Слідчий огляд і дослідження зброї та слідів пострілу на місці події.

Виявлення, фіксація, огляд і вилучення слідів застосування вогнепальної зброї та самої зброї мають певну специфіку.

Виявлення вибухової зброї, гільз, куль, патронів, шротинок, пижів тощо передбачає цілеспрямований пошук цих об'єктів серед інших предметів на місці події, а також на інших можливих місцях.

Практиці відомі випадки, коли стріляні гільзи, викинуті з автоматичної зброї, виявлялись у неочікуваних місцях - у кишені того, хто стріляв, потерпілого, за кабелями зовнішньої електропроводки, на шафах, за картинами, в абажурах, усередині порожніх пляшок тощо.

Кулі зазвичай залишаються в перепоні або, подолавши її та втративши кінетичну енергію, виявляються на підлозі або ґрунті тощо.

Особливу увагу треба приділяти одягові потерпілої особи, бо куля на виході з тіла може залишитися між шарами одягу.

Під час пошуку дрібних об'єктів (куль, гільз тощо) у траві, снігу, серед каміння чи в сипучому просторі - треба використовувати спеціальні засоби і методи:

якщо є достовірні припущення про те, що об'єкт перебуває під шаром снігу, в траві, рідкому бруді, воді, використовують міношукачі, металошукачі, магнітні підіймальники;

виявляти дрібні об'єкти допомагає просіювання снігу, різних порошкуватих речовин, а також розтоплювання снігу чи льоду і проціджування отриманої води;

якщо в процесі огляду буде знайдено місце, з якого проводилися постріли з автоматичної зброї (сліди взуття, недопалки, загублені патрони тощо), а також установлено напрям польоту кулі, тоді пошуки необхідно проводити з урахуванням напряму і дальності викидання стріляних гільз зі зброї певної системи.

Виявлення слідів пострілу на різних перешкодах проводиться через з'ясування їхньої природи, тобто під кутом зору морфологічних ознак вогнепальних пошкоджень у різних матеріалах, а також наявності й характеру слідів додаткових чинників пострілу.

Для фіксації слідів пострілу використовують, насамперед фотографування вузла місця події, де виявлено той чи інший слід застосування вогнепальної зброї.

Потім виготовляється детальний вимірювальний (масштабний) фотознімок об'єкта вогнепального характеру.

Після цього об'єкт оглядають, а результати огляду детально описують у протоколі слідчої дії.

Загальним для опису всіх об'єктів і слідів є обов'язкове зазначення у протоколі положення (розташування) об'єкта чи сліду на місці виявлення з прив'язкою до не менше двох орієнтирів.

Вогнепальну зброю описують за такими позиціями: вид, система, модель зброї (якщо вони відомі слідчому), наявні маркування, положення ударно-спускового механізму, стан каналу дула під час огляду на просвіт, наявність чи відсутність запаху пороху з каналу, наявність і характер інших слідів на зброї.

Вистрілену гільзу описують у такій послідовності: вид, матеріал, колір і форма, розміри, спосіб кріплення кулі, наявність кільцевої проточки або фланця денця гільзи, маркувальні позначення, конструкція і колір капсуля, колір антикорозійного лаку, наявність і розміщення слідів вогнепальної зброї (слідів пострілу) та інших слідів.

Під час описування кулі в протоколі відображають: її вид, конструкцію, колір поверхні, сліди закріплення в гільзі, маркування (якщо вони є), наявність і характер слідів каналу дула, інших слідів.

Сліди пострілі/ на перешкоді описують за комплексом ознак: форма і розміри пошкодження, характер країв пошкодження і наявність "мінуса матеріалу", стан каналу пошкодження (якщо є можливість оглянути його на просвіт); наявність і характер слідів, наслідків дії додаткових чинників пострілу, якщо такі будуть.

Патрони, пижі, прокладки тощо оглядають й описують так само, як і попередні об'єкти.

У протоколі обов'язково зазначають спосіб вилучення й характер упакування об'єктів, через що складення протоколу відбувається паралельно з подальшою роботою над слідами.

Важливим під час огляду місця події, пов'язаного із застосуванням вогнепальної зброї, є складання планів місцевості або приміщення, оскільки план сприяє зведенню в єдину систему різних слідів, які часто перебувають на значному віддаленні між собою, а також створює умови для встановлення місця, з якого стріляли, чи місця перебування потерпілого, використовуючи розрахунково-графічний спосіб.

У разі виявлення па нетранспортабельних і нероздільних об'єктах слідів, що нагадують вогнепальні, після їх фотографування, з країв об'єкта беруть зразки для проведення майбутніх необхідних лабораторних досліджень.

У деяких випадках на місці події використовують метод кольорового відтиску (контактно-дифузійний метод) для встановлення наявності слідів того чи іншого металу у складі кіптяви чи пояска обтирання.

Важливо виготовити копію (зліпок) зі сліпого пошкодження після фотографування та описання сліду у протоколі, але до порушення каналу пошкодження під час вилучення із отвору кулі.

Для цього використовують зліпкові маси, достатньо розрід-нені та придатні для заповнення будь-якого каналу пошкодження, міцні та еластичні.

Для забезпечення збереження і придатності для подальшого дослідження об'єкти і сліди з місця події (пострілу) повинні вилучатися й піддаватися консервації.

Огляд вогнепальної зброї вимагає спеціальних заходів безпеки:

• слідкувати, щоб не відбулося пострілу випадковим натиском спускового гачка, для чого треба зброю тримати дулом доверху, не кидати його, не порушувати слідів трасологічного та іншого характеру па поверхні зброї;

• після огляду й завершення дій щодо фіксації слідів вогнепальну зброю (крім револьверів) розряджають, ударно-спусковий механізм ставлять у положення запобігання або на запобіжник.

У револьверів курок обережно опускають у положення запобіжного зводу і роблять відмітку комори барабана, що містилася навпроти ствола на момент виявлення зброї.

Мисливські гвинтівки зі зламними стволами розбирають на частини: ствол (дуло) з цівкою та ложем.

Зріз ствола зброї (а в розібраної мисливської - ще й казенний зріз) покривають паперовою чи матер'яною затичкою або ковпачком, який обв'язують мотузкою (для збереження запаху в каналі).

Кулі й гільзи після їх відшукання вилучають (інколи в літературі пишуть, що вилучають по одному екземпляру - це на практиці не використовують, бо вилучають усі наявні - хіба що їх дуже багато для однієї зброї), і після огляду й фотографування (одна з проекцій - обов'язково з боку денця з маркування) поміщають в окремі пакети або коробки.

На бірці зброї чи упаковці гільз і куль указують: найменування об'єкта, де, коли, під час якої слідчої дії його виявлено. Надпис засвідчується підписами слідчого, понятих, спеціаліста.

Кулі та шротини часто доводиться виймати зі сліпих (нена-скрізних) пошкоджень із порушенням матеріалу перешкоди.

У цих випадках їх треба оберігати від дії інструмента, для чого слід використовувати долітце більшого радіуса, ніж канал пошкодження, або шлямбур більшого діаметра тощо.

З появою методики ідентифікації гладкоствольної зброї за слідами на шротинках виникла потреба у спеціальному поводженні з крайніми шротинами (за розсипом на перепоні).

Кожну таку шротину, яку виймають із пошкодження, поміщають в окремий пакетик, на якому, крім іншого, зазначають місце її розташування згідно з орієнтуванням за годинниковим циферблатом.

Повстяні пижі, картонні прокладки, а також підручні предмети, що використовувались як пижі (шматки паперу, ганчір'я тощо), упаковують окремо в конверти і приєднують до матеріалів справи.

Матер'яні об'єкти з вогнепальними пошкодженнями (одяг, штори, постільна білизна тощо), обшивають з двох боків шматками тканини так, щоб унеможливити взаємний контакт ділянок тканини з пошкодженнями.

Інколи виникає потреба вирізати частини з дерева зі слідами вогнепального пострілу, тоді на цих частинах треба відмічати верх і низ, зовнішню і внутрішню сторони.

Упаковують ці об'єкти в дерев'яні ящики (коробки), на яких роблять відповідні написи.

З метою організації оперативно-розшукових заходів, конструювання слідчих версій та планування розслідування необхідно вчасно отримати інформацію про обставини пострілу.

Тому в кінці огляду проводиться попереднє позапроцесуаль-пе дослідження гільз, куль і пошкоджень.

За допомогою спеціаліста-криміналіста, який бере участь в огляді, на підставі конструктивних особливостей і розмірних даних гільзи (кулі) встановлюється система патрона, частиною якого вона є; визначається коло систем вогнепальної зброї, для яких цей патрон може бути штатним; вивчаються сліди вогнепальної зброї на гільзі (кулі), їх сукупність порівнюється з комплексами слідів, характерних для тих чи інших систем зброї, і за збігами цих комплексів визначають вид, систему (або декілька систем) вогнепальної зброї, із якої було відстріляно (або могла бути такою) гільзу (кулю).

Вивчення форми, розмірів, характеру країв і каналу пошкодження, а також слідів, що нагадують відображення додаткових чинників пострілу, дозволяє зробити припущення про: вогнепальне пошкодження; дистанцію пострілу й напрям проходження снаряда крізь перепону; кількість і послідовність пострілів.

Інколи в ході попереднього дослідження виникає потреба у проведенні візируваиня або застосуванні розрахунково-графічного методу для відтворення траєкторії руху снаряда і встановлення місця знаходження того, хто стріляв (подеколи - потерпілого).

Є декілька видів візируваиня:

коли є пробоїна в обох склах подвійної віконної рами, в неї поміщають паперову трубку і спостерігають крізь неї в напрямку, протилежному руху кулі;

за наявності пробоїни в одній перепоні і сліпого (нена-скрізпого) в іншій, треба з'єднати обидві пробоїни мотузкою (шпагатом), використовуючи палочки; підставивши опору (палицю, стілець) під шпагат, відрізати його в цьому місці (місці контакту), прив'язати до опори і з боку сліпого пошкодження вести спостереження впродовж залишку мотузки (шпагату), тобто в напрямку, з якого проводився постріл;

- використавши перший або другий спосіб, направити вздовж осі трубки чи лінії шпагата промінь портативного лазера, який яскравою освітленою плямою окреслить імовірне місце перебування того, хто стріляв.

Ще треба пам'ятати, що траєкторія польоту кулі має форму не прямої лінії, а параболи. Тому, коли відстань пострілу з пістолета перевищує 50 м, а пострілу з гвинтівки - 100 м, місце стріляючого виявлятиметься дещо нижче за місце, визначене візируванням.

Для вирішення питання про можливість порушення кримінальної справи за фактом носіння об'єкта, що нагадує собою вогнепальну зброю, інколи проводиться позапроцесуальне лабораторне дослідження (яке нагадує перевіркові дії із залученням відповідних спеціалістів).

Зрозуміло, що після порушення кримінальної справи з цих самих питань буде проводитися судово-балістична експертиза (хоча така експертиза завжди призначається у кримінальних справах, у яких серед вилучених з місця події є об'єкти судово-балістичного дослідження).

У кримінальних справах про злочини, пов'язані із застосуванням вогнепальної зброї, або коли зброя була предметом чи об'єктом злочину, можуть призначатись і проводитися комплексні експертизи, наприклад, судово-балістична та фізико-хі-мічна.

Окрім цього, проводиться перевірка куль і гільз за обліками в кульогільзотеці з місць нерозкритих злочинів, щоб уточнити, чи не використовувалася зброя вчинення того злочину із нині розслідуваним.

Структура криміналістики та загальна характеристика її складових. Криміналістика — це наука про закономірності злочинної діяльності та її відображення в джерелах інформації, які слугують основою для розробки засобів, прийомів і методів збирання, дослідження, оцінки і використання доказів з метою розкриття, розслідування, судового розгляду та попередження злочинів.

Система криміналістики — це її складові розділи (частини), що перебувають у тісних взаємозв’язках. Сучасні уявлення про зміст криміналістики дають змогу вирізнити в її системі чотири розділи:

1. Загальна теорія криміналістики — це її методологічна основа, яка являє собою систему принципів, концепцій, категорій, понять, методів, що відображають предмет криміналістики як ціле. Основні елементи: а) вступ до загальної теорії криміналістики; б) окремі криміналістичні теорії; в) вчення про методи криміналістики; г) вчення про мову криміналістики; ґ) криміналістична систематика.

2. Криміналістична техніка — розділ криміналістики, що є системою наукових положень і розроблюваних на їх основі технічних засобів, прийомів та методів, призначених для збирання, дослідження і використання доказів. Криміналістична техніка виникла внаслідок впровадження досягнень природничих і технічних наук у практику боротьби зі злочинністю. Система криміналістичної техніки охоплює такі основні галузі: судова фотографія; судовий кіно- і відеозапис; трасологія; судова балістика; криміналістичне дослідження письма; техніко-криміналістичне дослідження документів; криміналістичне ототожнення особи за ознаками зовнішності; кримінальна реєстрація.

3. Криміналістична тактика є інтелектуальним ядром криміналістики. Це розділ криміналістики, який являє собою систему наукових положень і розроблюваних на їх основі рекомендацій щодо організації і планування досудового і судового слідства, визначення лінії поведінки осіб, які здійснюють судове дослідження, щодо прийомів проведення слідчих та судових дій, спрямованих на збирання і дослідження доказів, на встановлення обставин, що сприяють вчиненню і приховуванню злочинів. До складу криміналістичної тактики входять: вчення про криміналістичну версію і планування розслідування, концепція слідчої ситуації, тактичного рішення і тактичного ризику, системи тактичних прийомів проведення слідчих і судових дій (тактичні комбінації) та ін. Криміналістична тактика пропонує доцільні прийоми проведення огляду, обшуку, пред’явлення для впізнання, допиту та інших слідчих (судових) дій, вибір моменту їх проведення, послідовність виконання, творчий підхід в конкретній ситуації, обрання напряму розслідування та лінії поведінки.

4. Науково-технічні засоби і тактичні прийоми застосовуються щодо розслідування конкретних видів злочинів. Типізація таких рекомендацій, їх синтез дозволив утворити певні методичні поради. Криміналістична методика (методика розслідування злочинів) — розділ криміналістики, який являє собою систему наукових положень і розроблюваних на їх основі рекомендацій щодо організації і здійснення розслідування та запобігання окремим видам злочинів. Змістом криміналістичної методики є загальні положення (криміналістична класифікація злочинів, криміналістична характеристика злочинів, криміналістичне вчення про розкриття злочинів, проблеми взаємодії під час розслідування та ін.) і окремі криміналістичні методики (методики розслідування крадіжок, грабежів, розбоїв, убивств, зґвалтувань тощо).

77. Структура методики розслідування злочинів.(див пит. 9)

78. Судове почеркознавство та його наукові основи.
Криміналістичне дослідження письма (судове почеркознавство) — це галузь криміналістичної техніки, що вивчає закономірності письма, процес його дослідження, можливість ідентифікації людини за почерком та вирiшує інші завдання почеркознавчої експертизи. Судове почеркознавство вивчає письмо з метою вирішення ідентифікаційних і неідентифікаційних (діагностичних) завдань.

Судове почеркознавство - це окрема теорія науки криміналістики, яка вивчає письмо як джерело інформації, що стосується його автора, та інші фактори, які цікавлять попереднє слідство та суд. Наукові основи судового почеркознавства складають: психофізіологічне вчення академіка І. П. Павлова про вищу нервову діяльність людини та її динамічний стереотип; вчення про навики письма, їх стійкість та відносну незмінність; вчення про індивідуальність письма, яка відображена у сукупності ознак письма, що фіксуються на матеріальних носіях.

Судове почеркознавство оперує низкою понять: «письмо», «почерк», «навик», «ознака». Письмо - один із способів матеріальної фіксації думок і мови людини. Розрізняють писемну та усну мову. Відмінність писемної від інших способів фіксації мови полягає в тому, що зміст мови відображається у вигляді літер, символів, знаків.

У письмі визначені дві грані: змістовна - писемна мова та графічна - почерк. Писемна мова - це зміст документа, виконаний язиковими засобами; почерк - система автоматизованих рухів, які використовуються для виконання письмових знаків.

Основу письма складає навик, тобто рух (дія), який характеризується високим ступенем засвоєння та відсутністю поелементної свідомої регуляції. Навик письма формується під впливом мовного середовища, навчання та виробничої письмової діяльності, фізичних і психологічних особливостей, а також людини

Для формування навику потрібне свідоме, цілеспрямоване зусилля вибору лексичних засобів, із дотриманням граматичних та стилістичних норм і правил виконання письмових знаків.

Розрізняють навики перцептивні (почуттєві), інтелектуальні та рухові (що лежать в основі формування ознак письма). У результаті тривалого тренування навики письма стають автоматичними, тобто при виконанні письмового документа увага людини зосереджується не на графічному виконанні, а на змістовності тексту. Автоматичність навику письма обумовлена діяльністю вищої нервової системи людини. Зазначені посилки складають основу індивідуального та постійного навиків письма5.

Динамічний стереотип - це розроблене І. П. Павловим психофізіологічне вчення стосовно формування навиків. Павлов довів, що сформований навик письма становить «кістяк», тобто майже ніколи не змінюється, закріпившись у вищій нервовій системі у вигляді динамічного стереотипу6. Саме це вчення про динамічний стереотип навиків письма покладено до основи криміналістичної ідентифікації людини за почерком.

Письмо - це засіб фіксування думки людини за допомогою системи спеціально створених умовних знаків - алфавітів (абеток). Системи письма (літерні, клиноподібні, ієрогліфічні тощо) забезпечують спілкування людей, обмін інформацією, дозволяють кожній особі набувати нові знання. До особливостей літерного письма належить просте опанування ним та зв'язок його з фонетикою мови, що дозволяє при дослідженні вирішити багато питань, які пов'язані зі станом особи в момент мовного спілкування чи висловлення, зафіксованого на магнітних носіях. Письмо - це засіб фіксації та передачі думки за допомогою письмових знаків, літер, графічних символів.

У цьому плані письмо є засобом фіксації слідів пам'яті (суб'єктивних образів, знань, суджень і думок). Відповідно, письмо як засіб відображення і закріплення думок є проявом динамічних властивостей. Письмо має дві грані - змістовну (семантичну), яка називається письмовою мовою, і графічну (технічну), тобто графіку виконання літер, знаків, символів - почерк.

Почерк - це технічний бік письма, зафіксована в рукопису система звичайних рухів, в основі формування якої лежить письмово-руховий навик (Л. А. Вінберг). Почерк - система рухів при виконанні письмових знаків (А. Ф. Савкін). Почерк - це зорово-руховий образ графічної техніки письма, який реалізується за допомогою системи рухів у рукопису (І. Ф. Крилов).

Почерк - це система рухів, які використовуються при виконанні знаків, літер. Почерк - індивідуальна і динамічно стійка програма графічної техніки письма, в основі якої лежить зорово-руховий образ виконувача рукопису, що реалізується за допомогою системи рухів (за Р. С. Бєлкіним).

Відповідним чином, почерк відбиває графічну грань письма і є його динамічною функцією. Письмова мова відображає інтелектуальну функцію письма. Так, письмова мова - це відображення інтелектуальних навиків людини, а почерк - відображення рухових властивостей - навиків. Сформовані інтелектуальні навики (письмова мова) і графічні (почерк) є засобами відображення динамічних властивостей людини у зовнішньому середовищі.

Дійсно, основу навиків письма складає вчення І. П. Павлова про динамічний стереотип, і, виходячи з цього, навики письмової мови і почерку мають такі самі властивості, що і в психології і фізіології вищої нервової діяльності - динамічність, стійкість, автоматичність (автоматизованість), варіативність та відображуваність.

Навики письмової мови і почерку характеризуються ідентифікаційними ознаками, які використовуються для ототожнення особи, яка писала, і встановлення деяких особистих властивостей людини. Ознаки письмової мови - це відображення в письмі інтелектуальних навиків людини. Іноді їх поділяють на загальні та часткові.

До загальних належать лексико-фразеологічні, стилістичні, синтаксичні, орфографічні, пунктуаційні, а до часткових - стійкі порушення мови, використання окремих мовних засобів (за Р. С. Бєлкіним). І. Ф. Крилов до загальних ознак письмової мови відносить: рівень володіння письмовою мовою, грамотність, лексику, обсяг лексикону, особливості використання мовних засобів, а до часткових - розділові знаки, орфографію, використання професіоналізмів, крилатих виразів, жаргонів тощо.

Багато авторів загальні і часткові ознаки об'єднують (М. П. Яблоков, Л. Е. Ароцкер, І. Ф. Пантелєєв), виділяючи при цьому три групи ознак: граматичні, лексичні, стилістичні.

Граматичні ознаки (або рівень грамотності) - це особливості дотримання або порушення мовних норм. Засвоєння граматичної будови мови відбувається в процесі навчання, накопичення життєвого досвіду і вивчення правил орфографії, синтаксису і пунктуації. Тому характерні помилки, неправильне вживання розділових знаків, змінення порядку слів у реченнях нерідко набуває форми сталого навику, що добре позначається на письмі.

Лексичні ознаки характеризують навики використання мовних засобів і способи їхнього вживання для висловлення думок. До мовних засобів належать лексика або словниковий запас, тобто сукупність слів, якими володіє особа, яка пише, при передачі своїх думок.

Словниковий запас може бути великий і малий (що свідчить про бідність мови). Словниковий запас говорить про ерудицію, начитаність людини. Особливостями лексики є вживання професійних термінів, виразів, жаргону. Щодо архаїзмів - застарілих слів або зворотів, то їх вживають здебільшого старі люди або ж з іронією.

Фразеологічні ознаки лексики - це стале поєднання слів, що означає єдине поняття, наприклад, «закон набуває сили», «багато галасу даремно», «катюзі по заслузі» тощо, які характерні для певного середовища, професії.

Образно виражальні засоби мови належить сприймати як вживання в переносному значенні речень, зворотів, слів (метафори, гіперболи, іронія, порівняння), а також стилістичних фігур (риторичні запитання, антитези, градації та інші мовні прийоми). Ступінь володіння образно-виражальними засобами дозволяє судити про професіональну належність особи, яка писала, до певної групи7.

Стилістичні ознаки свідчать про манеру викладення думки, що зафіксована в побудові речень, їх довжині, будові тексту в цілому. Стиль відображає особливості використання мовних засобів у відповідності до функціонального призначення мови. Розпізнають такі основні стилі: науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, літературно-художній, жаргонний, розмовний тощо.

За ознаками письмової мови можна встановити стать, вік, національність, місце проживання, професії та інші характерні ознаки особи. Вони відіграють значну роль при складанні розшукових орієнтирів для розшуку злочинця, до того ж використовуються для ідентифікації.

Письмова мова та її ознаки є об'єктом авторознавчого дослідження під час авторознавчої експертизи для встановлення автора, тобто особи, думки якої передані в письмі. Автора тексту слід відрізняти від виконавця. Автор відображає в письмі інтелектуальні навики, а виконавець - рухові. Звідси, автора можна встановити як за ознаками письмової мови, так і за ознаками почерку, а виконавця - тільки за ознаками почерку.

Поряд із загальними та окремими ознаками почерку деякі автори відзначають ознаки маскування почерку та інші зміни.

Маскування почерку - це виконання системного тексту зі спотворюванням загальних та індивідуальних ознак почерку. Найчастіше зміні піддаються загальні ознаки - нахил, розмір, зв'язаність. Окремі ознаки важко піддаються зміні (наприклад, виконання документа правоокружним рухом практично не вдається). Імітація - виконання писемного тексту з копіюванням та можливим дотриманням загальних і окремих ознак оригіналу почерку особи. Однак за умови такого способу підробки втрачається темп письма і текст стає більш схожим на намальований. Стилізоване письмо - виконання тексту друкованими літерами. До ознак змінювання належить також написання тексту лівою рукою.