Теорії соціальної стратифікації

Люди – істоти колективні, об’єднані в спільноти, громади, групи. Групам, спільнотам притаманні такі риси й форми поведінки, які не проявляються в індивідів, адже вони виробляються в процесі колективної взаємодії. Ці об’єднання відіграють, як правило, роль опосередкованих суб’єктів у світі політики. Такий груповий рівень політики є елементарною одиницею і фундаментальною основою політичного процесу. Саме з групового рівня, який організований в кожному суспільстві в певну соціальну структуру, проявляються основні риси політичних систем.

Соціальна структура і політична структура суспільства взаємозалежні і взаємно детерміновані. Характер соціальної структури й інтереси соціальних груп відображаються в політичній системі, а функціонування політичної системи впливає на розвиток соціальної структури, задовольняючи, підтримуючи, гальмуючи або навіть ігноруючи інтереси тих чи інших соціальних верств.

У соціальній науці для аналізу соціальної структури й соціальних процесів використовуються теорії соціальної стратифікації.

До таких ознак найчастіше відносять власність (вартість майна, прибутки), владу (адміністративне становище, політичну приналежність), соціальний статус (вид діяльності, кваліфікацію, освіту й ін.). На цій основі соціологи традиційно диференціюють усе населення на нижчі, середні й вищі класи. До вищого класу відносять власників значних багатств, що одержують високі прибутки, мають максимальний доступ до соціальних благ, влади, елітної освіти й престижних професій. Це переважно великі підприємці й керівники високого рангу. Середній клас утворюють представники дрібного й середнього бізнесу (старий середній клас), управлінський персонал, фахівці, працівники сфери освіти, торгівлі, медичного обслуговування, фермери (новий середній клас). До нижчого класу відносять осіб фізичної праці й некваліфікованих найманих робітників, зайнятих в усіх сферах. Усередині кожного із цих класів виділяють вищі, середні і нижчі верстви, прошарки.

Соціальна верства розглядається як така соціальна спільнота, яку в соціальній структурі визначають спільні інтереси й умови їх реалізації. Поняття «клас», на відміну від понять «верства», “прошарок” (strata), використовується на позначення не просто відмінних, а конфліктуючих груп населення. Прошарки бувають внутрішньокласові й міжкласові. Соціальна стратифікація в цілому і класовий поділ зокрема виникають через обмеженість матеріальних ресурсів та обумовлену цією обмеженістю суспільну нерівність. У боротьбі за розподіл і перерозподіл ресурсів населення тієї чи іншої країни саме себе структурує залежно від можливості доступу до них. У різні періоди історії й у різних країнах сучасного світу можна знайти різні системи стратифікації населення: рабовласницьку, кастову, станову і класову.

Історичні форми соціальної стратифікації

До цього переліку можна додати ще й корпоративну систему, що, на думку Е. Дюркгейма, повинна прийти на зміну класовій.

У наш час у соціальній науці домінує багатомірний підхід до вивчення соціальної стратифікації. Кожна соціальна група виділяється серед населення на основі агрегування (об'єднання) значної кількості ознак, що притаманні конкретним людям різною мірою й у різних поєднаннях. Відомий англійський вчений Гідденс, наприклад, поділяє все населення сучасних індустріальних західних країн на вищий, середній і робітничий клас. Відсутність градації «нижчий клас» пояснюється тим, що більшість не хоче відносити себе до цього класу, тоді як до робітничого класу відносять себе без вагань [Гідденс]. Тут ми стикаємося з проблемою співвідношення двох способів соціального структурування:

об'єктивного (суспільне становище людей) і

суб'єктивного (ідентифікація людей із цим становищем).

Соціальна ідентифікація (від лат. identicus — тотожний) являє собою процес ототожнення людини з певною статусною групою й одночасно дистанціювання від інших. Перші спроби американських соціологів вивчити стратифікацію населення США на основі «чистої» трирівневої моделі (вищий-середній-нижчий клас), призвели до абсурдного результату: 80% опитаних віднесли себе до середнього класу [Гідденс]. Тому, вивчаючи стратифікацію, необхідно поєднати об'єктивний і суб'єктивний методи: аналіз соціальних позицій та аналіз соціальної ідентифікації.

Серед теорій соціальної стратифікації заслуговують на увагу насамперед класичні теорії К. Маркса і М. Вебера.

Маркс трактував класи як реально існуючі групи людей з антагоністичними інтересами. Основу поділу людей на такі групи він вбачав у поділі людської діяльності на роботу та управління в умовах панування приватної форми присвоєння результатів праці. В усіх суспільствах, що існували в історії, Маркс виділяв дві протиборчі групи: вільних (рабовласників) і рабів, поміщиків і кріпаків, буржуа (власників підприємств) і пролетарів (наймані робітники). На його думку, класова система – це система домінування одних людей над іншими, що дозволяє експлуатувати чужу неоплачену працю, тобто перетворювати у свою приватну власність блага, створені іншими людьми. Усяке поліпшення умов життя одного класу можливе тільки за рахунок погіршення умов життя іншого. Це є причиною невпинної класової боротьби, апогеєм (вищою точкою) якої стають революції. Останні закріплюють перемогу більш прогресивного класу та змінюють політичну систему суспільства. Так буде доти, поки приватний спосіб присвоєння благ, що породжує класові протилежності, не буде замінено на суспільний, за якого ці протилежності зникнуть. Основою класової нерівності Маркс вважає такі об'єктивні умови виробництва матеріальних благ, коли одні люди можуть збагачуватися за рахунок інших. Тому, з погляду марксизму, вивчаючи соціальну стратифікацію, необхідно в першу чергу враховувати такі характеристики, як місце в системі виробництва, відношення до засобів виробництва, вид діяльності, роль в управлінні виробництвом, джерела й розміри доходів.

Теорія стратифікації Вебера грунтується на врахуванні не тільки об'єктивних (економічний інтерес), але і суб'єктивних (престиж і влада) факторів. Якщо на основі економічного інтересу люди поділяються на класи, то залежно від престижності своїх соціальних позицій вони структуруються на статусні групи (професійні, кваліфікаційні, освітні), а стосовно ставлення до влади - на партії. Причому ці два види стратифікації можуть не збігатися. Наприклад, у сучасній Україні найбільш престижними є професії юриста й економіста, хоч за рівнем доходів їх випереджають працівники торгівлі. А 40 років тому в нас найбільш престижною була професія інженера, хоч за рівнем реальних доходів на першому місці були номенклатурні працівники партійного і державного апарату. Тут основним структуруючим фактором є ставлення людей до об'єктивно існуючих у суспільстві соціальних відмінностей, які визначались тоді близькістю чи віддаленістю до влади.

Партії являють собою угруповання людей, мобілізованих для боротьби за владу. Вони виникають не тільки на класовій, але й на професійній, етнічній, релігійній основі і можуть включати представників різних класів і статусних груп, об'єднаних спільними політичними інтересами. Партії посідають певні позиції одна щодо одної, так само як і статусні групи. Вступ до тієї чи іншої партії або вихід з неї – результат добровільного рішення індивіда на основі суб'єктивної оцінки ним політичних відмінностей, що існують у суспільстві внаслідок нерівного доступу людей до державної влади.

Доповнення об'єктивних параметрів соціальної стратифікації суб'єктивними є особливістю веберівського підходу, що сприяв утвердженню загальноприйнятого в наш час уявлення про багатовимірність соціального простору. Особливу роль у формуванні цього підходу відіграли праці російського (а з 1930 р. — американського) соціолога Пітірима Сорокіна.

П.А.Сорокін (1889—1968) розробив систему, що складається з множини ознак, наявність яких зумовлює групування подібних стосовно цих ознак індивідів. Він структурував людей на такі найважливіші групи: 1) расові, 2) статеві, 3)вікові, 4) сімейні, 5) державні, 6) мовні, 7) професійні, 8) майнові, 9) правові, 10) територіальні, 11) релігійні, 12) партійні, 13) психоідеологічні.

Елементарною групою П.А. Сорокін називав «реальну, а не вигадану сукупність осіб, об'єднаних в єдине взаємопов’язане ціле якоюсь однією ознакою - достатньо виразною і не зводимою до інших ознак». Групи, об'єднані в єдине ціле на підставі декількох ознак, він називав кумулятивними. Такі групи можна виділяти на основі інтегральних критеріїв, наприклад професійно-партійно-расових й інших комбінацій перерахованих вище елементарних соціальних ознак. Клас, із цього погляду, являє собою різновид кумулятивної соціальної групи, об'єднаної за такими елементарними ознаками, як майнова, професійна, правова. Нація також належить до кумулятивних груп. Такий підхід дає широкі можливості для структурування населення з метою виділення внутрішньо однорідних «сукупностей осіб» і має велике значення для вивчення механізмів соціальної обумовленості політичної поведінки людей. Сорокін запровадив у науковий обіг багато понять, які використовують соціологи й політологи: «соціальний простір», “політичний простір”, «соціальна дистанція», «соціальна позиція», “політична стратифікація” й ін.

Оригінальну теорію стратифікації розробив сучасний французький політолог П’єр Бурдьє. Він визначає клас як «сукупність агентів, що посідають схожі позиції» в соціальному просторі – багатовимірному ансамблі автономних полів (економічного, політичного, соціального культурного), де відбувається взаємодія цих агентів. Поля, у свою чергу, утворюються відповідними видами капіталів. «Окремі види капіталу... є владою, що визначає шанси на виграш у даному полі (дійсно, кожному полю... відповідає особливий вид капіталу, що існує в даному полі як влада чи ставка в грі)». Бурдьє виділяє економічний, політичний, соціальний, культурний капітали. Специфічні поєднання цих капіталів утворюють певні позиції в соціальному просторі, які можуть займати різні соціальні агенти (індивідуальні та колективні).

Таким чином, соціальна позиція конкретного агента в цьому просторі може визначатися за його позиціями в різних полях. Кожна така позиція характеризується переліком диспозицій (від лат. dispono — розміщую, розташовую). Диспозиції характеризують взаєморозміщення позицій, тобто їхнє відношення одна до одної. Стосовно конкретного соціального агента диспозиція означає його схильність (тяжіння) до певного типу сприйняття й оцінки інших позицій, а також до відповідного типу поведінки. Сукупність властивих соціальному агенту диспозицій Бурдьє називає габітусом. Габітус визначає ставлення до зайнятої в даний час позиції і, тим самим, вироблення позиції стосовно соціального світу. Він являє собою результат засвоєння чи «узвичаєння» (від франц. habitude - звичка, навичка, звичай) соціальним агентом певної позиції в процесі його соціалізації. У цьому плані габітус можна назвати інкорпорованим (включеним у структуру агента) класом [Бурдьє].

Габітус — це властивий кожному класу особливий принцип конструювання соціального простору, що відрізняє його від інших класів. Можна стверджувати, що клас формується завдяки утворенню габітусу – зближенню схем сприйняття, оцінки і дії в різних соціальних агентів, що займають подібну позицію в соціальному просторі на основі схожих умов життя. Далі, габітус сприяє перетворенню сукупності соціальних агентів з потенційного на реальний клас. Для того, щоб близькі за умовами життя агенти змогли утворити реальний клас, вони повинні не просто зайняти відповідну позицію, але й мобілізуватися для боротьби за свої групові інтереси на основі визначеної стратегії колективної поведінки. Мобілізація групи людей, що об'єктивно займають певну позицію в соціальному просторі, залежить від ступеня їх ідентифікації із цією позицією.

Теоретично сконструйований (можливий) клас не можна ототожнювати з реально існуючим класом. Для з'ясування реальної стратифікації населення необхідно вивчити не тільки сукупність соціальних умов, що об'єктивно детермінують класову структуру, але й сукупність соціальних практик агентів, що суб'єктивно конструюють цю структуру. Недостатньо побудувати теоретичну (що претендує на об'єктивність) класифікацію діючих соціальних агентів, потрібно зіставити її з класифікацією, що самі агенти роблять постійно у своєму повсякденному існуванні, за допомогою чого вони прагнуть змінити свою позицію в об'єктивній класифікації [Бурдьє].

Підхід П. Бурдьє дозволяє відтворити в теорії ту єдність об'єктивного і суб'єктивного, котра існує в соціальній дійсності. На відміну від інших теорій соціальної стратифікації, що протиставляють ці фактори структурування населення, теорія Бурдьє розкриває механізм їх взаємодоповнюваності.