Участь особистості у політичному житті

Роль осбистості в політиці можна оцінити за активністю її участі в політичному житті. Така оцінка враховує вплив особи на політичний процес і політичні відносини.

Політична участь – це здійснення або підтримка певних акцій з метою вираження інтересів, позицій, вимог, настроїв, що панують у масах, формування їх у вигляді конкретних вимог; чинення тиску на органи влади, аби домогтися виконання цих вимог; виявлення свого протесту чи підтримки певних рішеннь.

Людина приходить у політику, керуючись певними мотивами. Причому це стосується і “великих” політиків, і рядових учасників політичного процесу. Йдеться насамперед про три найсуттєвіших види мотивації: компенсаційний, корисливий і безкорисливий.

Компенсаційний мотив полягає в тому, що людина, активно діючи в сфері політики, компенсує відсутні у неї якості. Американський політолог Г.Лассуел, автор компенсаційної теорії, стверджує:”Прагнення людини до влади - це прагнення за допомогою влади підвищити власний престиж”. І в минулому, і в наш час можна знайти чимало прикладів, що підтверджують життєвість такого мотиву; звичайно, йдеться про людей амбітних, політичні претензії котрих не відповідають їхнім фактичним достоїнствам.

Корисливий мотив притаманний тим, хто вбачає в політиці лише можливість отримати блага для себе особисто. За цим мотивом багато хто свого часу вступив до КПРС: цим вони забезпечили для себе просування по службі й отриманя різних побутових пільг. Із цієї причини часто-густо кандидати балотуються до парламенту: разом з отриманням почестей людина одержує членство в тих організаціях, з якими пов’язане надання різних благ.

Безкорисливий мотив зустрічається порівняно рідко. Щоб безкорисливо служити справі, людина заздалегідь повинна відмовитися від благ, бути готовою долати значні труднощі, підпорядковувати всі свої прагнення та вчинки обраній ідеї. Таким був А.Д.Сахаров, який послідовно служив ідеалам гуманізму та справедливості.

У результаті політичної соціалізації залежно від мотивації політичної участі та інших чинників формується певний тип особистості стосовно його ставлення до політики.

Макс Вебер першим розробив класифікацію типів участі особистості в політиці:

· випадкова участь – така форма участі, за якою особистість лише періодично приймає рішення чи здійснює дії, що мають політичні цілі або, точніше, політичний сенс. За такого типу участі часто (проте не завжди) суб’єкт діяльності мало замислюється над тим, що він робить і до чого можуть призвести його дії;

· участь “за сумісництвом” передбачає більш активну участь людини в політичному житті, проте політична діяльність не є для неї головним видом діяльності. Інакше кажучи, участь людини в політиці все ще обумовлена потребами та необхідністю моменту;

· професійна участь полягає в тому, що людина робить політичну діяльність своєю професією. І справа не в тому, що політика стає джерелом прибутків. Набагато важливіше те, що така людина стає експертом, спроможним дати політичні прогнози, а також рекомендації з ефективної політичної діяльності.

Польський вчений Єжи Вятр виділяє п’ять принципово різних у ставленні до політиці типів особистості:

Активісти – це люди, позиція яких стосовно політики та влади як центральної категорії політики є активною. Вони не обов’язково повині на даний момент заохочувати або підтримувати наявну владу. Їхнє ставлення до влади як такої є позитивним; вони переконані в тому, що влада є справжньою цінністю, бажаним благом і самі активно прагнуть до неї або особисто, або як члени певної групи. Тому вони цікавляться політичними проблемами й інформовані про них. Ступінь справжньої поінформованості може бути різним, залежно від якостей індивіда (впливає, наприклад, рівень загальної освіти) та властивостей системи (припустимо, наскільки суспільство ознайомлене з важливою політичною інформацією).

Компетентні спостерігачіцікавляться політикою, розуміють її значення, проте не прагнуть брати в ній участь. Однак за необхідності, під тиском незаперечних аргументів, які, на їхню думку, є вирішальними, вони можуть, наприклад, стати членами політичного керівництва тоді, коли їхня батьківщина перебуває в небезпеці. Коли небезпека минає, вони повертаються до інших справ. Такий тип людей часто трапляється серед учених, письменників.

Компетентні критикивідрізняються категорично негативним ставленням до влади або до політики взагалі. Іхній інтерес до політики тісно пов’язаний насамперед з відразою, огидою до політичної діяльності. Вони поінформовані про неї завдяки своїй негативній позиції.

Пасивні громадяниставляться негативно або нейтрально до влади, не цікавляться політичними справами, хоч, буває, добре обізнані з ними. Їхня поінформованість може базуватися на тому, що як громадяни вони вважають себе зобов’язаними мати певні уявлення про політичне життя, хоч до політичних проблем ставляться байдуже або негативно. По суті, це аполітичні громадяни, хоча й не відчужені.

Аполітичні та відчужені –це люди, які категорично відкидають свою участь у політиці, не цікавляться політикою й мало про неї знають. Вони живуть ніби за межами політичної системи.

Політика, як і будь-яка інша сфера суспільного життя, підпорядковується певним правилам, і будь-яка людина в цілому змушена діяти згідно з ними. Для опису цього аспекту політичних відносин у політології використовують поняття ролі та статусу. Ці поняття політологія запозичила із соціології, і тому, щоб відрізняти їх від відповідних соціологічних термінів, часто-густо говорять про політичну роль і політичний статус.

Політична роль – це стереотип поведінки в політиці, якого людина в процесі політичної взаємодії дотримується з певною регулярністю та протягом достатньо тривалого часу. Політична роль виявляється в сукупності прав і обов’язків, що закріплюються за носієм цієї ролі в результаті виробленої суспільством згоди.

Політичні ролі можуть бути стандартизованими та нестандартизованими. У першому випадку йдется про те, що поведінка людини – носія даної ролі - підпорядковується правилам, які діють у політичній сфері. Нестандартизовані політичні ролі відображають девіантну (таку, що є відхиленням) та інноваційну політичну поведінку. Ці типи поведінки пов’язані із ситуацією, коли носії певної політичної ролі не справджують покладених на них сподівань.

Інноваційна рольова поведінка стоїть біля витоків нових засобів і методів політичної діяльності, яких суспільство раніше не знало. Спочатку іноваційна поведінка сприймається так само, як і девіантна. Проте якщо девіантна поведінка не приводить до встановлення нових типів політичної діяльності та постійно викликає осуд з боку суспільства, то інноваційна поведінка з часом закріплюється та стає природним елементом політичної сфери. Нещодавно іновацїйною поведінкою в Україні вважали використання будь-якої політичної реклами: для громадян це було новим явищем, адже в СРСР політична реклама було просто немислима (бо в ній не було ніякої потреби). Людина, що її використовувала, явно суперечила уявленням про політичного (державного) діяча, які існували в радянському суспільстві. У наш час політична реклама – повсякденна складова нашого життя.

Політичний статус – зворотний бік політичної ролі. Якщо політична роль динамічна та співвідноситься з поведінкою, то політичний статус, навпаки, статичний. Він відсилає до позиції, яку посідає його носій у системі політичних відносин. Політичний статус часто-густо закріплюється юридично, хоч це не є загальним правилом. Політичний статус людини (громадянина) закріплено в Конституції України. Людина згідно з Конституцією має певні права, свободи та обов’язки (права на особисту недоторканність, недоторканість власного житла, право на об’єднання та збори тощо). Права та обов’язки не можуть бути скасовані; держава бере на себе зобов’язання захищати їх і гарантувати можливість реалізації.

Політичні ролі та політичні статуси можуть бути продиктованими та заснованими на досягненнях. Продиктовані спираються на природні засади, наприклад, тільки тому, що народився в сім’ї, що належить до певного прошарку або володіє особливими правами, які переходять дітям у спадок (статус нащадка престолу, який людина отримує лише тому, що народилася в королівській родині).

Політичні статуси та ролі, засновані на досягненнях, людина змушена здобувати власною працею. У такому разі становище людини в суспільстві залежить від рівня її здібностей, а також від успіхів у політичній сфері.

Рівні участі особистості в політичних процесах.

Функціональний рівень передбачає участь у визначенні структури політичної влади, у розробці курсу внутрішньої та зовнішньої політики.

Рівень опосередкованої участі означає участь через обрані органи, через депутатів і громадсько-політичні організації.

Рівень безпосередньої участі відображає особисту участь у різних партійних і політичних акціях, членство в партіях і громадських рухах. На кожному із зазначених рівнів, залежно від конкретних обставин, використовуються такі форми громадсько-політичної участі:

· стаття (лист, замітка) в газеті, участь у радіо та телепередачах;

· участь (виступ) у зборах, мітингах;

· участь у виборах, референдумах;

· діяльність як депутата місцевих рад, парламенту;

· запит депутату;

· участь (або членство) у діяльності політичних партій та у громадських рухах;

· участь у страйках;

· політичне голодування;

· терористичний акт тощо.

Якщо деякі з цих форм є природними, доступними (виступ на зборах, участь у виборах), то інші обумовлені певними якостями людини (написання статті в газету), або здійснюються всупереч законам держави (терористичний акт).

Вибори та референдум – дві основні форми, у яких реалізується участь людей у політичному житті суспільства. У сучасних суспільствах це єдині форми, що втілюють принцип безпосередності демократії та волевиявлення народу.

Функції виборів:

· законний спосіб виявлення власного ставлення до політики держави;

· сприяють стабільності політичної системи суспільства;

· забезпечують різним групам суспільства можливість виявити свої інтереси та політичні переваги;

· за допомогою виборів суспільство контролює владу й у разі незадоволення нею висуває до влади інших людей.

Класифікація виборів:

-вибори до законодавчої влади (до Верховної Ради);

за гілками -вибори до виконавчої влади (президента, мерів);

влади - вибори до судової влади (в Україні не проводяться, в США судді обираються);

за рівнем -загальнонаціональні вибори;

участі -регіональні вибори;

населення -місцеві вибори.

Референдум – ще одна форма впливу населення на політичне життя.

Перший референдум було проведено 1493 року в Швейцарії. Нині референдуми проводяться в усіх демократичних країнах світу.

Класифікація референдумів:

за значенням - обов’язкові референдуми. Проводяться у випадках, коли Конституція або інший законодавчий акт передбачають референдум як єдиний засіб прийняття певного рішення;

- факультативні референдуми. Їх проведення не є обов’язковим; до них звертаються за рішенням державного органу чи за пропозицією політичної партії або будь-якої іншої організації.

за кількістю - загальнонаціональні референдуми, що охоплюють усю учасників країну (націю);

- місцеві референдуми, що проводяться в частині країни (область, район, штат).

Ставлення до референдумів у сучасному світі не є однозначним. Свого часу референдум було дискредитовано нацистською Німеччиною. Там тричі проводилися референдуми з важливих питань, що зрештою зміцнило фашизм. У 1933 році було прийнято рішення про вихід Німеччини з Ліги націй, у 1934 році – рішення про об’єднання посади президента із посадою фюрера, у 1938 році – рішення про приєднання Австрії до Німеччини.

Такі негативні наслідки змушують частину вчених сумніватися в спроможністі референдуму прийняти правильні рішення. Інша частина вважає, що референдум не може бути об’єктивним унаслідок сильного впливу панівного класу на думку населення.

Використання цих та інших форм участі, політична активність особи залежить від багатьох чинників. Найсуттєвішими з них є такі:

1. Засвоєння системи спеціалізованих політичних знань, які допомагають правильно оцінити обстановку, обрати найбільш відповідну щодо моменту форму дій, аргументовано виразити власні погляди. У протилежному випадку, за відсутності таких знань політична участь може призвести до екстремістських дій;

2. Володіння стійкими емоційно-вольовими якостями.Політика сприймається не тільки розумом, але й почуттями. У підсумку створюється певний настрій, що сприяє мобілізації зусиль для активних дій. За відсутності емоційно-вольових якостей політична активність втрачається.

3. Відмова від стереотипів, самостійність позиції. У політичних процесах не залишається місця для застою, догм, стійких стереотипів. У політиці важливо проявляти творчість і вміти відстоювати власну самостійну позицію, до якої людина приходить у результаті життєвого досвіду, обмірковуючи план дій. Виробивши ж власну позицію, важливо твердо її відстоювати, як до цього закликав духовний вождь протестантів Мартин Лютер ще в ХУІ ст.: ”На тому стою - та не можу інакше”.

Тема 4. ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО ТА ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА