Президент республіки. Порядок виборів президентів. Строк повноважень президента. Порядок заміщення президента. Повноваження президента. Право вето. Імпічмент.

На відміну від монарха, главу держави в республіці — президента — обирають. Як зазначалося, порядок обрання президента залежить від прийнятої форми державного правління. У президентських республіках і країнах із змішаною республіканською формою правління главу держави обирають шляхом проведення загальних виборів, які звичайно мають прямий характер, хоча трапляються і винятки. До останніх слід віднести порядок обрання президента США. Громадяни цієї держави обирають безпосередньо так званих вибірників. У свою чергу, вибірники утворюють колегію, яка обирає президента. Кожний штат США має в колегії вибірників стільки місць, скільки від нього обирається конгресменів і сенаторів. Три вибірники представляють федеральний округ Колумбія.

Політичні партії висувають у кожному штаті свій список вибірників, які мають підтримати відповідного кандидата у президенти. Громадяни, голосуючи за одного з кандидатів у президенти, фактично голосують за увесь список вибірників, що підтримують його і кандидата у віце-президенти. список вибірників, за який було подано найбільшу кількість голосів у конкретному штаті, вважається обраним. Вибірники у визначений день збираються в столиці штату для підтвердження свого вибору. Зі штатів завірені результати голосування вибірників надсилаються голові сенату федерального конгресу, який оголошує їх на спільному засіданні палат.

Після цього проводиться офіційне підрахування усіх голосів вибірників. Обраним вважається той кандидат у президенти, хто одержав абсолютну більшість голосів вибірників. Якщо жодний з кандидатів не одержав такої більшості, то палата представників безпосередньо обирає президента з числа трьох осіб, які балотувались і отримали найбільшу підтримку за результатами голосування вибірників. При цьому голоси подаються по штатах, і представники кожного штату мають один голос. Для обрання президента США потрібна більшість голосів усіх штатів. За відповідних умов сенат обирає віце-президента з числа двох кандидатів. Сенатори на таких виборах голосують індивідуально.

Характеризуючи порядок виборів президента США, слід зазначити, що за прийнятою тут виборчою системою кандидат, підтриманий відносною більшістю виборців, одержує всі голоси вибірників від даного штату. Такий порядок може призвести до спотворення загальної картини результатів виборів. Теоретично навіть можливо, що кандидат у президенти одержить більшість голосів виборців у масштабах країни, але програє вибори. За умов такого порядку виборів вирішальне значення має перемога у найбільших за кількістю населення штатах, здобута навіть на основі фак​тичної меншості поданих голосів виборців.

Крім США, представницький орган виконує роль своєрідного резервного засобу обрання президента в деяких інших президентських республіках. Так, у Чилі президента обирають шляхом загальних прямих виборів. Якщо жодний з кандидатів не набере на цих виборах більшості поданих голосів, президента обирає парламент з числа двох кандидатів, які одержали найбільшу кількість голосів за їх результатами.

Однак звичайною є все ж таки практика встановлення абсолютно результативних процедур визначення волі виборчого корпусу на загальних виборах президента. Прикладом може бути процедура обрання президента Франції. Глава держави тут обирається на основі абсолютної більшості по​даних голосів виборців. Якщо жоден з кандидатів не одержав такої підтримки, проводиться другий тур голосування, в якому беруть участь два кандидати, за яких було подано найбільше голосів у першому турі.

У парламентарних республіках глава держави обирається шляхом проведення непрямих виборів, які звичайно мають багатоступінчастий характер. Воля виборців опосередковується парламентом або створеною на його основі спеціальною колегією. Як правило, для обрання президента парла​ментом або спеціальною колегією в першому турі голосування потрібна кваліфікована (2/3 або 3/5) більшість їх складу, а за її відсутності — абсолютна більшість у другому чи подальших турах. У ФРН обраною вважається особа, яка одержала абсолютну більшість голосів членів так званих федеральних зборів. Якщо за результатами двох голосувань жодний з кандидатів не одержав такої більшості, обраним вважається той, за кого під час наступного голосування у федеральних зборах подано найбільше голосів.

Для обрання на пост президента практично в усіх країнах встановлено більш високий віковий ценз, ніж для пасивного виборчого права на парламентських виборах. Звичайно це 35 років (Австрія, Ірландія, Ісландія, Португалія, більшість країн Центральної і Східної Європи, США та інші президентські республіки). Нерідко встановлюється і вищий ценз: 40 років (Болгарія, Греція, Естонія, Латвія, Литва, Туреччина, Чехія, ФРН тощо) або навіть 50 років (Італія). З іншого боку, у Франції віковий ценз для кандидатів у депутати нижньої палати парламенту і у президенти встановлено у 23 роки. Але це є майже винятком.

Конституції і виборче законодавство визначають і деякі інші цензи. Так, кандидат у президенти Литви повинен мешкати в країні протягом трьох останніх перед виборами років. Кандидат у президенти Греції повинен бути громадянином цієї країни і мати батька — грецького гро​мадянина. При цьому відповідного громадянства він має набути не пізніше, ніж за п'ять років до свого балотування. Кандидат у президенти Болгарії зобов'язаний мешкати в країні протягом останніх п'яти років перед балотуванням. В Узбекистані відповідний строк вдвічі, а в Киргизстані — втричі більший. В Казахстані, Молдові і Росії вимога постійного проживання кандидата у президенти не пов'язується з датою проведення виборів. У США не може балотуватися на виборах президента особа, яка не є громадянином цієї держави за народженням-і не проживала постійно на її території протягом 14 років.

До особливостей конституційного статусу глави держави в деяких парламентарних республіках і республіках із змішаною формою правління віднесене те, що тут утворюються спеціальні органи, які покликані сприяти реалізації президентами своїх повноважень: державна рада — в Ірландії і Португалії, рада республіки — в Греції. В діяльності таких органів певною мірою долається дуалізм виконавчої влади, розподіленої між президентом і урядом.

Так, в Ірландії президент може здійснювати свої повноваження тільки за пропозицією уряду, за винятком випадків, коли глава держави за конституцією діє на власний розсуд або за консультацією чи згодою з державною радою. Зокрема, після таких консультацій президент може у будь-який час скликати парламент, звернутися до парламенту або нації з посланням, винести законопроект на референдум, передати прийнятий парламентом закон до верховного суду для визначення його відповідності конституції тощо.

В Португалії державна рада уповноважує президента на розпуск парламенту і представницьких органів автономних областей, на проголошення війни та укладення миру, а також на вирішення ряду інших важливих питань. На звернення президента вона дає йому поради з проблем, що виникають у процесі реалізації ним повноважень.

Дещо відмінна за своєю природою рада республіки у Греції. Вона не є постійно діючим інститутом і формується у випадках, передбачених конституцією, або тоді, коли глава держави вважає це за доцільне. Рада республіки готує президенту висновки з питань формування уряду, якщо жодна з політичних партій не має абсолютної більшості місць у парламенті, а також з питань розпуску представницького органу.

До складу рад входять різні посадові та інші особи. Членами державної ради Ірландії є прем'єр-міністр та його заступник, а також державний радник з юридичних питань, який водночас представляє державу в судовому процесі (генеральний аторней). Сюди також за згодою можуть бути введені ті особи, які раніше займали пости і посади президента, прем'єр-міністра і голови вищого суду. Сам президент має право визначити ще сім членів державної ради. У Португалії до складу відповідного органу входять голова парламенту, прем'єр-міністр, голова конституційного суду, проведор юстиції (уповноважений парламенту з питань прав людини), глави урядів автономій, а також усі колишні президенти. У Греції потенційними членами ради республіки є прем'єр-міністр, голова парламенту, лідер головної опозиційної партії і всі колишні президенти та прем'єр-міністри. Очолюють ці ради глави відповідних держав.

Строк повноважень президентів звичайно варіюється від чотирьох до семи років. Зокрема, чотирирічний строк встановлений в конституціях Ісландії, Молдови, Росії, Румунії, Угорщини і США, п'ятирічний — Греції, Індії, Кіпру, Португалії, ФРН, більшості країн Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені колишнього СРСР, шестирічний — Австрії, Мексики і Фінляндії, семирічний — Ірландії, Італії, Туреччини і Франції. В Європі тільки в Латвії строк повноважень президента становить три роки.

У країнах, що розвиваються, прийняті аналогічні строки повноважень глав держав. Однак новітня історія знає немало прикладів, коли конкретна особа проголошувалася президентом безстрокове (Філіппіни) або довічним президентом (Екваторіальна Гвінея, Туніс, Уганда тощо). У деяких випадках під час проголошення республіканської форми правління певну особу прямо в конституції визнавали президентом (Гамбія, Замбія, Кенія, Малаві тощо). Іноді цю особу з часом також проголошували довічним президентом.

Конституції багатьох держав встановлюють обмеження на переобрання президентів. У Мексиці не припускається навіть повторне обрання однієї і тієї самої особи. В Ірландії, США і в багатьох інших країнах одна особа не може бути обрана президентом більше двох разів. В Австрії і ФРН, а також у більшості країн Центральної і Східної Європи можливим визнається тільки одне переобрання президента після закінчення першого строку його перебування на цьому посту. Це не заперечує можливості з часом знову балотуватися на виборах президента. Відповідні обмеження встановлені в конституціях держав, що утворилися на терені колишнього СРСР. У Конституції Португалії застережено, що третє обрання президентом однієї і тієї самої особи можливе лише тоді, коли після закінчення другого строку перебування її на відповідному посту мине п'ять років.

Порядок заміщення президента. Головна відмінність президента від монарха полягає у тому, що президент — це посада виборна, по-перше, і посада строкова, по-друге. Зазвичай, президентів обирають згідно з конституцією на строк від 4 до 7 років. На 4 роки обирається президент у США, Колумбії, Коста-Риці, на 5 років — у Німеччині, Китаї, Болгарії, Індії, Угорщині, Чехії, на б років — в Австрії, Фінляндії, на 7 років — в Італії.

Безумовно, перевагою президентської посади порівняно з монаршою, з позиції демократії, є те, що на цю посаду може бути обраний будь-який громадянин республіки, який відповідає встановленим цензам, згідно з його заслугами і достоїнствами в очах співвітчизників.

Разом з тим необхідно враховувати, що вирішальне значення мають недемократичні конституційні декларації, які нерідко виявляються формальними, а те, що правлячі політичні сили використовують усі засоби, щоб ретельно відібрати і провести на вищий державний пост лише тих кандидатів, чия діяльність збігається з інтересами соціальних кіл, в чиїх руках сконцентрована економічна могутність країни. Знаряддям цієї ж мети є безперервне зростання вартості виборчих кампаній, які обходяться сьогодні вже в сотні мільйонів доларів, марок, франків, фунтів стерлінгів і т. ін.

У наш час у зарубіжних країнах склалося кілька способів обрання президентів: прямі, посередні, внутрішньопарламентські вибори. На цьому питанні слід спинитися докладніше, оскільки спосіб обрання президента має велике політичне значення, впливає на відносини президента з парламентом і урядом.

Під час прямих виборів президента (Франція, Австрія, Болгарія, Польща, Румунія, Чехія) останній одержує мандат на посаду глави держави від виборчого корпусу, який його обрав. Це дозволяє йому проводити незалежний від парламенту політичний курс, а за певних обставин навіть діяти всупереч волі парламенту. Ці обставини створюють сприятливі умови для використання авторитарних методів управління у країні (наприклад, Франція). Таким чином, прямі вибори президента при всьому їхньому зовнішньому демократизмові є найменш демократичним способом заміщення посади глави держави.

При посередніх виборах президент обирається без участі парламенту. Яскравим прикладом таких виборів можуть бути вибори у США, де президент призначається на посаду колегією виборщиків, які своєю чергою обираються прямим голосуванням по штатах. Згідно зі ст. II (розд. 1) та поправками 12 і 23 до Конституції США 1787 р. кожний штат обирає таку кількість виборщиків, яка дорівнює загальній кількості сенаторів і представників, яких штат має право направляти до Конгресу.

Посередні вибори президента, як і прямі, створюють для глави держави можливість бути незалежним від парламенту, а в деяких випадках і протиставити себе такій установі. Про це свідчить той факт, що найбільш широко право вето в зарубіжних країнах використовують ті президенти, які стали главами держав внаслідок прямих або посередніх виборів (США, Франція, Польща).

Внутрішньопарламентський спосіб обрання президентів (багатоступеневі вибори) характерний для парламентарних республік (виключення становлять Австрія, Ірландія, Ісландія, де вибори прямі). І якщо за прямих виборів виборець висловлює свою волю, безпосередньо голосуючи "за" або "проти" президента, якщо при посередніх виборах його воля, що опосередкована колегією виборщиків, то за багатоступеневих виборів воля виборців опосередковується депутатами парламенту.

Внутрішньопарламентський спосіб обрання президента є однією з конституційних гарантій того, що глава держави не протиставлятиме себе парламенту, не прагнутиме до розширення своїх повноважень у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. Цьому сприяє і контрасигнатура актів глав держав у всіх парламентарних республіках.