертому етапі найбільш характерною тенденцією стало здійснення широкомасштабних конституційних реформ, оновлення практично усього конституційного законодавства. Тільки за період 1989-1995 рр. у світі прийнято близько 100 нових конституцій. На Африканському континенті із 53 держав нові конституції прийняли 36[21]. Цей процес продовжується. В цілому в світовому конституційному просторі відбувається демократизація принципів, норм та інститутів. При цьому, звичайно ж, зберігаються відмінності між конституціями окремих країн, зумовлені історичними особливостями розвитку суспільства і держави. Зокрема, певними особливостями характеризуються конституції Китаю, Куби, КНДР і СРВ, у яких збереглися деякі ідеї та принципи "соціалістичної" моделі; а також у т.зв. мусульманських країнах, в житті яких істотну роль відіграє іслам.