Фінансова політика держави: поняття фінансів і державний бюджет.

Фінансова політика відображає суб'єктивну сторону функціонування фінансів. Власне фінанси і фінансова система є об'єктивними явищами. Вони існують незалежно від волі окремих суб' єктів фінансових відносин і загалом відображають об' єктивні закономірності розвитку. Але механізм функціонування фінансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків, хоч і підпорядковані цим об' єктивним закономірностям, не спрацьовують самі по собі, їх організовують конкретні суб' єкти, які керуються багатьма чинниками політичного, економічного і гуманітарного характеру, поєднуючи при цьому як загальні суспільні, так і власні інтереси. Тому фінансова політика завжди є переплетенням різноманітних інтересів окремих політичних партій і владних структур, центральних і місцевих органів влади і управління, різних верств населення, підприємців, споживачів, інвесторів і тому подібного.

Із цієї точки зору, фінансова політика - це цілеспрямована діяльність держави та інших суб' єктів господарювання у сфері формування, розподілу та використання фінансових ресурсів задля досягнення поставленої мети.

Залежно від рівня реалізації розрізняють:

- Фінансову політику держави (макрорівень).

- Фінансову політику суб 'єктів господарювання (мікрорівень).

- Фінансову політику міжнародних організацій та фінансових інституцій (міжнародний рівень).

Основна мета фінансової політики - створення раціональної системи управління фінансовими ресурсами, спрямованої на забезпечення стратегічних і тактичних завдань діяльності.

Зміст фінансової політики багатогранний і може бути представлений як єдність трьох складових частин:

- вироблення науково обґрунтованих концепцій розвитку фінансів;

- визначення основних напрямків використання фінансів на перспективу і поточний період;

- здійснення практичних дій, направлених на досягнення поставленої мети.

Пріоритетне значення має розробка і реалізація фінансової політики держави.

Державна фінансова політика - це сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного й соціального розвитку країни.

Фінансова політика є складовим елементом економічної політики держави, в якій визначаються:

- основні напрями розвитку народного господарства країни;

- загальний обсяг фінансових ресурсів держави;

- джерела утворення фінансових ресурсів і напрямки їх використання;

- створення ефективної системи управління фінансами;

- опрацювання досконалого механізму регулювання та стимулювання економічно-соціальних процесів у державі за допомогою фінансових інструментів.

Головна мета фінансової політики держави полягає у підвищенні рівня суспільного добробуту шляхом оптимального розподілу ВВП між галузями національної економіки, соціальними групами населення та окремими територіями.

Сутність фінансової політики держави виявляється у поєднанні конкретних цілей та відповідних засобів, за допомогою яких вирішуються поставлені завдання. Цілі фінансової політики зумовлені потребами економічного розвитку і досягненням високого рівня індивідуального й суспільного добробуту. Основний вектор фінансової політики - забезпечення економічного зростання в країні через механізми фінансового впливу на попит і пропозицію, споживання, заощадження та інвестиції. Фінансова політика неодмінно має конкретне спрямування, а її реалізація завжди пов'язана зі знаходженням компромісу, між певними потребами і реальними можливостями.

Значення фінансової політики виявляється в тому, що правильно обрана фінансова політика:

- стимулює зростання виробництва, раціональне розміщення продуктивних сил по території країни;

- підвищує зацікавленість регіонів в розвитку господарства, використанні місцевих ресурсів;

- сприяє зміцненню і розвитку економічних зв'язків зі всіма країнами світу;

- призводить до підвищення матеріального і культурного рівня населення.

За своїм матеріальним змістом бюджет - це фонд централізованих фінансових ресурсів, з економічної ролі - регулятор виробництва та споживання в суспільстві, по соціальній природі - система грошових і інших суспільних відносин між державою, фізичним і юридичним особами. Він також має політичне і управлінське зміст, виконуючи ряд функцій у суспільному «організмі».

У статті 6, Бюджет під РФ дається таке визначення бюджету: «Бюджет - форма освіти і витрати фонду грошових коштів, призначених для фінансового забезпечення завдань і функцій держави та місцевого самоврядування».

Бюджет виступає в якості економічної категорії, являє собою грошові відносини, що виникають у результаті розподілу і перерозподілу ВВП з метою утворення і використання централізованого грошового фонду. Держава використовує бюджет як один з основних інструментів забезпечення як безпосередньо розподілу своєї діяльності, так важливого елемента проведення економічної і соціальної політики.

Будь-який бюджет виконує такі основні функції:

· Перерозподілу внутрішнього валового продукту (ВВП);

· Державного регулювання економіки країни і стимулювання економічної діяльності;

· Здійснення соціальної політики держави і фінансового забезпечення бюджетної сфери в цілому;

· Контролю за утворенням та використанням централізованих фондів грошових коштів;

7. Макроекономічне регулювання: суть, мета і основні напрямки державного регулювання.
Макроекономічне регулювання - спосіб керування економікою, при якому керуючому центру, державі немає потреби вивчати і оцінювати кожне випадкове вплив на систему і давати елементів системи вказівку, рецепт, як на нього реагувати.Проте є стимули і інші інструменти, направляючі реакцію системи на впливи в потрібне русло, що визначається цілями економічної політики держави.

Макроекономічне регулювання призначене для утримання системи на траєкторії, заданої блоком управління, і підрозділяється на два види: Регулювання за неузгодженості (або відхилень від заданої траєкторії) та регулювання по критичних параметрах (коли досягається рівень якого-небудь параметра, визнаний критичним, неприпустимим).

Серед основних інструментів М. р. в умовах ринкової економіки - кошти грошової політики (ставка рефінан-сування і кредитна емісія Центрального банку, резервні вимоги для комерційних банків, операції на відкритому ринку цінних паперів), фіскальної політики (пряме і непряме оподаткування, управління бюджетним дефіцитом), А також політики обмінного курсу валюти (система обмінного курсу - плаваючого або фіксованого, курс обміну валюти).Об'єктивні причини не обхід-ності державного регулювання сучас­ного ринкового господарства: 1) відсутність досконалої конкуренції; У багатьох галузях існують переваги для великого виробництва, що призводить до монополій або олігополії; 2) для певної категорії товарів ціновий механізм не працює; національна оборона, наприклад, це "товар", якому не можна давати ціну і продавати його на ринку; з цих причин держава бере на себе відповідальність за виробництво такого "колективного" товару і змушує громадян водночас оплачувати продукцію; 3) стосовно деяких виробництв ціни і витрати виробництва не відображають суспільного ефекту продукції: охорону навколишнього середовища, розвиток освіти, охорону здоров'я. Держава у таких випадках втручається у механізм ціноутворення або виділяє дотації на виробництво таких товарів і послуг; 4) наявність ринків, де адаптація здійснюється повільно і досить болісно порівняно з класичною моделлю саморегулювання. Наприклад, ринок робочої сили.

Державне регулювання економіки (ДРЕ) є складовою процесу відтворення. Об'єктивна необхідність його поясню-ється потребою подолання вад ринкового саморегулювання та вико-нання економічних функцій держави. З цього погляду ДРЕ є чистим суспільним товаром. За теоретичного погляду дер-жавне регулювання економіки — це система знань про сутність, законо-мірності дії та правила застосування типових методів і засобів впливу дер-жави на перебіг соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики.

8. Нерівномірність економічного зростання і фази ділових циклів.
Ринкова економіка розвивається циклічно. Економічне зростання змінюється занепадом виробництва, процвітання — кризою і депре­сією. Такі періодичні зміни в обсязі виробництва, зайнятості та дохо­дах становлять суть ділового або економічного циклу, який характе­ризує розвиток економіки в західних країнах протягом останніх двох століть. Економісти по-різному пояснюють явище ділових циклів. Теорії відрізняються акцентуванням уваги на зовнішніх чи внутрішніх факто­рах, що спричиняють циклічний розвиток економіки. В одних підкрес­люється важливість зовнішніх факторів (війни, революції, відкриття нових земель, міграція робочої сили, наукові відкриття і винаходи, тех­нологічні інновації тощо) як причин циклічних коливань. Проте біль­шість теорій зосереджується на ролі внутрішніх факторів, що взаємо­діють із зовнішніми. Серед них — інвестиції, зменшення або збільшен­ня яких суттєво позначається на сукупному попиті, а отже, і на обсязі виробництва. Нині шляхом моделювання економісти намагаються пе­редбачити поведінку ділового (економічного) циклу. Багаторічні спо­стереження свідчать, що циклічні коливання мають синхронний харак­тер. Вони відбуваються зі сталою послідовністю і, як правило, у чітко визначених межах часу. Це дає можливість розглядати циклічність як загальну закономірність економічного розвитку. Циклічність — засіб розвитку економіки, загальна форма руху, яка відображає нерівномірність економічної динаміки. Економічний цикл — це повторення протягом кількох років підне­сень і занепадів рівнів економічної активності, які відрізняються один від одного тривалістю та інтенсивністю за наявності довгострокової тенденції до економічного зростання. У структурі економіки найрельєфніше виражені середні цикли, що найбільш відчутно впливають на розвиток економічних процесів. Існує чимало спільних закономірностей для економічних циклів середньої тривалості:

1. Виділяють чотири фази ділового економічного циклу: рецесія (спад), депресія, пожвавлення, піднесення (бум). Перехід від однієї фази до іншої здійснюється автоматично — на основі ринкових саморегуляторів.

2. За змістом середні цикли відображають циклічність розвитку ви­робництва, розподілу, обміну і споживання. Показники цикліч­ності розглядають у динаміці, наприклад ВВП, промислового ви­робництва, зайнятості, завантаження виробничих потужностей, реальних доходів населення, норм прибутку та інше, що характе­ризують економічну ефективність відтворювального циклу.

3. Матеріальною основою циклічності є фізичне оновлення основ­них засобів виробництва, передусім — обладнання.

4. Піднесення (бум) і рецесія (спад) є основними фазами циклу, а деп­ресія і пожвавлення — поворотними пунктами циклу (рис. 14). Рис. 14. Фази ділового (економічного) циклу.

Рецесія (спад) — це фаза ділового циклу, коли національний обсяг виробництва скорочується, зменшуються обсяги купівлі населенням, насамперед товарів тривалого користування, і зростають запаси цих товарів на складах у торговельній мережі. На скорочення закупівель і збільшення запасів на складах бізнес реагує скороченням виробниц­тва. Тому реальний валовий внутрішній продукт починає зменшува­тись. Зменшуються інвестиції в будівництво, машини і устаткування. Водночас скорочується попит на робочу силу. Спочатку скорочуєть­ся середня тривалість робочого тижня, частина робітників відправ­ляється у примусові відпустки, згодом їх звільняють з роботи, що призводить до безробіття. У період рецесії заробітна плата також мо­же знижуватись, різко зменшуються прибутки фірм. Отже, найскладнішою фазою є рецесія, що спричиняє скорочення виробництва, банкрутство, безробіття, зниження життєвого рівня, політичну напруженість, згортання соціальних програм, створює за­грозу для демократії.

9. Економічне зростання в суспільстві: суть, шляхи росту і способи виміру.
Однією з довгострокових цілей макроекономічної політики уряду будь-якої країни є стимулювання економічного зростання, підтримка його темпів на стабільному рівні. У сучасній економічній літературі існує безліч підходів до трактування поняття "економічне зростання" та факторів, що впливають на нього. Наведемо деякі з них.
Економічне зростання - зростання реального випуску економіки в часі. Зростання ... дає можливість суспільству споживати більше товарів і послуг, а також збільшує обсяг наданих суспільних благ, підвищуючи рівень життя. Однак швидке економічне зростання може також призводити до вичерпання невідтворюваних природних ресурсів та загострення проблеми забруднення навколишнього середовища.
Економічне зростання - це постійне поступальний розвиток економіки в цілому впродовж певного періоду часу. Зазвичай оцінюється на рівні окремих країн та регіонів і служить для оцінки ефективності господарювання і зіставлень. Економічне зростання є індикатором успішного розвитку економіки країни (регіону), у разі від'ємного значення він характеризується поняттям "негативний економічний ріст" або "спад виробництва". Економічне зростання може вимірюватися у фізичному і вартісному вираженні. Зіставлення обсягів виробництва у фізичних одиницях дозволяє уникнути помилок, званих інфляцією. Такий вимір має місце у випадку однопродуктового виробництва. Однак не завжди можливо зіставити нові і колишні види товарів і послуг. Тому, як правило, застосовується вимір, очищене (Дефлірованние) від зростання цін. Для цієї мети вимір фізичного приросту відбувається в цінах попереднього періоду, а при обчисленні вартісного приросту національного доходу (або валового внутрішнього продукту) останній ділиться на індекс зростання рівня цін за аналізований період.
При оцінці економічного зростання, його динаміки, темпів та інших показників у всьому світі використовується система національних рахунків (СНР), прийнята Організацією об'єднаних націй. Економічне зростання вимірюється у відсотках або в абсолютних величинах. Економічне зростання національного господарства може здійснюватися екстенсивним і інтенсивним шляхом

Екстенсивний тип економічного зростання передбачає розширення масштабів виробництва. Це означає, що економічне зростання досягається завдяки збільшенню кількості втягнутих у виробництво факторів виробництва на колишньої технічної основі.Экстенсивние чинники економічного зростання відбивають кількісний бік збільшення обсягів виробництва рахунок збільшення обсягу використовуваних виробничих ресурсів. До них належать: зростання кількості працівників, збільшення капіталовкладень, зростання обсягу споживаного сировини.

Інтенсивний тип економічного зростання передбачає застосування ефективніших коштів виробництва, технологій і процесів. Це означає, що економічне зростання досягається з допомогою поліпшення використання факторів виробництва. Інтенсивні чинники економічного зростання відбивають якісну бік збільшення обсягів виробництва рахунок підвищення ефективність використання виробничих ресурсів. До них належать: на підвищення кваліфікації працівників, режим економії, науково – технічний прогрес, вдосконалення технологій і організації праці та виробництва, підвищення якості продукції.