Самостійна робота №3.

Тема: Культурно – просвітницький етап національного руху. Українофіли.

Мета: Надати загальну характеристику культурно – просвітницькому етапу національного руху в Україні у 2 – й половині 19 ст., показати його особливості і наслідки.

План:

1. Причини піднесення національних процесів в Україні у 2 – й пол. 19 ст.

2. Громадівський рух та його етапи.

3.Виникнення політичних організацій та партій.

4.Українці у загальноросійському визвольному русі.

Резюме:

Основна риса української історії XIX ст. - це національне відродження України, під яким розуміють:

1.формування національної самосвідо­мості українців;

2.зростання інтересу до української мови, історії, культури;

3.активізацію зв'язків між західними і східними українцями, їх національну інтеграцію;

4.розгортання українського національ-визвольного руху.

Рекомендації: законспектувати одне з питань у зошиті (за вибором), перевага тезисним

конспектам, таблицям і схемам.

Завдання для самоперевірки:

1. Схарактеризуйте причини піднесення національних процесів в Україні у 2 – й пол.. 19 ст.

2. Хто був провідними діячами громадівського руху?

3. Які політичні партії діяли в Україні у 2 – й пол. 19 ст.?

4. Яку роль в національному русі України грали українофіли?

Рекомендована література:

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник для студ. вузів. - К.: Академія, 2005. - 687 с.

2. Етнічна історія давньої України / П. П. Толочко, Д. Н. Козак, О. П. Моця та ін. - К., 2000. - 276 с.

3. Борисенко В. Курс Української історії. - К., 1997.

Перший етап громадівського руху.

У кін. 50-х рр. XIX ст. почали органі­зовуватися напівлегальні гуртки – Громади. Перша Громада виникла в Києві в 1859 р. на базі таємного гуртка “хлопоманів ” (віл польського “хлоп” - селянин). Очолив її істо­рик, пізніше професор Київського універ­ситету Володимир Антонович. Громадівський рух, названий властями “українофильством”, набув значного поширення. Гро­мади виникли в Харкові, Чернігові, Пол­таві, Одесі, Катеринославі та інших містах Гуртки об’єднували представників різних прошарків суспільства з різними політич­ними поглядами. їх діяльність мала, в ос­новному, культурно-просвітницький харак­тер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української мови, історії, етнографії тощо).

Серед найактив­ніших учасників громадівського руху були компо­зитор Микола Ли­сенко (на світли­ні), письменник і драматург Ми­хайло Старицький, письменники Олександр Кониський, Володимир Самійленко, Па­нас Мирний, історик Михайло Драгоманов, соціолог Сергій Подолинський, етнограф Павло Чубинський, засновник української статистичної науки Олександр Русов.

Було створено керівний центр Громад усієї України, до якого увійшли В.Антоно­вич, П.Чубинський, О.Русов.

Громади підтримували зв’язки з представниками національного руху Західної України.

Культурно-просвітницький рух Громад з кликав тривогу серед урядових кіл. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуев видав вищезгаданий горезвісний циркуляр. Проти громадівців прокотилася хвиля репресій, і в другій половині 60-х рр. громадівський рух пішов на спад.

Діяльність “Основи”

У 1861 р. в Петербурзі члени Кирило-Мефодіївського товариства Т.Шевченко, М Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, які з'їхалися сюди після заслання, заснування журналу “Основа”. Журнал установив зв'язки з Громадами, знайомив читачів з життям українського народу.

Він діяв до 1862 р. і став першим україн­цям журналом у Російській імперії, сприяв пробудженню національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

Польське повстання 1863-1864 рр. і відгуки на нього в Україні

Певний вплив на розвиток українського руху справило польське визвольне повстання 1863-1864 рр., спрямоване проти російського самодерржавства. На заклик повстанського ко­шту про підтримку відгукнулися українські революційні демократи, члени заснованої Миколою Чернишевським всеросійської револю­ційної організації “Земля і Воля”. Серед них був і уродженець Сумщини А.Потебня, брат відомого вченого-мовознавця О. Потебні. Революційні демократи розповсюджували серед населення Правобережної України листівки на піддтримку визвольної боротьби проти царської Росії, взяли участь у діях повстанських загонів.

Однак, масової підтримки з боку української громадськості повстання не знайшло, оскільки польські повстанці не визнавали за Україною права на власну державу (їх метою було відновлення

Польщі в територіальних межах 1772 р., тобто з включенням земель Правобережної України).

Другий етап громадівського руху

На початку 70-х рр. після деякого по­слаблення контролю за внутрішнім жит­тям українського суспільства громадівці активізують свою діяльність. Київська гро­мада мала власний друкований орган «Киевский телеграф».

Активізації українського руху сприяв заснований у 1873 р. в Києві Південно-За­хідний відділ Російського географічного товариства. Відділ залучив до своєї діяль­ності велику кількість інтелігенції (понад 200 дійсних членів), зібрав і видав величез­ний матеріал з історії, економіки, культури рідного краю.

Громади хоч і утримувалися у своїй біль­шості від політичної діяльності, все ж таки не влаштовували самодержавство. З при­йняттям у 1876 р. Емського акту діяльність Громад була заборонена, закрився Півден­но-Західний від діл Російського географіч­ного товариства.

Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і Михайло Драгоманов, який впродовж 1878-1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном «Громада».

Виникнення політичних організацій та партій.

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Пер­шою політичною організацією на цьому етапі стало «Братство тарасівці», яке діяло впро­довж 1891 -1893 рр. Його засновниками були українські студенти М.Міхновський, І.Липа,

В.Шемет. Організація мала прибічників у різних містах України, що надало її діяль­ності загальноукраїнського характеру. «Тарасівці» ставили за мету реалізацію основ­них ідей Тараса Шевченка, досягнення пов­ної незалежності Української держави. І хоч тогочасне українське суспільство у своїй більшості не поділяло ідеї самостійної Укра­їни, діяльність «Братства» підготувала спри­ятливий грунт для поширення державниць­ко-самостійних настроїв.

Першою політичною партією в Наддніп­рянській Україні стала утворена в 1900 р. у Харкові Революційна українська партія (РУП). Засновники - Д.Антонович, М.Русов, Д. Матусевич та інші. Одне із відділень РУП знаходилося у Львові, де діяла партій­на друкарня. Спочатку як програмний до­кумент партії використовувалася брошура М.Міхновського «Самостійна Україна», в якій обгрунтовувалася ідея української державної самостійності. Згодом РУП від­мовилася від цієї ідеї і висунула вимогу на­ціонально-культурної автономії України в межах Росії. Взагалі, партія не мала чітких програмних вимог, що обумовило її розкол на поч. XX ст.

Українці у загальноросійському визвольному русі.

В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух. Вище вже згадувалося про такі його прояви, як ді­яльність масонських організацій, декабрист­ський рух, діяльність революційних демо­кратів 60-х рр. Наступним етапом загальноросійського революційного руху стала ді­яльність революційних народників 70-80-х рр., представлених, переважно, різночинною ін­телігенцією.

Програма керівного органу народників - організації «Земля і Воля», створеної у 1876 р., передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здій­снення демократичних перетворень, пере­дачу землі, фабрик і заводів у народну влас­ність. Економічною і адміністративною одиницею нового суспільства вважалася селянська община.

Народники 70-х рр. розгорнули широку пропаганду серед селянства (так зване "хо­діння в народ ’’) з метою викликати протест проти властей і збройні бунти.

У 80-і рр. відбулася радикалізація народ­ницького руху. Частина народників, об’єд­навшись у 1879 р. в організацію “Народна Воля”, зосередила діяльність на полі­тичному терорі. 1 березня 1881 р. в резуль­таті терористичного акту народовольців за­гинув імператор Олександр II. У відповідь уряд посилив репресії, розгромивши гурт­ки і групи народників, засудивши до страти їх керівників та активних учасників. Серед них були українці Софія Перовська, Микола Кибальчич, Андрій Желябов, Дмитро Лизогуб, Володимир Малинка. Не дивлячись на жорсткі репресії, народницький рух не при­пинявся до кінця 80-х рр. XIX ст.

Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським революційним ру­хами були неоднозначними. З одного боку, єднанню рухів сприяла їх спрямо­ваність проти самодержавства, на соці­альні перетворення. Але ж, з іншого боку, нехтування інтересами української спра­ви відштовхувало від загальноросійських революційних організацій учасників українського визвольного руху.