Парламенти і бюджет.

Як зазначалось, однією з основних функцій парламентів є прийняття державного бюджету. В більшості країн парламент затверджує зміст бюдже​ту у формі спеціального закону. Законопроект, що передбачає відповідні бюджетні прибутки і видатки, проходить у представницькому органі звичайно через ті самі стадії, що і будь-які інші. Особливістю процедури прийняття бюджету є насамперед те, що його проект може пропонувати лише уряд. Іншими словами, саме уряду належить бюджетна законодавча ініціатива.

У багатьох країнах уряд має змогу контролювати реалізацію права загальної законодавчої ініціативи іншими його суб'єктами щодо пропозицій, які передбачають бюджетні видатки. Наприклад, у Росії встановле​не конституційне положення, за яким законопроекти про введення або ска​сування податків, звільнення їх від сплати, про випуск державних позик, про зміни фінансових зобов'язань держави, а також інші законопроекти, що передбачають витрати за рахунок федерального бюджету, можуть бути внесені в парламент тільки за наявності відповідного висновку уряду.

Разом з тим у цілому ряді країн бюджет не розглядається як законопроект, хоча він і проходить через парламент. У Великобританії і в більшості інших англомовних країн бюджет є своєрідною фінансовою програмою, з якою в парламенті (нижній палаті) виступає міністр фінансів. Зміст цієї програми-заяви складається в основному з пропозицій щодо оподаткування. В ній також подається огляд загального стану національної економіки. Пропозиції уряду щодо податків реалізуються у спеціальному законопроекті про фінанси. Водночас приймається закон про асигнування, в якому встановлюються витрати кожного з міністерств і відомств. Розгляду в парламенті законопроектів про фінанси та асигнування передує схвалення палатою громад резолюцій, що санкціонують державні прибутки і видатки.

Близькими до викладених є принципи процедури прийняття бюджету в конгресі США. Президент звертається з посланням про бюджет до конгресу, воно обговорюється в палатах. За результатами цього обговорення конгрес схвалює спеціальну резолюцію. Остання є підставою для прийняття так званих фінансових біллів, зокрема законів про державні прибутки й асигнування. На подібних засадах здійснюється бюджетна процедура в парламенті Японії.

Не сприймається як закон бюджетний акт в Ісландії, Норвегії, Фінляндії та Швейцарії. Тут бюджету надається форма спеціального урядового акта, що потребує затвердження в парламенті. Але принципово важливим є те, що бюджет завжди розглядається і затверджується у пред​ставницькому органі. Готує ж проект бюджету в усіх випадках уряд.

Процедура прийняття державного бюджету парламентом має свої особливості практично в кожній країні. Проте щодо характеристики цієї процедури можна зробити певні узагальнення. Зокрема, в парламентах з нерівноправними палатами проект бюджету звичайно вноситься в нижню палату. Верхні палати нерідко значно обмежені у праві його розгляду або взагалі такого права не мають. Так, у Великобританії фінансові законопроекти передаються в палату лордів тільки після того, як їх прийняла палата громад. Але вони можуть бути підписані главою держави через місяць після їх одержання палатою лордів і набувають чинності незалежно від того, схвалила їх верхня палата чи ні. В Австрії, Словенії і Чехії верхня палата не має права заперечувати бюджет, прийнятий нижньою палатою парламенту. В Японії за умов, коли узгоджувальна комісія не може досягти компромісу або коли палата радників не винесла свого рішення протягом 30 днів після одержання нею проекту бюджету, рішення палати представників стає рішенням самого парламенту.

По-іншому визначені взаємовідносини палат в процесі прийняття бюджету в країнах, де палати парламентів є рівноправними. У США фінансові законопроекти спершу передаються на розгляд палаті представників, але сенат має право вносити до них поправки. У будь-якому випадку ці законопроекти вважаються прийнятими лише після затвердження її обома палатами. В Австралії палата представників також розглядає фінансові законопроекти першою. Сенат може їх відхилити, однак він обмежений у праві вносити до них поправки. У Бельгії, Італії та Швейцарії обидві палати парламенту наділені рівними правами у вирішенні бюджетно-фінансових питань. У перших двох з названих країн ця рівноправність підкреслюється тим, що кожна з палат розглядає рівно половину бюджетних пропозицій. На наступний рік та половина, яку розглядала одна палата, стає предметом обговорення і прийняття в іншій, і навпаки.

Що ж стосується прав окремих депутатів у прийнятті бюджету, то в більшості розвинутих країн вони у відповідній ситуації наділені тими самими можливостями, що й у звичайному законодавчому процесі. Парламентарії можуть вносити поправки до бюджету і навіть пропонувати нові статті державних витрат.

В англомовних країнах (крім США) депутат може лише внести пропозицію про скорочення або скасування того чи іншого податку або збору, але він не вправі пропонувати нові податки або збільшення ставок вже існуючих податків понад визначені у відповідній заяві міністра фінансів. Водночас сам представницький орган не вправі змінити запропоновані урядом статті асигнувань або збільшити суму державних витрат. Він мо​же лише відмовити у встановленні будь-якого асигнування або зменшити конкретну суму витрат.

Практично в усіх країнах у структурі парламентів створено одну або кілька постійних комісій (комітетів) з бюджетно-фінансових питань. В них здійснюється відповідна стадія проходження бюджету в парламенті. Членство в цих комісіях звичайно вважається найбільш престижним для депутатів. Іноді до повноважень спеціально утворюваних комісій відносять контроль за сферою бюджетно-фінансової діяльності уряду.

Окрім бюджетної, парламенти виконують й контрольну функцію, зокрема, щодо уряду. Конституції розрізняють дві форми відповідальності уряду: політичну й судову. Політична відповідальність означає вираження уряду або його окремим міністрам недовіри і залишення ними посад, які вони обіймають. Судова відповідальність означає притягнення до суду уряду в цілому або якогось його члену за вчинений злочин під час виконання своїх обов'язків.

Відмова парламенту в довірі уряду тягне за собою його відставку. Група, що кількісно складає від однієї десятої до однієї четвертої всіх депутатів палати може внести резолюцію недовіри уряду. За резолюцію недовіри має висловитися абсолютна більшість депутатів. Президентові надається право у разі вираження недовіри уряду прийняти його відставку або розпустити парламент і призначити нові вибори.

Інтерпеляція являє собою звернення у письмовій формі групи депутатів до уряду з вимогою надати інформацію з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики або з будь-якого конкретного питання, що має загальнодержавне значення. Відповідь уряду обговорюється на пленар​ному засіданні палати і може завершитися прийняттям резолюції недовіри.