Технологія банківського кредитування

Технологія кредитування — це сукупність конкретних методів і прийомів, що використовуються в процесі здійснення кредитних операцій.

Технологія банківського кредитування включає в себе си­стемну оцінку ходу всього кредитного процесу в банку, та розгляд руху позики (вартості) в органічному зв’язку із певними організаційними формами та інституціональними струк­турами банківської діяльності. Реальне покращання ситуації у кредитній сфері неможливе в сучасних умовах на основі вдосконалення лише окремих відособлених ланок кредитно­го процесу, необхідне підвищення ефективності цілісної си­стеми кредитних технологій.

 

1. На початковій стадії кредитного процесу економіст кре­дитного відділу банку розглядає заяву клієнта, особисто зна­йомиться з ним, вивчає всю необхідну документацію із загаль­ною метою — сформувати об'єктивну характеристику дано­го потенційного позичальника. Важливе значення для бан­ку має репутація клієнта, його чесність і порядність. Кредит може бути наданий лише на основі достатнього знання клієнта і впевненості в його кредитоспроможності.

У перелік обов’язкових документів, що надаються банкові для отримання кредиту, входить баланс підприємства-пози­чальника на останню дату або на декілька дат. Банк, як пра­вило, вимагає, щоб до заяви на отримання кредиту були до­дані такі фінансові документи: звіти, бізнес-плани, податкові декларації, розрахунок техніко-економічного обґрунтування кредиту тощо. Для банку важливо, щоб клієнт міг надати й господарські договори, покладені в основу кредитної угоди; графік надходжен­ня (виручка від реалізації, інші доходи) і платежів (розрахун­ки з постачальниками, розрахунки з бюджетом) потенційно­го позичальника. До різних груп клієнтів банк застосовує різні вимоги щодо надання конкретних документів і звітів для розгляду заяви на отримання кредиту. Постійні клієнти можуть бути звіль­ненні від необхідності надання банкові певної частини доку­ментів.

Економістам кредитного відділу сенс навести довідки про позики, отримані клієнтом в інших банках. Йдеться про за­лишки коштів на позичкових рахунках клієнта, строки по­гашення позик, прострочену заборгованість, а також залишок коштів на поточному рахунку.

Новий для банку клієнт подає нотаріально завірені копії статуту та установчого договору або положення про господар­ський підрозділ разом із установчими документами. Еконо­міст банку повинні впевнитися у тому, що клієнт зареєстрованийяк суб’єкт підприємницької діяльності в органах держав­ної реєстрації.

У заяві на отримання кредиту зазначається: дата звернення до банку, дата отримання заяви, назва банку, назва позичальни­ка та його поточний рахунок, сума позики, мета кредиту (найме­нування витрат і цінностей), строк кредиту, перелік документів, що додаються, зобов’язання клі­єнта виконувати вимоги банку з питань кредитування. На бланку заяви банком вказується порядок погашення позики.

Головне завдання початкового етапу кредитування — здійснення аналізу і попередній відбір заявок клієнтів на отри­мання кредиту.

Після ознайомлення з документами економіст кредитно­го відділу банку проводить особисту бесіду з майбутнім по­зичальником.

Кредитному працівникові банку необхідно знати не лише наявний економічний стан підприємства-клієнта, а й резуль­тати діяльності даного підприємства за попередні роки. Йдеть­ся про визначення передумов для одержання позики, спро­можності своєчасно й повністю її погасити разом із відсот­ками, здатності потенційного позичальника виробляти та реалізовувати конкурентоспроможну продукцію (послуги, роботи) та ін.

Багато інформації щодо клієнта дає особистий візит праців­ника банку на підприємство. Це особливо важливо для оцінки тих клієнтів, які вперше звертаються до даного банку. Програма відвідування клієнта на місці має бути де­тально продуманою і переслідувати конкретні цілі.

Підсумки проведеного аналізу економіст кредитного відділу подає у формі висновку на заяву клієнта. В ньому об­ґрунтовується згода на видачу позики або доцільність утри­мання від й надання.

Економічні інтереси комерційного банку полягають у розширенні обсягів кредитних операцій. Але найлегший цілях — припинення відносин з усіма сумнівними клієнтами — не є найкращим. Рішення про надання позички має бути результатом обґрунтованого аналізу й оцінки.

2. Банк до укладання кредитного договору здійснює попе­редній аналіз фінансового стану позичальника і вивчає його кредитоспроможність. Метою аналізу кредитоспроможності є оцінка результатів фінансової діяльності позичальника, на підставі якої банк приймає рішення щодо можливості надання кредиту або припинення кредитних відносин з даним клі­єнтом.

Кредитоспроможність позичальника — це його здат­ність повністю і своєчасно розрахуватися за своїми боргови­ми зобов’язаннями. Кредитоспроможність — поняття більш вузьке, ніж платоспроможність, адже погашення позики — це лише один з видів заборгованості, яку може мати підприєм­ство.

Комерційні банки західних країн використовують на прак­тиці складні системи різноманітних фінансових показників для оцінки кредитоспроможності своїх клієнтів. В Україні НБУ також розробляє для комерційних банків рекомендації щодо визначання фінансового стану і кредитоспроможності позичальників.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встанов­люються вітчизняними комерційними банками самостійно на підставі ґрунтовної і виваженої оцінки фінансової діяльності клієнта, проведеної за підсумками порівняльного аналізу балансів, звітів про фінансові результати та їх використання тощо. В кожному окремому випадку банк повинен визначити сту­пінь ризику, який він готовий взяти на себе.

НБУ рекомендує кожному комерційному банку розробити свою власну систему показників фінансової діяльності пози­чальників. Методика проведення оцінки фінансового стану позичальників оформляється окремим положенням і затвер­джується правлінням комерційного банку.

Комерційний банк повинен щоквартально проводити оцін­ку фінансового стану позичальника. Сам факт визначення кредитоспроможності та фінансового стану клієнта має сти­мулювати підприємство-позичальника підвищувати ефек­тивність своєї фінансово-господарської діяльності.

Для здійснення оцінки фінансового стану і кредитоспро­можності позичальника — юридичної особи слід враховувати чітко визначені об'єктивні по­казники його діяльності, такі як: обсяг реалізації, прибу­ток та збитки; рентабельність; коефіцієнти ліквідності; гро­шові потоки (надходження коштів на рахунки позичальни­ка) для забезпечення повернення позики та сплати відсотків за нею; склад та динаміку дебіторсько-кредиторської забор­гованості тощо. Комерційний банк повинен враховувати та­кож чинники, які багато в чому носять суб'єктивний харак­тер: ефективність управління підприємством позичальника; ринкову позицію позичальника та його залежність від цикліч­них і структурних змін в економіці й галузі; наявність державних замовлень та державної підтримки позичальника; історію погашення кредитної заборгованості позичальника в минулому тощо.

НБУ рекомендує комерційним банком використовувати для економічної оцінки діяльності позичальників такусис­тему фінансових коефіцієнтів:

коефіцієнт загальної ліквідності, який характеризує, наскільки обсяг поточних зобов'язань за кредитами і розра­хунками можна погасити за рахунок усіх мобілізованих обо­ротних активів;

— коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності, який характеризує, наскільки короткострокові зобов’язання можуть бути негайно погашенні швидколіквідними грошовими кош­тами та цінними паперами;

— коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів (коефіцієнт автономності), який характеризує розмір залуче­них коштів на 1 грн. власних коштів;

— коефіцієнт фінансової незалежності, який свідчить про питому вагу власних коштів у загальній сумі заборгованості;

— коефіцієнт маневреності власних коштів, що характе­ризує ступінь мобільності використання власних коштів.

Крім способу оцінки кредитоспроможності позичальників на основі системи фінансових коефіцієнтів в банківській практиці можуть використовуватись й такі способи:

— на основі аналізу грошових потоків;

— на основі аналізу ділового ризику.

Оцінка кредитоспроможності позичальників на основіана­лізу грошових потоків передбачає визначення чистого саль­до різних надходжень і видатків клієнта за певний період: тобто зіставлення надходження (прибуток, амортизація, створен­ня резервів майбутніх витрат, вивільнення коштів, зростання кредиторської заборгованості, збільшення інших пасивів, отри­мання нових позик, збільшення акціонерного капіталу) і витрачання (додаткові вкладення коштів, скорочення кредиторської заборгованості, зменшення інших пасивів, відплив акціонерного капіталу, фінансові витрати, погашення позик) коштів. Для аналізу грошових потоків на підприємстві-позичальни­кові беруться фінансові дані як мінімум за три роки. Кредито­спроможним вважається підприємство, яке має стійке пере­вищення надходжень над витратами коштів.

Оцінка кредитоспроможності на основіаналізу ділового ризику передбачає виділення найвагоміших чинників діло­вого ризику (надійність постачальників, сезонність поставок, тривалість зберігання товарів, рівень цін на товари, ризик введення державою обмежень на вивіз і ввіз імпортних товарів тощо), їх формалізацію, оцінку в балах і визначення на цій основі класу кредитоспроможності того чи іншого конкрет­ного позичальника. Аналіз ступеня ділового ризику у клієнта дозволяє банкові спрогнозувати достатність джерел погашення позики.

НБУ рекомендує комерційним банкам будувати та аналі­зувати динамічні ряди за кожним показником кредитоспро­можності клієнта. Аналіз рядів динаміки дозволяє комерційному банкові простежити еволюцію фінансово-господарської діяльності позичальника та зробити припущення щодо його майбутнього стану.

Згідно з рекомендацією НБУ позичальники можуть бути поділені банком за рейтингом надійності на п'ять класів:

— клас “А”: позичальники, стосовно яких немає жодних сумнівів щодо своєчасності та повноти погашення позики та відсотків за нею;

— клас “Б”: позичальники, до здатності яких щодо своє­часного та повного погашення позик та сплати відсотків за ними на момент класифікації немає претензій, але передба­чена реорганізація, диверсифікація виробництва, зміна про­філю діяльності, регіону роботи тощо чи зовнішні чинники (загальний стан сфери основної діяльності) не дозволяють віднести їх до вищого класу (класу “А”);

— клас “В”: позичальники, що їх якість джерел погашен­ня позик (виручка від реалізації продукції, робіт і послуг тощо) більше не влаштовує банк внаслідок фактів періодичної за­тримки погашення позики та відсотків за нею;

— клас “Г”: позичальники, які не можуть повернути пов­ну суму позики в строк та за умов, передбачених кредитним договором (відсутність повного забезпечення позики заста­вою, негативні фінансові результати тощо);

— клас “Д”: позичальники, подальше кредитування яких неприпустиме, а видані їм позики практично неможливо повернути на час проведення класифікації (хоча це можна буде зробити в судовому порядку).

3. Процес затвердження умов надання позики — одна з центральних складових технології банківського кредитування.

При підготовці до укладення кредитного договору банк проводить так званеструктурування кредиту, тобто ви­значає структурні компоненти майбутньої кредитної операції: вид кредиту, його суму й строк, способи видачі і погашення, забезпечення, відсоткову ставку та інші умови. Важливою проблемою для банку у зв’язку з цим є визначення ступеня допустимості і виправданості кредитного ризику та розроб­лення заходів, які знижують можливість втрат від проведен­ня даної кредитної операції.

Кредитний ризик має підтримуватися в банківській прак­тиці на належному і керованому рівні. Банк укладає кредит­ний договір, як правило, з тими позичальниками, які мають найвищу високу кредитоспроможність і можуть забезпечи­ти своєчасне погашення позики за рахунок отриманих до­ходів. У разі укладання договору та надання кредиту пози­чальникові з недостатньою кредитоспроможністю банку до­цільно вживати таких заходів щодо зниження кредитного ризику: зменшення розміру кредиту, що надається одному позичальнику; страхування кредитів; одержання достатньо­го забезпечення за виданими кредитами шляхом укладання договору застави на майно, цінні папери позичальника; на­дання позичальником поручительств, гарантій інших органі­зацій; скорочення строків користування кредитом тощо. Кредитний процес потребує попереднього прогнозування, щоб звести ризик до мінімуму. Оцінка ризику — першочер­гова справа за розробки умов майбутньої позики.

НБУ встановлює розмір, порядок формування та викорис­тання резерву на можливі втрати за позиками комерційних банків. Класифікація виданих кредитів та оцінка кредитних ризиків здійснюються комерційними банками залежно від наявності відповідного реального забезпечення, а також кіль­кості днів простроченої заборгованості.

Забезпечені кредити — це кредити, які мають забезпе­чення у вигляді ліквідної застави, реальна (ринкова) вартість якої перевищує кредитну заборгованість не менше як на 25%, або ті, які мають гарантію уряду України або банківську гарантію.

Недостатньо забезпечені кредити — це кредити, які мають забезпечення у вигляді ліквідної застави, реальна (рин­кова) вартість якої становить не менше 60% від суми кре­дитної заборгованості; кредити, застраховані у встановлено­му порядку, та кредити, надані під гарантії, договори-поруки юридичних осіб.

Незабезпечені кредити — це кредити, які не мають за­безпечення або за якими реальна (ринкова) вартість забезпе­чення становить менше 60 відсотків від суми кредитної за­боргованості.

Розробляючи умови майбутньої кредитної опе­рації, банк повинен правильно визначити групу, до якої відно­ситься дана позика.

Будь-яка кредитна угода має сприяти створенню якісного і високоприбуткового кредитного портфеля банку. Банківські установи зобов’язані за станом на перше число кварталу (місяця) розглядати свій кредитний портфель з метою оцін­ки кредитних ризиків.

У кредитному договорі має бути передбачена чітка про­цедура розгляду і вирішення всіх самих складних проблем, що виникатимуть у процесі здійснення кредитної операції. Підготовку до укладення кредитного договору здійснюють кредитні комітети (у відділеннях та філіях — кредитні ко­місії) комерційних банків.

Необхідне чітке визначення напрямків використання на­даного кредиту: споживчі, промислові, на формування обіго­вих коштів, інвестиційні, сезонні, на усунення тимчасових фінансових труднощів, проміжні, на операції з цінними па­перами, імпортні та експортні і таке інше.

Заведено виділя­ти кредити в поточну діяльність та кредити в інвестиційну діяльність.Кредити в поточну діяльність — це позики, надані позичальникам на задоволення тимчасової потреби в коштах для фінансування поточних активів у разі розриву між часом надходження коштів і часом здійснення затрат (овердрафти, кредити, надані за постійними кредитними лініями на купівлю сировини та інших виробничих запасів, на сезонні затрати або на рефінансування комерційного кредиту між підприємствами (врахування векселів, факторинг тощо)).Кредити в інвестиційну діяльність — це кредити, надані по­зичальникам на задоволення тимчасової потреби в коштах при здійсненні ними інвестиційних вкладень (на будівництво та освоєння землі, на купівлю будівель, споруд, обладнання та землі, фінансовий лізинг тощо).

Підготовка кредитного договору — це творчий процес, який вимагає від банківських працівників знань, аналітичного мис­лення, гнучкості в оцінці, вміння прогнозувати хід економіч­них подій тощо. Оптимальність умов кредиту визначається на основі співставлення очікуваного прибутку і величини ризику.

Одне з найскладніших завдань для банку — правильно визначити можливу рентабельність проекту, який передба­чається кредитувати. Позичальник має аргументовано довес­ти, що позика буде використана ефективно і без проблем повернута в банк у визначений термін з відсотками. У зв'яз­ку з цим економісти кредитного відділу повинні проаналі­зувати бізнес-план проекту та результати спеціальних мар­кетингових досліджені потенціальних позичальників, оцінити перспективи їхньої діяльності на відповідних ринках. Для комерційного банку важливо, щоб у фінансуванні об'єктів кредитної угоди брали участь кошти не тільки банку, а й самого позичальника.

Для банку важливою є проблема гарантій повернення кре­диту. Тому банківські працівники мають отримати від по­зичальників найбільш точну інформацію про джерела пога­шення позики.

“Ціна” кредиту визначається процентною політикою банку і враховує комплекс чинників.

Одними із центральних проблем, при укла­данні кредитного договору, є визначення термінів надання і суми позики. Неправильне визначення термінів надання кредиту призводитиме до погіршання фінансового стану позичаль­ників (у разі надмірно напружених термінів погашення по­зики) або до виникнення труднощів у банку (у разі “лібераль­них” строків погашення кредиту). Невигідним буде для банку як заниження, так і завищення суми позики. В першому випадку у позичальника матиме місце дефіцит коштів, що обумовлюватиме збитковість проекту, який кредитується, а отже, і загрозу непогашення кредиту; в другому випадку по­зичальник отримує надлишкові кошти, що послаблює стиму­ли до їх дійсно раціонального використання.

Через великі обсяги і специфіку аналітичної роботи з майбутніми позичальниками в банку можуть бути створені і діяти два окремих структурних підрозділи: відділ кредитного аналізу і кре­дитний відділ. У відділі кредитного аналізу має бути в наяв­ності і постійно поповнюватися картотека кредитної інфор­мації, що включає найповніші дані про взаємовідносини банку і клієнтів-позичальників. Працівники кредитного від­ділу повинні готувати кінцеву кредитну пропозицію з обґрун­туванням доцільності або недоцільності для банку надання позики даному клієнтові під даний проект. Кінцеве рішення щодо кредитної угоди приймає кредитний комітет (комісія) банку.

Після прийняття банком рішення про надання позики і визначення її умов оформляються кредитний договір і термі­нове зобов’язання.

Термінове зобов’язання за позичкою банку — це доку­мент, що дає банкові право на беззаперечне списування коштів з рахунка позичальника для погашення кредиту після настан­ня зазначених у ньому строків платежу. Термінове зобов’язання надається банкові позичальником як обов’язків додаток до кредитного договору на окремому бланку при одержанні позички і містить: наймену­вання і код позичальника, найменування і код банку пози­чальника, сума кредиту, строк платежу (число, місяць, рік прописом), підписи керівників підприємства і банку, номери відповідних рахунків. На звороті термінового зобов’язання розміщено таблицю, в яку вноситимуться відмітки про спла­ту: дата, сума, залишок, підпис.

Кредитний договір підписує голова правління банку чи його заступники на підставі прийнятого кредитним комітетом (комісією) рішення.

 

4. Вітчизняні комерційні банки використовують такі основні форми забезпечення кредиту: застава рухомого і нерухомого майна; гарантії і поручительства третіх осіб; страхування ризику позики; уступка дебіторської заборгованості; неустой­ка (штрафи, пеня). Кожна з форм забезпечення повернення кредиту оформляється окремим документом, що має юридичну силу і закріплює за кредитором певне фінансове джерело для погашення позики у разі відсутності коштів у позичальника після настання строку погашення кредиту.

Для будь-якої кредитно-фінансової установи забезпечен­ня наданих позик є серйозною проблемою. Належне забезпе­чення кредитної операції суттєво знижує ризик втрат від неповернення кредиту.

Порядок забезпечення виконання кредитних зобов’язань заставою регулюється Законом України “Про заставу” (від 2 жовтня 1995 p.) і договором застави.

Застава — це спосіб забезпечення будь-якого (в тому числі й кредитного) зобов’язання. Банк укладає з позичальником окремий договір застави. Предметом застави є високоліквідні то­варно-матеріальні цінності, готова продукція, цінні папери тощо.

У банківській практиці застава майна випливає із застав­ного зобов'язання, що видається позичальником (заставодав­цем) кредитору (заставодержателю) і потверджує право останнього у разі невиконання платіжного зобов’язання отримати переважне задоволення претензії (перед іншими кредитора­ми) з вартості закладеного майна. Для фактичної реалізації заставленого майна кредитору не потрібно порушувати щодо позичальника судовий позов. Сам факт наявності застави дає комерційному банкові особливі права щодо розпорядження заставним майном.

У договорі застави має бути зазначено суть забезпече­ної заставою вимоги, її розмір і строк виконання зобов'язан­ня, опис предмета застави, а також будь-які інші умови, віднос­но яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута угода. Предметом застави можуть бути майно і майнові права. У разі надання кредиту під заставу майна банк повинен враховувати: по-перше, позичальник має бути власником заставленого майна або мати право оперативного управління ним; по-друге, по­зичальник повинен подати офіційну інформацію, яка б потвер­джувала, що дане майно не було вже заставлене раніше за невиконаними зобов’язаннями; по-третє, предмет застави має бути правильно оформлений як власність; по-четверте, пред­мет застави має мати визначену ціну, потверджену докумен­тально (для нерухомості — довідка фірми, що має ліцензію на оцінку та документ про право власності). Для банку головною вимогою до вибо­ру предмета застави є рівень його ліквідності. Майно, що пе­ребуває у спільній власності, може бути передано у заставу тільки за згодою усіх співвласників. Предмет застави в не­обхідних випадках має бути застрахований. Страхове свідо­цтво є додатком до договору застави. До оформлення догово­ру застави сторонами на місці має бути проведений огляд та оцінка майна.

Необхідною передумовою використання застави майна як форми забезпечення кредиту є перевищення величини вартості застави над вартістю наданого кредиту. Чим більша ця різниця, тим, в принципі, й вище забезпеченість позики. Ко­мерційному банкові економічно невигідно надавати кредит у сумі, яка дорівнює (а не є меншою) вартості заставного майна.

Банки розробляють і використовують в практичній роботі нормативи оцінки майна, що передається у заставу в забезпе­чення кредиту. Найнадійнішими вважаються такі предмети застави (що оцінюються в 100%): грошові кошти, гарантії першокласних банків за умови попереднього вивчення рей­тингу банку за світовою класифікацією, гарантії уряду. Оцінка об'єктів нерухомості проводиться у межах встановленого “коридору” (вилки) нормативу, з урахуванням призначення об’єктів, місцезнаходження, ефективності використання приміщень, ліквідності на ринку тощо. Оцінка обладнання проводиться з урахуванням ліквідності на ринку, фізичного стану, ефективності викори­стання тощо. Щодо готової продукції і товарів в обороті, то найвищу оцінку мають предмети застави з високим рівнем ліквідності, запасом терміну придатності, який не менше ніж вдвічі перевищує термін дії кредиту.

Кредитор повинен мати реальну можливість погасити з вартості заставленого майна після його реалізації основну суму боргу, відсотки, всі витрати, пов’язані із здійсненням кредитної операції (включаючи зберігання предмета заста­ви), і, крім того, відшкодувати так званий втрачений при­буток.

Важливе значення має проведення правильної ринкової оцінки вартості предмета застави, яка має включати суму кредиту і відсотків за ним. Банк має право контролювати збереження заставленого майна. При оформлені договору на заставу товарів, матері­алів чи продукції слід враховувати, що вони є предметом застави лише до моменту їх реалізації чи переробки, після чого договір втрачає силу і заставодавець повинен замінити предмет застави.

Предметом застави може бути рухоме майно (обладнання, машини, оргтехніка, товари на складі тощо). У цьому разі воно передається у володіння заставодержателю (на його склади) або за взаємною угодою залишається у заставодавця під зам­ком та печаткою заставодержателя. Це окремо оговорюєть­ся в договорі застави.

На зберігання заставодержателю пе­редаються також і цінні папери, якщо вони є предметом за­стави. Ліквідні цінні папери, які вільно обертаються і котиру­ються на фондовому ринку, завжди вважалися надійною за­ставою банківського кредиту.

Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та у порядку, передбачених законом. Застава ру­хомого майна реєструється на підставі заяви заставодержа­теля або заставодавця у Державному реєстрі застав рухомо­го майна. Це необхідно, щоб позичальник не заставив своє майно одразу в кількох банках і одержав кредити, що в багато разів перевищують ринкову вартість цього майна.

У зарубіжній практиці банківсько-кредитної діяльності застава не набула широкого застосування. Необхідність по­стійного контролю за предметом застави, проблеми з реалі­зацією обтяжують комерційні банки і відволікають від ос­новної діяльності.

Застава рухомого майна, при якій майно, що складає пред­мет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателю, називаєтьсязакладом (золото та інші дорогоцінні метали, до­рогоцінні камені, предмети мистецтва, автомобілі). Заклад вико­ристовується лише в крайніх випадках, адже необ­хідність утримання приміщень для збереження відповідних цінностей є економічно невигідним і організаційно незруч­ним.

Гарантія як форма забезпечення повернення кредиту — це зобов’язання третьої особи погасити борг позичальника, коли він фінансове не здатний зробити це самостійно. Якщо гарантія надається юридичною особою, то вона оформлюєть­ся у вигляді гарантійного листа. Банк надає кредит, лише після того, як отримає гарантійний лист з відміткою банку організації-гаранта про його зобов’язання списати з поточного рахунка гаранта відповідну суму боргу та відсотки за позикою. Дія гарантії припиняється після погашення відповідних позик.

Формою забезпечення кредитів є такожпорука. Поручительство третьої особи оформляється як договір поруки між банком-кредитором та поручителем. Договір поруки має містити відповідальність поручителя за виконан­ня на повну суму зобов’язань позичальника. Поручитель і боржник несуть при цьому солідарну фінан­сову відповідальність. Урегулювання всіх спорів за догово­ром поруки здійснюється в арбітражному порядку.

Найнадійнішими вважаються гарантії (поручительства) банків. Комерційні банки — одні з найбільш надійних уста­нов ринку гарантійних послуг.

Однією з форм забезпечення кредитів є їх страхування. У разі страхування кредиту та відсотків за ним банк має ретельно перевірити фінансовий стан страхової компанії, з якою позичальник укладатиме страховий договір. Важливо, щоб у страховому договорі, було зазначено, що страхова ком­панія повністю відповідає за кредитний ризик, включаючи й нецільове використання позики.

За невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань щодо повернення кредиту і виплати від­сотків кредитор вправі стягувати з нього неустойку. Неустой­ка є грошовим зобов’язанням боржника перед кредитором за невиконання або неналежне виконання як договірних, так і позадоговірних зобов’язань. Згідне з Цивільним кодексам України необхідною умовою для стягнення неустойки є факт наявності цивільно-правового зобов’язання.

В одній кредитній операції можуть застосовуватися кілька різних форм забезпечення повернення позики.

 

5. Ефективність здійснення кредитної операції багато в чому визначається правильним способом надання позики.

Надання банківського кредиту може здійснюватись одно­часно, періодично або частинами (поетапно). Взаємовигідним для банку і позичальників є надання кредиту в повному об­сязі шляхом зарахування коштів на відповідний кредитний рахунок із наступним використанням їх тоді, коли в цьому виникає необхідність. У світовій банківській практиці най­поширенішими способами надання позик є кредитна лінія, контокорент, овердрафт, автоматично поновлюваний (револь­верний) кредит. Кредит може надаватися як у безготівковій, так і в готівковій фордах.

Видача кредиту відбувається шляхом оплати з кредитно­го рахунка платіжних документів за об’єкти кредитування чи перерахування коштів на поточний рахунок позичальни­ка на підставі розпорядження кредитного відділу. Викорис­тання окремих кредитних рахунків та оплата з них розра­хунково-платіжних документів, виставлених клієнтові, дають банку можливість здійснювати належний контроль за цільо­вим використанням позик і процедурою їх погашення. Якщо кредит надається шляхом перерахування на поточний раху­нок клієнта, банку важче проконтролювати, на які цілі вико­ристовуються надані кредити, особливо якщо рахунок пози­чальника знаходиться з іншому банку.

Кредитний рахунок відкривається на договірній основі як юридичним, так і фізичним особам у будь-якій установі банку, яка має право видавати кредити, з дотриманням вимог чинного законодавства.

У практиці діяльності вітчизняних комерційних банків най­частіше використовуються прості кредитні рахунки. Кредитні рахунки призначені для обліку кредитів, нада­них шляхом оплати розрахункових документів чи перера­хування на поточний рахунок позичальника відповідно до умов кредитного договору. Сума боргу позичальника фіксуєть­ся за дебетом кредитного рахунка, а погашення заборгова­ності відображається за кредитом.

Кредитні рахунки є активними рахунками: при наданні кредиту вони дебетуються, а при погашенні — кредитують­ся. Одному і тому ж позичальникові банк може відкрити декілька кредитних рахунків залежно від специфіки об’єктів кредитування.

Технологія надання кредиту залежить від цільової спря­мованості позики, від мети, для реалізації якої вона надаєть­ся: виробництво, інвестиції, комерційна (торговельна) діяль­ність тощо.

У разі короткострокового кредитування позика може на­даватися під поточну виробничу діяльність, на закупівлю сировини, матеріалів, оплату робіт (послуг) тощо. У разі дов­гострокового кредитування позика береться на цілі, пов’язані з підвищенням технічного рівня виробництва, стимулюван­ням випуску нових видів продукції, витратами, пов’язаними з капітальним будівництвом, реконструкцією або технічним переозброєнням об'єктів виробничого призначення тощо. При довгостроковому кредитуванні використовуються інші спо­соби надання кредиту порівняно з короткостроковими пози­ками. Довгостроковий кредит зараховується позичальникові на кредитний рахунок і використовується ним на оплату платіжних документів за поставку обладнання, машин, при­ладів, матеріалів, виконані будівельно-монтажні, проектні та інші роботи. Для цільового довгострокового кредитування відкривається кредитна лінія.

Особливості кредитування за контокорентним рахунком було розглянуто раніше. Спосіб надання кре­диту за контокорентом пов’язаний з наявністю дебетового сальдо на контокорентному рахунку. Кредит надається в цьому випадку в сумі дебетового сальдо на рахунку, що ви­ник. На контокорентному рахунку сальдо виводиться, як правило, щоденно. Цей кредит не має чітко визначеної цільової спрямованості. В кредитному договорі може встановлюватися перелік платежів, що здійснюватимуться за дебетом контокорентно­го рахунка. Отже, специфічними рисами способу надання кре­диту за контокорентом є знеособленість об’єкта кредитуван­ня і автоматизм формування позичкової заборгованості.

У розвинутих країнах світу контокорентна форма креди­тування вводиться комерційними банками для першоклас­них найбільш надійних позичальників — великих компаній для надання позик на поточну виробничу діяльність.

Овердрафт є способом короткострокового кредитування укрупненої потреби клієнта в коштах у разі їх недостатності для завершення поточних розрахунків. На­дання кредиту у формі овердрафту дуже поширене в прак­тиці англійських банків.

При овердрафті застосовується такий механізм надання позики: якщо сума платежу, зазначена у платіжному доку­менті клієнта, перевищує залишок коштів на поточному ра­хунку, то різниця (дебетове сальдо) автоматично оплачуєть­ся банком за рахунок кредиту, але в межах невикористаного ліміту. Якщо сума платежу перевищує залишок ліміту кре­дитування, то позика банком не надається.

Спосіб надання кредиту на основі кредитної лінії дозволяє задовольняти тимчасові потреби позичаль­ників в обігових коштах. Для позичальника такий спосіб отримання позики є економічно вигідним, адже відсотки сплачуються у цьому разі не з усього кредитного ліміту, а лише за ту суму, яку фактично використав (позичив) позичальник на даний момент.

Специфічне місце серед способів надання кредиту посідає форфейтинг. Форфейтинг (від англ. forfeiting — відмова від прав) — це банківська операція з придбання комерційного зобов’язання позичальника (покупця) перед кредитором (продавцем). Операція “форфейтинг” подібна за своїм змістом до операції “факторинг”. Проте, на відміну від факторингу, форфейтинг є одноразовою операцією, що пов’язана із стягненням грошових коштів на основі набуття прав на товари і послуги. Форфейтинг є комерційним зобов’язанням, що забезпечене простим або переказним векселем (тра­тою) без права власника трати або векселя звернутися за відшкодуванням до попереднього власника зобов’язання.

Форфейтинг як механізм обліку зовнішнього торговельного боргу з використанням переказних векселів забезпечує екс­портерові отримання кредиту від банку-форфейтера.

 

6. Погашення (повернення) позики здійснюється або однією сумою одночасно по закінченні строку користування пози­кою, або періодично протягом всього терміну дії кредитної угоди. Конкретний спосіб погашення позики пе­редбачається в тексті кредитного договору і термінового зобов'язання.

Первинним джерелом погашення кредиту є доходи по­зичальника. У разі фінансової неспроможності позичальни­ка джерелом повернення позики може виступати виручка від реалізації заставленого майна, перерахування коштів гаран­том або страховою компанією. Позика може бути відшкодо­вана також шляхом продажу активів позичальника, прода­жу акцій, отримання позики в іншого кредитора тощо.

Згідно з умовами кредитного договору позичальник пови­нен добровільно виконувати свої платіжні зобов’язання пе­ред банком. Погашення позики здійснюється в день настан­ня терміну платежу чи в інший визначений період за наяв­ності коштів на поточному рахунку позичальника. При по­гашенні позики готівкою клієнт у відповідні терміни вносить гроші в касу банку.

Крім добровільного виділяють також примусовий спосіб погашення позик. Сума боргу в цьому випадку списується з банківського рахунка позичальника без його згоди (приму­сово) за виконавчими документами судів.

У разі короткострокових кредитів, як правило, використовується порядок одноразового погашення позики після закінчення терміну кредитування. У разі довгострокових кредитів, як правило, погашення позики здійснюється рівними частками протягом усього тер­міну кредитної операції. Для банку вигідним єрегресивний механізм погашення кредиту, коли на початку погашення позики вноситься більша частина коштів, а потім — менша. Протилежним єдегресивний механізм погашення кредиту,коли спочатку погашається менша сума, а потім — більша.

Найповніше сутність регресивного механізму погашення кредиту проявляється в умовах використання так званої дисконтної позики. При наданні цієї позики ще на почат­ковій стадії здійснюється відрахування з основної величини кредиту суми відсотків. У цій ситуації позичальник одержує позику з вирахуванням відсотків, а в кінці кредитного пері­оду сплачує номінальну вартість позики.

Кошти для погашення заборгованості в першу чергу направляються для сплати відсотків за користування кредитом, потім — простроченої заборгованості; сума, що залишається, направляється на погашення основної суми кредиту.

Відстрочення погашення кредиту з підвищенням відсот­кової ставки здійснюється банком у виняткових випадках, у разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових ускладнень через непередбачені обставини за умови вжиття позичальником відповідних заходів щодо їх усунення. Це відстрочення має бути оформлене додатковим договором між позичальником і банком, який є невід'ємною частиною кре­дитного договору.

Своєчасно непогашені позички обліковуються в банку як несплачена в строк заборгованість. Якщо, незважаючи на всі заходи банку щодо позичальника, погашення наданих пози­чок не проводиться, кредит вважається сумнівним, до повер­нення.

Банк повинен вживати всіх необхідних заходів щодо за­безпечення повного і своєчасного погашення позики. Якщо вжиті заходи не дають необхідного ефекту, то банкові зали­шається вимагати від позичальника погашення боргу за рі­шенням судових органів. Комерційні банки зобов'язані у кожному випадку неповернення кредиту та нарахованих від­сотків за користування кредитом вирішувати питання про стягнення заборгованості у встановленому чинним законо­давством порядку, а у разі неможливості стягнення — пору­шувати у суді справу про банкрутство.

Важливою юридичною нормою щодо механізму погашен­ня кредитів є термін позовної давності щодо погашення позик.

У світовій банківській практиці частка проблемних кредитів, більша за 8—10% вважається суттєвим негативним чинни­ком, здатним спровокувати загальну банківську кризу.

Повне повернення позики з відсотками і закриття кре­дитної справи є завершальним етапом кредитного процесу.

 

7. Забезпечення ефективності та надійності здійснення кре­дитних операцій вимагає від комерційного банку організації постійного моніторингу всіх стадій реалізації кредитного процесу. Проведення моніторингу кредиту починається відра­зу після надання позики клієнту (отримання ним позики). Основна мета моніторингу - налагодження ефектив­ної організації кредитного процесу і пошуку досконаліших механізмів кредитування.

У процесі контролю за кредитними операціями особливу увагу банк повинен приділяти таким проблемам: дотримання принципів кредитування (цільової спрямованості, забез­печеності, терміновості); виявлення проблемних кредитів і розробка заходів з ліквідації заборгованості; аналіз якості та структури кредитного портфеля банку в цілому; контроль кредитного ризику; моніторинг кредитного ринку і розробка заходів щодо розширення участі в ньому банку тощо. Вимо­га щодо своєчасності і повноти погашення кредиту невід­дільна від питання постійного контролю за розміром і якістю отриманого забезпечення. Банк здійснює контроль за цільовим використанням позики. За невиконання або неналежне виконання прийнятих на себе згідно з кредитним договором зобов’язань винна сторона відшкодовує іншій стороні всі за­подіяні останній у зв’язку з цим збитки, а також сплачує штрафи, пеню, неустойки, передбачені умовами кредитного договору.

З метою регулювання кредитної сфери, як в західних краї­нах, так і в Україні Центральний банк обмежує суму кредиту, яка може бути надана одному позичальникові. Це дозволяє уникнути надмірної концентрації кредитів і зменшити кредитний ризик.

Лише суворий контроль за кредитним процесом в цілому дозволяє забезпечити безпеку, надійність і прибутковість кре­дитних операцій комерційних банків. Звідси випливають два правила, які є важливими для успішної кредитної діяльності будь-якого банка: 1) кожний банк повинен мати свою систе­му моніторингу кредитних операцій; 2) кредитний контроль мають здійснювати найбільш кваліфіковані й досвідчені пра­цівники банку.

Як в економічному, так і в юридичному аспектах на перше місце в комерційних банках виходить завдання забезпечен­ня внутрішнього контролю за дотриманням банківських ін­струкцій і положень щодо проведення кредитних операцій.

Для ефективного контролю за виконанням умов кредит­ного договору економісти кредитного відділу банку форму­ють і ведуть “кредитну справу” кожного позичальника в розрізі конкретної позичкової операції. Для моніторингу вчасності погашення позичальником заборгованості за креди­том кредитні працівники банку складають на основі термі­нових зобов’язань перелік сум платежів за строками. Вико­ристовуючи цей перелік, вони контролюють повноту погашен­ня даних платежів.

У разі несвоєчасного погашення боргу за позикою та сплати відсотків (комісій), за відсутності домовленості про відстро­чення погашення кредиту, банк має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених договором. Ба­гаторазова пролонгація позики негативно відбивається на ліквідності позичкового портфеля банку і збільшує кредит­ний ризик.

Важливе економічне та юридичне значення моніторингу кредитних операцій в сучасній банківській практиці Украї­ни пов’язане зі зловживаннями, що часто мають місце при видачі позик. Кредитні відносини стали в умовах кризової економіки одним з найбільш уразливих місць для криміналь­них посягань. Найпоширенішим способом отримання неза­конних кредитів є створення фіктивних комерційних фірм (організацій) без наміру займатися господарською діяльністю. Такі організації “самоліквідуються” після одержання бан­ківського кредиту. Мають місце також випадки отримання кредитів незаконним шляхом за допомогою злочинного зго­вору недобросовісних позичальників з представниками бан­ку. Зрозуміло, що ці кредити з самого початку зорієнтовані на неповернення.

Порядок здійснення моніторингу кредитних операцій має бути закріплений у банківських інструкціях і положеннях про кредитування.


<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
в комерційному банку | 




Дата добавления: 2016-11-02; просмотров: 1318;


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам перенёс пользу информационный материал, или помог в учебе – поделитесь этим сайтом с друзьями и знакомыми.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2024 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.049 сек.