Клімат та внутрішні води Південної Америки

Південна Америка розміщена по обидві сторони від екватора, але основна частина її лежить в південній півкулі. Найширша частина материка лежить між екватором та південним тропіком, в субтропічному і помірному поясах лежить його звужена розчленована частина.

Географічне положення між 12⁰ пн.ш. та 56⁰ пд.ш. зумовлює високі суми сонячної радіації майже на всій території Південної Америки. Більша її частина отримує 120-160 ккал/см² в рік, і тільки південь отримує близько 80 ккал/см². Радіаційний баланс від’ємний тільки в зимовий період південніше 45⁰ пд.ш.

Важливим кліматотворчим фактором виступає орографія. Повітряні маси, із сторони Атлантичного океану, легко проникають аж до підніжжя гірських систем. На заході і півночі бар’єр Анд має вплив на переміщення повітряних мас що рухаються з Тихого океану та Карибського моря.

Велике значення мають також течії Атлантичного і Тихого океану біля берегів материка. Гвіанська і Бразильська вітки від Південної Пасатної течії підвищують температуру на 3⁰С. Перуанська течія, що проникає майже до самого екватора із холодних широт понижує температуру в екваторіальній зоні на 4⁰С, в порівняні із середньою для цих широт.

Важливий тип циркуляції атмосфери для більшої частини Південної Америки – пасатна циркуляція обох півкуль. На західній периферії атлантичних максимумів виносяться вологі повітряні маси, які зазнають трансформації рухаючись в глиб континенту, залишаючи значну частину вологи на окраїнних підняттях Гвіанського і Бразильського нагір’їв.

Західна окраїна материка в свою чергу піддається впливу Південно-Тихоокеанського максимуму. Крайній південь зазнає впливу західного переносу помірних широт. В січні прогріта частина материка що знаходиться на південь від екватора, і над нею формується область низького тиску. Північноатлантичний максимум переміщається на південь і відтікаючі від нього північно-східні пасати приносять опади на Гвіанське нагір’я, Гвіанську низовину, просуваючись на південь приносить опади на рівнини Гран-Чако. і більшу частину Бразильського плоскогір’я. В той же час в внутрішні райони Гвіанського нагір’я і на низовини Оріноко приходять тільки сухі вітри, створюючи цим самим сухий сезон.

Із сторони Південно-Атлантичного максимуму в сторону нагрітого материка дують мусонні вітри, що приносять опади на південно-східну окраїну Бразильського узбережжя і Ла-Платську низовину.

Більша частина західного узбережжя, починаючи від 30⁰ пд. ш. і майже до екватора, знаходиться під впливом східної периферії Південно-Тихоокеанського максимуму і не одержує опадів. Тільки відрізок узбережжя до півночі від затоки Гуаякіль є під впливом екваторіальних повітряних мас і зрошується рясними дощами.

На крайній південь материка з заходу приходить вологе океанічне повітря. При цьому узбережжя Тихого океану й особливо західні схили Анд одержують рясні опади, а Патагонське плато, що знаходиться під прикриттям Анд і омивається зі сходу холодною течією, стає центром формування сухих континентальних повітряних мас помірних широт.

У липні вся північна частина материка перебуває під впливом вологого екваторіального повітря, принесеного південно-західним мусонному, і не менш вологого морського тропічного повітря, що надходить з боку Атлантичного океану.

Над Бразильським нагір'ям установлюється високий тиск і суха погода в зв'язку з переміщенням на північ тропічного максимуму південної півкулі. Тільки південно-східна окраїна нагір'я попадає під вплив південно-східного пасату, що приходить безпосередньо з Атлантичного океану, і одержує значне, хоча і менше, ніж улітку, кількість опадів.

У субтропічних і помірних широтах південної півкулі панує західний перенос і випадають циклональні дощі. Патагонія як і раніше залишається центром формування відносно сухого і холодного повітря, що часом проривається на північ і проникає аж до Амазонської низовини, викликаючи там значні зниження температури.

Над центральною частиною Тихоокеанського узбережжя в липні, як і в січні, від 30° пд. ш. до екватора переважають південні і південно-західні вітри, що дують паралельно берегу над водами холодної Перуанської течії, що приводить до великої сухості на Тихоокеанському узбережжі в цих широтах. Тільки на північному його відрізку, де пасат переходить у південно-західний мусон, випадає значна кількість опадів.

Південна Америка розташована основною своєю частиною в межах екваторіального, обох субекваторіальних і південного тропічного кліматичних поясів. На крайньому півдні вона заходить у субтропічний і помірний пояси.

Пояс екваторіального клімату в Південній Америці включає майже всю Амазонську низовину, крім східної частини і крайнього півдня, що прилягають до частини Гвіанського нагір'я і низовини Оріноко. У межі екваторіального пояса входить також Тихоокеанське узбережжя на північ від екватора. Для цього пояса характерні рясні опади і рівномірна висока температура ( + 24, +28°С) протягом усього року. Річні суми опадів коливаються від 1500 до 2500 мм, і тільки на схилах Анд і на Тихоокеанському узбережжі кількість опадів зростає до 5000—7000 мм у рік. Опади в цей район протягом усього року приносять південні і південно-західні вітри. В Амазонській низовині основна частина опадів випадає за рахунок конвективних процесів в екваторіальних повітряних масах. Рясні опади набагато перевищують випаровуваність, обумовлюючи протягом усього року високий коефіцієнт зволоження (скрізь значно більше 100%).

Уся північна частина Південної Америки, включаючи Орінокську - низовину, узбережжя Карибського моря, значна частина Гвіанського нагір'я і Гвіанська низовина, лежить у субекваторіальному поясі північної півкулі. У субекваторіальний пояс південної півкулі входять північ Бразильського нагір'я і південна частина Амазонської низовини, а також частина тихоокеанського узбережжя від екватора до 4—5° пд. ш. На сході субекваторіальні пояси північної і південної півкуль з'єднуються. Відмітна риса субекваторіального клімату — сезонність у розподілі опадів — виражена на всій цій території досить чітко. В південній півкулі — на Бразильському нагір'ї, на півдні Амазонської низовини й у нижній течії Амазонки — період дощів, пов'язаних з дією екваторіального мусону, триває приблизно з грудня по травень, причому тривалість його зростає до екватора. На півночі дощовий період продовжується з травня по грудень. Узимку під час дії пасатів опади не випадають. Тільки на північному відрізку прибережної частини Бразильського нагір'я, де пасати, приходячи з теплого океану, зустрічають на своєму шляху гори, дощі бувають і в зимовий час.

Найбільш висока температура в перехідний період між кінцем сухого і початком вологого сезону, коли середня місячна температура піднімається до +28, +30°С. При цьому ніколи середня температура не буває нижче +20°С.

У межі тропічного кліматичного поясу Південна Америка входить тільки в південній півкулі. Схід і південний схід Бразильського нагір'я знаходяться в області вологого пасатного клімату, де опади протягом усього року приносять потоки тропічного повітря з боку Атлантики. Піднімаючи по схилах гір, повітря залишає на навітряній стороні велику кількість вологи. По режиму опадів і зволоженню цей клімат близький до клімату Амазонської низовини, але характеризується більш значними температурними розходженнями між найбільш жарким і більш прохолодним місяцями.

Усередині материка в тропічному поясі (рівнина Гран-Чако) клімат посушливий, з літнім максимумом опадів і різко вираженим сухим зимовим періодом. По режиму опадів він близький до субекваторіального, але відрізняється від нього різкими стрибками температури, особливо в зимовий час, меншими річними сумами опадів і недостатнім зволоженням.

Узбережжя Тихого океану між 5 і 30° пд. ш. лежить вобласті клімату берегових пустель і напівпустель. Найбільше яскраво цей клімат виражений у пустелі Атакама, що є під впливом східної периферії Тихоокеанського максимуму й інверсій температури, створюваних постійним припливом холодного повітря з високих широт і холодних вод могутньої Перуанської течії. При відносній вологості повітря до 80% опадів випадає дуже мало — місцями усього кілька міліметрів у рік. Деякою компенсацією майже повної відсутності дощів служать рясні роси, що випадають на узбережжя в зимовий час. Температура навіть найбільш жарких місяців рідко перевищує +20°С, і сезонні амплітуди невеликі.

До півдня від 30° пд. ш. Південна Америка входить у межі субтропічного кліматичного поясу. Південний схід материка (південна окраїна Бразильського нагір'я, басейн нижнього Уругваю, межиріччя Парани й Уругваю, східна частина Пампи) має рівномірний вологий субтропічний клімат. Улітку вологу приносять північно-східні вітри мусонного характеру, узимку опади випадають у зв'язку з циклонічною діяльністю по полярному фронті. Літо в цих районах дуже жарке, зима м'яка, із середніми місячними температурами біля +10°С, але бувають спади температури значно нижче 0°С в зв'язку з вторгненнями холодних повітряних мас з півдня.

Для внутріматерикових районів субтропічного поясу (Західна Пампа) характерний посушливий субтропічний клімат. Вологи з Атлантичного океану туди попадає небагато, і опади (не більш 500 мм у рік), що випадають улітку, мають головним чином конвективне походження. Протягом усього року спостерігаються різкі коливання температури і часті зниження їх узимку нижче 0°С при середніх місячних температурах + 10°С.

На Тихоокеанському узбережжі (від 30 до 37° пд. ш) клімат субтропічний, із сухим літом. Під впливом східної периферії Тихоокеанського максимуму літо там майже бездощове і нежарке (особливо на самім узбережжі). Зима м'яка і дощова. Сезонні амплітуди температури незначні.

У помірному поясі (на південь від 40° пд.ш.) лежить сама вузька частина Південної Америки. У Патагонії знаходиться центр формування континентального повітря помірних широт. Опади в ці широти приносять західні вітри, шлях яким у Патагонію перепиняють Анди, тому і кількість їх не перевищує 250—300 мм. Узимку бувають сильні холоди в зв'язку з проникненням холодного повітря з півдня. Морози у виняткових випадках досягають —30, —35°С, однак середні місячні температури позитивні.

На крайньому південно-заході материка і на прибережних островах клімат помірно теплий, океанічний. Уся ця область є під впливом інтенсивної циклонічної діяльності і припливу океанічного повітря помірних широт. На західних схилах Анд особливо багато опадів випадає в зимовий час. Улітку дощів буває менше, але переважає похмура хмарна погода. Річні суми опадів скрізь перевищують 2000 мм. Розходження в температурах літніх і зимових місяців невеликі.

Внутрішні води.Південна Америка, перевищуючи по площі тільки Антарктиду й Австралію, по загальному обсязі стоку (7500 км³) перевершує всі інші материки, крім Євразії, а по середній товщині шару стоку (417 мм) займає перше місце на Землі.

Формуванню густої, добре розвинутої річкової мережі Південної Америки сприяють кліматичні умови, історія розвитку і рельєф материка. Велика частина Південної Америки з мезозою являла собою сушу. Це визначає стародавність водяної мережі на значній частині материка. Для рельєфу Південної Америки характерні великі контрасти висот і сусідство найбільших низинних рівнин з високогірними хребтами, що створює сприятливі умови для формування великих і складних річкових систем.

Головний вододіл материка знаходиться в Андах, але не завжди збігається з найбільш високими хребтами. Велика частина стоку з материка спрямована в Атлантичний океан, у нього течуть найбільші ріки Південної Америки. Басейну Тихого океану належать тільки порівняно невеликі водотоки, що беруть початок у західній частині Анд.

Головне джерело живлення рік Південної Америки — дощові опади. Льодовикове живлення має значення тільки на півдні Анд; роль снігового незначна.

У зв'язку з обмеженим поширенням у Південній Америці посушливих територій області, позбавлені стоку в океан, займають лише невелику частину її поверхні. Це південні райони Гран-Чако, внутрішні плоскогір'я Анд, западина Атаками і центральні ділянки Тихоокеанського узбережжя.

Гідрологічний режим більшої частини рік Південної Америки визначається кількістю дощових опадів і різко вираженою сезонністю їхнього випадання. Тільки для приекваторіальних районів і крайнього південно-заходу характерний режим, обумовлений рівномірним випаданням опадів.

Найбільша ріка Південної Америки — Амазонка. Велика частина її басейну лежить на південь від екватора. Площа басейну ріки понад 7 млн. км², довжина її від головного русла 6400 км. Витрата води Амазонки в кілька разів перевищує витрати всіх найбільших рік світу. Він дорівнює в середньому 220 тис м³/с. Середній річний стік Амазонки в нижній течії (7000 км³) складає велику частину стоку всієї Південної Америки і 15% стоку всіх рік Землі.

Головне джерело Амазонки — ріка Мараньон — починається в Андах на висоті 4840 м. Тільки після злиття з першою великою притокою — Укаялі — у межах рівнини ріка одержує назву Амазонка.

Амазонка збирає свої численні притоки (більше 500) зі схилів Анд, Бразільського і Гвіанського нагір'їв; Багато які з них по довжині перевищують 1500 км. Найбільш численні і великі притоки Амазонки — ріки південної півкулі. Найбільша ліва притока її — Ріу-Негру (2300 км), найбільша права і взагалі найбільша притока Амазонки — Мадейра (3200 км).

Частина приток, розмиваючи глинисті породи, має дуже мутну воду («білі» ріки), інші мають прозору воду, темну від розчинених органічних речовин («чорні» ріки).

Ширина русла Амазонки після злиття Мараньона і Укаялі дорівнює 1—2 км, але вниз за течією вона швидко зростає. У Манауса вона доходить уже до 5 км, у нижній течії розширюється до 20 км, а в гирлі ширина головного русла Амазонки з численними островами під час розливу досягає 80 км. Біля західної, частини низовини Амазонка тече майже на рівні берегів, фактично не маючи долини, що сформувалася. До сходу долина ріки глибоко врізається в поверхню і представляє різкий контраст із вододільними просторами.

Приблизно в 350 км від Атлантичного океану починається дельта Амазонки. Незважаючи на древній вік, вона не висунулася в океан за межі корінних берегів. Хоча ріка і виносить величезні маси твердого матеріалу (у середньому 1 млрд. т в рік), процесу наростання дельти перешкоджають діяльність припливів і відливів, вплив течій, а також опускання узбережжя.

У нижній течії Амазонки великий вплив на її режим і формування берегів роблять припливи і відливи. Приливна хвиля проникає вгору за течією більш ніж на 1000 км, рухаючись у низов'ях стіною висотою 1,5—5 м. Ця хвиля мчить і проти течії з величезною швидкістю, викликаючи сильне хвилювання на піщаних обмілинах і банках і руйнуючи берега. У місцевого населення це явище відоме за назвою «поророка» і «амазуну».

Амазонка протягом усього року повноводна. Двічі в рік рівень води в ріці піднімається на значну висоту. Ці максимуми пов'язані з дощовими періодами північної і південної півкуль. Найбільша витрата на Амазонці буває після періоду дощів у південній півкулі (у травні), коли основну масу води несуть її праві притоки. Ріка виходить з берегів і в середній течії затопляє величезну територію, створюючи як би гігантське внутрішнє озеро. Потім настає період поступового зниження витрати води, ріка входить у береги. Найменший рівень води в ріці — у серпні і вересні, потім настає другий максимум, пов'язаний з періодом літніх дощів північної півкулі. На Амазонці він виявляється з деяким запізненням, приблизно в листопаді. Цей листопадний максимум значно уступає травневому. У нижній течії ріки два максимуми поступово зливаються в один.

До міста Манауса Амазонка доступна для великих суден. Судна з досить глибоким осіданням можуть проникати навіть до Ікітоса (Перу). Але в нижній течії через припливи, наноси і острови судноплавство утруднене. Більш глибокий і доступний для океанських суден південний рукав — Ріо-Пара, що має загальне устя з рікою Токантінс. На ньому великий океанський порт Бразилії — Белен. Але цей рукав Амазонки зараз пов'язаний з основним руслом тільки невеликими протоками. Амазонка з притоками являє собою систему внутрішніх шляхів сполучення загальною довжиною до 25 тис. км.

Транспортне значення ріки велике. У деяких областях вона довгий час була єдиним шляхом, що зв'язувала внутрішні частини Амазонської низовини з Атлантичним узбережжям.

Ріки басейну Амазонки мають великі запаси водної енергії. Багато течій Амазонки при виході на низовину перетинають круті краї Бразильського і Гвфанського нагір'їв, утворюючи великі водоспади. Самий грандіозний з них — водоспад Сан-Антоніо на ріці Мадейрі. Але використовуються ці гідроресурси поки ще дуже слабко.

Друга по величині річкова система Південної Америки включає ріку Парану з Парагваєм і Уругвай, що має загальне гирло з Параною. Своя назва (Ла-Платська) система одержала від однойменного гігантського естуарію Парани й Уругваю, що досягає 320 км у довжину і 220 км у ширину в гирловій частині. Площа басейну всієї системи більш 4 млн. км², а довжина Парани, по різних джерелах, від 3300 до 4700 км.

Витоки Парани - Ріу-Гранді і Паранаіба - лежать на Бразільському нагір'ї. Там же починаються і багато інших річок системи. Усі вони у верхній течії порожисті й утворюють кілька великих водоспадів. Найбільш великі водоспади — Сеті-Кедас (Гуайра) на Парані і Ігуасу висотою 72 м на її притоці тієї ж назви. На них створена мережа гідроелектростанцій.

У нижній течії Парана — типова рівнинна ріка. Головний максимум витрати настає в травні в зв'язку з літніми дощами на Бразільському нагір'ї. Судноплавне значення рік Ла-Платської системи і самої Ла-Плати дуже велике.

Третя по величині ріка Південної Америки — Оріноко. Її довжина 2730 км, площа басейну — понад 1 млн. км². Оріноко бере початок на Гвіанському нагір'ї. Її витоки було виявлено і досліджено французькою експедицією тільки в 1954 р. Рікою Касікьяре Оріноко з'єднується з притокою Амазонки Ріу-Негру, куди стікає частина води верхньої Оріноко. Це один з найбільш значних прикладів біфуркації рік на Землі.

При впаданні в Атлантичний океан ріка утворює велику дельту, довжина якої досягає 200 км.

Рівень води в Оріноко цілком залежить від дощових опадів, що випадають у північній частині її басейну влітку (із травня по вересень). Максимум, що настає на Оріноко у вересні — жовтні, буває виражений дуже різко. Різниця між літнім і зимовим рівнем води досягає 15 м.

Озера в Південній Америці нечисленні. Основні генетичні групи озер материка — тектонічні, льодовикові, вулканічні, лагунні. Невеликі льодовикові і вулканічні озера є в різних частинах Анд. Найбільш великі льодовикові і льодовиково-тектонічні озера зосереджені на заході Південних Анд.

Саме велике озеро материка — Тітікака — розташована на Андійському плоскогір'ї на висоті більше 3800 м, на границі між Перу і Болівією. Площа його — 8300 км², а максимальна глибина — 304 м. На берегах озера виражені тераси, що свідчать про кількаразове пониження його рівня. Озеро має стік в інше, більш мілководне тектонічне озеро — Поопо. В зв'язку з цим вода в озері Тітікака прісна, а в Поопо сильно засолена.

На внутрішніх плато Анд і на рівнині Гран-Чако багато озер тектонічного походження, мілководних безстічних і засолених. Крім того, поширені засолені болота і солончаки (саларес).

Уздовж низинних берегів Атлантичного ,океану і Карибського моря є великі озера-лагуни. Сама велика з цих лагун знаходиться на півночі, у великій западині між хребтами Анд. Вона називається Маракайбо і з'єднана з Венесуельською затокою. Площа цієї лагуни 16,3 км², довжина — 220 км. Вода в лагуні майже прісна, однак, під час припливів солоність її помітно збільшується. Лагуни, що майже втратили зв'язок з Атлантичним океаном, розташовані на південному сході материка. Найбільші з них — Патус і Лагоа-Мірін.