Процес феодалізації селян і земельні відносини 4 страница

Протягом другої половини XIV—XV ст. на українських землях почало складатися магнатське і шляхетське землеволодіння. Найбільшими власниками землі були Великий Литовський князь і представники знатних родин. Вони отримали назву магнатів.

Військово-службовий стан (шляхта) складався з земських бояр, військових слуг магнатів, заможних міщан і селян, які бажали служити у війську князя і могли утримувати себе під час походів, їхнім головним державним примусом була військова служба.

Продовжувала зростати власність церковних феодалів. З появою на українських землях католицьких митрополій і єпископств (кінець XIV — початок XV ст.) вони отримали королівські дарчі грамоти на території, населення яких не підлягало юрисдикції верховної влади і звільнялося від загальнодержавних податків.

На Закарпатті феодальна власність почала зростати з XIII ст. У Північній Буковині землі належали нащадкам галицьких бояр і молдавським феодалам.

Еволюція земельних відносин на українських землях призвела до внутрішньої перебудови вотчин, змін у соціально-економічному становищі та юридичному статусі селянства. Почався процес закріпачення, що визначалося посиленням земельної, особистої, судово-адміністративної залежності селян від феодала, загальнодержавним обмеженням свободи їхньої господарської діяльності та переходу. Ці процеси були також пов'язані з розвитком товарно-грошових відносин, зростанням ринку сільськогосподарської продукції, новими формами господарства, орієнтованими на ринок.

У Великому князівстві Литовському панівним типом селянського господарства залишалося дворище, що складалося з димів. Селяни за майновим і правовим становищем поділялися на різні категорії: данників, тяглових, службових, їх об'єднувала поземельна залежність від феодала та відносна правова свобода.

Данники — це землероби, які вели самостійне господарство, користувалися широкими володільницькими правами на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, на свій розсуд дарувати, закладати. Набуття шляхтичем помістя не позбавляло їх прав на землю.

Однак громада не могла відчужувати землю за свої межі без дозволу феодала. Повинності данників обмежувалися данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали похожими, бо вони мали право переходу з одного місця в інше, на незаймані землі.

"Тяглові", або "работні", селяни, колишні закупи і холопи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу, і відбували відробіткову ренту (панщину). Частина з них жила у дворі феодала і працювала в доменіальному господарстві. Ці селяни ставали "непохожими", тому що були позбавлені права виходу. В маєтках великих князів "непохожий" селянин міг піти, залишивши замість себе іншого селянина.

Селяни-службові (ремісники, сокольники, бобровники, стрільці, конюхи, бортники, рибалки, сторожі) обслуговува'ли двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, якими керував сотник, крім виконання спеціальної служби, притягу-валися до відбування панщини, сплачували данину. Деякі з них були заможними і мали залежних селян, батраків і рабів.

Крім праці феодальне залежних селян, у маєтках використовували працю рабів, так званої челяді невільної, "паробків". Вони обробляли панську землю, були особистими слугами феодалів. Частину з них переводили на селянські ділянки як "тяглових" селян. З'явилися і бездомні селяни; які в пошуках роботи переходили з місця на місце і називалися "гультяями", "люзними".

Протягом другої половини XIV—XV ст. уніфікувався правовий статус селян, їх стали називати "дедизними", "отчизними", "панськими".

Отже, селянське землеволодіння в результаті тривалого розвитку феодальних відносин в українських землях руйнувалося. Посилилася феодальна залежність селян, розпочався процес їх закріпачення, складалася фільваркова система сільського господарства.

Основою економіки українських земель традиційно було сільське господарство. Велике значення мала система рільництва. У Київську добу в лісостеповій зоні було поширене орне землеробство, у лісових районах — підсічне. В XI—XIII ст. парова система з дво- і трипільною сівозміною переважала практично на всій території, співіснуючи з перелоговою та підсічною. Головними землеробськими роботами були оранка, посів, боронування, жнива, молотьба. При трипільній системі землеробства збільшувалася площа ріллі, зростала врожайність, певною мірою зберігалася структура грунту.

У Київській Русі основним знаряддям обробітку грунту було широколопатеве рало. Перша згадка про плуг міститься в літописі від 981 p., але поширився він в Україні у XII— XIII ст. За своїми розмірами український плуг був здебільшого невеликим. Він значно поліпшував якість обробітку грунту, завдяки чому в нього проникало більше вологи, повітря, тепла, а це в свою чергу підвищувало родючість.

З часом плуг удосконалили, чіпляючи колісний передок, що надавало йому потрібної стійкості, вирівнювало борозни. Плуг коштував дорого і потребував значної тяглової сили та двох людей — орача і погонича. Застосовували плуг здебільшого в феодальній вотчині. У селянському господарстві поширенішим було рало. Далі воно перетворилося на знаряддя розпушування вже зораного грунту. На Поліссі орали сохою, робочою частиною якої є дворога розсоха, на яку набивали два сошники. Українська соха ("литовка", поліська) мала свої особливості: дві полиці у формі клина, що закріплювалися нерухомо. Соха не перевертала, а підрізувала шар грунту знизу, розпушувала його. Для післяорного обробітку грунту використовували вузьколопатне рало та борони. В Київській Русі знали кілька видів борон — суковатку, плетушку і тесану.

Урожай збирали залізними серпами. Обмолочували ціпами на току. Обмолочене зерно провіювали і зберігали в спеціально обладнаних ямах-льохах. Воно могло зберігатися у таких сховищах кілька років. Це полегшувало становище у неврожайні роки. Зерно мололи на ротаційних ручних кам'яних жорнах. У XII ст. з'явились водяні млини. З інших сільськогосподарських знарядь праці використовували коси для сінокосів та збирання бобових, лопати, граблі, вила, сокири, ціпи тощо.

В Україні-Русі культивували жито, пшеницю, овес, просо, гречку. Жито вирощували в північних районах, а пшеницю — у південних. Зерно використовували в харчуванні, ним сплачували данини і годували худобу. Ячмінь вирощували для пивоваріння. Пшоно було одним з основних продуктів харчування населення. Овес йшов переважно на корм коням. З бобових культур вирощували: горох, квасолю, сочевицю, боби. Рівень продуктивності був досить високим. Так, середня врожайність зернових досягала сам-6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна.

Важливе місце у селянському господарстві посідало вирощування технічних культур. У селянському господарстві посіви льону і коноплі були обов'язковими, тому що слугували сировиною для виготовлення тканин на вертикальних, а пізніше і на горизонтальних верстатах. З коноплі та льону виготовляли також олію.

Поряд з зерновими і технічними вирощували городні культури. Найпоширенішими були капуста, ріпа, цибуля, часник, мак, гарбузи, дині.

З найдавніших часів в Україні було поширене садівництво. Сади насаджували монастирські та феодальні господарства, а також заможні селяни. Є згадки про сади КиєвоПечерського монастиря. Галицько-волинський літопис повідомляє, що князь Данило у новій столиці Холмі "посадив гарний сад". Вирощували яблуні, груші, сливи, вишні, горіх, черешню, малину, порічки, смородину, аґрус, барбарис, виноград. Селяни розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней, свійську птицю — курей, качок, гусей. За "Руською Правдою", крадіжка худоби вважалася одним із найважчих злочинів, її кількість була ознакою заможності та багатства. У господарствах князів і бояр тримали багато коней, які були потрібні на час військових походів та безперервних феодальних війн. У гірських районах Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, на високогірних луках і полонинах основою тваринництва було вівчарство.

Основні види господарства доповнювали промисли. Степи, ліси, Карпатські гори — ідеальні умови для бджільництва, яким займалися князі, бояри, прості люди. В XIV ст. в Україні з'явилися перші пасіки, які поступово поширилися в лісостепових і степових районах. Окремі села, що належали князеві або великим боярам, спеціалізувалися на бджільництві, сплачували податок медом. З меду виготовляли різні напої, поширені ще з антських часів. У великій кількості заготовляли віск, з якого виробляли свічки.

Значну роль у господарстві мало мисливство. Полювали на диких коней, зубрів, турів, оленів, кабанів, ведмедів. Особливо цінувалися хутрові звірі. Як зазначав літописець, поляни "платили данину по білій вивірці від диму", деревляни — "по чорній куні". Полювання було для князів найулюбленішим заняттям. З вичинених шкур вбитих звірів виготовляли одяг і у військовій справі — боброві тули (сагайдаки), вовчі та борсукові приблиці (шоломи), деякими з них вкривали коней.

З незапам'ятних часів українці займалися рибальством. У річках була незліченна кількість риби: білуги, осетрів, сомів, стругів (форелі), лящів, кленів, мерен, вугрів, линів, коропів, окунів, щук. Їх виловлювали вудками, сітями, неводами, менежками, саками і просто руками. В XIV—XV ст. рибу ловили у ставах, які спеціально гатили на невеликих річках. Рибу вміли солити та сушити. У раціоні українців були поширені продукти збиральництва: гриби, ягоди, дикі плоди, горіхи. Особливо зростала роль збиральництва у неврожайні роки.