Отже, наприкінці XVII ст. в часи Руїни українські землі були повністю розчленовані і захоплені іноземними державами – Росією, Річчю Посполитою, Туреччиною та Кримським ханством. 6 страница

Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільної масової колективізації, яка стала однією з трагічних сторінок української історії. Україні, як основному постачальнику зерна, відводилось особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) "Про темпи колективізації..." (5 січня 1930 року) колективізація в Україні мала завершитись навесні 1931-го. Місцеве керівництво скоротило цей термін до осені 1930 року. Тим часом менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства. Такі високі темпи колективізації могло забезпечити тільки насильство і примус. Це означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгоспи. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, селян примушували подавати заяви, погрожуючи репресіями. Той, хто не вступив до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця.

Одним із головних напрямків колективізації стала "ліквідація куркульства як класу". З цього приводу була прийнята спеціальна по­станова ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. "Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колекти­візації". "Ліквідація" набрала різних форм:

1. Так звані контрреволюційні куркульські активісти-селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню.

2. Заможні "куркулі", не помічені в акціях опору, виселялися у віддалені райони СРСР (Сибір тощо).

3. Менш заможні - виселялися в інші повіти в межах України.

Щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 року було запроваджено систему внутрішніх паспортів, яка практично прикріплювала селян до села і не дозволяла вільно виїзжати з нього.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час загальмувати темпи колективізації - 2 березня 1930 року в газеті “Правда” з'явилась його стаття "Запаморочення від успіхів". Селянам дозволялось покинути колгоспи; близько 50% селян скористалися такою можливістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через запровадження непомірного оподаткування та інші заходи (тим, хто вийшов з колгоспу, не повертали реманент і худобу, надавались найгірші земельні наділи тощо). В результаті – до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати бли­зько 70% господарств, а в 1935 році - 93%. В 1937 році в УРСР налічувалося 27,3 тисячі колгоспів.

Отже, внаслідок колективізації було зламано хребет само­стійному українському селянству, знищено найбільш працьовиту верству населення, вбито мотивацію до праці, почуття господаря. Поневолення останнього відносно незалежного класу селянства призвело до остаточного утвердження тоталітарної системи.

Однією з найжахливіших сторінок вітчизняної історії ХХ століття став голодомор 1932-1933 рр., причинами якого стали сукупність на­ціонально-політичних та соціально-економічних чинників:

- необхідність знищення українського селянства як свідомої на­ціональної верстви, яка відкрито протистояла сталінському режиму;

- непосильні для селян хлібозаготівлі;

- надмірний експорт хліба (в 1933 р. продано за кордон 17,6 млн. центнерів);

- низький ентузіазм селян працювати в громадському господар­стві;

- "викачування" грошей із села для проведення форсованої ін­дустріалізації;

- економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будів­ництво воєнно-комуністичними методами.

Отже, голод 1932-33 років став трагедією України:

1. Вперше в історії людства конфіскація продовольства була за­стосована державою як зброя масового знищення її власного населення з політичною метою. Голодомор 1932-1933 рр., що став нелюдським засобом ліквідації мільйонів українців, є під­твердженням злочинної суті сталінського режиму.

2. Трагедія голодомору 1932-1933 рр. - причини, характер, меха­нізм організації і масштаби - ретельно приховувалися держав­ною правлячою верхівкою СРСР не тільки від міжнародного співтовариства, а й від кількох поколінь наших співвітчизни­ків. Проте спроби навіки замовчати і поховати у плині істори­чного часу правду про голодомор виявилися марними.

3. Крім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод завдав невиправної шкоди українському націона­льному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилось колгоспне село, яке вже ніколи не повстало проти радянської влади.

4. Колективізація приглушила почуття індивідуалізму, яке було основним для ідентичності українського селянина.

5. На декілька поколінь голодомор імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність.

6. Голод перервав тяглість поколінь у розвитку української національної еліти тощо.

Всі ці фактори вказують на те, що голодомор 1932-1933 років був геноцидом, спрямованим проти української нації, особливо селянства.

3. Морально-політична обстановка в Україні в 1930-ті роки

Слід вказати, що з кінця 20-х років, після розгрому "ухилів" і опозицій та остаточного зміцнення Й.Сталіна при владі, чітко окреслилася різка зміна у внутрішній політиці партії, яка, по суті, означала повернення до методів "воєнного комунізму" та масо­вого терору. Йшов активний процес утвердження тоталітарного режиму, який означав всеохоплююче (термін totalis – з латинсь­кої – весь, повний) одержавлення радянського суспільства, всебі­чний контроль над усіма сферами суспільного життя з боку па­нуючої партії. Ставка на масовий терор і репресії – невід'ємна ознака тоталітарного режиму.

Починаючи з 1929 року масові репресії в Україні прокотилися трьома хвилями:

1.1929-31 роки (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація Української Автокефальної Православної Церкви, процес СВУ тощо);

2.1932-34 роки (голодомор, постишевський терор, "кіровська хвиля");

3.1936-38 роки (великий терор, єжовщина тощо).

Процес терору буквально розчавив українську культурну і наукову еліту. За підрахунками Ю.Лавріненка – одного з небагатьох, кому вдалося вижити, а пізніше виїхати на Захід, в УРСР у 30-х роках було ліквідовано майже 80 відсотків творчої інтелігенції. Масовий характер винищення національної еліти дав йому підстави назвати добу 20-30-х років "розстріляним Відроджен­ням".

Репресії були спрямовані також на робітників, селян, служ­бовців, апаратних працівників, членів компартії, військових. Після вбивства С. Кірова (1934 р.) репресії набули нечуваного розмаху. Величезні втрати понесли військові кадри. Були розстріляні М.Тухачевський, І.Уборевич, командуючі військами Київського і Харківського військових округів Й.Якір та І.Дубовий. В резуль­таті масових репресій серед військових лише в сухопутних війсь­ках України не вистачало понад 10 тисяч командирів і 850 політпрацівників.

Позначились на обороноздатності репресії проти керівників виробництва. Були репресовані керівники Дніпрогесу, Запорозького металургійного заводу, "Азовсталі", Краматорського металургійного заводу, Харківського тракторного заводу та ін.

За підрахунками М.Максудова – колишнього радянського демографа, який виїхав за кордон, людські втрати від репресій у 1937-38 роках становили щонайменше 4,5 млн. чоловік, можна стверджувати, що сталінський терор призвів до загибелі кожного десятого українця.

Підсумовуючи трагічну історію 20-30-х років, слід наголосити, що масовим терором була фізично винищена найбільш активна та інтелектуальна частина нації і здійснено моральне розтління тих, хто вцілів. У душах людей надовго поселився страх, а страх перед владою – невід’ємний атрибут тоталітарної сталінської системи. Було утверджено тоталітарний сталінський режим із всеоохоплюючим контролем і репресивним примушенням громадян до виконання партійної владної волі.

Отже, встановлення і панування тоталітарного режиму Україні у 20-30-ті роки було великою трагедією українського народу, спричинило величезні людські жертви, деформацію приро­дного плину історії.

4. Український національно-визвольний рух в західноукраїнських землях. Діяльність ОУН

Розглядаючи дане питання слід наголосити, що Західна Україна не є сталим історико-географічним понят­тям. Найкраще означити цей регіон можна як землі, що до 1939 року не перебували під владою спочатку Росії, а потім Радянсь­кого Союзу. Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 роки перебували в складі трьох держав: Польщі, Румунії і Чехословаччини.

У кожній з цих держав українці становили національну мен­шину. Важко назвати точне число українців, які проживали у міжвоєнну добу на Західній Україні: офіційна статистика того часу відзначається крайньою недостовірністю. Кількість україн­ців у Польщі на початку 30-х років коливалась між 5,2 та 6 млн. осіб. 2/3 українського населення проживало в Галичині, решта на Волині, Поліссі, Холмщині та Лемківщині. Українці були найбільшою національною меншиною у Речі Посполитій (близько 14-16%).

У Румунії серед національних меншин українці за своєю чисельністю поступалися угорцям, німцям, євреям. За офіційною статистикою їхня загальна кількість становила 582 тисячі осіб (приблизно 3% населення), тимчасом українські демографи твердять, що насправді вона наближалась до 1 млн. чоловік. Основним районом проживання українців була Буковина, менша частина заселяла територію Бессарабії біля Хотина і Акермана.

У Чехословаччині згідно зі статистикою проживало 549 тисяч українців. Близько 80% українців мешкало в Закарпатті, ще 15% - у Прящівщині, окрім цього, численна українська громада проживала в Празі. Таким чином, всього у міжвоєнну добу на західноукраїнських землях проживало від 6 до 7 млн. чоловік, тобто в 4-5 разів менше за число українців, які проживали в УРСР наприкінці 20-х років.

Становище західних українців у складі трьох держав не було однаковим. Загалом воно відображало особливості соціально-економічного і політичного життя цих держав.

Становище українців у Польщі. Паризька мирна конференція в 1919 році уповноважила Польщу окупувати Галичину лише тимчасово до остаточного рішення держав-переможниць. Поль­ща запровадила жорстокий окупаційний режим. Було скасовано Галицький крайовий сейм, ліквідовано всі органи самоврядуван­ня. Було заборонено вживати назви "Західна Україна" і "Східна Галичина". Замість цього вживався термін "Малопольська Всходня". Щоб закріпити ці землі за собою, Польща провела в 1921 році перепис населення в краї, в 1922 році – парламентські вибо­ри, включаючи окуповані землі. Українці на знак протесту бой­котували ці заходи. Акцію протесту, саботажу і терору очолила УВО (Українська військова організація), утворена у Відні в 1920 році (очолив Є.Коновалець). До 1923 року у Відні існував еміг­раційний уряд ЗУНР, очолюваний Є.Петрушевичем.

Державам Антанти потрібний був сильний заслон проти бі­льшовицької Росії, яким мала стати Польща. Тому 14 березня 1923 року Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської республіки. Польща обіцяла забезпечити національним меншинам усі права та можливості вільного розвитку і надати Галичині автономію. Польські конституції 1921 і 1935 років підтверджувала правовий статус національних меншин, але це були просто демагогічні обіцянки. У 1923 році міністерство освіти заборонило вживати слова "українець", "український". Замість них були терміни "русин", "руський". Законом 1924 року було заборонено вживати українську мову в усіх державних і муніципальних установах.

У 1924 році прийнято закон про військову колонізацію краю (солдати і офіцери польської армії, що брали участь у війні з більшовиками, безплатно отримували в Галичині земельні наділи до 45 га, так звані осадники). В результаті було роздано 800 тис. га землі, а внаслідок цієї акції переселилися близько 200 тис. польських осадників. Зазнала утисків Українська Православна Церква, особливо на Волині. Наприкінці 30-х тут провели акцію насильницької "ревіндикації" (примусового навернення до католицької віри), під час якої було знищено мало не 200 православ­них церков, а ще близько 150 було передано римо-католикам. В результаті із діючих в 1914 році 389 православних церков у 1939-му залишилась лише 51.

Найкричущим порушенням прав українців була "пацифіка­ція" (заспокоєння), яка охопила близько 500 сіл. Армійські заго­ни і поліція руйнували українські громадські центри, бібліотеки, конфісковували майно, жорстоко карали селян за підпали майна польських осадників, застосовували принцип колективної відпо­відальності всієї української громади за дії її окремих представ­ників. У 1934 році створено спеціальний концентраційний табір Береза Картузька (нині м. Береза в Білорусі), в якому утримували дві тисячі політв'язнів, переважно українців.

І все-таки слід зазначити, що політична систе­ма Польщі ґрунтувалась на конституційних засадах. Це давало можливість українцям, незважаючи на дискримінацію, обстоюва­ти власні інтереси через легальні, офіційні установи державної влади. Певно, саме тому вже в 1925 році українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий політичний спектр(від пропольської до прорадянської і самостійницької орієнтації). В економіці протидія польському офіційному курсу здійснювалась через український кооперативний рух.

Коли тиск польської влади став нестерпним, реакція україн­ського населення дедалі більше почала виходити за межі легальних мирних форм, набирати характеру революційного, а іноді й екстремістського. Очолила цю боротьбу ОУН (Організація українських націоналістів), яка була створена у січні 1929 р. у Відні на чолі з Є.Коновальцем).

Становище українців у Румунії. Подібною до польської була політика щодо українців уряду Румунії. Українці усувалися з адміністративних посад, було закрито українську кафедру у Чернівецькому університеті, православну церкву на Буковині перейменували у "православно-румунську" і підпорядкували ру­мунському патріархату. Закон про шкільну систему від 26 грудня 1924 року трактував українців як "румунів, які забули свою рідну мову". До 1928 року на Буковині було скасовано дію Конституції 1923 року і встановлено відкритий реакційний режим.

Українські землі у складі Чехословаччини. З трьох держав-наступниць Австро-Угорської імперії, що успадкували від неї за­хідноукраїнські землі, єдина Чехословаччина забезпечувала більш-менш демократичний устрій, який хоч і не був ідеальним, але все-таки давав деякі реальні можливості українцям. Вона принаймні визнавала за українським населенням право жити в кордонах однієї адміністративної одиниці – Підкарпатської Русі (з 1928 року офіційна назва – Підкарпатська Руська земля), правда, надання автономії було відкладено аж до 1938 року. Чехословаччина дала притулок і фінансову допомогу декільком українським навчальним закладам – Українському вільному університетові, високому педінститутові ім. М.Драгоманова, Українській господарській академії у Подєбрадах тощо.

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу, польська і румунська політика (чехословацька більшою мірою становила тут виняток) щодо українців загалом мало відрізнялась і зводилась до стратегічної мети асиміляції українців.

Відповіддю українського населення західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс стала активна протидія, що виявилась у різних формах боротьби – як легальних, так і нелегальних.

В боротьбі проти панування в західноукраїнських землях діяли три основні течії: легальні партії, націоналістичне підпілля та комуністичний рух. Легальні українські партії в своїй стратегії ставили за мету встановлення незалежної Української держави. В своїй діяльності вони широко використовували парламент, легальну пресу, віча, демонстрації. З часу окупації Польщею Галичини тут працювали такі основні українські партії: Українська народно-трудова партія (УНТП), Українська радикальна партія (УРП), Українська соціал-демократична партія (УСДП) і Українська християнсько-суспільна партія (УХСП). На Волині – Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соці­алістів-революціонерів (УПСР) та ін. Влітку 1925 р. в результаті об'єднання УНТП з іншими орга­нізаціями Галичини та Волині створена найчисельніша, найваж­ливіша політична партія – Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО).

Найстаріша на Галичині УРП після об'єднання з УПСР (1926 р.) утворила Українську соціалістично-радикальну партію (УСРП), яка проповідувала немарксистський соціалізм; своєю метою проголошувала об'єднану суверенну Українську Соціаліс­тичну Республіку. Українська соціал-демократична партія (УСДП) була малочисельною і не мала великого впливу на населення. З 1930 р. діяла Українська католицька народна партія (з 1931 р. – Українська народна обнова (УНО), що була схильна до порозуміння з Польщею.

З 1919 р. діяла Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ); з 1923 р. – Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Ця партія працювала в підпіллі і була складовою части­ною Комуністичної партії Польщі (КПП), маючи широку авто­номію. Виконком Комінтерну розпустив КПП, а разом з нею і КПЗУ, звинувативши їхнє керівництво у зв’язках з фашистською агентурою.

Влітку 1920 р. в Празі була утворена Українська військова організація (УВО). Очолив УВО полковник Є.Коновалець. УВО працювала нелегально як військова організація і ставила своїм завданням військову підготовку юнаків, вела виховну, ідейно-політичну роботу, особливо серед школярів. З 1923 р. починається так звана "еволюція" УВО до націоналізму. В 1926-1929 рр. відбулося об'єднання націоналістичних груп в Західній Україні та за її межами[5] . В січні 1929 р. відкрився І Конгрес українських націоналістів у Відні, де було проголошено утворення Організації українських націоналістів (ОУН). Вся влада зосереджувалась в руках вождя – Є.Коновальця. Серед найважливіших програмних вимог ОУН були:

1. Боротьба проти польської окупації.

2. Боротьба з більшовизмом.

3. Утворення самостійної соборної Української держави з авто­ритарним, тоталітарним устроєм.

4. Складові ідеології ОУН – крайні форми націоналізму, що ско­нцентровані в гаслі "Україна для українців".

Організація вважала своєю метою безко­мпромісну революційну боротьбу аж до відновлення втраченої незалежності України та встановлення українського суверенітету на всіх землях українського народу. У практичній діяльності ОУН застосовувала тактику "перма­нентної революції", що передбачала постійні збройні терористичні акції проти польської влади. Вони особливо посилились, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став С.Бандера (вбивство професора Бабія у Львові; в Трускавці – польського журналіста Т. Голувка; у Варшаві – міністра внутрішиіх справ Б. Пєрацького та ін).

На початок 30-х років відбувся розкол між ОУН в еміграції і ОУН в західноукраїнських землях (ЗУЗ) в питаннях тактики (легальних і нелегальних засобів) боротьби. Найактивнішою, радикальною частиною ОУН в ЗУЗ був так званий Академічний Дім, до якого входила молодь, особливо студенти Львова. Їх ватажком був С. Бандера.

Розкол у двох частинах ОУН посилився після смерті Є. Коновальця (1938 р.) з приходом до влади в Провід українських націоналістів (ПУН) А.Мельника. Це не сприяло визвольній антипольській боротьбі.

Отже, 30-ті роки для історії України – дуже складний період. Обидві частини ОУН знаходились в умовах авторитарних держав, і це накладало сильний відбиток на її подальшу долю.

5. Передумови возз’єднання Західної України з УРСР

Поразка Другої Речі Посполитої (1918-1939 рр.) у вересні 1939 р. спричинила її черговий поділ між агресорами – нацистською Німеччиною та СРСР. 28 вересня 1939 р. у Москві було укладено договір між СРСР і Німеччиною, який розвивав агресивні положення попередньої угоди. Характерна вже сама його назва – «Договір про дружбу та державний кордон», якийзакріпив кордон між СРСР та Німеччиною по річках Сян та Західний Буг, який більш-менш збігався з відомою «лінією Керзона» 1919 p.Переважну частину західноукраїнських та західнобілоруських земель було приєднано до СРСР, а меншу, так зване Закерзоння (Лемківщина, Посяння Холмщина та Підляшшя) – до Німеччини. Останні увійшли до складу так званого генерал-губернаторства, створеного гітлерівцями на тій частині території Польщі, яку безпосередньо не було включено до складу Німеччини. Водночас під владою СРСР опинилися деякі етнічні польські землі (наприклад, Ломжинський виступ).

Окупація Західної України радянською армією та її подальша анексія СРСР проходила під демагогічними гаслами возз'єднання Західної України з УРСР. У жовтні – листопаді 1939 р. ця анексія була легітимізована як возз’єднання (проведено «демократичні» безальтернативні вибори до так званих Народних зборів і прийняття останніми відповідної декларації). І хоча з того Західна і Східна Україна з'єдналися в єдине ціле, але це возз'єднання принципово відрізнялося від злуки УНР та ЗУНР 1919 р.

Якщо злука 1919 р. була справді виразом давнього тяжіння українців до життя у своїй соборній незалежній державі і рішення про неї приймалося самими українцями у своїх двох незалежних державах, то в Москві йшлося не про соборну Україну, а про вирішення своїх імперських інтересів, збільшення території Російської імперії. Те ж саме стосується долі інших етнічних українських земель – Північної Буковини та придунайських земель. Вони увійшли до складу УРСР 28 червня 1940 р. внаслідок реалізації Радянським Союзом агресивних пактів з гітлерівською Німеччиною. 28.06.1940 p. CPCP поставив перед Румунією ультимативні вимоги щодо передачі йому (фактично анексії) Північної Буковини та Бессарабії, а одночасно його війська (Південний фронт на чолі з генералом Г. Жуковим) перейшли кордон і захопили важливі румунські укріплення. 2.08.1940 р. Буковину було включено до УРСР, а на інших землях, населених переважно молдаванами, було створено Молдавську РСР у складі СРСР.

Отже, внаслідок імперської політики Москви, її злочинної змови з нацистським Берліном, вересень 1939 р. обернувся для населення Західної України новою, ще гіршою, ніж польська, окупацією.

Ілюзії про краще життя в СРСР, які були притаманні багатьом західним українцям, швидко розвіялися. Щоправда, нова влада з тактичних міркувань пішла на деякі поступки у вирішенні національних та культурних потреб українців і цим створила собі на короткий час імідж влади кращої, ніж польська. Було проведено українізацію освіти, нарешті Львівський університет (уже ім. Івана Франка, а не Яна Казимира) став українським, нарешті тут запанувала українська мова, було перейменовано також чимало вулиць тощо.

З певною прихильністю зустріло українське населення, що було переважно селянським, рішення нової влади про націоналізацію промислових підприємств, банків, церковних земель, конфіскацію земель у поміщиків та чиновників. Причина такого рішення полягала в тому, що основні капітали перебували до війни в руках польської та єврейської буржуазії, великих польських землевласників. Але націоналізовані підприємства не працювали ефективно, що негативно відбивалося на становищі робітників, конфісковані землі були передані не українським селянам, а новоствореним колгоспам та радгоспам.

Примусова колективізація, жорстокий терор, гоніння на церкву, на всі політичні та громадські організації, русифікація та радянізація освіти і культури охопили населення Західної України вже наприкінці 1939 р. Це змусило галичан та волинян різко змінити своє ставлення до СРСР і до його комуністичної влади.

Нова влада заборонила діяльність усіх політичних партій і громадських об'єднань, кооперативів, насамперед «Просвіти» та НТШ (Наукове товариство ім. Шевченка), були закриті всі газети і журнали. Натомість розгорнула свою діяльність ВКП(б) та похідні від неї організації й псевдогромадські об'єднання. Будь-який спротив новому режиму або навіть вияв невдоволення щодо нього нещадно карався НКВД, яке вже через кілька днів після переходу радянськими військами Збруча розпочало арешти тих, кого вважали ворогами радянської влади, буржуазними націоналістами чи просто неблагонадійними. Арешти, катування, заслання або розстріл та інші типові для «совєтизації» явища стали звичними на Галичині та Волині. Арештовували, винищували або депортували із сім'ями до Сибіру в першу чергу діячів українських партій, багатьох чільних діячів української інтелігенції, греко-католицького духовенства, дрібних підприємців (великих серед українців тоді просто не було), тиx, хто виявляв найменше невдоволення новим режимом.

Колективізація ж потягла за собою розкуркулення й репресії українського селянства. Взагалі вже за період з вересня 1939-го по червень 1941 р. жертвами репресій стало понад 10 % населення Західної України і Західної Білорусі.

Питання для самоконтролю

1. До яких наслідків привела політика "воєнного комунізму"?

2. Чому НЕП пов'язується насамперед із скасуванням продрозкладки?

3. Проаналізуйте причини і наслідки голоду 1921-1923 рр.

4. Як позначилась централізаторська політика Москви на внут­рішньому і міжнародному становищі України?

5. Які основні політичні аспекти українізації в 20-ті роки?

6. В чому ви вбачаєте основні причини відмови від політики українізації?

7. Які характерні риси утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні?

8. Якими були наслідки сталінського "стрибка в індустріалізацію"?

9. В чому суть сталінської "суцільної колективізації"? Які її нас­лідки?

10. Які причини голоду в Україні у 1932-33 рр.?

11. Чого домагався сталінський режим, організовуючи політичні процеси проти української інтелігенції?

12. Що означав перехід до командної централізованої економіки?

13. Охарактеризуйте національно-визвольний рух в західно­українських землях у 20-30-ті роки ХХ ст.

Тема 10.

УКРАЇНА В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ (1939 – 1945 рр.)

Мета і завдання

Проаналізувати міжнародну політику напередодні нападу фашистської Німеччини на СРСР, охарактеризувати початок Великої Вітчизняної війни й оборонні бої 1941-1942 рр., розкрити причини поразки та невдач Червоної армії.

Підкреслити жорстокість фашистського окупаційного режиму. Розкрити специфіку антифашистського Руху Опору на українських теренах в роки війни. Проаналізувати дії Червоної армії щодо звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Визначити наслідки Другої світової війни для українських земель.

План лекції:

1. Українське питання в міжнародній політиці напередодні і на початку Другої світової війни.

2. Україна в роки Великої Вітчизняної війни.

3. Рух Опору на окупованій території.

Основні поняття:

план «Барбаросса», план «Ост», бліцкриг, Велика Вітчизняна війна, окупаційний режим, рейхскомісаріат “Україна”, націоналістичний Рух Опору, УПА, «Поліська Січ», УШПР, партизанський рух, «рейкова війна».

Література:

1. Гунчак Т. Втрати українців під час Другої світової війни / Сучасність. – 1992. – Ч. 7.

2. Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939 – 1945 рр.) // Україна крізь віки. – Т. 12. – К., 1999.

3. Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів, 1993.

4. Літопис УПА. – Т. 1. – К. – Торонто, 1995.

5. Мірчук П. Українська повстанська армія 1942-1945: Документи і матеріали. – Львів, 1995.

6. Муковський І.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність. Українці на фронтах Другої світової війни. – К., 1997.

7. Чайковський А.С. Невідома війна: Партизанський рух на Україні: мовою документів, очима істориків. – К., 1994.

8. Шавгуляк М.Н. Украина в экспансионистских планах германского фашизма. – К., 1983.

9. Шавгуляк М.М. Українська карта: Українське питання у міжнародній політиці напередодні і на початку Другої світової війни // Дзвін. – 1990. - № 12.

10. Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії – К., 1993.

1. Українське питання в міжнародній політиці напередодні і на початку Другої світової війни

Слід зазначити, що війна розпочалася насамперед внаслідок суперечностей між імперіалістичними державами, які не пригасли після війни 1914-1918 pp., а навпаки, ще більше загострилися, особливо після відомих подій у Російській імперії – Лютневої та Жовтневої революцій. Більшовицький уряд, який прийшов тоді до влади, відверто взяв курс на світову революцію. У 1921 р. до влади в Італії пришили фашисти, які в 1935 р. розв'язали агресію в Ефіопії (Абіссінії), а в 1933 р. в Німеччині – партія націонал-соціалістів на чолі з Адольфом Гітлером. Вона закликала німців узяти реванш за поразку в 1918р, і вести переможну війну, що мала б забезпечити німцям як “Вищій расі” панівне місце у світі. У 1931 р. мілітаристська Японія розв’язала війну в Китаї, завоювала Маньчжурію (там вона створила фактично маріонеткову держану Маньчжоу-Го). Готувалися до війни й інші імперіалістичні держави.