Повноваження президента.

У сфері, пов'язаній з реалізацією законодавчої влади, одним з повноважень глав держав є їхнє право скликати парламент на чергові сесії. Таким правом вони наділені в ряді країн з парламентарними і змішаною республіканською формами правління. В Італії президент визначає день почат​ку роботи парламенту на кожній сесії, а у Фінляндії відкриває і закриває його засідання. У Бельгії парламент збирається за власним правом, але глава держави може скликати його зі своєї ініціативи. У Росії таке передбачено лише щодо нижньої палати. У деяких країнах глава держави може відкласти на певний час початок парламентської сесії. Визнається і право глави держави на скликання надзвичайної сесії. Відповідні повноваження здійснюються главою держави на умовах, визначених у конституціях.

У більшості країн Центральної і Східної Європи, а також у тих, що утворилися на терені колишнього СРСР, за главами держав визнається право законодавчої ініціативи. Таке право є нетиповим для країн Західної Європи. У президентських республіках воно також заперечується, вихо​дячи з прийнятого тут тлумачення поділу влад як жорсткого. Право глави держави на законодавчу ініціативу у парламенті об'єктивно посилює його статус. Проте з цього не слід робити висновок про домінуюче положення глави держави відносно інших вищих органів. Його співвідношення з парламентом у державному механізмі можна визначити тільки на основі аналізу усіх повноважень, які формують так звану систему стримувань і противаг між законодавчою і виконавчою владою.

До найважливіших повноважень глав держав у сфері здійснення законодавчої влади слід віднести право вето і право повернути закон для повторного розгляду до парламенту. Реалізація цих прав пов'язана з процедурою промульгації і певною мірою є її альтернативою.

Між вказаними правами існує відмінність. Вимога нового розгляду закону, яка може бути висунута главою держави до закінчення строку промульгації, процедурне менше зв'язує парламент. Вона практично є пропозицією ще раз обговорити зміст закону і провести по ньому голосування. При цьому парламент може обмежитися голосуванням. Повторно закон має бути прийнятий абсолютною більшістю голосів, хоч іноді для цього достатньо простої більшості, тобто більшості кворуму. Прийнятий у такий спосіб закон передається главі держави, який зобов'язаний його підписати і обнародувати у визначений конституцією строк. Відповідні процедури встановлені основними законами більшості держав з парламентарно-республіканською і змішаною республіканською формами правління.

На відміну від повернення на повторний розгляд, вето на закон є більш активним вторгненням у законодавчий процес. Застосування главою держави процедури вето потребує повторного проходження закону у парламенті, хоча звичайно у дещо спрощеному порядку. Остаточне рішення приймається за результатами голосування на основі кваліфікованої більшості голосів. За цим вето глави держави вважається подоланим.

Право вето глави держави має свої витоки в практиці владних стосунків часів феодалізму, І в наші дні конституції більшості парламентарних монархій прямо встановлюють або припускають його використання (Великобританія, Данія, Люксембург, Нідерланди та Норвегія). Звичайно це вето має абсолютний характер, і у випадку його застосування закон був би, по суті, скасований. Але на практиці від такого повноваження монарха відмовились, що підтверджує природу відповідної форми державного правління. До того ж рішення глави держави про використання права вето тут підлягає контрасигнуванню урядом. Тим самим теоретично виникає парадоксальна ситуація: уряд, який спирається на парламентську більшість і в основному ініціює законотворчість, наділяється засобом стримування її. На думку одних дослідників, право вето монарха є конституційною фікцією, інші ж вважають його своєрідною резервною зброєю правлячих кіл.

Найбільшою мірою практика відкладального вето притаманна президентським республікам. Тут право глави держави накласти вето на закон розглядається як один з механізмів, що забезпечує взаємодію президента і парламенту на принципах жорсткого поділу влад. Уперше таке вето було визнане в Конституції США. Характерно, що здійснення відповідного права регламентується у статті, де йдеться про організацію і діяльність органу законодавчої влади.

Прийнятий палатами конгресу закон передається для промульгації президенту. Якщо протягом десяти днів після одержання закону президент підпише його або утримається від підписання, закон стає законом. Водночас у межах того ж строку глава держави може використати своє право вето. При цьому він надсилає до конгресу послання, в якому викладено його заперечення. Для подолання президентського вето потрібне повторне прийняття закону в обох палатах більшістю у 2/3 голосів їхнього складу. Тим самим вето президента США має відкладальний характер.

Однією з особливостей застосування вето президентом США ще донедавна було те, що всі закони, подані на промульгацію пізніше, ніж за десять днів до закінчення сесії конгресу, і не розглянуті президентом, вважались автоматично відкинутими. В американській конституційній теорії такі дії глави держави визначались як «кишенькове вето». Враховуючи, що в конгресі США, як і в більшості інших парламентів, під кінець сесії накопичується багато справ, «кишенькове вето» було ефективним засобом впливу президента на законодавчий процес. Однак у 70—80-і роки XX ст. суди визнали відповідну практику протиконституційною.

Визначальною рисою вето президента США є його загальний характер. Президент може промульгувати або відхилити закон у цілому, а не окремі його положення. Це зменшує можливості використання вето через те, що конгрес може сформулювати в одному законі як бажані для президента положення, так і неприйнятні для нього. Використовуючи таку тактику, законодавчий орган певною мірою зв'язує виконавчу владу в її намірі використати вето. Знаменно, що у більшості штатів губернаторам надане право вибіркового вето. Таким самим правом наділені глави держав і у більшості президентських республік Латинської Америки.

Саму ж практику вето президента США слід розцінювати неоднозначне. Кожний президент у XX ст. за час свого перебування на посту неодноразово використовував право вето. За роки свого перебування у Білому домі Ф. Рузвельт, який чотири рази обирався президентом, застосував вето 635 разів. Проте такі масштаби практики вето були і є нетиповими для державно-політичного життя США. Право вето президента на прийняті конгресом закони — це «двосічна зброя», надмірне використання якої може не тільки призвести до політичної кризи, а й порушити існуючий у державному механізмі баланс між його найважливішими ланками. Тому вето намагаються насамперед розглядати як засіб компромісно​го узгодження позицій між цими ланками, як інструмент не тиску, а впливу з боку виконавчої влади на законодавчий процес.

Право вето визнане і за конституціями ряду країн із змішаною республіканською формою правління (Білорусь, Киргизстан, Польща, Португалія і Росія). Прийняті повторно на основі кваліфікованої більшості закони президенти зобов'язані підписати і обнародувати. В цьому полягає відмінність від процедури вето за Конституцією США, згідно з якою прийнятий повторно закон не потребує санкції президента. В усіх названих країнах рішення президентів про промульгацію контрасигнування не потребують. У Фінляндії контрасигнування таких рішень є необхідним, що фактично означає участь уряду в реалізації главою держави права вето.

В Ісландії існує своєрідний замінник вето президента. Якщо він не промульгує закон, останній все ж стає законом і набуває чинності. Проте відповідний закон може бути винесений на референдум, і у випадку відхилення за його результатами стає недійсним. В Латвії президент наділений правом відкласти обнародування закону на два місяці. Відповідний акт виноситься на референдум за вимогою десятої частини виборчого корпусу. Референдум не проводиться за умов, якщо парламент повторно схвалить закон більшістю у 3/4 його складу.

Не менш важливим повноваженням глав держав у сфері реалізації законодавчої влади є право розпуску парламенту або його нижньої палати. У президентських республіках глави держав такого права не мають, що зумовлено вимогами жорсткого поділу влад.

Особливістю деяких новітніх конституцій є те, що в них досить детально регламентується реалізація главою держави свого права на розпуск парламенту у зв'язку з відсутністю підтримки уряду з боку представницького органу. В Греції президент після консультації з радою республіки може розпустити парламент, якщо представницький орган прийняв резолюцію осуду щодо двох урядів протягом першого року після його обрання. Це його рішення не потребує контрасигнування. В Румунії президент також на власний розсуд і після консультацій з головами палат парламенту і лідерами фракцій може розпустити парламент, якщо останній протягом шістдесяти днів після першого звернення двічі відмовить уряду у довірі. В Росії президент може розпустити нижню палату парламенту, якщо вона повторно протягом трьох місяців виразить недовіру уряду. Подібні положення можна знайти в конституціях Литви, Молдови, Португалії, Словаччини, Угорщини і Чехії.

У багатьох новітніх конституціях передбачене право глави держави розпустити парламент за умов, якщо вичерпана встановлена процедура формування уряду, і останній так і не був сформований. У Болгарії, Греції, Польщі, Португалії, Росії, Туреччині та в деяких інших країнах відповідні рішення глав держав не потребують контрасигнування.

Основні закони визначають також і інші передумови розпуску парламентів. Деякі з них зовні не пов'язані з процедурами формування урядів і вираження їм довіри чи недовіри. Так, у Греції президент, одержавши висновок ради республіки, може розпустити парламент, якщо останній е «...у розбіжності з громадською думкою, або його склад не забезпечує стабільності уряду» (ст. 41 Конституції). В Узбекистані, за умов виникнення у парламенті «непереборних розбіжностей, що ставлять під загрозу його нормальне функціонування», або «неодноразового прийняття ним рішень, які суперечать Конституції», президент розпускає представницький орган, узгодивши це питання з конституційним судом (ст. 95). Проте і в цих випадках реальною передумовою розпуску парламенту можуть бути конфлікти між законодавчою і виконавчою владою, нездатність відповідних органів дійти компромісу.

В окремих країнах можливості розпуску парламенту пов'язуються з процедурою прийняття державного бюджету. Так, у Хорватії і Польщі глави держав можуть розпустити нижні палати парламентів, якщо вони протягом одного і трьох місяців відповідно після подання законопроекту про бюджет не приймуть його. Але якщо у Польщі глава держави у цьому випадку діє на власний розсуд, то у Хорватії президент приймає рішення про розпуск палати на пропозицію уряду. До того ж це його рішення потребує підтримки з боку голови самої палати і контрасигнування з боку прем'єр-міністра. В Естонії президент має право призначити позачергові вибори, якщо державний бюджет не буде прийнятий парламентом протягом двох місяців з початку нового фінансового року.

Іноді розпуск парламенту зумовлює можливості усунення з поста самого президента. В Литві після проведення проголошених президентом дострокових парламентських виборів новообраний представницький орган протягом тридцяти днів може своїм рішенням, прийнятим 3/5 його складу, проголосити дострокові вибори президента. В Латвії пропозиція президента про розпуск парламенту виноситься на референдум. Якщо за результатами референдуму вона буде відхилена, президент вважається усунутим з поста.

Інші конституційні застереження щодо можливостей розпуску представницького органу пов'язані з діяльністю як президента, так і парламенту. В Австрії президент протягом одного року може лише раз з однієї і тієї самої причини розпустити нижню палату парламенту. В Італії, Казахстані, Молдові, Росії і Румунії президенти не можуть реалізувати відповідне право в останні шість, а у Болгарії — три місяці своїх повноважень. У Казахстані, Молдові і Румунії протягом одного року парламент може бути розпущений лише один раз. У Франції нижня палата парламенту не може бути розпущена протягом року після проведення парламентських виборів. В Югославії представницький орган не може бути розпущений у перші і останні шість місяців легіслатури. Подібні по​ложення включені до основних законів Греції, Португалії, Росії, Чехії та деяких інших держав.

Нарешті, звичайним є те, що не припускається розпуск парламентів у період надзвичайного або воєнного стану. Іноді навіть передбачається продовження строку повноважень парламентів під час проголошення таких станів і до їх закінчення.

Наділені глави держав і повноваженнями, пов'язаними зі сферою реалізації виконавчої влади. Головні з них були розглянуті у попередньому розділі. Разом з тим слід вказати на права глав держав як головнокомандувачів збройними силами. Відповідні положення можна знайти в конституціях майже усіх держав. Виняток становлять тільки ФРН та Японія, що зумовлено певними історичними чинниками.

У Франції президент є не тільки головнокомандувачем, а й головує в радах і вищих комітетах оборони. Однак усі його дії в цій ролі контрасигнуються главою уряду, а в разі необхідності — відповідним міністром. У Росії президент на свій розсуд затверджує військову доктрину. Конституції ряду держав передбачають існування спеціальних консультативних органів — національних (державних) рад оборони і рад безпеки, які діють під безпосереднім керівництвом глав держав. До складу цих рад входять політичні керівники вищого рівня, включаючи голів парламентів, міністрів тощо. В країнах зі змішаною республіканською і парламентарними формами правління звичайно має місце контрасигнування рішень глав держав з питань оборони і безпеки.

Главам держав також надане право призначати на найвищі посади на державній (цивільній і військовій) службі.

Традиційними можна вважати повноваження глав держав, пов'язані зі сферою реалізації судової влади. Серед них у першу чергу слід назвати право помилування, пом'якшення і скасування кримінальних покарань, визначених судом. Конституції містять різні визначення цього права, що зу​мовлює різний зміст і обсяг відповідних дій глав держав. У Бельгії і Люксембурзі монархи позбавлені відповідних прав щодо міністрів, які вчинили злочини. У Данії, Греції, Ісландії, Норвегії та Фінляндії глави держав приймають рішення про помилування або зміну покарань міністрам тільки за погодженням з парламентами. В Узбекистані, Словаччині та Чехії президенти мають право проголошувати амністію.

До повноважень глав держав, співвіднесених зі сферою судової влади, також належить встановлене в конституціях багатьох держав право призначати суддів або брати участь у процедурі таких призначень. Відповідні призначення в країнах із змішаною республіканською і парламентарними формами правління здійснюються за пропозицією уряду або спеціального органу, який звичайно називається вищою радою магістратури (вищою судовою радою). Зокрема, створення таких органів передбачено основними законами Болгарії, Греції, Іспанії, Молдови, Польщі і Румунії.

Вищі ради магістратури існують і в інших країнах. Тут вони безпосередньо призначають суддів, займаються питаннями їхньої службової кар'єри, розглядають дисциплінарні справи тощо. Склад вищих рад формується по-різному, хоча найпоширенішими є процедури виборів, які проводяться палатами парламентів або самими суддями. До винятків слід насамперед віднести Францію, де вищу раду магістратури очолює президент. Міністр юстиції визнаний його заступником. Сам президент є «гарантом незалежності судової влади», в чому йому покликана допомагати вища рада магістратури (ст. 64 Конституції). На практиці саме президент, наділений до того ж правом призначати інших членів ради, виконує тут роль головної фігури.

У США глава держави також відіграє певну роль щодо судової влади. Президент призначає суддів верховного та інших федеральних судів за «порадою і згодою» сенату. Аналогічний порядок встановлений у Мексиці та в більшості інших президентських республік. Існує і порядок, за яким суддів вищого суду обирає парламент, а роль президента полягає лише у представленні списку відповідних кандидатур (Венесуела, Колумбія, Коста-Ріка).

У Франції відповідні повноваження глави держави зафіксовані в ст. 52 Конституції так: «Президент Республіки веде переговори про укладання договорів і ратифікує їх. Його інформують про всі переговори відносно укладання будь-якої міжнародної угоди, що не підлягає ратифікації». Особливого значення надається саме праву глави держави на самостійне ведення переговорів, реалізація якого на практиці прислужилася президенту в проведенні зовнішньої політики держави і прийнятті ним багатьох рішень найважливішого характеру.

До повноважень глав держав у зовнішньополітичній сфері слід віднести і визнане в багатьох країнах право на ратифікацію міжнародних договорів або на участь у цьому процесі. Іноді щодо найважливіших договорів глава держави має право на ратифікацію тільки за попереднім дозволом парламенту (Італія), за його делегуванням (Польща) або за його схваленням (Норвегія). У Бельгії такого схвалення потребують торговельні угоди. Водночас у Люксембурзі, Нідерландах і Португалії всі без винятку міжнародні договори й угоди затверджуються і набувають сили після пар​ламентського схвалення. В основних законах Австрії та ФРН міститься більш загальне положення, за яким міжнародні договори, що регулюють політичні стосунки або співвіднесені з предметом законодавства, укладаються за ухвалою парламенту (в Австрії — нижньої палати). У Фінляндії глава держави ратифікує всі міжнародні договори, крім тих, що віднесені до відання законодавчої влади. Останні ратифікує парламент.

Значними повноваженнями у сфері зовнішньої діяльності наділений глава держави в Росії. Згідно зі ст. 86 Конституції, він здійснює керівництво зовнішньою політикою, веде переговори і підписує міжнародні догово​ри, підписує ратифікаційні грамоти, а також приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників, акредитованих при ньому. У ст. 83 зафіксоване право президента призначати та відкликати після консультацій з відповідними комітетами і комісіями палат федерального парламенту дипломатичних представників в іноземних державах і міжнародних організаціях.

У США президент є, по суті, головним суб'єктом зовнішньополітичної діяльності держави, що зумовлено його роллю у здійсненні виконавчої влади. При цьому в конституції нічого не говориться про функцію представництва держави в міжнародних стосунках, яку здійснює президент. В основі відповідної діяльності глави держави лежать конституційні звичаї, що склалися на практиці. Разом з тим Конституція США прямо визнає право глави держави вести переговори і укладати міжнародні договори і угоди. У її ст. 2 (розділ другий) встановлено, що президент «має право за порадою і згодою сенату укладати міжнародні договори за умов їх схвалення 2/3 присутніх се​наторів». Саме відповідна санкція сенату забезпечує договорам силу. І хоча сенат відносно рідко відмовляє главі держави у схваленні договорів, наведене конституційне положення об'єктивно обмежує можливості президента. Це зумовило появу нової форми договірної практики — так званих угод виконавчої влади. Для укладання таких угод санкція сенату не потрібна. За Конституцією США «порада і згода» сенату потрібна і для здійснюваних президентом призначень дипломатичних і консульських представників.

Серед інших повноважень глав держав слід назвати право ініціювати референдуми. Воно встановлено в конституціях, прийнятих у цілому ряді країн з парламентарно-республіканською і змішаною республіканською формами правління. Умови реалізації цього права різняться.

У Франції президент на пропозицію уряду під час сесії парламенту або на спільну пропозицію обох палат може винести законопроект на референдум. У Румунії після консультацій з парламентом президент може призначити референдум з питань «національної значущості». У Польщі глава держави може зробити це за згодою верхньої палати парламенту. В Греції, Киргизстані, Молдові й Угорщині глави держав можуть самостійно призначати референдуми з важливих політичних питань або ініціювати їх призначення парламентами. У Туреччині президент може виносити на референдум поправки до конституції. В усіх цих випадках відповідні рішення глав держав не потребують контрасигнування.

У Болгарії, Італії, Словаччині та в ряді інших країн роль глав держав обмежується формальним правом призначати референдуми у випадках, прямо передбачених основними законами.

Конституції надають главам держав право звертатися з посланнями до парламенту або до народу. Наприклад, у Франції президент має право зноситись з обома палатами за допомогою послань. Ці послання зачитуються в палатах, але не обговорюються. У період між сесіями парламент спеціально збирається для заслуховування президентських послань. Президент також має право звертатися з посланням до нації з приводу встановлення надзвичайного стану. В Росії президент має право звертатися до парламенту із щорічними посланнями про становище в країні і про основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Можливості звернення держави до народу (нації) або до парламенту передбачені основними законами цілого ряду інших держав. У цілому слід підкреслити, що відповідні форми спілкування глави держави з народом і представницьким органом засвідчують його значущість як політичного і державного інституту.

Найширше практика послань глави держави використовується в президентських республіках, зокрема у США. Юридичною основою відповідної діяльності президента є положення ст. 2 (розділ третій) Конституції, де записано, що президент «періодично представляє конгресу відомості про стан союзу і пропонує на його розгляд такі заходи, які вважає необхідними і корисними». Формально послання конгресу мають суто інформаційний характер, але насправді вони є засобом впливу президента на законодавчий процес. Кожне президентське послання містить не тільки аналіз певної ситуації, а й конкретні пропозиції. І хоч послання юридично не зобов'язує парламентаріїв, фактично його зміст сприймається як законодавча програма виконавчої влади.

У державно-політичній практиці США відомо кілька різновидів президентських послань. Послання про стан союзу (федерації) надсилаються конгресу на початку кожної сесії. За своєю природою вони є зверненнями не тільки до депутатів обох палат, а й до всього населення країни. Ці послання звичайно мають міжнародний резонанс. На початку кожної сесії президент надсилає в конгрес і послання про бюджет. У січні кожного року він звертається до конгресу з посланням про економічний стан. Існують і інші різновиди президентських послань. При цьому най​важливіші послання глава держави зачитує на спільних засіданнях палат безпосередньо. Інші послання у письмовому вигляді передаються в конгрес, де їх оголошують посадові особи палат.

Важливе значення мають повноваження глав держав, що виникають у зв'язку з оголошенням надзвичайного стану. Саме оголошення такого стану звичайно віднесено для прав глав держав. Так, за текстом ст. 16 Конституції Франції, в умовах, коли національна незалежність, державні інститути, цілісність території держави або виконання її міжнародних зобов'язань перебувають перед «серйозною і безпосередньою загрозою», а нормальне функціонування органів державної влади порушено, президент після офіційних консультацій з прем'єр-міністром, головами палат парла​менту і конституційною радою вживає заходи, що «диктуються обставинами». Конституція не встановлює ніяких строків і лише визначає, що в основі відповідних заходів повинно лежати намагання забезпечити у «найкоротший термін» виконання завдань органів державної влади.

У конституціях Білорусі, Болгарії, Польщі, Португалії і Румунії оголошення главою держави надзвичайного стану потребує санкції парламенту. В Росії указ президента про введення надзвичайного стану має бути затверджений верхньою палатою парламенту. У Греції відповідне рішення потребує лише контрасигнування з боку прем'єр-міністра.

Відповідні конституційні положення несуть потенціал загрози демократичному розвитку політичних і державних інститутів, а також правам і свободам особи. Разом з тим застосування цих положень в реальному державно-політичному житті розвинутих країн украй обмежене. Наприклад, у Франції президент використав своє повноваження, встановлене у ст. 16 Конституції, лише один раз. Це мало місце в 1961 р. під час спроби військового путчу. Подібні положення іноді розглядають як своєрідну пересторогу тим, хто здатний удатися до насильницьких методів у політичній боротьбі.

Право вето. Найбільш ефективним засобом впливу глави держави на законодавчий процес слід визнати інститут "вето". Вето (лат. — забороняю) — це прерогатива глави держави відмовити у підписанні законопроекту. Згідно із зарубіжними конституціями законопроект набуває нової якості — силу закону — тільки тоді, коли він санкціонується главою держави.

Конституції зарубіжних країн встановлюють право глав держав підписати і ввести в дію законопроект шляхом його промульгування. Для цього главі держави конституцією кон​кретної країни визначається термін, протягом якого він повинен або схвалити законопроект, або відмовити в його під​писанні. Як ведеться, такий термін обмежений 10—15 дня​ми (ст. І розд. 7 Конституції США; ст. 10 Конституції Франції; ст. 88 розд. З Конституції Болгарії).

Конституційному праву зарубіжних країн відомі такі види вето: 1) абсолютне; 2) відкладальне; 3) вибіркове; 4) "кишенькове".

Абсолютне вето (резолютивне) — це виключне право глав монархічних держав. Воно не випадково зветься абсолютним, оскільки заборону монарха парламентаріям подолати неможливо.

Винятком із загального правила, що абсолютне вето — це вето глав монархічних держав, є Королівство Норвегія, де король має право лише відкладального вето. Відкладальне, або суспензивне (лат. — відстрочений, припинений), вето є прерогативою глав держав з республіканською формою правління, тобто президентів. Йо​го специфіка, полягає у тому, що заборона глави держави може бути подолана парламентом або може мати тимчасовий характер.

Правом вибіркового вето наділені й широко користуються губернатори більшості штатів США. Це право забезпечує губернаторам вплив на розподіл бюджетних коштів у штатах.

"Кишенькове" вето є специфікою конституційного права США. Воно використовується тоді, коли десятиденний термін для розглядання законопроекту президентом припиняється завершенням сесії Конгресу або перенесенням його засідань. Дана ситуація використовується президентом, як​що конкретний законопроект його не влаштовує, він не хоче його підписувати, а водночас він не хотів би скористатися відкладальним вето, тому що стосовно такого законопроекту відкладальне вето може підірвати його авторитет. Тоді президент відкладає законопроект ("кладе до кишені"), він його не підписує під приводом, що десятиденний термін порушено, Конгрес розпущено, й повертати законопроект немає куди. У подібному випадку законопроект не набуває юридичної сили ("кишенькове вето") й не одержує встановленої конституцією заборони (відкладальне вето). Конгрес не має спроможності подолати "кишенькове вето", тому що жодної процедури на цей випадок не передбачено. У такий спосіб президентська "бездіяльність" набуває сили абсолютного вето.

Інститут вето у будь-якій формі не можна визнати демократичним, оскільки він становить діяльність виборного, представницького органу в залежність від одноособового глави держави, за яким завжди стоять певні політичні сили. Право вето скасовано в Іспанії, Швеції, Японії.