Сутність та еволюція теорії стратегічного управління

У теперішній час стратегічне управління як область досліджень і як учбовий курс являє собою один з аналітично найскладніших розділів менеджменту.

Теорія стратегічного управління має достатньо коротку історію – приблизно 50 років. Проте практика господарювання західноєвропейських та американських підприємств давно підтвердила дієвість і актуальність цієї теорії. Протягом цього періоду теорія стратегічного управління стала одним з найбільш інтелектуальних і динамічних розділів управлінських і соціальних наук. Предметом теорії стратегічного управління є з’ясування умов і механізмів створення конкурентних переваг підприємств, які забезпечать їм отримання економічних вигод, недоступних або важкодоступних конкурентам.

Головним спонукальним мотивом поглиблення знань щодо стратегії розвитку підприємств та початку застосування їх на практиці стало ускладнення процесу управління корпораціями та фірмами у період 1950-60 рр., тобто після Другої світової війни. Виникнення складнощів в управління було пов’язано з 2-ма головними тенденціями:

· Перші післявоєнні десятиріччя характеризувались збільшенням масштабів та видів діяльності підприємств. Зростання обсягів діяльності відбувалось здебільшого за рахунок диверсифікації виробництва. Диверсифікація вимагала у свою чергу перехід від функціональних до дивізіональних організаційних структур управління. А побудова дивізіональних структур, як відомо, вимагає чіткого розуміння стратегічного і операційного рівнів управління.

· У цей же період відбувалось посилення залежності успіху підприємств від того, наскільки адекватно і виважено враховані ними умови зовнішнього середовища господарювання. На діяльність підприємств дуже суттєво почали впливати політичні, правові та соціальні фактори. Отже, перед фірмами постала необхідність стратегічної адаптації до усіх факторів впливу. Також почав поширюватись масовий середній клас споживачів, спостерігалась масштабна інтернаціоналізація бізнесу, попит став характеризуватись нецінової диференціацією. Прискорення науково-технічного прогресу призводило до загострення конкуренції. Все це посилювало невизначеність бізнес-оточення, тому обґрунтування своєї ніші у ньому ставало однією з ключових задач підприємства.

Саме внаслідок цих процесів принципи стратегічного управління з 1960-х років почали розвиватись та широко застосовуватись закордонними підприємствами, і особливо, великими корпораціями.

Оскільки в Україні становлення ринкової економіки відбувалось значно пізніше, реальна зацікавленість стратегією і засадами стратегічного управління у вітчизняних підприємств виникла також пізніше, на початку 1990-х років.

Сьогодні український бізнес працює в умовах інноваційної, глобальної і інформаційної економіки. На фоні загострення внутрішньої конкуренції і поступової інтеграції країни у світове господарство стратегічна орієнтація стає необхідною умовою функціонування усіх підприємств. Більшість керівників вже дійшли висновку, що стратегічне управління є не розкішшю без якої можна обійтись, а обов’язковим засобом досягнення поставлених цілей. В сучасних умовах стратегічного характеру набувають не тільки ресурси і компетенції підприємства, а й усі бізнес-процеси.

Реалії сьогодення є такими, що більшість вітчизняних підприємств не мають чіткої, формалізованої стратегії. Деякі з них застосовують тільки окремі елементи стратегічного управління, тобто не мають цілісної системи стратегічного управління. Слід зазначити, що відсутність обґрунтованого стратегічного плану і механізму його реалізації не означає, що підприємство „пливе за течією”. Керівники успішних підприємств, як правило, чітко розуміють на чому побудувати конкурентні переваги і які цілеспрямовані дії запровадити для посилення своїх позицій на ринку. Тобто у цьому сенсі підприємства мають стратегію, але знаходиться вона лише в головах у керівників. При цьому основний персонал (не керівники), часто не знають і не розуміють стратегії, хоча саме персонал підприємства приймає активну участь і забезпечує реалізацію стратегії. Безумовно, це призводить до проблем керованості бізнесом та опору перетворенням, які тією чи іншою мірою необхідні усім сучасним підприємствам.

Розуміння важливості стратегічного підходу до управління викликає суттєвий попит у підприємств на обґрунтовані теоретичні концепції стратегічного управління, а також ефективні інструменти і методи розробки і реалізації стратегії.

Викликаний початком економічного зростання, а потім розгортанням фінансово-економічної кризи попит українських підприємств на дієві концепції стратегічного управління стикається з великим дефіцитом системних знань в даній сфері. Гострота ситуації обумовлена низкою причин.

· в країні лише починає визрівати група професіоналів, що засвоїли на високому рівні курси функціонального менеджменту (стратегії побудовані на їх синтезі) та розбираються в сутності концепцій стратегічного управління;

· специфікою цієї міждисциплінарної області досліджень є плюралізм підходів, оскільки виділяють щонайменше 10 «шкіл стратегій». Повноцінне розуміння досягнень теорії стратегічного управління неможливе шляхом знайомства лише з фрагментами такої концептуальної мозаїки;

· не є достатньою кількість перекладів класичних праць з теорії стратегічного управління і новаторських робіт останнього десятиріччя.

Вивчаючи еволюцію теорії стратегічного управління слід зазначити, що стратегічне управління як область наукових досліджень значно молодше його реальної практики. Передвісником цієї наукової дисципліни був процес становлення і зростання в епоху промислового підйому кінця XIX — почала XX вв. Завдання управління новим типом організацій стимулювали створення в провідних університетах США шкіл бізнесу і введення (вперше в 1911 р. в Гарварді) учбового курсу «Політика бізнесу», покликаного інтегрувати знання з функціональних курсів обліку, управління продажем і управління виробництвом. Це стало прообразом учбової дисципліни стратегічного управління

Вперше сфера наукових досліджень стратегій фірм була формально окреслена з погляду особливостей концепцій, визначень і методологій на початку 1960-х рр. в „піонерних” працях А. Чандлера, К. Ендрюса і І. Ансоффа.

Початкове розуміння стратегії було сформульоване Чандлером як «встановлення основних довгострокових цілей і завдань підприємства і виробітку програми дій і розподілу ресурсів, необхідних для досягнення цих цілей. Це трактування стало відправною крапкою для інших основоположників теорії стратегічного управління і класичною для всього її подальшого розвитку.

Заслуга К. Ендрюса (1971) полягала в обґрунтуванні методики розробки стратегій на основі синтезу знань про внутрішнє і зовнішнє середовище фірми. Економічна стратегія представлялася йому як відповідність між характеристиками фірми (її сильними і слабкими сторонами) і ринковими можливостями, завдяки якому вона успішно адаптується до зовнішнього середовища.

Внесок І. Ансоффа полягав в першій концептуалізації корпоративної стратегії (у однойменній книзі 1965 р.), що зіграла величезну роль в підтримці невідомих раніше масових процесів зростання компаній через диверсифікацію, нерідко у формі конгломератизації. Його бачення проблеми було цілком пов'язано з розробкою оптимального стратегічного плану для такої компанії. У 1960-і рр. ці досягнення разом з розробками консультаційної групи Бостона і інших консалтингових фірм дали могутній поштовх до осмислення наново менеджерами-практиками сутності роботи з керівництва компаніями в цілому.

Зрозуміло, ці розробки теорії стратегічного управління мали низку типових для початкового етапу області наукових знань недоліків. Лише в середині 1970-х рр. в дослідженнях стратегії почали застосовуватись статистичні і економічні методи аналізу, які визначили контури науки.

Для того, щоб зрозуміти особливості розвитку теорії стратегічного управління розглянемо спочатку найбільш відомі визначення поняття „стратегія ”. Визначення наводяться у хронологічному порядку, тобто дають змогу зрозуміти ускладнюючий характер розвитку теорії стратегічного управління (табл. 1.1.). З наведених визначень видно, як змінювались головні акценти в обґрунтуванні конкурентних переваг фірми в процесі розвитку теорії стратегічного управління.

Поняття стратегії і стратегічного управління було введене в науковий обіг на стику 60-х –70-х років ХХ століття|віку| для того, щоб позначити різницю між поточним управлінням на рівні виробництва і управлінням, здійснюваним на|розраховуючи на| довготривалу перспективу і реалізацію стратегічних завдань|задач| розвитку підприємства в ринково-конкурентному середовищі|середі|. Необхідність такого якісного «стрибка функціонування систем управління» була викликана|спричиняти|, насамперед|передусім|, змінами в умовах ведення бізнесу. Провідною ідеєю, що відображає|відбиває| сутність|сутність| переходу від переважаючого|пануючого| значення оперативного управління до стратегічного, з'явилася ідея необхідності перенесення|переносу| центру уваги на оточення (ринкове і позаринкове). Це було необхідним для того, щоб відповідним чином і своєчасно реагувати на зміни, що відбуваються|походять| в нім.

Таблиця 1.1

Визначення поняття «стратегія», що відображають ускладнюючий характер розвитку теорії стратегічного управління

У післявоєнні роки управління підприємствами практично кожне десятиліття зазнавало істотних змін. Нові умови ведення бізнесу ставили нові завдання|задачі| для досягнення цілей, примушуючи|заставляти| знаходити|находити| засоби|кошти| виживання в конкурентній боротьбі. З часом поняття стратегічності управління підприємством знаходило новий сенс|зміст|, згідно умовам і завданням|задачам| кожного етапу. Так, стратегічне управління 50-х-60-х| років – це довгострокове планування|планерування| виробництва продукції і освоєння ринків. В цей час довгострокові плани були в центрі уваги при виробленні стратегічної поведінки організації. Ринки ще не були повністю насиченими, ситуацію у галузях можно було добре прогнозувати, отже тенденції діяльності підприємств минулих років можна було переносити і на майбутні періоди. У 70-і роки сенс|зміст| і завдання|задачі| стратегічного управління істотно|суттєвий| змінилися. Вони стосувались вибору того, в якому бізнесі підприємству вигідніше знаходитися|перебувати|; рішень|розв'язання| з приводу того, що робити|чинити| з|із| тим бізнесом, який був успішний, але|та| може втратити|згубити| свою привабливість внаслідок|внаслідок| зміни споживчих пріоритетів.

У 80-і роки динамізм зовнішнього середовища|середи| ще більш ускладнив завдання|задачу| своєчасної адаптації підприємств до тих змін, які відбуваються|походять| у всіх сферах економічної діяльності. Центром стратегічної поведінки фірми|фірма-виготовлювача| стало таке управління, при якому основою стратегічних рішень|розв'язань| стає вибір поведінки фірми|фірма-виготовлювача| у нинішній момент, який при цьому одночасно розглядається|розглядує| і як початок|розпочинало| майбутнього. Стратегічні рішення|розв'язання| визначаються виникаючими обставинами, але|та| в той же час мається на увазі, що їх виконання повинне не тільки|не лише| дати відповідь на виклик з боку оточення, але і забезпечити можливість|спроможність| подальшої|дальшої| успішної реакції на зміни, які відбудуться в середовищі|середі|. У 90-х роках характер|вдача| і непередбачуваність змін зовнішнього середовища|середи| ще більш збільшуються. Різноманітність чинників впливу на бізнес|факторів|, що постійно змінюються, (макроекономічних, технологічних, наукових очікувань|чекань| і прагнення людей у всьому світі), стала відмінною рисою цього часу і ще більш підсилила|посилювала| позиції стратегічного управління підприємствами.

Отже, з другої половини 1990-х рр. починають формуватись засади нової концепції стратегічного управління. За визначенням А. Томпсона, вироблення стратегії повинно бути спрямоване, як на своєчасну адаптацію організації до змін зовнішніх умов господарювання так і на отримання додаткових вигод від створюваних у бізнес-середовищі можливостей.

Отже, в еволюції теорії стратегічного управління за останні 50 років можна виділити низку етапів. Зокрема, у дослідженнях російський ученого В. Катькало виокремлюється чотири етапи еволюції (розвитку) теорій стратегічного управління (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Етапи розвитку теорії стратегічного управління

Перший етап, доаналітичний, охоплює 1960-ті і першу половину 1970-х рр.

Якісна відмінність другого етапу (кінець 1970-х — 1980-і рр.) полягає в становленні нової наукової дисципліни стратегічного управління.

Третій етап, що почався в кінці 1980-х рр. і охопив останнє десятиліття XX в., був ознаменований переходом теорії стратегічного управління до розвитку на власній основі. Символом даної зміни було швидке піднесення ресурсного підходу (ресурсної концепції).

В наші дні дослідження стратегій вступають в новий четвертий етап, критерієм затвердження якого повинне стати вироблення нової парадигми стратегічного управління для постіндустріальної економіки, або як її ще називають – економіки знань.

Характеризуючи основні етапи еволюції теорії стратегічного управління слід визначити і основне коло проблем, яке досліджувалось і розв’язувалось на кожному з етапів. Узагальнення цих проблем, наведено у (табл. 1.3).

Нині вона є тією областю знань, розвиток якої неможливий поза спробами комплексної відповіді на два питання: «що?» (джерела конкурентних переваг) і «як?» (механізми їх створення). Така орієнтація теорії на потреби практики не повинна породжувати аналітичні спрощення: аудиторія менеджерів-практиків завжди вимагатиме від учених чітко обґрунтованих ув'язок концепцій стратегій з господарськими результатами (з'ясування таких залежностей було з середини 1970-х рр. в центрі уваги даної наукової дисципліни).

Реалії сьогодення доводять, що класичні концепції стратегічного управління, створені у другій половині XX ст., перестають відповідати новим умовам бізнес-середовища. Сьогодні доцільно говорити про становлення нової концепції стратегічного менеджменту, основним завданням якої є не стільки довгострокове виживання підприємства, скільки його своєчасна трансформація.